вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"02" квітня 2026 р. Справа№ 920/1/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Ходаківської І.П.
суддів: Євсікова О.О.
Демидової А.М.
за участю секретаря судового засідання: Зозулі Н. М.
за участю представників:
від позивача: не з'явились
від відповідача: не з'явились
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
ОСОБА_1
на рішення господарського суду Сумської області від 25.11.2025 (повне рішення складено та підписано 12.12.2025)
у справі № 920/1/25 (суддя Короленко В. Л.)
за позовом Степанівської селищної ради Сумського району Сумської області
до ОСОБА_1
про розірвання договору та стягнення 128 582, 93 грн
Короткий зміст позовних вимог.
В січні 2025 року Степанівська селищна рада Сумського району Сумської області (далі - позивач) звернулась до господарського суду Сумської області з позовом до ОСОБА_1 (далі - відповідач, ОСОБА_1 ) про розірвання договору оренди нежитлового приміщення №1 від 23.10.2014 (зі змінами та доповненнями згідно додаткової угоди №6 від 23.05.2021) укладений між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 та Степанівською селищною радою Сумського району Сумської області та стягнення з відповідача 104831,81 грн. (сто чотири тисячі вісімсот тридцять одна грн 81 коп.) орендної плати, 5424,73 грн (п'ять тисяч чотириста двадцять чотири грн 73 коп.) 3 % річних за період прострочення з 01.01.2021 по 20.12.2024, та 18326,39 грн (вісімнадцять тисяч триста двадцять шість грн 39 коп.) інфляційного збільшення боргу.
Позовні вимоги обґрунтовано порушенням ОСОБА_1 зобов'язань за договором оренди, а саме прострочення орендної плати. Також позивач просив розірвати договір оренди.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення.
Рішенням господарського суду Сумської області від 25.11.2025 у справі №920/1/25 позов задоволено частково.
Стягнуто з фізичної особи ОСОБА_1 на користь Степанівської селищної ради Сумського району Сумської області 850, 68 грн 3 % річних, 4391,47 грн. інфляційних збитків, та судовий збір в розмірі 3 028, 00грн. В іншій частині позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення суд першої інстанції дійшов висновку про те, що вимога про розірвання договору є необґрунтованою, оскільки розірвати можна договір який діє. Також, суд відмовив в задоволенні позову в частині стягнення орендної плати, вказавши, що дані вимоги є незаконними та неправомірними. Водночас, здійснивши перевірку наданого позивачем розрахунку 3% річних та інфляційних втрат, суд здійснив власний перерахунок та задовольнив частково вказані позовні вимоги в розмірі 850,68 грн. 3 % річних та 4391,47 грн. інфляційних втрат. Також суд зазначив в рішенні, що позивачем не пропущено строк позовної давності.
Короткий зміст апеляційної скарги та її доводів.
Не погоджуючись з рішенням господарського суду Сумської області від 25.11.2025 у справі № 920/1/25, ОСОБА_1 звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить його скасувати як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована такими доводами, які зводяться до такого:
позивач не надав належних доказів фактичного використання та експлуатації нежитлового приміщення відповідачем після 31.12.2021.;
судом не прийнято до уваги, що з 2022 року відповідач проживає у м. Суми та не має жодного відношення до ведення підприємницької діяльності у селищі Степанівка, відповідно і до приміщення за адресою по вул. Центральна, 37 в селищі Степанівка Сумського району, зазначає, що це доведено показами свідків у вигляді поданих до матеріалів справи заяв від ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яких суд першої інстанції не допитав в межах розгляду даної судової справи, хоча про це заявлено ряд клопотань стороною відповідача;
вимога позивача про розірвання договору на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України є неправомірною, оскільки відповідач як в період чинності договору оренди, так і як вже колишній орендар з 31.12.2021 не завдавав шкоди орендодавцю, умови договору виконував своєчасно та в повному обсязі, зловживань не допускав, тому підстав застосовувати статтю 651 ЦК України для зміни чи розірвання договору немає;
з дня укладення договору та протягом всього періоду пролонгації договору порядок повернення орендованого майна не визначався;
позивач з 31.12.2021р. після припинення договірних відносин, не звертався з вимогами повернути майно або сплатити борг, який на думку позивача був не сплачений;
скаржник зазначає, що спірний договір припинено, розірвання даного договору законодавством та нормативними актами не передбачено;
скаржник вказує про відсутність будь-якої заборгованості;
починаючи з 31.12.2021р.- і далі з 01.01.2022р. будь яких договорів оренди на нові строки не погоджувалися, не укладалися і не підписувалися;
судом першої інстанції не звернуто увагу, що сума заборгованості визначена позивачем незрозуміла виходячи з надісланих претензій та суми зазначеній в позовній заяві, (рахунком - фактурою № 66 від 6.06.2024р. (додаток до повідомлення за назвою "Про розірвання договору та сплату заборгованості по орендній платі нежитлового приміщення" від 10.06.2024 року) орендна плата за жовтень - грудень 2022 року визначена в розмірі 5540,70 грн., за січень - грудень 2023 року - 22162,80 грн. (в претензії від 31.01.2024р. даний період визначений боргом в розмірі 29548,70 грн., а позовом до суду даний період визначений боргом в розмірі 36901,38 грн.), за січень - травень 2024 року - 9234,50 грн., загальна сума 36938,00 грн.)
