Іменем України
21 квітня 2026 року
м. Харків
справа № 643/7795/23
провадження № 22-ц/818/158/26
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді- Тичкової О.Ю.
суддів колегії - Маміної О.В., Пилипчук Н.П.
за участю секретаря судового засідання Риндіч О.Б.
сторони справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Харківська міська рада
третя особа: приватний нотаріус Харківського нотаріального округу Гібадулова Лариса Августинівна
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харків апеляційну скаргу Саніна Арсенія Олександровича, який діє в інтересах ОСОБА_3 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 03 березня 2025 року у складі судді Крівцова Д.А.,-
У серпні 2023 року ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , звернулась до суду з позовом, після уточнення якого від 15.11.2023 (т. 1 а.с.193-207) просила:
- визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 ( надалі Будинок), укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та ОСОБА_2 від 16.04.2002;
- скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно на Будинок від 06.02.2023 за ОСОБА_2 ;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу Будинку від 06.02.2023 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно від 06.02.2023 за ОСОБА_3 ;
- визнати за позивачем право власності Будинок в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
- витребувати Будинок із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь позивача.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що Будинок на праві спільної часткової власності належав по 1/2 частині ОСОБА_6 ( на підставі договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності, посвідченого Третьою Харківською державною нотаріальною конторою 17.10.1960, реєстр № 1-2803) та ОСОБА_5 (на підставі рішення Московського районного суду м. Харкова від 04.10.1999, справа № 2-3476).
Згідно відомостей КП «ХМБТІ» з моменту первинної реєстрації права власності і станом на 31.12.2012 року цей Будинок належав тільки вищевказаним особам.
ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 після смерті кожного з них відкрилася спадщина у вигляді 1/2 частини вищевказаного Будинку.
ОСОБА_6 за своє життя залишила заповіт, яким належний їй Будинок заповідала в рівних частинах ОСОБА_5 та позивачу. ОСОБА_5 також за своє життя залишив заповіт, згідно якого все своє майно заповів позивачу. Вказані заповіти є чинними, на момент відкриття спадщини не скасовані, не змінені, до цього часу їх ніхто не оспорив. У встановлений законом шестимісячний строк позивач та ОСОБА_5 , спадкоємці ОСОБА_6 за заповітом, спадщину після смерті спадкодавця прийняли фактично, відповідно до ст. 548, 549 ЦК УРСР (в редакції 1963 року), оскільки вступили в управління і володіння спадковим майном (Будинком), бо постійно були зареєстровані і фактично проживали в спірному Будинку, користувались всіма речами домашнього вжитку ОСОБА_6 , позивач забрала її документи. Після смерті ОСОБА_5 позивач також спадщину прийняла згідно вимог ч. 3 ст. 1268 ЦК України (в редакції 2003 року), оскільки постійно проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не заявляла про відмову від неї. У Будинку позивач фактично проживала до листопада 2019 року - до моменту, коли в Будинку сталася пожежа, після чого він став непридатним для проживання. З того часу позивач разом з дітьми вимушена проживати в орендованому житлі. Відновити Будинок позивач не мала можливості через відсутність необхідних коштів для цього. Позивач періодично навідувалась до Будинку. Місце проживання позивача до цього часу зареєстровано за адресою Будинку.
Однак в теперішній час у позивача виникли перешкоди в оформленні спадкових прав після вказаних спадкодавців. Постановою державного нотаріуса П'ятої Харківської державної нотаріальної контори № 1758/02-31 від 20.07.2023 позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на Будинок з тих підстав, що право власності на цей Будинок зареєстровано за іншою особою.
З Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно позивачу стало відомо, що 06.02.2023 було посвідчено Договір купівлі-продажу Будинку та двічі проводилась реєстрація права власності на Будинок за іншими особами. А саме, 06.02.2023 о 13.20.41 год. Будинок по праву власності в цілому був зареєстрований державним реєстратором приватним нотаріусом ХМНО Гібадуловою Л.А. за Гусєвим Є.В. на підставі договору дарування № 202, виданого 16.04.2002, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 66307660 від 06.02.2023, номер відомостей про речове право: 49154415.
