справа №382/1156/25 Головуючий у І інстанції - Керекеза Я.І.
апеляційне провадження №22-ц/824/2913/2026 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
23 квітня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» на рішення Переяславського міськрайонного суду Київської області від 16 вересня 2025 року
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-
установив:
У червні 2025 року ТОВ «Споживчий Центр» звернулось до Переяславського міськрайонного суду Київської області із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Свої позовні вимоги мотивувало тим, що29 вересня 2023 року між сторонами по справі був укладений Кредитний договір №29.09.2023-100000116, відповідно до якого відповідачу було надано у кредит кошти в розмірі 6000 грн. строком на 70 днів, зі сплатою 1,3% за кожен день користування кредитом.
Комісія, пов'язана з наданням кредиту у розмірі 15% від суми кредиту складає 900 грн.
Період користування кредитом - кожні наступні 14 днів з дня надання кредиту.
Воно виконало умови кредитного договору, перерахувавши на банківський рахунок позичальника НОМЕР_3 грошові кошти в розмірі 6000 грн.
В подальшому, даний кредитний договір було переоформлено шляхом укладення 07 листопада 2023 року між сторонами по справі Кредитного договору №07.11.2023-010000223.
Відповідачем умови кредитного договору належним чином не виконувалися, внаслідок чого станом на 07 грудня 2023 року утворилася заборгованість.
Просило суд, стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за кредитним договором №29.09.2023-100000116 від 29 вересня 2023 року в розмірі 12359,85 грн. (заборгованість за тілом кредиту - 6000 грн., заборгованість за процентами - 5459,85 грн., комісія - 900 грн. ) та судовий збір в розмірі 2422,40 грн.
Рішенням Переяславського міськрайонного суду Київської області від 16 вересня 2025 року відмовлено у задоволенні зазначеного вище позову.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ТОВ «Споживчий Центр» подало апеляційну скаргу, вважаючи, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції порушено норми процесуального та матеріального права, не враховано обставини, які мають суттєве значення для справи.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначило, що воно не погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що не було надано жодних доказів з яких можливо було б встановити наявність чи відсутність зобов'язань відповідача перед ним відповідно до кредитного договору №29.09.2023-100000116.
Вказувало, що воно не є банківською установою, а має статус фінансової установи, яка здійснює господарську діяльність з надання фінансових послуг, зокрема надання кредитів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, без відкриття рахунку, тому не може надати первинні банківські документи, а відтак наведений ним у позовній заяві розрахунок є належним та допустимим доказом заборгованості та її розміру у справі.
Зазначає, що квитанції АТ «КБ «ПриватБанк» від 29 вересня 2023 року про перерахування коштів є належним доказом, оскільки містить інформацію щодо предмета доказування, як доказ перерахування грошових коштів за кредитним договором.
Наголошує, що незрозумілими є мотиви, з яких суд першої інстанції вважав неналежним доказом довідку-розрахунок про стан заборгованості за кредитним договором, оскільки сума, заявлена в довідці-розрахунку, повністю відповідає розрахунку, що був зроблений відповідно до умов договору. Суд першої інстанції, в свою чергу, не дослідив належним чином докази, зокрема не зробив розрахунку заборгованості для встановлення належності та відповідності довідки-розрахунку до наявної заборгованості відповідача.
Звертає увагу, що відповідач не звертався до нього із заявою про дострокове розірвання договору, не вчиняв дій, які б могли свідчити про дострокове розірвання договору, як-то повне повернення одержаного кредиту та сплати процентів за весь строк кредитування.
Крім того, будь-яких претензій, щодо невиконання ним свого обов'язку по наданню коштів протягом дії договору відповідач не заявляв.