судом залишено поза увагою, що акт звірки складено за ініціативою орендодавця (позивача) за період з 01.01.2022р. по 01.06.2024р., тобто за період коли орендовані приміщення відповідачем не використовувалися у зв'язку з припиненням договірних відносин станом на 31.12.2021р.
рахунок фактура від 06.06.2024р., та зазначений акт звірки відповідачем не погоджувалися;
суд першої інстанції дійшов до неправильних висновків про те, що відповідно до акту звірки за період з 01.01.2022р. по 01.06.2024р., що підписаний позивачем, але не погоджений і не підписаний відповідачем, заборгованість, відповідача на початок періоду (01.01.2022р.) складала 16620.40 грн., що нібито складає заборгованість відповідача з орендної плати за час дії договору - до 31.12.2021р.
скаржник звертає увагу суду на докази з оплати оренди, які надані позивачем додатком до позову, а саме:
1. платіжне доручення № @2РЬ620387 від 16 березня 2021 року на суму 5540,70 грн. за цільовим призначенням орендна плата за приміщення (за 3 місяці 2021 року - січень, лютий, березень (1846.90 грн. х з = 5540.70 грн.)
2. платіжне доручення № @2РЬ428680 від 06 травня 2021 року на суму 1846,90 грн. за цільовим призначенням орендна плата за приміщення (за один місяць),
3. платіжне доручення № @2РЬ746480 від 05 жовтня 2021 року на суму 1846.90 грн. за цільовим призначенням орендна плата за приміщення (за один місяць),
4. платіжне доручення № @2РІЛ79573 від 20 жовтня 2021 року на суму 1846.90 грн. за цільовим призначенням орендна плата за приміщення (за один місяць),
5. платіжне доручення № @2РЬ774063 від 11 січня 2022 року на суму 3693.80 грн. за цільовим призначенням орендна плата за приміщення (сплата боргу за квітень - травень 2021 року);
6. платіжна інструкція № @2РЬ6557бЗ від 09 березня 2024 року на суму 13000.00 грн. за цільовим призначенням орендна плата за приміщення заборгованість до кінцевої дати договору (за період червень - грудень 2021 року = 7 місяців);
відповідачем не погоджена додаткова угода як додаток № 7 від 10.06.2024р., яку пропонував позивач у 2024 році як домовленість про розірвання договору оренди від 23.10.2014р. оскільки розірвати договір в червні 2024 року який вже припинений з 31.12.2021 року ну ніяк не можливо;
складання та підпис акту приймання - передачі приміщення від 10.06.2024р. чиним законодавством стосовно майна комунальної власності не регламентований, не передбачений;
відповідач 13.06.2024р. на адресу Степанівської селищної ради Сумського району Сумської області направлено відповідь, відповідно до якої відхилив пропозиції позивача щодо оплати заборгованості та проханням роз'яснити підстави такої ініціативі, але відповіді від позивача не надходило;
скаржник зазначає, що позивачем в позовній заяві зазначено категорично різну позицію щодо кінцевих строків заборгованості та виконання відповідачем зобов'язань по договору оренди, тому, через незрозуміле нарахування позивачем заборгованості, нарахування зазначається за різні періоди, але заборгованість залишається однаковою - 104831,81грн., що впливає на обрахування позивачем 3% річних та інфляції;
з нарахованими 3% річних та інфляційними втратами скаржник не погоджується, оскільки правовідносин не було;
судом помилково не застосовано наслідки пропуску строків позовної давності;
рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки судом встановлено в рішенні відсутність заборгованості відповідача по сплаті орендної плати, а потім самостійно обраховано 3% річних та інфляційні втрати та стягнуто з фізичної особи ОСОБА_1 850, 68 грн. 3 % річних та 4 391, 47 грн інфляційних збитків;
суд протиправно стягнув з відповідача судовий збір в розмірі 3028,00 грн. з огляду на не повне задоволення вимог позивача та малозначної частини задоволення.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті та явка представників сторін.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.03.2026 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Ходаківська І. П., судді: Євсіков О. О., Демидова А. М.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення господарського суду Сумської області від 25.11.2025 у справі №920/1/25 та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 02.04.2026.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.03.2026 за клопотанням представника ОСОБА_1 , адвоката Невежело Валентини Вікторівни розгляд справи постановлено здійснювати в режимі відеоконференції.