Вже о 13.45.46 год. 06.02.2023 таке речове право було припинено, про що приватним нотаріусом ХМНО Гібадуловою Л.А. було внесено відомості до реєстру на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 66308222, яким було зареєстровано право власності на об'єкт речових прав, а саме Будинок, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2688271663120, за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, розмір частки: 1, ціна нерухомого майна, встановлена в договорі: 50000,00; номер відомостей про речове право: 49154863.
За змістом договору дарування ОСОБА_6 та ОСОБА_5 подарували ОСОБА_2 житловий будинок АДРЕСА_2 ( надалі Договір дарування).
У позивача є підстави вважати Договір дарування недійсним з огляду на таке.
Посвідчення Договору дарування не відповідає вимогам законодавства, оскільки оригінал правовстановлюючого документу ОСОБА_6 - договір про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності, посвідчений Третьою Харківською державною нотаріальною конторою 17.10.1960, реєстр № 1-2803, зі штампом про реєстрацію права власності, до дня смерті ОСОБА_6 знаходився у останньої, а після її смерті і до цього часу - в позивача.
Укладення та посвідчення Договору дарування відбулося з численними порушеннями діючого на той час законодавства, не відповідало дійсній волі дарувальників ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , фактично подароване майно (Будинок) не передавався обдарованому ОСОБА_2 . До лютого 2023 року ОСОБА_2 не реєстрував свого права власності на підставі Договору дарування, що дає підстави для визнання угоди щодо відчуження спірного майна недійсною.
Позивач впевнена в тому, що ні ОСОБА_6 , ні ОСОБА_5 в 2002 році в Дніпропетровській області не могли укласти Договір дарування належного їм Будинку, оскільки з м. Харкова нікуди не виїжджали, іншого житла і об'єктів на праві власності не мали, залишалися жити в ньому кожен до дня своєї смерті. Позивач фактично постійно проживала в цьому Будинку до листопада 2019 року, протягом цих років ніхто жодних претензій щодо звільнення Будинку, порушення права власності не висував.
12.05.2023 позивач звернулась до ВП № 2 ХРУП № 3 ГУНП в Харківській області із заявою про незаконне заволодіння Будинком, де на підставі її заяви було розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні, внесеному в ЄРДР за № 1202322120000781 від 13.05.2023, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України, яке ще триває. Зазначені обставини підтверджуються витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань № 1202322120000781 від 13.05.2023 року.
Відтак, Будинок вибув з володіння (власності) ОСОБА_6 та ОСОБА_5 незаконно, проти волі власників та без відповідної правової підстави.
В подальшому 06.02.2023 на підставі Договору дарування стало можливим проведення таких дій, як реєстрація права власності на Будинок за ОСОБА_2 , укладення та посвідчення Договору купівлі-продажу Будинку між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , реєстрація права власності на нього за ОСОБА_3 .
Оскільки Будинок вибув з володіння ОСОБА_6 та ОСОБА_5 поза їхньою волею, він підлягає витребуванню у ОСОБА_3 у будь - якому випадку.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 03 березня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , з другої сторони, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Тулаїновою О.М. 16 квітня 2002 року, зареєстрований в реєстрі за № 202.
Скасовано державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_3 на житловий будинок АДРЕСА_1 , проведену на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 06 лютого 2023 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л.А. 06 лютого 2023 року, зареєстрованого в реєстрі за № 56, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна: 2688271663120, номер відомостей про речове право: 49154863, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 66308222 від 06.02.2023 року.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 3/4 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Витребувано житловий будинок АДРЕСА_1 , з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .
В іншій частині позову відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що позивач надала належні та допустимі докази на підтвердження позовних вимог. Суд вважав доведеним, що ОСОБА_5 і ОСОБА_6 не укладали з ОСОБА_2 договір дарування Будинку та не висловлювали волю на передачу Будинку у власність ОСОБА_2 . Майно вибуло з володіння власників ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , правонаступником яких у спірних правовідносинах є позивач, не з волі вказаних осіб, а саме шляхом оформлення Договору дарування, який вказані особи не укладали. За таких обставин суд прийшов до висновку, що витребування Будинку на користь позивача, є пропорційним втручанням в право власності добросовісного набувача ОСОБА_3 . Суд відмовив в позовних вимогах про визнання Договору купівлі-продажу Будинку недійсним та у вимогах про скасування державної реєстрації права власності на Будинок за ОСОБА_2 , оскільки вказані способи захисту прав позивача не відповідають критерію ефективності.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_7 , який діє в інтересах ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволені позову відмовити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що ОСОБА_3 будучи добросовісним набувачем будинку не може відповідати за дії інших осіб, зокрема ОСОБА_2 , який за доводами позивача, незаконним шляхом заволодів власністю ОСОБА_6 та ОСОБА_5 у вигляді будинку АДРЕСА_1 , у зв'язку із порушеннями , допущеними уповноваженими особами в рамках законодавчо врегульованих процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним, у зв'язку з тим, що покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Факт незаконного відчуження та допущення продажу майна ОСОБА_6 та ОСОБА_5 не має породжувати правових наслідків для ОСОБА_3 та слугувати підставою для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки витребування будинку з володіння відповідача стане непропорційним втручанням у право на мирне володіння таким майном, що буде порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивачем не надані належні та допустимі докази, того, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не укладали договір дарування будинку на користь ОСОБА_2 , а тому суд дійшов помилкового висновку про визнання вказаного договору недійсним.
18.09.2025 року представник ОСОБА_8 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 подала відзив в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін. Зазначає, що судом повно та всебічно встановлені обставини у справі та ухвалене законне та обґрунтоване рішення, викладені апелянтом доводи висновків суду не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково виходячи з наступного.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що Будинок по праву спільної часткової власності належав в 1/2 частині ОСОБА_6 на підставі договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності, посвідченого Третьою Харківською державною нотаріальною конторою 17.10.1960, реєстр № 1-2803, та в 1/2 частині - ОСОБА_5 на підставі рішення Московського районного суду м. Харкова від 04.10.1999, справа № 2-3476 (т. 1 а.с. 49).
Як вбачається з рішення № 205 виконкому Сталінської райради депутатів трудящих від 09.08.1960, ОСОБА_6 виділено в безстрокове користування земельну ділянку для індивідуального будівництва будинку на АДРЕСА_2 (том 1, а.с. 25).
Згідно з договором про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку від 17.10.1960, ОСОБА_6 надана земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_3 (том 1, а.с. 21-24).
Згідно з довідками КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» № 1125612 від 05.01.2023, № 6651/0408/20 від 13.07.2020, за інформацією з паперових носіїв до 31.12.2012 Будинок належав на праві власності у рівних частках ОСОБА_6 та ОСОБА_5 - по 1/2 частці кожному (том 1, а.с. 161; 166).
ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про її смерть серії НОМЕР_1 , виданим міським відділом РАЦС № 4 Харківського обласного управління юстиції 28.06.2003. (т.1 а.с.33)
Згідно з заповітом складеного 11.06.1993 року посвідчений Одинадцятою Харківською державною нотаріальною конторою 11.06.1993, реєстр № 3-2215 ОСОБА_6 заповідала свою частку Будинку в рівних частинах ОСОБА_5 та позивачу (т.1 а.с. 35).
Згідно матеріалів спадкової справи № 455/2023, заведеної після смерті ОСОБА_6 , позивач 16.05.2023 звернулась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 на підставі заповіту. Інші особи з заявами про прийняття спадщини не звертались (том 2, а.с. 11-20).
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про його смерть серії НОМЕР_2 , виданим міським відділом РАЦС № 4 Харківського обласного управління юстиції 18.06.2005 (т.1 а.с.34).
Згідно з заповітом складеного 01.02.2005 року посвідчений Одинадцятою Харківською державною нотаріальною конторою 01.02.2005, реєстр № 6-98 ОСОБА_5 заповів свою частку Будинку ОСОБА_1 (т.1 а.с. 36).
Згідно матеріалів спадкової справи № 1474/05, заведеної після смерті ОСОБА_5 позивач 14.12.2005 звернулась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 на підставі заповіту. Інші особи з заявами про прийняття спадщини не звертались (том 2, а.с. 2-10).
Постановою державного нотаріуса П'ятої Харківської державної нотаріальної контори № 1758/02-31 від 20.07.2023 позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на Будинок після померлих ОСОБА_6 та ОСОБА_5 з підстав того, що право власності на Будинок зареєстровано за іншою особою (том 1, а.с. 37-38).
Як вбачається з домової книги, в Будинку були зареєстровані ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та позивач (том 1, а.с. 44-47).
