15 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 598/161/25
провадження № 61-1669св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: Служба у справах дітей Збаразької міської ради Тернопільської області, Управління сім'ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 12 вересня 2025 року у складі судді Олещука Б. Т. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 07 січня 2026 року у складі колегії суддів: Хоми М. В., Костіва О. З.,Храпак Н. М.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Збаразької міської ради Тернопільської області; Управління сім'ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, про відібрання дитини.
Позовна заява мотивована тим, що вона та ОСОБА_2 з 11 серпня 2016 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 15 серпня 2017 року. Після розірвання шлюбу вони з відповідачем деякий час проживали разом однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу та ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_3 .
З березня 2019 року у них з ОСОБА_2 почали часто виникати сварки, суперечки та непорозуміння, які призвели до неприязних відносин. У зв'язку із чим, вони із сином почали проживати окремо від відповідача за адресою: АДРЕСА_1 , де створені всі умови для проживання дитини.
23 квітня 2019 року відповідач викрав малолітню дитину - ОСОБА_3 , утримує сина та порушує принцип рівності батьків у вихованні дитини.
У травні 2019 року вона звернулася до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом з нею. Рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 20 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 08 грудня 2023 року та постановою Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 598/753/19, визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом із матір'ю.
Позивачка зазначала, що у липні 2022 року відповідач зник разом із малолітнім сином та не з'являється у місці постійного проживання, на телефонні дзвінки не відповідає, не виконує судове рішення про визначення місця проживання дитини разом із матір'ю.
Вважала, що небажання відповідача добровільно повернути малолітню дитину матері, на користь якої судовим рішенням визначено місце проживання дитини, є підставою для захисту прав в порядку, визначеному статтею 162 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд відібрати малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , від батька ОСОБА_2 та передати дитину матері - ОСОБА_1 .
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Заочним рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 12 вересня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Відібрано дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , від батька ОСОБА_2 та передано матері - ОСОБА_1 .
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та відбираючи дитину у батька з передачею матері, суд першої інстанції виходив із того, що батько дитини самовільно, без згоди матері та всупереч судових рішень про визначення місця проживання малолітньої дитини з матір'ю, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні, визначенні способу участі у виховані дитини та спілкуванні з матір'ю, які ним не виконуються, змінив місце проживання спільного із позивачкою сина.
Районний суд урахував, що дитина втрачає сталі сімейні зв'язки з матір'ю та, з огляду на свій вік, потребує материнської любові й турботи. При цьому позивачка, як мати докладала зусиль щодо повернення дитини за місцем її проживання, відповідно до рішення суду, проте безрезультатні намагання призвели до подання позову про відібрання дитини та повернення її матері в порядку, визначеному статтею 162 СК України.
Суд першої інстанції зазначив, що батько дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у її житті та розвитку, має право та обов'язок піклуватися про здоров'я дитини, стан її розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати.
Суд застосував відповідні норми Конституції України, СК України, Закону України «Про охорону дитинства», Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), послався на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та релевантну практику Верховного Суду.
У жовтні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду першої інстанції із заявою про перегляд заочного рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 12 вересня 2025 року.
Ухвалою Збаразького районного суду Тернопільської області від 23жовтня 2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 12 вересня 2025 року відмовлено.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 07 січня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а заочне рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 12 вересня 2025 року - без змін.
Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив із того, що вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, районний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягали застосуванню, повно та всебічно дослідив зібрані у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, та, відповідно, ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення.
Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що він не був повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, оскільки поштові конверти із судовими повістками, надісланими районним судом за адресою зареєстрованого місця проживання відповідача, поверталися на адресу суду без вручення адресату з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України вважається належним повідомленням про розгляд справи.
Апеляційний суд зазначив, що відповідно до статей 141, 157 СК України, статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, питання виховання дитини вирішується батьками спільно, тому відхилив посилання відповідача на введення в Україні воєнного стану, графіків відключення електроенергії, постійні масовані обстріли країною-агресором, що, на думку ОСОБА_2 , негативно відобразилося б на психоемоційному стані дитини.
