21 квітня 2026 року
м. Київ
cправа № 914/2023/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г. М. - головуючого, Краснова Є. В., Рогач Л. І.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Приватного підприємства ?АВ-Транс-Компані?
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 02.03.2026 та рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2025
за позовом Шептицької міської ради Львівської області
до Приватного підприємства ?АВ-Транс-Компані?
про стягнення безпідставно збережених коштів,
30.06.2025 року Шептицька міська рада Львівської області звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до Приватного підприємства ?АВ-Транс-Компані? (далі - Підприємство, скаржник) про стягнення безпідставно збережених коштів у сумі 449 411,22 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач, будучи власником нерухомого майна, розміщеного на спірній земельній ділянці площею 0,4381 га, кадастровий номер 4611800000:03:05:0039, не оформив право користування вказаною земельною ділянкою. Таким чином, Підприємство користується спірною земельною ділянкою без достатньої правової підстави, відтак внаслідок використання ним спірної земельної ділянки без правовстановлюючих документів, територіальна громада в особі Шептицької міської ради не отримала дохід від здачі земельної ділянки в оренду, чим порушені охоронювані законом права та інтереси Шептицької міської ради, як позивача щодо неодержаних грошових коштів у розмірі орендної плати за землю.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 06.11.2025 позов задоволено в частині стягнення безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки, площею 0,4381 га з кадастровим номером: 4611800000:03:005:0039, розташованої по вулиці Івасюка 2 ?є? в місті Шептицький Львівської області, у сумі 145 841,47 грн та 2 187,62 грн судового збору; в решті позову відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що відповідач з дати реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна, не звертався до Шептицької міської ради з клопотанням для оформлення права користування земельною ділянкою, не уклав договір оренди та не сплачував орендну плату, фактично використовує спірну земельну ділянку за відсутності відповідних рішень Шептицької міської ради про надання згаданої ділянки в користування (оренду) та вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки; а тому зобов'язаний повернути безпідставно збережені кошти за користування земельною ділянкою її власнику у розмірі 145 841,47 грн, а в задоволенні решти позовних вимог (стягнення 303 569,75грн) слід відмовити
За наслідками перегляду апеляційної скарги Шептицької міської ради Львівської області, Західний апеляційний господарський суд постановою від 02.03.2026 залишив без змін рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2025.
02.04.2026 (через систему ?Електронний суд?) Підприємство звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Західного апеляційного господарського суду від 02.03.2026 та рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2025, в якій просить судові рішення скасувати в частині стягнення з Підприємства на користь Шептицької міської ради 70 939,60 грн та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Розглянувши матеріали касаційної скарги, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, виходячи з такого.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із пунктом 8 частини 1 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
За змістом пункту 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За приписами пункту 1 частини 1 статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині 3 цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Згідно з частиною 5 статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини 7 зазначеної статті для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Пунктом 1 частини 1 статті 163 ГПК України передбачено, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Оскільки предметом позову у цій справі є стягнення 449 411,22 грн, що не перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2025 (3 028,00 грн х 500 = 1 514 000,00 грн), з урахуванням положень ГПК України вона може бути розглянута у касаційному порядку лише за наявності для цього підстав, передбачених у пункті 2 частини 3 статті 287 зазначеного Кодексу.
В якості обґрунтування наявності підстави для відкриття касаційного провадження, передбаченою підпунктом ?а? пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України, скаржник у поданій касаційній скарзі зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки існує правова проблема, порушена в межах цієї касаційної скарги, має на меті уніфікувати актуальну правозастосовчу практику, а також узагальнити раніше зроблені висновки щодо належних та допустимих доказів на підтвердження розміру нормативно грошової оцінки земельних ділянок, а також конкретизувати можливість застосування рішень ОМС, якими затверджується відповідна технічна документація з НГО, без надання текстових та графічних матеріалів, які безпосередньо затверджувались радою, де, зокрема, відображені відповідні показники (коефіцієнти).
Відповідно до частини 4 статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою принципу правової визначеності.
При цьому фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Верховний Суд у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, виходить з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку й становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
Водночас, формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Такі критерії, серед іншого, можливого використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у даній справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.
Суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень фактично зводяться до незгоди Підприємства з висновками господарських судів стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому, доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для їх скасування.
З огляду на викладене Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми щодо того, що дана справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.05.2021 (справа №914/1570/20, провадження №2-90гс20) зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних фільтрів не порушує права на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних фільтрів допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує права доступу до правосуддя.
Враховуючи викладене, з огляду на принципи господарського судочинства, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі №914/2023/25 за касаційною скаргою Підприємства на підставі пункту 1 частини 1 статті 293 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України,
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі №914/2023/25 за касаційною скаргою Приватного підприємства ?АВ-Транс-Компані? на постанову Західного апеляційного господарського суду від 02.03.2026 та рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2025.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню.
Головуючий Г. М. Мачульський
Судді Є. В. Краснов
Л. І. Рогач