Згідно з довідкою про склад сім'ї № 157 від 26.01.2007, виданої Комунальним підприємством «Благоустрій», позивач є власником Будинку, разом з нею проживають двоє неповнолітніх дітей (том 1, а.с. 48).
Згідно з актами про пожежу від 09.11.2019 та 03.12.2020, за адресою Будинку 09.11.2019 та 03.12.2020 відбулась пожежа (том 1, а.с. 55-56).
В матеріалах справи наявний договір дарування від 16 квітня 2002 року укладений між ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 та ОСОБА_9 (т.1 а.с. 31)
Пунктом 1 договору визначено, що ОСОБА_9 прийняв у власність житловий будинок АДРЕСА_4 .
Житловий будинок належить ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на праві спільної приватної власності на підставі договору про виділенні земельної ділянки від 17.10.1960 року посвідченою 3-ю Харківською нотаріальною конторою 17.10.1960 року №1-2803 та рішенням Московського райлонного суду м. Харкова від 04.10.1999 року №2-3476 (п.2 договору).
Пунктом 3 договору визначено, що цей дар сторони оцінюють 27 225 грн.
06.02.2023 року укладений договір 06.02.2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу, згідно з яким остання придбала у власність за 50000 грн житловий будинок з прибудовою літ. А-1 житловою площею 28,4 кв.м, загальна площа 96 кв.м, який відчужується за цим договором разом з надвірними будівлями та спорудами: сарай - літ. В, вбиральня літ. Г, огорожа №1, хвіртка №2 (т.1 а.с. 32)
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 332190740 від 13 травня 2023 року, 06 лютого 2023 року о 13 год. 20 хв. 41 сек. право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2688271663120, було зареєстровано в цілому за ОСОБА_2 .
Державну реєстрацію здійснено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л.А. на підставі договору дарування, про що прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з індексним номером 66307660 від 06 лютого 2023 року, номер запису про речове право 49154415.
06 лютого 2023 року о 13 год. 45 хв. 46 сек зазначене право власності було припинено, у зв'язку з чим тим самим державним реєстратором - приватним нотаріусом ХМНО Гібадуловою Л.А. - на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з індексним номером 66308222 було зареєстровано право власності на вказаний житловий будинок за ОСОБА_3 . (т. 1 а.с. 30)
В матеріалах справи наявний витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань з якого вбачається що ОСОБА_1 звернулась до ХРУП З ГУНВ в Харківській області з заявою про те, що невідомі особи заволоділи будинком за адресою : АДРЕСА_3 , на підставі вказаного звернення було відкрито кримінальне провадження №12023221220000781 (т.1 а.с. 41).
Ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м. Харкова від 29.05.2023, постановленою у справі № 643/2786/23, накладено арешт Будинок у кримінальному провадженні № 12023221220000781 від 13.05.2023 (том 1, а.с. 63-64).
У відповіді завідувача Державним нотаріальним архівом в Дніпропетровській області № 731/01-21 від 18.05.2023 зазначено наступне:
- згідно акту приймання-передавання документів від 03.06.2003 приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Тулаіновою О.М. на зберігання до Державного нотаріального архіву в Дніпропетровській області передані нотаріальні документи за 1997-1999 роки та за період січень-липень 2003 року. За 2002-й рік будь-які договори відчуження нерухомого майна, в тому числі - договори дарування житлових будинків, а також, Реєстри для реєстрації нотаріальних дій - не передавалися;
- згідно Особистої книги обліку надходження бланків нотаріальних документів приватного нотаріуса Дніпропетровського РНО ОСОБА_10 за 1997-2003 рік є запис від 27.03.2002 про надходження від ДП ІВЦ УН спеціальних бланків нотаріальних документів АЕР 896251-АЕР 896300 в кількості 50 штук;
- згідно Алфавітної книги до загального реєстру приватного нотаріуса Дніпропетровського РНО Тулаінової О.М. за 1999-2003 рік є запис про вчинення нотаріальної дії від 05.03.2002 - посвідчення додаткової угоди до договору застави по реєстру за № 202;
- згідно Алфавітних книг до загального реєстру приватного нотаріуса Дніпропетровського РНО ОСОБА_10 за 1997-2003, 1999-2003 роки на дату 16.04.2002 були посвідчені договори купівлі-продажу по реєстру за № 341, № 345, № 347 (том 1, а.с. 43).