Суд відхилив посилання ОСОБА_2 на те, що проживання сина з батьком відповідає найкращим інтересам дитини., оскількиу вказаній справі не вирішується питання щодо визначення місця проживання дитини, такий спір вже вирішено і відповідач зобов'язаний виконувати судове рішення, яке набрало законної сили. При цьому не встановлено обставин, які б свідчили про те, що задоволення позову суперечить інтересам дитини.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить заочне рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 12 вересня 2025 року, постанову Тернопільського апеляційного суду від 07 січня 2026 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У лютому 2026 року касаційна скарга ОСОБА_2 надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2026 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі; витребувано цивільну справу із суду першої інстанції; відмовлено у задоволенні клопотання заявника про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень та роз'яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2026 року відмовлено у задоволенні клопотанняОСОБА_2 про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.
У березні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України та підлягають скасуванню. Вважає, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків про задоволення позову ОСОБА_1 .
Вказує, що виїзд дитини за кордон відбувся за згодою матері та повністю відповідав інтересам сина, оскільки в Україні введено воєнний стан, графіки відключення електроенергії, країною-агресором постійно ведуться масовані обстріли, що негативно відобразилось би на психоемоційному стані дитини. Тому суди попередніх інстанцій не взяли до уваги безпекову складову при оцінці повернення дитини до України.
На думку заявника, суди не врахували, що дитина безперервно та постійно проживає з батьком, інтегрувалася в соціумі, відвідує гуртки, спортивні секції. Ігнорування бажання дитини та примушування жити з матір'ю чинять психологічний тиск на дитину, оскільки суперечать її бажанням та шкодять її інтересам. Проживання сина з батьком відповідає найкращим інтересам дитини.
Посилається на те, що не був повідомлений про дату, час і місце розгляду справи судом першої інстанції, оскільки судова кореспонденція направлялася йому за адресою зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 , проте він тривалий час не проживає за цією адресою, оскільки перебуває за кордоном.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні його клопотання про долучення до матеріалів справи доказів, а саме: висновку фахівця-психолога від 26 грудня 2025 року за результатами обстеження ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказаний доказ не міг бути поданий разом з апеляційною скаргою на заочне рішення суду першої інстанції, оскільки отриманий ним лише 05 січня 2026 року.
Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_2 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17, від 03 травня 2018 року у справі № 214/1048/15-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17, від 21 травня 2020 року у справі № 404/251/17, від 21 липня 2021 року у справі № 404/3499/17, від 14 грудня 2022 року у справі № 357/17852/15-ц, від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У березні 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Молинь Р. П., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив про необґрунтованість доводів касаційної скарги та відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, які відповідають вимогам статей 263-265 ЦПК України.
Доводи особи, яка подала додаткові пояснення
У березні 2026 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду додаткові пояснення у справі.
Ураховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 41-43 постанови від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), у пунктах 20-22 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (провадження № 14-31цс22), колегія суддів залишає без розгляду подані ОСОБА_2 додаткові пояснення у справі, оскільки вони по суті є штучним поданням доповнень до касаційної скарги поза межами визначеного процесуального строку.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 11 серпня 2016 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 15 серпня 2017 року, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим Тернопільським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Тернопільські області 15 серпня 2017 року, актовий запис № 51 (том 1, а. с. 42).
ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданим Тернопільським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області 26 грудня 2018 року (том 1, а. с. 41).
Заявою від 20 квітня 2022 року, посвідченою приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу Тернопільської області Джулою О. М. за реєстровими № 753, № 754, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 надали свою згоду на тимчасовий виїзд за кордон до Канади у період з 22 квітня 2022 року по 22 квітня 2023 року їх малолітньому синові ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у їхньому, батьків, супроводі разом та окремо (том 1, а. с. 186).
03 липня 2022 року ОСОБА_2 разом із сином ОСОБА_3 виїхав з України, що підтверджується інформацією Державної прикордонної служби України від 08 травня 2025 року (том 1, а. с.117).
Рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 20 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 08 грудня 2023 року у справі № 598/753/19, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах неповнолітніх дітей Тернопільської міської ради Тернопільської області, орган опіки та піклування Збаразької міської ради Тернопільської області, про визначення місця проживання дитини та відібрання малолітньої дитини задоволено частково.
Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом із матір'ю - ОСОБА_1 .
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - орган опіки та піклування Збаразької міської ради Тернопільської області, про визначення місця проживання дитини відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат (том 1, а. с. 31-35; 16-20).
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 червня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 20 липня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 08 грудня 2023 року в частині визначення місця проживання дитини - без змін (касаційне провадження № 61-264св24) (том 1, а. с. 21-27).
Рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 14 травня 2024 року у справі № 598/37/20 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Тернопільської районної державної адміністрації Тернопільської області, орган опіки та піклування Збаразької міської ради Тернопільської області, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні, визначення способу участі у виховані дитини та спілкуванні з нею задоволено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Служба у справах дітей Тернопільської районної державної адміністрації Тернопільської області, орган опіки та піклування Збаразької міської ради Тернопільської області, про встановлення графіку побачень з дитиною задоволено частково.
Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди у спілкуванні з малолітнім сином - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Встановлено такий спосіб і порядок участі у вихованні та спілкуванні між матір'ю ОСОБА_1 та сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме: перших три побачення провести за місцем проживання батька ОСОБА_2 у його присутності; у подальшому встановлено ОСОБА_1 години спілкування із сином ОСОБА_3 кожного першого, третього та п'ятого (якщо такий випадає) тижня місяця з 20 години четверга до 20 години неділі та другого, четвертого тижня місяця з 20 години середи до 13 години суботи, без присутності батька, з правом ночівлі за місцем проживання матері та можливістю поїздки до родичів, у тому числі, до бабусі і дідуся.
У задоволенні іншої частини вимог зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат (том 1, а. с. 36-40).
Відповідно до копій рапортів поліцейських старших інспекторів-чергових Відділення поліції № 4 (м. Збараж) Тернопільського РУП ГУПН в Тернопільській області працівників поліції від 05 липня 2024 року, 10 липня 2024 року та 18 липня 2024 року від ОСОБА_1 надійшло повідомлення про те, що вона приїхала до колишнього чоловіка - ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , на зустріч до сина ОСОБА_3 відповідно до графіку побачень, визначеного рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області. Колишній чоловік відсутній 05 липня 2024 року, 10 липня 2024 року та 18 липня 2024 року за місцем проживання, а саме хвіртка зачинена, телефон відключений. На місці події було обстежене фактичне місце проживання ОСОБА_2 , під час якого нікого виявлено не було (том 1, а. с. 28, 29, 30).
Рішенням виконавчого комітету Збаразької міської ради Тернопільської області від 21 травня 2025 року № 662 затверджено висновок органу опіки та піклування щодо доцільності відібрання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідно до вказаного висновку орган опіки і піклування Тернопільської міської ради, ураховуючи характеризуючи дані про батьків, умови їх проживання, всі обставини, а також на підставі інших документів, які стосуються справи, вважав за доцільне рекомендувати Збаразькому районному суду Тернопільської області відібрати малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , від батька ОСОБА_2 (том 1, а. с. 124-128).
Згідно із заявою Збаразької міської ради Тернопільської області від 10 червня 2025 року орган опіки і піклування Збаразької міської ради Тернопільської області не може надати висновок щодо доцільності відібрання малолітнього ОСОБА_3 , зокрема, з тих підстав, що ОСОБА_2 та малолітній ОСОБА_3 не проживають за місцем реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 . Отже, відсутня можливість провести обстеження умов проживання дитини, встановити їх думку (том 1, а. с. 135-137).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Частинами першою, другою, четвертою статті 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див.: постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Частиною третьою статті 51 Конституції України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
За змістом положень частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Відповідно до статей 3, 18 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Згідно зі статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Системний аналіз вказаної норми права у контексті наявності спору батьків щодо місця проживання дитини дозволяє дійти висновку, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.