Просило суд, рішення Переяславського міськрайонного суду Київської області від 16 вересня 2025 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу у визначений судом апеляційної інстанції строк не надходив.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
У відповідності до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Згідно з ч. 3 ст. 369 ЦПК України, з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
З матеріалів справи вбачається, що до позовної заяви позивачем додано докази на підтвердження факту укладення між сторонами по справі кредитного договору №29.09.2023-100000116 від 29 вересня 2023 року, зокрема: копію заявки від 29 вересня 2023 року, копію додатка до анкети позичальника, копію Пропозиції про укладення кредитного договору (оферти), копію підтвердження укладання кредитного договору, копію Паспорта споживчого кредиту. копію Таблиці обчислення загальної вартості кредиту.
Із доданої довідки-розрахунку вбачається, що заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором №29.09.2023-100000116 від 29 вересня 2023 року станом на 07 грудня 2023 року складає 12359,87 грн., а саме: заборгованість за тілом кредиту - 6000 грн., заборгованість за процентами за період із 29 вересня 2023 року по 07 грудня 2023 року - 5459,85 грн., заборгованість за комісією - 900 грн.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, дослідивши зібрані докази, встановив, що надані позивачем документи не є тими доказами, які могли б надати суду можливість встановити наявність прострочених зобов'язань відповідача перед позивачем за кредитним договором №29.09.2023-100000116 від 29 вересня 2023 року.
Суд першої інстанції також зауважив, що додана до позовної заяви довідка-розрахунок заборгованості відповідача не може бути прийнята судом, оскільки вона не є первинним документом, вона не відповідає вимогам ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а також Положенню про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року №75.
Апеляційний суд не може в повній мірі погодитись із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Згідно із ст. 626 ЦК України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
При цьому, як визначено ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ч. 1 ст. 205 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
В силу частин 1, 2 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Згідно із ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Частиною 1 ст. 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі.
Водночас, з матеріалів справи вбачається, що кредитний договір №29.09.2023-100000116 від 29 вересня 2023 року був вчинений в електронній формі.
Відтак, на нього поширюються вимоги Закону України «Про електронну комерцію», який визначає організаційно-правові засади діяльності у сфері електронної комерції в Україні, встановлює порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням інформаційно-телекомунікаційних систем та визначає права і обов'язки учасників відносин у сфері електронної комерції.
Згідно із п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію», електронний договір це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків та оформлена в електронній формі.
Частинами 1-12 ст. 11 цього ж Закону передбачено, що електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.
Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах.
Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею.
Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарськими кодексами України, а також іншими актами законодавства.
У разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.
Покупець (замовник, споживач) повинен отримати підтвердження вчинення електронного правочину у формі електронного документа, квитанції, товарного чи касового чека, квитка, талона або іншого документа у момент вчинення правочину або у момент виконання продавцем обов'язку передати покупцеві товар.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному ст. 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.
Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним ст. 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію, якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Електронний підпис одноразовим ідентифікатором це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
Одноразовий ідентифікатор це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (п. 6, 12 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію»).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст. 12 ЦПК України).
Згідно із положеннями ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
За змістом ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Як вбачається з матеріалів справи, 29 вересня 2023 року відповідач звернувся до позивача з метою отримання банківських послуг, у зв'язку з чим електронним підписом підписав заявку, яка є частиною пропозиції про укладення кредитного договору (оферти), шляхом зазначення одноразового ідентифікатора, який був власноручно введений відповідачем для електронного підпису, у відповідності до вимог ч. 6 та 8 ст. 11 і ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію».
Отже, наведене безумовно свідчить про те, що відповідач ознайомився і погодився з умовами кредитного договору, тобто сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов договору, а подані позивачем паперові копії електронних документів є допустимими письмовими доказами відповідно до ч. 13 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію».
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010 вказано, що ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору усі права, набуті за ним сторонами правочину, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Вимог про визнання кредитного договору №29.09.2023-100000116 від 29 вересня 2023 року недійсним (неукладеним) не заявлено, а тому, із врахуванням встановлених судом обставин справи та досліджених доказів, колегія суддів вважає, що позивачем надано належні і допустимі докази, які підтверджують укладеність між відповідачем та ТОВ «Споживчий центр» кредитного договору №29.09.2023-100000116 від 29 вересня 2023 року.