Аналогічна інформація надана Державним нотаріальним архівом в Дніпропетровській області 11.03.2024 на виконання ухвали суду (том 2, а.с. 23).
З відповіді Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), наданої на виконання ухвали суду, вбачається, що приватна нотаріальна діяльність нотаріуса Тулаінової О.М. була зареєстрована по Дніпропетровському районному нотаріальному округу. Нотаріальну діяльність вказаного нотаріусу було призупинено з 04.06.2003. З 22.07.2003 нотаріальну діяльність припинено, реєстраційне посвідчення анульовано (том 2, а.с. 22).
Згідно звіту про оцінку майна від 31.08.2024 складеного ТОВ «АН «Схід 2007» на замовлення ОСОБА_1 про визначення вартості житлового будинку, ринкова вартість об'єкта оцінки складає 384 000 грн без ПДВ (т.1 а.с. 100-107).
В судовому засіданні в суді першої інстанції позивач, допитана в якості свідка , зазначила, що Будинок належав її двоюрідній бабі ОСОБА_6 та чоловіку баби ОСОБА_5 , які його побудували. Баба залишила заповіт на Будинок на позивача та діда. Дід потім залишив заповіт на позивача. Позивач постійно проживала в Будинку з 6 місяців і до пожежі, яка відбулась восени 2019 року. Баба та дід нікуди з Будинку не виїжджали та не планували його продавати. На момент смерті баби з останньою проживали позивач, дід та син позивача. Після смерті баби позивач залишилась проживати в Будинку, користувалась Будинком, земельною ділянкою, робила ремонт, доглядала за господарством, користувалась речами баби. Дід також користувався Будинком та прийняв спадщину після смерті баби. Після смерті діда позивач залишилась проживати в Будинку, доглядала за Будинком і господарством. Позивач після смерті діда подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини, проте через відсутність коштів та часу не отримала свідоцтво про право на спадщину. Про продаж Будинку позивач дізналась випадково, переглядаючи оголошення на сайті OLX. Після цього звернулась із заявою до органів поліції. Будь-які інші особи до Будинку не приїжджали та не висловлювали претензій щодо прав на Будинок.
Свідок ОСОБА_11 , допитаний в суді першої інстанції, показав, що проживає в буд. АДРЕСА_5 . Позивача знає з її народження, відповідачів не знає. Позивач є онукою ОСОБА_12 і ОСОБА_13 . Позивач жила з ОСОБА_14 з народження та проживала в Будинку на момент їх смерті, а також в подальшому. Павлови з Будинку ніколи не виїжджали, іншого житла в них не було. Павлови не повідомляли, що планують продавати Будинок. Будь-які інші особи до Будинку не приїжджали та не висловлювали претензій щодо прав на Будинок.
Допитаний в суді першої інстанції свідок ОСОБА_15 зазначив, що проживає в буд. АДРЕСА_6 , з народження. Позивач є його сусідкою, відповідачів він не знає. Позивач є онукою ОСОБА_12 і ОСОБА_13 та жила з ними з дитинства. Рідних дітей у ОСОБА_14 не було. Позивач жила з ОСОБА_14 з народження та проживала в Будинку на момент їх смерті і до моменту пожежі. Павлови з Будинку ніколи не виїжджали і не повідомляли, що планують продавати Будинок. Будь-які інші особи до Будинку не приїжджали та не висловлювали претензій щодо прав на Будинок.
ОСОБА_16 , допитаний в якості свідка, показав, що проживає в буд. АДРЕСА_7 . Позивача знає з дитинства. Позивач проживала в Будинку з дитинства разом з дідом Льонею та бабою ОСОБА_17 . Баба померла в 2003 році, дід - в 2005 році. Позивач за ними доглядала та жила з ними в Будинку на момент смерті кожного з них і до моменту пожежі в Будинку. Позивач здійснювала поховання діда і баби, користувалась Будинком. Павлови з Будинку ніколи не виїжджали і не повідомляли, що планують продавати Будинок.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ст. 15 ЦК).
Згідно з ст. 525 ЦК УРСР (1963 року) часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 534 ЦК УРСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.
За приписами ст. 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Особи, для яких право спадкоємства виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.
