Номер провадження: 22-ц/813/3997/26
Справа № 509/242/25
Головуючий у першій інстанції Спічак В.О.
Доповідач Погорєлова С. О.
03.03.2026 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Вадовської Л.М., Таварткіладзе О.М.
за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області, третя особа - Комунальне підприємство «Великодолинське» про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області, постановлене під головуванням судді Спічак В.О. 26 червня 2025 року у с-щі Овідіополь Одеської області, -
встановила:
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до Овідіопольського районного суду Одеської області із позовною заявою до Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що у 1995 році вона заселилася в квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Разом із нею у цю квартиру заселилися та були зареєстровані за вищевказаною адресою чоловік позивачки ОСОБА_2 (помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ОСОБА_1 проживає та зареєстрована у зазначеній квартирі. Враховуючи тривале безперервне користування квартирою протягом останніх 30 років, позивач вважала, що заволоділа зазначеним нерухомим майном законно та добросовісно, володіє майном відкрито, без таємниць, та оскільки за жодними особами не зареєстровано право власності на квартиру, ОСОБА_1 вважала, що має всі законні підстави на визнання судом її права власності на квартиру за набувальною давністю.
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 26.06.2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове судове рішення, яким вимоги позову задовольнити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не було враховано, що ОСОБА_1 добросовісно, відкрито та безперервно, на протязі тридцяти років володіє спірною квартирою, а тому у позивача виникли всі законні підстави для визнання судом її права власності на квартиру за набувальною давністю.
За таких підстав апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального права.
Сторони про розгляд справи на 03.03.2026 року були сповіщені належним чином, у судове засідання не з'явились.
Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 08.09.1995 року зареєстрована у кв. АДРЕСА_2 , що підтверджується копією паспорта позивачки (а.с. 7).
У зазначеній квартирі 21.07.2009 року була зареєстрована донька позивачки ОСОБА_3 , що підтверджено копією паспорта (а.с. 12).
З довідки № 694, виданої КП «Великодолинське» від 08.10.2024 року вбачається, що ОСОБА_1 дійсно зареєстрована та проживає у кв. АДРЕСА_2 .
Відповідно до Технічного паспорта кв. АДРЕСА_2 , площа квартири становить 24,3 кв.м. та знаходиться на другому поверсі багатоквартирного будинку
АДРЕСА_3 є багатоквартирним та знаходиться на балансі КП «Великодолинське», що підтверджується відповіддю на адвокатський запит від 12.02.2025 року, виданою КП «Великодолинське».
У зазначеній відповіді вказано, що ордер за адресою: кв. АДРЕСА_2 в КП «Великодолинське» відсутній; договір найму на кв. АДРЕСА_2 в КП «Великодолинське» відсутній; Договір на житлово-комунальні послуги за адресою: кв. АДРЕСА_2 в КП «Великодолинське» укладений з ОСОБА_1 , сплата за житлово-комунальні послуги здійснюється з 14.03.2012 року (а.с. 48).
Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру
прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (№ довідки 413044928 від 13.02.2025 року), відсутні будь-які відомості за параметрами запиту: АДРЕСА_1 (а.с. 49).
Згідно Акту приймання-передачі від листопада 2010 року, житловий будинок загальною площею 4818 кв.м, який введено в експлуатацію у 1982 році та налічує 144 квартири, розташований за адресою АДРЕСА_4 , було передано від власника ДП Комунгосп ЗАТ «Бетонекс» Великодолинській селищній раді у комунальну власність. В подальшому, згідно Акту, Великодолинська селищна рада передала вищевказаний будинок на баланс до КП «Великодолинське» (а.с. 84-85).
Відповідно до Акту приймання-передачі комунального майна від 01.06.2011 року, Комісія про приймання-передачі комунальної власності територіальної громади провела передачу комунального майна - житлового будинку за адресою: АДРЕСА_4 , який належить Великодолинській селищній раді, на баланс КП «Великодолинське» (а.с. 82-83).
Враховуючи вищевикладене, доведеним є той факт, що багатоквартирний будинок АДРЕСА_4 , перебуває у комунальній власності територіальної громади.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У ч. 1 ст. 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом ст. ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно зі ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Згідно ч. 1, 4 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 ЦК України, таких як: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України необхідно виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для правомірного володіння майном.
Отже, йдеться про добросовісне, безтитульне заволодіння майном особою, яка у подальшому може претендувати на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може набути право власності на нього, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому, володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Подібних висновків дійшла Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 року у справі №910/17274/17.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем, і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 15.11.2022 року у справі № 293/1061/21, від 15.06.2023 року у справі № 359/8844/20 та від 27.03.2024 року у справі № 462/2756/18.
У постанові від 01.08.2018 року у справі № 201/12550/16-ц Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Верховного Суду у цій справі наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків,
встановлених цим Кодексом.
Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
Згідно ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У судовому засіданні суду першої інстанції представник ОСОБА_1 зазначав, що позивачка вселилась у вказану квартиру після одруження разом з своїм чоловіком. Кому належить вказана квартира, та на якій підставі відбулось заселення позивачка не цікавилась. Раніше у спірній квартирі проживала мати чоловіка. Позивачка та члени її родини на момент вселення не мали жодних трудових, чи інших відносин із ЗАТ «Бетонекс», чи попередніми власниками вказаного житлового будинку. На якій підставі відбулась реєстрація місця проживання позивачки у вказаній квартирі, представник позивачки пояснити не зміг.
Представник відповідача у суді першої інстанції надала пояснення, що спірна квартира не визнавалась безхазяйною нерухомою річчю. ОСОБА_1 або члени її родини до відповідного компетентного органу із заявою про здійснення приватизації займаної ними квартири не звертались.
На підставі викладеного судом першої інстанції зроблено правильний висновок, що ОСОБА_1 було достовірно відомо про те, що вона не є власником спірної квартири, та що в неї відсутні підстави для вселення у вказану квартиру. На момент вселення у кв. АДРЕСА_2 , зазначений багатоквартирний будинок перебував у власності інших осіб, а з 2010 року будинок передано у комунальну власність Великодолинській селищній раді у комунальну власність. За вказаних обставин, відсутні підстави для висновку щодо добросовісного заволодіння позивачкою чужим майном - кв. АДРЕСА_2 .
Посилання представника ОСОБА_1 на те, що на час звернення позивача до суду з даним позовом вказане нерухоме майно немає власника, тобто є безхазяйним, судом правильно не прийнято до уваги, оскільки згідно положень ч. 3 ст. 335 ЦК України у власність за набувальною давністю можуть набуватись виключно безхазяйні рухомі речі.
Натомість, за ч. 2 ст. 335 ЦК України безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.
З наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що багатоквартирний будинок, у якому проживає позивачка, та квартири, розміщені у ньому, не є безхазяйним майном, оскільки вказаний будинок перебуває у комунальній власності.
У п. 2 Положення про порядок передачі у комунальну власність державного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.11.1995 року № 891, зазначено, що передачі у комунальну власність підлягають житлові будинки відомчого житлового фонду (крім гуртожитків).
На підставі наведеного, оцінивши належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що позивачка більше десяти років добросовісно, відкрито та безперервно володіє спірним майном, зробила в квартирі ремонт, сплачує комунальні послуги, а тому є всі підстави для визнання за нею права власності на спірну квартиру за набувальною давністю, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки сам по собі факт користування позивачкою спірною квартирою не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю та не свідчить про добросовісність заволодіння чужим майном.
Колегія суддів також приймає до уваги, що ОСОБА_1 фактично користується квартирою, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади смт. Великодолинське. Водночас, на підтвердження законних підстав такого користування жодних належних доказів не надано. Таким чином, користування спірним майном здійснюється позивачем без волевиявлення власника, не ґрунтується на законі, не є добросовісним та не є підставою для виникнення у них права власності цим майном за набувальною давністю.
Саме по собі користування жилим приміщенням не може бути підставою для виникнення у позивача права власності на нього за набувальною давністю, та застосування ст. 344 ЦК України до даних правовідносин неможливе.
Вказані висновки суду апеляційної інстанції кореспондуються із правовою позицією, викладеною Верховним Судом у постановах від 29.05.2025 року у справі № 686/23031/23, від 23.06.2025 року у справі № 758/6488/23.
Інші доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, однак такі доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об'єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (п. 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність оскаржуваного судового рішення.
При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 26.06.2025 року постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 26 червня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 20 квітня 2026 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді Л.М. Вадовська
О.М. Таварткіладзе