В той же час, отримання відповідачем кредитних коштів в розмірі 6000 грн. підтверджується квитанцією АТ «КБ «ПриватБанк» №2371694564, відповідно до якої29 вересня 2023 року було успішно перераховано кредитні кошти на платіжну картку № НОМЕР_1 , що була вказана відповідачем у заявці кредитного договору №29.09.2023-100000116,яка, поміж іншого, містить детальну інформацію щодо особи позичальника, погодження останньою істотних умов кредитування та уповноваження позивача здійснити переказ суми кредиту
Отже, колегія суддів вважає доведеним, що кредитодавець виконав своє зобов'язання за кредитним договором та надав відповідачу кредитні кошти відповідно до умов кредитного договору.
Між тим, за умовами кредитного договору, відповідач зобов'язався повернути отримані ним грошові кошти у визначений договором строк, однак докази того, що позичальник свої зобов'язання за договором виконав та повернув отримані в борг грошові кошти в матеріалах справи відсутні.
Згідно із ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Як визначено ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику в строк та в порядку, що встановлені договором.
За ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Згідно із ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Висновок суду першої інстанції про те, що надана позивачем довідка-розрахунок суми боргу за кредитним договором не може бути належним доказом розміру грошових зобов'язань відповідача, оскільки не є первинним документом та не відповідає вимогам ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а також Положенню про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року №75, колегія суддів вважає необґрунтованим, з огляду на таке.
Так, доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».
Згідно з указаним положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.
Разом з тим, відповідно до п. 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року №75, виписка з клієнтського рахунку може слугувати первинним документом, що підтверджує факт списання/зарахування коштів з/на цього/цей рахунку/рахунок клієнта.
При цьому, згідно з п. 3 вказаного Положення, клієнтські рахунки, за якими обліковуються кошти, розпорядником яких є клієнти банку. До клієнтських рахунків належать кореспондентські, поточні, вкладні (депозитні) рахунки, рахунки умовного зберігання (ескроу), розрахункові рахунки. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій. Тобто, виписки за картковими рахунками можуть бути належними доказами щодо заборгованості за кредитним договором.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №200/5647/18, від 25 травня 2021 року у справі №554/4300/16-ц.
Водночас, ТОВ «Споживчий центр», як фінансова установа, не є банком та не може мати доступу до карткового рахунку відповідача і формувати відповідні виписки по рахунку, що є первинними документами бухгалтерського обліку, оскільки не є його власником та вказана інформація є банківською таємницею, доступ до якої має лише відповідач, як клієнт банку. При цьому, відповідач не надав таку виписку по картковому рахунку, що б дало можливість відхилити ті обставини, на які посилався позивач, як на підставу своїх позовних вимог.
Разом з тим, із наданого позивачем розрахунку заборгованості за кредитним договором вбачається, що він відповідає вимогам закону, є чітким, зрозумілим, узгоджується із умовами кредитного договору, з нього встановлено розмір основного боргу та нараховані відсотки відповідно до умов кредитного договору та в період дії такого кредитного договору.
В свою чергу, стороною відповідача не було спростовано наданий позивачем розрахунок заборгованості та не надано власного розрахунку на спростування доводів і розрахунку позивача або об'єктивних доказів про погашення заборгованості та/або її відсутності.
З огляду на викладене, висновок суду першої інстанції про те, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження заборгованості за кредитним договором є помилковим, оскільки ТОВ «Споживчий центр» надало всі необхідні документи, оформлені належним чином, які підтверджують отримання ОСОБА_1 кредитних коштів, підстав нарахування та розміру відповідної заборгованості за кредитним договором №29.09.2023-100000116 від 29 вересня 2023 року.
Отже, доводи апеляційної скарги про неповне з'ясування судом першої інстанції обставин справи та, у зв'язку з цим неправильне застосування норм матеріального права, знайшли своє підтвердження в ході апеляційного розгляду.