Згідно з ст. 1216 ЦК України (2003 року) спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Відповідно до ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно з ч. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Згідно з ч. 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Згідно з ч. 1 ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Відповідно до ч. 5 ст. 1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
З матеріалів справи вбачається, що згідно з заповітом складеним 11.06.1993 року посвідчений Одинадцятою Харківською державною нотаріальною конторою 11.06.1993, реєстр № 3-2215 ОСОБА_6 заповідала свою частку Будинку в рівних частинах ОСОБА_5 та позивачу. На час смерті ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 в Будинку фактично проживали ОСОБА_5 та позивач.
Тому, ОСОБА_5 та позивач набули в порядку спадкування за заповітом право власності на 1/2 частину Будинку, належну померлій ОСОБА_6 , в рівних частках, по 1/2 частині кожний. Відповідно, після смерті ОСОБА_6 частка ОСОБА_5 у праві власності на Будинок складала 3/4 (1/2 частка на підставі рішення Московського районного суду м. Харкова від 04.10.1999 та 1/4 частка в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 ).
Згідно із заповітом ОСОБА_5 заповів все своє майно позивачу. На момент смерті ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 в Будинку фактично проживала позивач. 14.12.2005 з дотриманням 6-місячного строку, позивач звернулась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 на підставі заповіту. Інші особи з заявами про прийняття спадщини не звертались.
Враховуючи викладе, судова колегія погоджується з висновком суду, що позивач набула в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 належні останньому 3/4 частки в праві власності на Будинок.
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Одночасне пред'явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов) є неможливим. Віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. При цьому одна з умов застосування як віндикаційного , так і негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов'язально-правових способів ( постанова ВП ВС від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18).
Отже, віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. При цьому одна з умов застосування як віндикаційного , так і негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов'язально-правових способів.
Відповідно до ст. 387 ЦК України та ч. 3 ст. 10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.
Об'єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову.
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року в справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)).
За висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові
від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника
у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).
Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, від волевиявлення власника щодо вибуття майна, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, а також від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (підпункти 9.4, 9.5 постанови ЯКОЇ від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).
Стосовно ситуації, у якій власник домагається у суді повернення йому майна, яке вибуло з його володіння поза його волею, стало предметом правочинів з відчуження, стороною яких він не був, Верховний Суд послідовно висновував, що належним способом захисту є лише витребування цього майна.
Аналогічній висновок викладений в постанові Верховного Суду від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21 (12-34гс25).
Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, зокрема Будинком, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.
Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.
При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19, пункт 33) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 49).
Також слід відзначити, що у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.
Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.
Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною. Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21)).
Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною. Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21)).
Частинами першою-п'ятою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У частині першій статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Відповідно до абзацу першого статті 638 ЦК України в редакції, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Тлумачення вищенаведених норм ЦК України свідчить, що обов'язковим елементом двостороннього правочину (в даному випадку купівлі-продажу) є дії його сторін щодо набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків, тобто правочин не може бути визнаний таким, що відбувся, без цілеспрямованих дій його сторін, які є вираженням їх волевиявлення.
Отже, основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об'єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.
Коли ж відсутній факт вираження волевиявлення стороною двостороннього правочину, можна говорити про відсутність обов'язкового суб'єкта цивільних правовідносин та, як наслідок, констатувати відсутність фактичної підстави для виникнення договірних правовідносин.
Тобто, на відміну від укладених правочинів, у цьому випадку не виникає самої можливості піддати юридичній оцінці об'єктивно відсутній юридичний факт (цілеспрямовану дію), існування якого було б зумовлено юридично значимим волевиявленням учасника цивільних правовідносин.
Натомість у випадку недійсності чи нікчемності правочину насамперед йдеться про юридичну кваліфікацію об'єктивно наявного та вираженого у певний спосіб волевиявлення суб'єкта права щодо виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин.
Таким чином, на відміну від неукладеного правочину, оспорюваний та нікчемний правочин є такими, що відбулися, а його сторони виразили своє волевиявлення на зміну цивільних правовідносин.
Конструкція частини третьої статті 203 ЦК України визначає наявність волевиявлення учасника правочину обов'язковим і безумовним елементом, додержання якого є необхідним для чинності правочину. При цьому таке волевиявлення має бути: 1) вільним; 2) відповідати внутрішній волі учасника правочину.
В пунктах 7.5-7.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зазначено, що порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у частині першій статті 215, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю на вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Отже, тлумачення частини третьої статті 203 ЦК України дає підстави стверджувати, що вона застосовується лише тоді, коли існує хоча б якесь волевиявлення учасника правочину. Якщо процес формування його волі відбувся під впливом (тиском) зовнішніх обставин чи факторів, які її деформують, за приписами частини першої статті 215 ЦК України це є підставою для визнання правочину недійсним.
Неукладеність договору у зв'язку з недотриманням установленої для нього законом обов'язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину волевиявлення на його укладення, про що може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).
Отже, відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв'язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17 визначено, що відсутність (підроблення) підпису сторони правочину, щодо якого передбачена обов'язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення, свідчить про неукладеність такого правочину.
Згідно ст. 657 ЦК України Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Правовий наслідок, передбачений ч. 1 ст. 220 ЦК України, недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору у виді нікчемності такого правочину застосовується лише щодо правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим ст. 203 ЦК України, зокрема щодо його форми, що включає в себе його підписання сторонами. Факт нотаріального посвідчення такого правочину не свідчить про дотримання сторонами письмової форми правочину, невід'ємним реквізитом якої є підписи сторін, та не змінює правового наслідку неузгодження сторонами правочину його істотних умов у виді його неукладеності.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.П равочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно з абзацом першим частини першої, частин другої та третьої статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.
Згідно статті 625 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що оспорювання ланцюга договорів купівлі-продажу майнових прав (або інших правочинів) не є ефективним способом захисту (близькі за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 23.02.2021 у справі № 359/3373/16-ц) (постанова Великої Палати Верховного Суду 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Положеннями ч. 2 ст. 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що позивач набула в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 та ОСОБА_5 право власності на Будинок.
З договору дарування від 16 квітня 2002 року укладений між ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 та ОСОБА_9 визначено, що цей дар сторони оцінюють 27 225 грн (п.3 Договору).
Згідно звіту про оцінку майна від 31.08.2024 складеного ТОВ «АН «Схід 2007» на замовлення ОСОБА_1 про визначення вартості житлового будинку, ринкова вартість об'єкта оцінки складає 384 000 грн без ПДВ.
З інформації Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 332190740 від 13 травня 2023 року, вбачається, що право власності на спірний Будинок зареєстроване 06 лютого 2023 року о 13 год. 20 хв. 41 сек, того ж дня о 13 год. 45 хв. 46 сек зазначене право власності було припинено оскільки зареєстровано право власності на вказаний житловий будинок за ОСОБА_3 .
Як зазначає позивач, що ОСОБА_6 , ОСОБА_5 в 2002 році з м. Харкова нікуди не виїжджали, іншого житла і об'єктів на праві власності не мали, залишалися жити в ньому кожен до дня своєї смерті, а тому не могли укласти Договір дарування належного їм Будинку в Дніпропетровській області, що свідчить про вибуття майна поза волею власників.
Договір дарування Будинку посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Тулаіновою О.М. 16.04.2002, зареєстрований в реєстрі за № 202, проте згідно даних відповіді Державного нотаріального архіву в Дніпропетровській області 16.04.2022 нотаріус ОСОБА_10 посвідчувала договори купівлі-продажу по реєстру за № 341, № 345, № 347. Договір дарування у цей день нотаріус не посвідчувала. Під реєстровим номером 202, який міститься на Договорі дарування, у 2002 році вказаний вище нотаріус посвідчила додаткову угоду до договору застави від 05.03.2002.
Тому судом зроблено обґрунтований висновок про те, що приватний нотаріус Тулаінова О.М. не посвідчувала 16.04.2002 Договір дарування під реєстровим номером 202.
Водночас судом надана належна оцінка поведінці ОСОБА_2 , який виходячи із змісту Договору дарування 16.04.2002 отримав Будинок у власність, проте право власності на нього зареєстрував 06.02.2023, тобто через майже 21 рік після укладання договору дарування. Реєстрація права власності на Будинок за ОСОБА_2 відбулась у день, коли він продав його ОСОБА_3 . Згідно показань свідків протягом усього часу від дати Договору дарування, тобто з 2002 року, і до дати продажу Будинку, тобто до 2023 року, ОСОБА_2 не цікавився долею Будинку, не приїжджав до нього, не висловлював будь-яких претензій до позивача та її дітей з приводу звільнення Будинку, тобто не здійснював будь-яких правомочностей, властивих власнику майна та зроблено правильний висновок про те, що вказана поведінка не властива для добросовісного та розумного набувача майна, який на законних підставах набув на нього право власності.
Також суд враховано, що будь-яких даних щодо наявності між ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , з одного боку, і ОСОБА_2 , з іншого боку, родинних, дружніх або інших близьких відносин судом не отримано. Ураховуючи наведене, суд зробив обґрунтований висновок про те, що безоплатна передача ОСОБА_5 і ОСОБА_6 у власність ОСОБА_2 їх єдиного житла, в якому також проживає їх єдина близька людина (позивач), якій вони заповіли вказане житло не узгоджується з вимогами розумності поведінки учасників цивільних відносин.
З огляду на зазначене судом правильно установлено, що ОСОБА_2 набув власності на Будинок на підставі договору дарування, який дарувальниками не укладався та належним чином нотаріусом не посвідчувався тобто за відсутності належної правової підстави.
Водночас, враховуючи те, що ОСОБА_1 не є стороною оспорюваного правочину та звернулась одночасно з негаторним та виндикаційним позовом, заявлений нею позов в частині визнання Договору дарування Будинку недійсним та скасування державної реєстрації права власності на Будинок за ОСОБА_2 задоволенню не підлягають, оскільки для витребування Будинку оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право не є ефективним способом захисту права власника.
На підставі договору купівлі - продажу від 06.02.2023 ОСОБА_2 продав Будинок ОСОБА_3 за 50 000 грн.
Колегія суддів вважає законним та пропорційним втручання
у право ОСОБА_3 на мирне володіння майном з огляду на таке.
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України
у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду
від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та від 14 грудня 2022 року
у справі № 461/12525/15-ц).
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.
«Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
За змістом п.3 договором купівлі-продажу від від 06.02.2023 продаж майна вичинена за 50000, в той час як згідно звіту про оцінку майна від 31.08.2024 станом 31.08.2024 вона становить 384 000 грн.
Зазначене свідчить про істотне заниження вартості Будинку.
Крім цього судова колегія враховує, що між державною реєстрацією права власності за ОСОБА_2 (06 лютого 2023 року о 13 год. 20 хв. 41 сек) та його припиненням у зв'язку з реєстрацією права власності за ОСОБА_3 того ж дня о 13 год. 45 хв. 46 сек.
Наведене свідчить про наявність ознак недобросовісності набувача та виключає можливість визнання ОСОБА_3 добросовісним набувачем спірного майна.
З огляду на встановлену недобросовісність дій відповідача ОСОБА_3 , дослідивши підстави та послідовність набуття нею права власності на спірне майно, а також обставини вибуття такого майна з власності ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , судова колегія дійшла висновку про наявність передбачених законом підстав для витребування цього майна у ОСОБА_3 .
Відповідно до частини першої статті 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Відтак, ОСОБА_3 як покупець за договором купівлі-продажу Будинку не позбавлена права звернутись з вимогою про відшкодування завданих збитків до продавця (постанова Верховного Суду
від 27 жовтня 2020 року у справі № 381/375/19 (провадження № 61-6706св20)).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до пунктів 3,4 ч. 1, ч.4 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та ( або) резолютивної частини.
З огляду на зазначене судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження, тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування від 16 квітня 2002 року та скасування державної реєстрації права скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині.
Частиною 1 статті 141ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини 10 статті 141 ЦПК Українипри частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково (відмовлено у задоволенні немайнових вимог), тому судовий збір за подачу позовної заяви в розмірі 12068,10 грн підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .
Оскільки апеляційну скаргу Саніна Арсенія Олександровича, який діє в інтересах ОСОБА_3 задоволено частково, тому судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 7795,33 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 .
Шляхом взаємозаліку зазначених сум судового збору з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 4272,77грн (12068,10- грн 7795,33 грн).
Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_7 , який діє в інтересах ОСОБА_3 - задовольнити частково.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 03 березня 2025 року в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування від 16 квітня 2002 року та скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 в цій частині відмовити.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 4272 (чотири тисячі двісті сімдесят дві) грн 77 коп на відшкодування витрат по оплаті судового збору.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий О.Ю.Тичкова
Судді О.В. Маміна
Н.П. Пилипчук