Подібний правовий висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19).
Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі необхідно брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв'язки із сім'єю, крім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).
У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
У статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання (частина перша статті 162 СК України).
Вищезазначена норма права встановлює правові наслідки протиправної зміни місця проживання малолітньої дитини одним із батьків (з яким вона не проживає) або третьою особою. Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким в силу закону чи на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.
Подібні висновки щодо застосування положень статті 162 СК України неодноразово викладалися Верховним Судом, зокрема, у постановах: від 15 лютого 2022 року у справі № 548/228/19-ц, від 13 червня 2022 року у справі № 766/17903/19, від 27 липня 2022 року у справі № 475/431/21, від 21 червня 2023 року у справі № 336/2426/20, від 09 жовтня 2024 року у справі № 453/1515/22, від 25 березня 2026 року у справі № 523/1659/25.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Частиною другою статті 162 СК України визначено, що дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23) зробив висновок, що судове рішення про визначення місця проживання дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов'язку вчинення дій боржником (тим з батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню. Чинне законодавство не передбачає, що невиконання одним з батьків судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з іншим з батьків, є умовою/підставою застосування статті 162 СК України. Основною умовою застосування статті 162 СК України є факт «самочинної зміни місця проживання дитини».
У СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли один з батьків змінив без згоди іншого з батьків місце проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання її не змінював. Подібною нормою є стаття 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Очевидно, що позбавлення матері (батька) права ініціювати позов про відібрання дитини, у разі коли один із батьків змінив місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, суперечить принципу розумності та справедливості.
Мати (батько) має право на пред'явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив без згоди іншого з батьків місце її проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, згідно з статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.
Відповідно до статті 163 СК України батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 20 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 08 грудня 2023 року та постановою Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 598/753/19, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 про встановлення місця проживання дитини задоволено частково та визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом із матір'ю - ОСОБА_1 .
У вказаній справі суди встановили, що спір між сторонами щодо визначення місця проживання дитини було вирішено в судовому порядку, за результатами якого інтересам дитини буде відповідати її проживання з матір'ю.
Повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши та надавши правову оцінку всім зібраним у справі доказам, вимогам та запереченням сторін за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки ОСОБА_2 добровільно не виконує рішення суду щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з матір'ю, тому наявні правові підстави для захисту прав позивачки в порядку, визначеному статтею 162 СК України.
Більше того, як встановлено судами, рішеннямЗбаразького районного суду Тернопільської області від 14 травня 2024 року у справі № 598/37/20, яке набрало законної сили, зобов'язано ОСОБА_2 не чинити матері ОСОБА_1 перешкоди у спілкуванні з малолітнім сином - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та визначено способи участі матеріу вихованні малолітнього сина шляхом встановлення графіку спілкування, яке ОСОБА_2 також не виконує у добровільному порядку.
Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання (стаття 129-1 Конституції України).
Відповідно до частин першої, другої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом (частина друга статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства. Малолітній ОСОБА_3 наразі позбавлений материнської любові, турботи, виховання, піклування, догляду та духовного зв'язку із матір'ю, наявність якого передбачає безперервність та носить постійний характер, виходячи з віку дитини, а тому відібрання хлопчика від батька та передання його матері за місцем проживання буде відповідати якнайкращим інтересам дитини.
Суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які б свідчили про те, що повернення малолітньої дитини матері за місцем її проживання, створює загрозу її життю та здоров'я, або негативно впливатиме на розвиток чи суперечитиме її інтересам. Відповідач не надав належних і допустимих доказів, які б свідчили про наявність обставин, за яких дитину неможливо повернути матері. Також суди не встановили, що повернення дитини буде суперечити його інтересам.
Посилання заявника на те, що дитина не хоче повертатися до матері та це суперечить її інтересам, колегія суддів відхиляє, оскільки це суперечить встановленим судами обставинам справи та зводиться до незгоди відповідача з висновками судів по суті спору.
Ураховуючи викладене, суди обґрунтовано вважали, що наявні правові підстави для задоволення позову про відібрання малолітньої дитини і повернення її за визначеним судовим рішенням місцем проживання із матір'ю на підставі статті 162 СК України, і такий спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам статей 15, 16 ЦК України.
Доводи ОСОБА_2 про те, що його не було належно повідомлено про час і дату судового розгляду судом першої інстанції Верховний Суд відхиляє, з огляду на таке.
Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно (частина п'ята статті 128 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 частини сьомої статті 128 ЦПК України у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.
Днем вручення судової повістки є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України).
Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться (частина перша статті 131 ЦПК України).
ОСОБА_2 вважає, що його не було належно повідомлено про дату, час і місце розгляду справи в суді першої інстанцій.
Разом із цим, судом вживалися заходи щодо належного його повідомлення про дату, час і місце розгляду справи у спосіб, визначений процесуальним законом.
На виконання вимог частини шостої статті 187 ЦПК України, суд першої інстанції звернувся до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача та відповідно до листа Збаразької міської ради Тернопільської області від 30 січня 2025 року № 254/03-04 ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 50).
Усі повістки-повідомлення про виклик до суду на: 06 березня 2025 року, 08 квітня 2025 року, 08 травня 2025 року, 27 травня 2025 року, 15 липня 2025 року, 07 серпня 2025 року, 04 вересня 2025 року районним судом направлялася за однією адресою, за якою ОСОБА_2 зареєстрований. Ця адреса вказана заявником також в апеляційній та касаційній скаргах.
При цьому вся судова кореспонденція поверталася на адресу суду без вручення адресату з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» (том 1, а. с. 60, 79, 93, 114, 130, 152, 162), а за змістом пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України відмітка про відсутність особи за адресою місця проживання вважається врученням судової повістки цій особі.
Наведена норма права дає підстави для висновку, що врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, що узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 (провадження № 14-507цс18), від 12 лютого 2019 року у справі № 906/142/18 (провадження №12-233гс18), а також у постановах Верховного Суду: від 27 лютого 2020 року у справі № 814/1469/17 (провадження № К/9901/28703/19), від 01 квітня 2021 року у справі № 826/20408/14 (провадження №К/9901/16143/20), від 10 листопада 2021 року у справі № 756/2137/20 (провадження №61-3782св21) та інших.
При цьому в матеріалах справи відсутні відомості щодо повідомлення ОСОБА_2 про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження), що передбачено частиною першою статті 131 ЦПК України.
Отже, Верховний Суд вважає безпідставними посилання касаційної скарги на те, що справу розглянуто судом першої інстанції без належного повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи.
Апеляційний суд надав належну правову оцінку відповідним доводам апеляційної скарги про неповідомлення відповідача районним судом про дату судового засідання, з якою погоджується Верховний Суд.
Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень доводи касаційної скарги про порушення порядку прийняття доказів апеляційним судом, оскільки відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Верховний Суд наголошує, що така обставина як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 367 ЦПК незалежно від причин неподання відповідачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів (див.: постанову Верховного Суду від 21 серпня 2023 року у справі № 552/7368/21).
Отже, посилання заявника на безпідставне відхилення апеляційним судом клопотання про долучення доказів спростовані змістом оскаржуваної постанови, в якій наведені мотиви відхилення цього клопотання, з якими погоджується Верховний Суд.
Доводи заявника у поданій ним касаційній скарзі щодо неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17, від 03 травня 2018 року у справі № 214/1048/15-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17, від 21 травня 2020 року у справі № 404/251/17, від 21 липня 2021 року у справі № 404/3499/17, від 14 грудня 2022 року у справі № 357/17852/15-ц, від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18, є безпідставними, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у зазначеній справі суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
При цьому колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).
Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, зводяться виключно до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки судами попередніх інстанцій належно досліджено всі зібрані у справі докази та надано їм правильну правову оцінку, отже, спір вирішено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а заочне рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки в задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Заочне рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 12 вересня 2025 рокута постанову Тернопільського апеляційного суду від 07 січня 2026 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк