21 квітня 2026 року Справа №320/28814/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Войтович І. І., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області, в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області №80114300015550/376 від 01.09.2022;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняти рішення щодо надання дозволу на імміграцію для громадянина російської федерації ОСОБА_1 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивачем зазначено про протиправність оскаржуваного рішення, яким йому відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну, оскільки ним до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області неправдиві відомості не подавались. Рішення відповідача щодо відмови у наданні дозволу на імміграцію порушує право позивача, передбачене статтею 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іммігрувати в Україну на постійне проживання відповідно до Закону України «Про імміграцію».
20.09.2023, ухвалою суду дана позовна заява, відповідно до частин 1 та 2 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), залишена без руху у зв'язку із невідповідністю останньої частині 6 статті 161 КАС України.
18.12.2023, ухвалою суду відповідно до пункту 1 частини 4 статті 169 КАС України позовна заява повернута позивачу, оскільки позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
14.05.2024 постановою Шостого апеляційного адміністративного суду задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 18.12.2023 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 18.12.2023 скасовано, справу направлено до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
20.05.2024 Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду, вказану справу передано судді Войтович І.І. для продовження розгляду.
29.05.2024 ухвалою Київського окружного адміністративного суду заяву представника позивача щодо поновлення пропущеного строку на звернення до суду задоволено, відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову та зазначає, що підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію визначені Законом, зокрема, дозвіл на імміграцію не надається особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи. У даному випадку, за надісланим запитом отримано відповідь від Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області, в якій зазначено, що за адресою: АДРЕСА_1 , позивач фактично не проживає, що може свідчити про свідоме зазначення ним неправдивих відомостей.
Суб'єкт владних повноважень зазначає, що діяв лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, прийнявши правомірне рішення №80114300015550/376 від 01.09.2022 про відмову у наданні дозволу на імміграцію громадянину російської федерації ОСОБА_1 .
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
09.04.2021 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області (далі - ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області), як законний представник позивача, звернулася громадянка російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про надання її неповнолітньому сину - громадянину російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт № НОМЕР_1 , виданий 26.06.2015 строком дії до 26.06.2025, дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію» як особі, яка є неповнолітньою дитиною іммігрантки.
Позивач, є сином громадянки російської федерації ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим відділом запису актів громадянського стану м. Березовського Свердловської області російської федерації 16.08.2016 повторно.
Мати позивача - громадянка російської федерації ОСОБА_2 документована посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 , виданою 19.06.2018 органом 8001, проти імміграції сина в Україну не заперечує та гарантує йому фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.
Батько позивача - громадянин ОСОБА_3 , не заперечує проти імміграції в Україну його неповнолітній дитині громадянину російської федерації ОСОБА_1 .
Позивач має намір зареєструватися на постійне проживання за адресою: АДРЕСА_1 за згодою власниці житла - матері позивача (право власності підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію власності №180227656).
У заяві про надання дозволу на імміграцію зазначена адреса вказана як місце проживання позивача в Україні.
Так, за надісланим запитом, міграційною службою отримано відповідь від Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області, в якій зазначено, що ОСОБА_1 за вказаною в анкеті адресою: АДРЕСА_1 , фактично не проживає, що може свідчити про свідоме зазначення неправдивих відомостей.
01.09.2022 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, на підставі пункту 4 частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію», прийнято рішення №80114300015550/376 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину російської федерації ОСОБА_1 .
Позивач не погоджуючись з рішенням про відмову у наданні дозволу на імміграцію через свого представника звернувся до суду з відповідним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 року №3773-VI (далі також - Закон №3773) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Відповідно до частини 1 статті 3 Закону №3773-VI та статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до частини 1 статті 4 Закону №3773-VI іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Умови та порядок імміграції в України іноземців та осіб без громадянства, регулюється Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 року №2491-III (далі - Закон №2491-III) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
В розумінні положень статті 1 Закону №2491-IІI, імміграцією є прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрантом є іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозволом на імміграцію є рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до статті 4 Закону №2491-III, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів.
Відповідно до пункту 6 частини 2 статті 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції батькам, чоловіку (дружині) іммігранта та його неповнолітнім дітям.
Згідно зі статтею 6 Закону №2491-III центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції:
1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах;
2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні;
3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються;
4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання;
5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону №2491-III.