Разом з тим, щодо умови договору №29.09.2023-100000116 від 29 вересня 2023 року про встановлення комісії із наданням послуги, а саме: перерахування Кредитодавцем коштів на рахунок, вказаний Позичальником, з використанням стороннього сервісу - інтернет-еквайрингу, то колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до п. 9 Заявки кредитного договору №29.09.2023-100000116 (кредитної лінії) зазначено: «Комісія, пов'язана з наданням Кредиту- 15% від суми Кредиту та дорівнює 900 грн. Розраховується шляхом множення суми Кредиту (база розрахунку) на розмір Комісії у відсотковому значенні. Нараховується Кредитором та обліковується в день видачі кредиту».
Згідно із ч. 3 ст. 13 ЦК України, недопускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Верховний Суд у постанові від 04 грудня 2024 року у справі №308/628/16-ц (провадження №61-4165св24) вказав на те, що виходячи із принципів справедливості, добросовісності, на позичальника не може бути покладено обов'язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.
Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі №6-2071цс16, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.
У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-1746цс16 зазначено, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит (саме як компенсацію сукупних послуг банку за рахунок клієнта), є незаконним.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у своєму правовому висновку у постанові від 09 грудня 2019 року в справі №524/5152/15 (провадження №61-8862сво18) зазначив, що надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконанні прав та обов'язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику.
Виходячи з наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що положення п.9заявки кредитного договору №29.09.2023-100000116 від 29 вересня 2023 року про сплату на користь ТОВ «Споживчий центр» комісії в розмірі 15% від суми фінансового кредиту за надання кредиту є нікчемним, оскільки спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи - споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту.
Отже, не підлягає до стягнення з відповідача на користь ТОВ «Споживчий центр» комісія у розмірі 900 грн. за надання кредиту.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2022 року у справі №640/14229/15 (провадження №61-16739св20), від 21 квітня 2021 року у справі №677/1535/15 (провадження №61-19356св19), від 15 грудня 2021 року у справі №209/789/15 (провадження № 61-16561св20), від 21 липня 2021 року у справі № 751/4015/15 (провадження №61-8543св20), від 16 вересня 2024 року у справі № 479/191/17 (провадження №61-13762св23).
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача непогашеної заборгованості за кредитним договором №29.09.2023-100000116 від 29 вересня 2023 року у розмірі 11459,85 грн., яка складається із заборгованості за тілом кредиту - 6000 грн. та заборгованості за процентами - 5459,85 грн., не врахувавши, що вказана сума боргу по кредиту належним чином обґрунтована і підтверджена у розрахунку, який узгоджуються з іншими письмовими доказами у справі.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин рішення суду першої інстанції ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, та неправильним застосуванням норм матеріального й порушенням норм процесуального права, а відтак відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ТОВ «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.
У ч. 1 ст. 141 ЦПК України встановлено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Отже, розподіл судових витрат, понесених стороною у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови позов ТОВ «Споживчий центр» задоволено частково на 92,71% (11459,85х100/12359,85).
З урахуванням наведеного, з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Споживчий центр» підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання позовної заяви та апеляційної скарги, у сумі 5614,51 грн. (2422,40 + 3633,60) х 92,71%) пропорційно до задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 367-369, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий Центр» задовольнити частково.
Рішення Переяславського міськрайонного суду Київської області від 16 вересня 2025 року скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий Центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований по АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий Центр» (м. Київ, вул. Саксаганського, 133-А; код ЄДРПОУ 37356833) заборгованість за кредитним договором №29.09.2023-100000116 від 29 вересня 2023 року у розмірі 11459,85 грн., яка складається із 6000 грн. заборгованість за тілом кредиту;5459,85 грн. заборгованість за процентами.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований по АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий Центр» (м. Київ, вул. Саксаганського, 133-А; код ЄДРПОУ 37356833) судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 5614,51 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч.3 ст.389 ЦПК України.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба