16 квітня 2026 року
м. Київ
cправа № 915/1567/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Случ О. В. - головуючий (доповідач), Краснов Є. В., Мачульський Г. М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.01.2026 (головуюча суддя Богацька Н. С., судді Діброва Г. І., Принцевська Н. М.)
за скаргою Миколаївської міської ради
на дії головного державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) та постанову від 04.06.2025 ВП № НОМЕР_1
у справі № 915/1567/21
за позовом керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради
до 1) ОСОБА_1 , 2) фізичної особи-підприємця Точилкіна Сергія Анатолійовича і 3) фізичної особи-підприємця Бєглова Олега Юрійовича
про скасування державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, припинення права власності, зобов'язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення торгівельного комплексу,
Короткий зміст судових рішень, ухвалених у справі
1. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 19.07.2023 у справі № 915/1567/21, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 18.04.2024, задоволено позов прокурора про зобов'язання ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні Миколаївській міській раді (далі - Рада) земельною ділянкою з кадастровим номером 4810137200:10:016:0015 (далі - земельна ділянка) шляхом знесення самочинно збудованих нежитлових приміщень торгівельного комплексу загальною площею 130,8 кв. м, що складаються з приміщення магазину літ. А-1, магазину літ. В-1, навісу літ. Б-1 за адресою: АДРЕСА_1, м. Миколаїв (далі - нежитлові приміщення).
2. 03.06.2024 на виконання вказаного рішення судом видано відповідний наказ, який був направлений Радою на примусове виконання до Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) та за яким 23.07.2024 відкрито виконавче провадження ВП № НОМЕР_1.
3. В подальшому, 04.06.2025 державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» та повідомлено, що виконавчий документ може бути повторно пред'явлено для виконання.
4. Приймаючи постанову, державний виконавець виходив з того, що стягувач відмовився авансувати витрати виконавчого провадження.
5. Від Миколаївської міської ради 07.07.2025 надійшла скарга на дії та постанову державного виконавця (вх. № 10108/25), в якій стягувач просив суд: визнати неправомірними дії державного виконавця щодо винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, визнати незаконною та скасувати цю постанову, та зобов'язати державного виконавця у повному обсязі вчинити дії, спрямовані на виконання наказу у передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» порядку. Одночасно позивач просив суд поновити строк на подання скарги.
6. Скарга мотивована тим, що виконання рішення суду мало б відбутись за рахунок коштів державного бюджету. Водночас, виконавець не вжив усіх можливих заходів, що передбачені Конституцією України, Законом України «Про виконавче провадження», Порядком використання коштів виконавчого провадження, Інструкцією з організації примусового виконання рішень та Наказом Міністерства юстиції України «Про встановлення видів та розмірів витрат виконавчого провадження», для організації і проведення виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішення у даному виконавчому провадженні.
7. Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 20.10.2025 у даній справі стягувачу поновлено строк на подання скарги, проте у задоволенні самої скарги відмовлено.
8. Відмовляючи у задоволенні скарги, місцевий господарський суд виходив з того, що державний виконавець діяв у спосіб та в межах повноважень, що передбачені законом. За висновком суду, він правомірно прийняв постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки стягувачем не було здійснено авансування витрат виконавчого провадження. При цьому, суд зазначив, що чинне законодавство не передбачає здійснення примусового виконання вказаного судового рішення органами державної виконавчої служби за рахунок коштів державного бюджету України та коштів виконавчого провадження. Суд також зазначив, що відсутність у скаржника коштів для сплати авансування витрат виконавчого провадження не свідчить про неправомірність дій державного виконавця та не може бути підставою для скасування постанови. Водночас, суд звернув увагу, що стягувач не позбавлений права повторно направити наказ до примусового виконання.
9. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.01.2026 ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 20.10.2025 скасовано частково, викладено її резолютивну частину у наступній редакції:
«Поновити Миколаївській міській раді строк на подання скарги на дії та постанову головного державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 04.06.2025 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 про повернення виконавчого документа стягувачу.
Скаргу Миколаївської міської ради (вх. № 10108/25 від 07.07.2025) задовольнити частково.
Визнати неправомірними дії головного державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Лемещенко Анастасії Павлівни щодо винесення 04.06.2025 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 постанови про повернення виконавчого документа стягувачу.
Скасувати постанову головного державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Лемещенко Анастасії Павлівни від 04.06.2025 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 про повернення виконавчого документа стягувачу, а саме: наказу Господарського суду Миколаївської області від 03.06.2024 у справі № 915/114/20.
В задоволенні решти скарги Миколаївської міської ради (вх. № 10108/25 від 07.07.2025) відмовити».
10. За висновками суду апеляційної інстанції державним виконавцем відділу ДВС не надано суду доказів на підтвердження того, що він звертався до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Управління забезпечення примусового виконання рішень Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) та Центрального відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві з проханням здійснити фінансування відповідних витрат виконавчого провадження за рахунок коштів державного бюджету, як і не надано доказів того, що відповідні органи юстиції відмовили у фінансуванні такого виду витрат виконавчого провадження як проведення робіт по знесенню самочинно збудованих нежитлових приміщень, розташованих на земельній ділянці комунальної власності.
11. Апеляційний суд зазначає, що приписи чинного законодавства не передбачають імперативного обов'язку стягувача фінансувати витрати, пов'язані з примусовим виконанням рішення суду про знесення самочинно збудованої будівлі.
12. Апеляційний суд зауважує, що рішенням Господарського суду Миколаївської області від 19.07.2023 зобов'язано саме боржника знести самочинно збудоване нежитлове приміщення. Жодних заяв з приводу встановлення порядку виконання вказаного рішення на підставі частини першої статті 331 ГПК України (наприклад: здійснення знесення самочинно збудованої будівлі силами і за рахунок Ради) від стягувача не надходило, такі заяви судом не розглядались.
13. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції відзначив, що виконання судового рішення не може залежати він наявності/відсутності у стягувача грошових коштів, необхідних на покриття витрат виконавчого провадження.
Касаційна скарга
14. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, Центральний відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - Відділ) звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.01.2026, ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 20.10.2025 залишити без змін.
Узагальнені доводи касаційної скарги
15. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, скаржник зазначає, що державний виконавець не має правових підстав самостійно здійснювати фінансування відповідних витрат чи виконувати дії за відсутності авансу з боку стягувача, навпаки частина перша статті 43 Закону України «Про виконавче провадження» закріплює обов'язок стягувача забезпечити фінансування витрат, пов'язаних із примусовим виконанням, зокрема - оплату послуг сторонніх осіб для демонтажу, транспортування, зберігання тощо. У зв'язку відмовою стягувача від авансування витрат державним виконавцем на підставі чітко визначених законодавчих норм і фактичних обставин, підтверджених офіційною документацією було прийнято процесуальне рішення про повернення виконавчого документу стягувачу відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
16. Крім того, скаржник зазначає, що Закон України «Про виконавче провадження», Порядок використання коштів виконавчого провадження, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2004 року № 554, Інструкція з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5, наказ Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2830/5 «Про встановлення видів та розмірів витрат виконавчого провадження» не передбачають здійснення примусового виконання вказаного судового рішення органами державної виконавчої служби за рахунок коштів державного бюджету України та коштів виконавчого провадження.
17. З огляду на викладене скаржник вважає, що існує необхідність у наданні висновку Верховного Суду, щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Відзив
18. У межах встановленого Верховним Судом строку Миколаївська міська рада подала відзив на касаційну скаргу Відділу, у якому просить залишити її без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.01.2026 залишити без змін.
19. У своєму відзиві наголошує, що державним виконавцем на стягувача покладено надмірний тягар витрат, пов'язаних із здійсненням виконавчих дій, які відповідно до встановленого рішенням способу поновлення прав власника земельної ділянки, мали бути здійснені виключно за рахунок винної сторони, а саме, відповідача у справі.
20. Відповідачі та прокурор своїм правом на подання відзивів на касаційну скаргу не скористались, відповідні відзиви не подали.
Оцінка аргументів скаржника і висновків судів попередніх інстанцій
21. Згідно з частинами першою, другою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (2).
22. Переглянувши оскаржувану постанову апеляційного господарського суду, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї, перевіривши наявні матеріали справи щодо правильності застосування апеляційним господарським судом норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.
23. Однією з основних засад судочинства є обов'язковість судового рішення (пункт 9 частини першої статті 129 Конституції України). Аналогічна норма міститься у пункті 7 частини третьої статті 2 ГПК України.
24. За змістом статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
25. Сформована та усталена позиція Європейського суду з прав людини щодо виконання судових рішень полягає у тому, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
26. У справі «Фуклєв проти України» (рішення від 07.06.2005, заява № 71186/01) Європейський суд з прав людини зазначив, що держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.
27. Установлена обов'язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів (постанови Верховним Судом від 30.08.2018 у справі № 916/4106/14 та від 25.09.2020 у справі № 924/315/17).
28. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».
29. За змістом статті 1 названого Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
30. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону України «Про виконавче провадження»).
31. Відповідно ж до статті 339-1 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
32. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
33. Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
34. Зазначене унормовано у частинах другій, третій статті 343 ГПК України.
35. У справі, що переглядається, предметом дослідження судів, стала постанова від 04.06.2025 про повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
36. У поданій скарзі Миколаївська обласна рада порушення своїх прав вбачала в тому, що державний виконавець безпідставно поклав на неї обов'язок авансування додаткових витрат виконавчого провадження. Вважає, що у разі неможливості покриття витрат виконавчого провадження за рахунок боржника такі витрати мають покриватися державним виконавцем за рахунок коштів Державного бюджету України.
37. Суд першої інстанції не погодився з аргументами позивача (стягувача) і, відмовляючи у задоволенні скарги, виходив з того, що чинне законодавство не передбачає здійснення примусового виконання вказаного судового рішення органами державної виконавчої служби за рахунок коштів державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, оскільки стягувачем не було здійснено авансування витрат виконавчого провадження, державний виконавець правомірно прийняв постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
38. Суд апеляційної інстанції, не погодився з висновком суду першої інстанції, підтримав доводи Миколаївської міської ради та дійшов висновку про те, що державний виконавець не обґрунтував необхідність зобов'язання стягувача за свій рахунок забезпечити виконання судового рішення в частині, в якій судовим рішенням цей обов'язок покладений на боржника. Відтак державний виконавець не здійснив усіх дій з примусового виконання судового рішення, які б відповідали предмету спору та поведінці боржника.
39. Верховний Суд вважає такі висновки апеляційного господарського суду помилковими з огляду на таке.
40. Статтею 1 Закону України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
41. Законодавець у частині першій статті 5 Закону № 1404-VIII закріпив норму, відповідно до якої примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців.
42. Частиною першою статті 18 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
43. За усталеними висновками Верховного Суду, зокрема, у постановах від 25.09.2020 у справі № 924/315/17, від 14.04.2021 у справі № 641/1933/19, від 22.12.2021 у справі № 761/26280/17, відповідно норм частин першої - третьої статті 63 Закону № 1404-VIII невиконання боржником рішення суду, яке може бути виконано без його участі, має наслідком надіслання державним виконавцем органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, а також вжиття виконавцем заходів примусового виконання рішення суду.
44. Відповідно до змісту рішення суду у цій справі ОСОБА_1 зобов'язано усунути перешкоди в користуванні Миколаївській міській раді земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованих нежитлових приміщень торгівельного комплексу. Оскільки боржник не виконує судове рішення, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що це рішення суду може бути виконане без участі боржника шляхом вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання судового рішення.
45. Пунктом 20 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право залучати в разі потреби до проведення чи організації виконавчих дій суб'єктів господарювання, у тому числі на платній основі, за рахунок авансового внеску стягувача.
46. Суд апеляційної інстанції встановив, що на виконання приписів статті 20 Закону № 1404-VIII державний виконавець за рахунок першого авансового внеску стягувача залучив до участі у виконавчому провадженні фізичну особу - підприємця Антонова С.О., який провів обстеження об'єкту, який підлягає знесенню та надав проектно-кошторисну документацію, згідно з якою, вартість робіт по демонтажу зазначених у рішенні суду споруд складає 461685,06 грн.
47. Частина перша статті 43 Закону № 1404-VIII визначає, що у разі якщо витрати на залучення до проведення виконавчих дій суб'єктів господарювання на платній основі, виготовлення технічної документації на майно, здійснення витрат на валютообмінні фінансові операції та інших витрат, пов'язаних із перерахуванням коштів, перевищують суму сплаченого авансового внеску, стягувач зобов'язаний додатково здійснити авансування таких витрат. Згідно з частиною другою статті 43 зазначеного Закону з метою забезпечення провадження виконавчих дій виконавець може здійснювати інші витрати виконавчого провадження, крім встановлених Міністерством юстиції України, за умови їх обов'язкового авансування стягувачем.
48. Виходячи зі змісту наведеної норми, авансування витрат виконавчого провадження є не правом, а обов'язком стягувача. Відтак додаткові витрати, необхідні для забезпечення проведення виконавчих дій, можуть бути здійснені виконавцем виключно за умови їх попереднього авансування стягувачем.
49. Отже, відсутність відповідного авансування витрат з боку стягувача унеможливлює фінансування необхідних заходів виконавчого провадження, що у свою чергу позбавляє державного виконавця можливості здійснювати передбачені законом виконавчі дії (у даному випадку - заходи з приведення земельної ділянки у придатний до використання стан шляхом демонтажу об'єкта незавершеного будівництва без участі боржника).
50. Суди встановили, що державний виконавець звертався до Миколаївської міської ради з вимогою здійснення нею авансування додаткових витрат виконавчого провадження в сумі 461685,06 грн, необхідних для подальшого виконання судового рішення із залученням до їх проведення суб'єктів господарювання на платній основі. Проте стягувач здійснювати таке авансування відмовився.
51. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа.
52. Нездійснення стягувачем додаткового авансування витрат виконавчого провадження, попри відповідні вимоги та попередження виконавця, згідно з наведеними імперативними приписами пункту 4 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII є безумовною підставою для повернення виконавчого документа стягувачу. Верховний Суд звертається до власних близьких за змістом правових висновків у постанові від 23.01.2020 у справі №639/7347/17.
Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 06.04.2026 у справі № 915/2357/19.
53. При касаційному перегляді справи № 915/1567/21 колегія суддів вважає за необхідне урахувати висновки Верховного Суду, наведені у постанові від 06.04.2026 у справі № 915/2357/19, ухваленої після подання касаційної скарги (частина четверта статті 300 ГПК України).
54. Щодо доводів Миколаївської міської ради, зазначених нею у скарзі, поданої до суду, на підставі статті 339 ГПК України, відповідно до яких: у разі нездійснення нею як стягувачем авансування витрат виконавчого провадження державний виконавець не мав права повертати виконавчий документ, а натомість мав звернутися до органів юстиції з питання оплати послуг з примусового виконання судового рішення за рахунок коштів Державного бюджету України. Як на правове обґрунтування своєї позиції Рада послалась на положення частин другої, третьої статті 42 Закону № 1404-VIII, пункт 7 розділу II наказу Міністерства юстиції України від 29.09.2016 № 2830/5 «Про встановлення видів та розмірів витрат виконавчого провадження» (далі - Наказ № 2830/5) та положення постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2004 № 554 «Про затвердження Порядку використання коштів виконавчого провадження» (далі - Постанова № 554), Суд зазначає таке.
55. Частиною першою статті 42 Закону № 1404-VIII встановлює, що кошти виконавчого провадження складаються з: (1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; (2) авансового внеску стягувача; (3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
56. За частинами другою та третьою наведеної статті витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті. Розмір та види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України.
57. Отже, наведена норма містить вичерпний перелік джерел надходження коштів виконавчого провадження, до яких належать: виконавчий збір або основна винагорода приватного виконавця, авансовий внесок стягувача та стягнуті з боржника кошти на витрати виконавчого провадження. Саме за рахунок зазначених коштів забезпечуються фінансування витрат виконавця, пов'язаних із здійсненням заходів примусового виконання судових рішень.
58. Натомість за рахунок коштів Державного бюджету України здійснюються виключно витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби, тобто ті витрати, які безпосередньо стосуються забезпечення функціонування цього державного органу, як структурної складової системи органів юстиції у складі Міністерства юстиції України (зокрема, на утримання апарату цього органу, закупівлю оргтехніки, витратних матеріалів, оренду приміщень, сплату комунальних послуг тощо).
59. Про це свідчить і щорічно затверджувана структура видатків Державного бюджету України на Міністерство юстиції України (КПКВК 3600000), визначена, наприклад, Законом України «Про Державний бюджет України на 2026 рік». Відповідно до неї окрема бюджетна програма фінансування передбачена лише для здійснення платежів на виконання рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України (КПКВК 3601170). Водночас аналогічна бюджетна програма фінансування виконання органами державної виконавчої служби рішень національних судів України зазначеним Законом не передбачена.
60. Відтак приписи статті 43 Закону № 1404-VIII встановлюють обов'язок стягувача з авансування додаткових витрат виконавчого провадження, які покриваються за рахунок коштів виконавчого провадження з переліку джерел, наведених в частині першій статті 42 Закону № 1404-VIII, щодо яких норми цього Закону не передбачають альтернативного фінансування за рахунок коштів Державного бюджету України. Прийнятий Міністерством юстиції України на виконання вимог статті 42 Закону № 1404-VIII Наказу №2830/5 встановлює виключно порядок та розміри витрат виконавчого провадження, а Постанова № 554 - порядок використання відповідних коштів. Проте жодний з цих підзаконних актів не визначає і не може визначати порядок та джерела фінансування витрат виконавчого провадження, які встановлені наведеними вище нормами Законів (постанова Верховного Суду від 06.04.2026 у справі № 915/2357/19).
61. За таких обставин застосована стягувачем та підтримана апеляційним господарським судом конструкція альтернативного фінансування за рахунок коштів державного бюджету додаткових витрат державного виконавця у випадку, коли стягувач стверджує про відсутність у нього коштів на авансування таких витрат, прямо суперечить приписам пункту 20 частини третьої статті 18, статті 42, частини першої статті 43 Закону № 1404-VIII.
62. Отже, суд апеляційної інстанцій наведені вище імперативні приписи Закону № 1404-VIII проігнорував, не навівши натомість правової підстави свого висновку про незаконність дій державного виконавця з повернення виконавчого документа стягувачу, а послались лише на загальні законодавчі засади щодо обов'язковості виконання судових рішень та обов'язку державного виконавця вжити передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання судових рішень.
63. Суд апеляційної інстанції у цій справі фактично виснував, що у разі відмови стягувача авансувати відповідні витрати державний виконавець, замість застосування прямої норми пункту 4 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII, має звертатись із запитами до державного бюджету стосовно фінансування витрат виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення за відсутності як законодавчого регулювання такої процедури, так і відповідної статті видатків Державного бюджету України.
64. Верховний Суд, констатуючи помилковість такого тлумачення, яке не спирається ані на нормативне регулювання, ані на логіку вчинення виконавчих дій, додатково звертає увагу на таке. Якщо в якості аргументу припустити, що сама по собі можливість фінансування додаткових витрат виконавчого провадження з державного бюджету існувала б, це могло б призвести, як мінімум, до правової невизначеності та зловживання правами, коли недобросовісні стягувачі намагались би уникнути виконання покладеного на них законом обов'язку щодо додаткового авансування витрат виконавчого провадження, безпідставно перекладаючи тягар таких витрат на Державний бюджет України.
65. Викладене свідчить про те, що, розглядаючи скаргу Миколаївської міської ради на дії виконавця, апеляційний господарський суд припустився неправильного застосування положень статей 18, 20 37, 42, 43 Закону № 1404-VIII та порушив статтю 339 ГПК України, що призвело до ухвалення помилкового судового рішення.
66. Відповідно доводи касаційної скарги знайшли своє підтвердження.
67. Водночас, оскільки за встановлених місцевим господарським судом фактичних обставин, які було досліджено та оцінено в межах доводів та вимог поданої Миколаївською міською радою скарги, порушень державним виконавцем вимог Закону України «Про виконавче провадження» при винесенні постанови про повернення виконавчого документу стягувачу виявлено не було, постановлена ним ухвала про відмову у задоволенні скарги позивача (стягувача) є законною та обґрунтованою.
68. Верховний Суд також зауважує, що повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.
69. Про це свідчить зміст частини п'ятої статті 37 Закону № 1404-VIII, відповідно до якої повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених наведеною статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.
Висновки Верховного Суду
70. Верховний Суд вважає за можливе розглянути касаційну скаргу у розумний строк, тобто такий, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
71. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
72. Статтею 312 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
73. Позаяк оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції, на відміну від ухвали суду першої інстанції, прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд вбачає, що постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.01.2026 слід скасувати, а ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 20.10.2025 залишити в силі.
Судові витрати
74. Судовий збір за подання касаційної скарги у цьому разі не сплачується, а отже і не розподіляється Верховним Судом за результатами її розгляду.
Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд
1. Касаційну скаргу Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України задовольнити.
2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.01.2026 у справі № 915/1567/21 скасувати, а ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 20.10.2025 залишити в силі.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Случ
Судді Є. В. Краснов
Г. М. Мачульський