Так, згідно зі статтею 9 Закону №2491-ІІІ заяви про надання дозволу на імміграцію подаються:
1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання;
2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Відповідно до частин другої, третьої та п'ятої статті 9 Закону України №2491-III заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
За неповнолітніх осіб, а також осіб, яких у встановленому порядку визнано недієздатними, заяву про надання дозволу на імміграцію подають їх законні представники.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи:
1) три фотокартки;
2) копія документа, що посвідчує особу;
3) документ про місце проживання особи;
4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі);
5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
Підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію встановлені статтею 10 Закону №2491-III.
Зокрема, відповідно до пункту 4 частини 1 статті 10 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію не надається особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи.
Постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002 затверджено Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок №1983).
Пунктом 1 Порядку №1983 квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади.
Пропозиції стосовно формування квоти імміграції повинні ґрунтуватися на результатах аналізу імміграційного процесу у попередньому календарному році та враховувати необхідність максимального обмеження квоти імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства з країн походження значної кількості нелегальних мігрантів.
Разом з тим, Порядок №1983 визначає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.
Відповідно до абзацу 6 підпункту 2 пункту 2 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС (далі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції або є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.
Пунктом 11 Порядку №1983 передбачено, що для отримання дозволу на імміграцію разом із заявою встановленого ДМС за погодженням з МЗС зразка подаються: паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства (після пред'явлення повертається), та копія його сторінок; засвідчений у встановленому законодавством порядку переклад українською мовою сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними; три фотокартки розміром 3,5 х 4,5 сантиметра; документ про місце проживання (в Україні та за кордоном); документально підтверджені відомості про склад сім'ї (копії свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб, документів про усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо); документ, виданий лікувально-профілактичним закладом про відсутність у заявника хвороб, зазначених у пункті 5 частини 5 статті 9 Закону України «Про імміграцію» (крім осіб, зазначених у пунктах 1 і 3 частини третьої статті 4 Закону). Особи, які постійно проживають за межами України, подають документ, виданий лікувальним закладом держави за місцем проживання, який підлягає легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами; довідка, видана компетентним органом держави попереднього проживання або її дипломатичним представництвом чи консульською установою в Україні, про відсутність судимості (крім осіб, зазначених у пунктах 1 і 3 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію»). У виняткових випадках такі відомості можуть бути отримані ДМС чи територіальними органами і підрозділами шляхом надсилання відповідного запиту компетентним органам іноземних держав, з якими укладено договір про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах; квитанція про сплату державного мита або консульського збору, якщо за дії, пов'язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством передбачена їх сплата, або документ, який підтверджує наявність пільг щодо сплати.
Документи, визначені пунктами 1-14 частини сьомої статті 9 Закону України «Про імміграцію», додатково подаються відповідно до категорії іммігрантів.
У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону №2491-III, а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.
Документи, видані компетентними органами іноземних держав, підлягають легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Копії цих документів, а також письмове підтвердження згоди на імміграцію та гарантії приймаючих осіб, передбачені пунктом 6 частини 7 статті 9 Закону №2491-III, подаються нотаріально засвідченими. Документи, відомості за якими можуть змінюватися, можуть бути подані протягом шести місяців від дня їх видачі.
Пунктом 14 Порядку №1983 передбачено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону №2491-ІІІ, надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.
МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит.
Таким чином, Законом №2491-III та Порядком №1983 регламентований перелік документів та порядок їх розгляду. У той же час, оскільки відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, з огляду на що, перелік документів не є вичерпним та може бути розширений на розсуд відповідного суб'єкта владних повноважень.
Частиною 1 статті 10 Закону №2491-III визначений виключний перелік підстав відмови у наданні дозволу на імміграцію. Дозвіл на імміграцію не надається:
1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;
2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;
3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Як встановлено судом, відмова у наданні дозволу на імміграцію позивачу обумовлена зазначенням свідомо неправдивих відомостей (пункт 4 частини 1 статті 10 Закону №2491-III).
Оцінюючи доводи сторін і надані ними докази щодо наявності чи відсутності підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 10 Закону України №2491-III, для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію, суд зазначає наступне.
Оскаржуване рішення містить інформацію про те, що позивачеві відмовлено у наданні дозволу на міграцію відповідно до пункту 4 частини 1 статті 10 Закону № 2491-III.
Матеріали справи свідчать, що підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення стала інформація, надана листом Головного управління Служби безпеки у м. Києві та Київській області від 25.08.2022 №51/1-11/121-525, де зазначено, що за заявленою адресою: АДРЕСА_1 , іноземець фактично не проживає, що може свідчити про свідоме зазначення ним неправдивих відомостей.
Разом з тим, суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що позивачем надавалися відповідачу свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність.
У висновку, що передував ухваленню спірного рішення вказано, що у відповіді від Головного управління СБУ у м. Києві та Київській області зазначено, що за вказаною адресою позивач фактично не проживає, що може свідчити про свідоме зазначення ним неправдивих відомостей.
Враховуючи викладене, відповідач дійшов висновку, що позивач при поданні заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну свідомо надав неправдиві відомості щодо місця свого проживання.
Проте, суд зазначає, що в матеріалах справи докази на підтвердження доводів відповідача щодо зазначення позивачем свідомо неправдивих відомостей відсутні, як і відсутні докази опитування осіб, які проживають в безпосередній наближеності до вказаної позивачем адреси, сусідів чи хоча б мешканців саме цього будинку відповідачем.
До того ж, відповідачем не надано суду доказів того, що відповідачем вживались будь-які дії з метою встановлення факту проживання позивача за наведеною в його заяві адресою, в тому числі щодо виходу за адресою місця проживання позивача, зазначеною ним у заяві про надання дозволу на імміграцію в Україні, складення актів, якими б було зафіксовано, що позивач не проживає за вказаною адресою, або інших дій, з метою підтвердження чи спростування інформації, викладеної у листі Головного управління СБУ у м. Києві та Київській області, на який посилається ЦМУ ДМС України в м. Києві та Київській області.
Не перебування позивача в момент здійснення перевірки за адресою місця проживання в Україні, зазначеною останнім у заяві, не може підтверджувати факт надання позивачем завідомо неправдивих відомостей щодо вказаної адреси.
Слід зазначити, що в матеріалах особової справи позивача відсутні дані щодо запрошення останнього до міграційної служби для надання відповідних пояснень.
Водночас в матеріалах справи наявні заява громадянки російської федерації ОСОБА_2 (власниці житла, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію власності №180227656) щодо надання згоди на реєстрацію та постійне проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1 , а також довідка ОСББ «Башта» від 24.01.2023 №2 щодо підтвердження факту проживання позивача за адресою АДРЕСА_1 .
З урахуванням викладеного, суд вважає, що ЦМУ ДМС України в м. Києві та Київській області не надано належних та головне, достатніх доказів існування обставин, що передбачені статтею 10 Закону №2491-ІІІ, які б надавали йому підстави для відмови в наданні дозволу на імміграцію, тобто, висновки відповідача, є передчасними.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення про відмову в наданні дозволу на імміграцію позивачу.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача прийняти рішення щодо надання дозволу на імміграцію для громадянина російської федерації ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень тау спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У постанові від 23.05.2018 у справі №825/602/17 Верховний Суд зазначив, що у судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Суд зауважує, що відповідно до статті 2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», №40450/04, пункт 64).
Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), №21987/93, пункт 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі «Джорджевич проти Хорватії» (Djordjevic v Croatia), № 41526/10, пункт 101; рішення у справі «Ван Остервійк проти Бельгії» (VanOosterwijck v Belgium), №7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 підкреслив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).
Право на захист це суб'єктивне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Воно випливає з конституційного положення: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом» (ст. 55 Конституції України).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання у сфері цивільних, господарських, публічно-правових відносин та за наявності неврегульованих питань. Порушення права означає необґрунтовану заборону на його реалізацію або встановлення перешкод у його реалізації, або значне обмеження можливостей його реалізації тощо.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Таким чином, задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача прийняти рішення щодо надання дозволу на імміграцію для громадянина російської федерації ОСОБА_1 є втручанням у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень, а отже дана вимога не підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Отже, з метою всебічного та повного захисту прав позивача та дотримання судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву громадянина російської федерації ОСОБА_1 щодо надання дозволу на імміграцію, з урахуванням висновків суду.
Згідно положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно зі статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведена правомірність та обґрунтованість прийнятого ним оскаржуваного рішення. Натомість, позивачем надано достатньо доказів в підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги.
За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню частково.
Згідно із частиною 1 статті 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Позивачем сплачено судовий збір на суму 1 073 грн 60 коп. Зважаючи на часткове задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору на суму 536 грн 80 коп. підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №80114300015550/376 від 01.09.2022.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина російської федерації ОСОБА_1 щодо надання дозволу на імміграцію, з урахуванням висновків суду.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, місто Київ, вул. Березняківська, будинок 4-А, код ЄДРПОУ 42552598) понесені витрати по сплаті судового збору у розмірі 536 грн 80 коп (п'ятсот тридцять шість гривень 80 копійок).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Войтович І. І.