Учасники справи явку своїх представників у судове засідання 02.04.2026 не забезпечили. Про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Клопотання позивача про розгляд справи без участі його представника судом задоволено, оскільки участь у судовому засіданні є правом, а не обов'язком учасника справи, яке використовується ним на власний розсуд.
Розгляд клопотань
Відповідач звернувся до суду через систему "Електронний суд" з клопотанням про приєднання до матеріалів справи додаткових доказів (копії листа Степанівської селищної ради Сумського району Сумської області від 20.01.2026 та копії листа-відповіді відповідача від 22.01.2026).
Відповідно до частин першої - третьої статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Верховний Суд сформулював усталений правовий висновок про те, що єдиний винятковий випадок, коли можливе прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи (подібні за змістом висновки щодо застосування статті 269 ГПК України викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 18.06.2020 у справі №909/965/16, від 26.02.2019 у справі №913/632/17).
Водночас така обставина як відсутність існування доказів на момент ухвалення рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність (постанови Верховного Суду від 09.12.2020 у справі №924/232/18, від 16.04.2024 у справі №922/331/23).
Враховуючи наведене і те, що надані відповідачем додаткові докази датовані після ухвалення судом першої інстанції оскарженого рішення, колегія суддів вирішила відхилити зазначене клопотання.
Обставини справи, встановлені судом першої та перевірені судом апеляційної інстанції, визначення відповідно до них правовідносин.
Як встановлено судом першої та перевірено судом апеляційної інстанції, 23.10.2014 між Степанівською селищною радою Сумського району Сумської області (далі - позивач, орендодавець) та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (далі - орендар, відповідач) укладено договір оренди нежитлового приміщення №1 (далі - договір).
Відповідно до п. 1.1 договору, договором регулюються правовідносини пов'язані із переданням орендодавцем орендареві за плату у користування для здійснення орендарем його статутної діяльності нежитлового приміщення (надалі іменується "приміщення, що орендується"): приміщення, що орендується, призначене для здійснення торгівлі продовольчими товарами та під клубний заклад (пункт 1.1.1); адреса: смт. Степанівка вул. Комсомольська, 37 (пункт 1.1.2); площа під торгівлю продовольчими товарами - 70,6 кв.м. (пункт 1.1.3); площа під клубний заклад - 150,4 кв.м. (пункт 1.1.4).
Згідно з п. 1.2 договору строк орендного користування за цим договором визначається з 23 жовтня 2014 року до 22 жовтня 2016 року.
Відповідно до п. 4.1 договору орендар сплачує орендну плату за користування нежитловим приміщенням в розмірі 1840,49 грн за рік, зазначений в додатку № 1 до цього договору, відповідно до доданого розрахунку, що є невід'ємною частиною цього договору.
У пунктах 5.1 та 5.2 договору визначено, що цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та його скріплення печатками сторін (якщо договір укладається на строк менше одного року). Строк цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у п. 5.1 цього договору та закінчується 22.10.2016.
Закінчення строку цього договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору (п. 5.3 договору).
Пунктом 5.7 договору визначено, що він вважається розірваним з моменту належного оформлення сторонами відповідної додаткової угоди до цього договору, якщо інше не встановлено у самій додатковій угоді, цьому договорі або у чинному в Україні законодавстві.
Додатковими угодами від 22.10.2016 №1, від 11.12.2016 №2, від 23.06.2017 №3 та додатковою угодою №4 сторони продовжували строк дії договору, викладавши пункт 5.2 договору у відповідній редакції.
Відповідно до п.п. 2, 3 додаткової угоди №5 до договору пункти 1.2, 4.1, 5.2 договору викладені в наступній редакції:
" 1.2. Строк орендованого користування за цим Договором визначається з 23.06.2018 року та закінчується 22.05.2021р.
4.1. Орендар сплачує орендну плату за користування частиною житлового приміщення, площею 70,6 м.кв. в розмірі 1846,90 грн., щомісячно до 25 числа відповідно до доданого розрахунку (додаток №1 до цього Договору), що є невід'ємною частиною цього договору.
5.2 Срок цієї додаткової угоди починає діяти з 23.06.2018 року та закінчується 22.05.2021 року.".
Усі інші умови договору залишені без змін.
23.05.2024 між орендодавцем та орендарем укладено додаткову угоду № 6 до договору, відповідно до пунктів 2, 3 якої пункти 1.2, 4.1, 5.2 договору №1 від 23.10.2014 викладено в наступній редакції:
" 1.2 Строк орендованого користування за цим Договором визначається з 23.05.2021 року та закінчується 31.12.2021 року.
4.1. Орендар сплачує орендну плату за користування частиною житлового приміщення, площею 70,6 м.кв. в розмірі 1846,90 грн., щомісячно до 25 числа відповідно до доданого розрахунку (додаток №1 до цього Договору), що є невід'ємною частиною цього договору.
5.2. Строк цієї додаткової угоди починає діяти з 23.05.2021 року та закінчується 31.12.2021 року.".
Усі інші умови договору залишено без змін.
31.12.2021 строк дії договору закінчився, дію договору сторони не продовжували.
Позивач у позовній заяві зазначає, що відповідач продовжив використання приміщення попри закінчення строку оренди майна 31.12.2021.
Позивач направив претензію від 10.06.2024 №1051-06-10 в якій зазначив, що станом на 01.06.2024 заборгованість орендаря складає 53486,70 грн., зазначив про необхідність оплати заборгованості та повернення приміщення.
13.06.2024 відповідач надіслав відповідь на претензію, в якій зазначив, що після закінчення строку договору 31.12.2021, який визначений у додатковій угоді №6 до договору, орендарем було сплачено всі рахунки за оренду, закрито ФОП та повідомлено про це селищну раду.
Відповідач також вказав, що з моменту закінчення договору і до початку 2024 року не отримував від орендодавця жодних листів, в тому числі актів приймання-передачі приміщення чи рахунків, претензій щодо заборгованостей. Відповідач вважає, що позивач визнавав факт закінчення договору і жодні рахунки не виставляв. На початку 2024 року було отримано два листа-претензії щодо заборгованості, акти звірки не надсилались. ОСОБА_1. звернувся до бухгалтера щодо надання акту звірки, але акт звірки було отримано разом з листом №1051-0610 від 10.06.2024 за період з 01.01.2022 по 01.06.2024, в якому вказано, що заборгованості за строк дії договору № 1 у ОСОБА_1. немає.
Також було надано рахунок-фактуру № 66 від 06.06.2024 за період з жовтня 2022 року по травень 2024 року на ім'я фізичної особи підприємця, який орендодавець виставив заднім числом за декілька років одразу. До моменту отримання листа № 1051-0610 від 10.06.2024 рахунки не надавалися.
Як встановлено судом першої інстанції, позивачем підписано акт звірки за період з 01.01.2022 по 01.06.2024. Відповідно до даного акту звірки заборгованість відповідача на початок періоду склала 16620,40 грн., а за зазначений період нараховано орендну плату у розмірі 53560,10 грн.
Відповідно до розрахунку орендної плати за договором, який додано до позову, сума нарахованої орендної плати за період 01.01.2021-01.12.2024 склала 132607,01 грн., в тому числі за 2021 рік - 27207,92 грн, за 2022 рік - 32699,23 грн, за 2023 рік - 36901,38 грн., з 01.01.2024 по 01.12.2024 - 35798,48 грн.
Позивач стверджує, що за період дії договору оренди за 2021 рік відповідач сплатив орендну плату повністю; за 2022 рік - недоплатив 32131,95 коп., за 2023 рік - не сплатив 36901,38 грн., з 01.01.2024 по 01.12.2024 року - не сплатив 35798,48 грн; разом заборгованість складає - 104831,81 грн.
Як встановлено судом першої інстанції, спірний договір укладено між фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 та Степанівською селищною радою Сумського району Сумської області, тобто спірні правовідносини виникли між суб'єктами господарювання у зв'язку зі здійсненням відповідачем та позивачем господарської діяльності. Проте, відповідно до даних Єдиного державного реєстра, підприємницька діяльність фізичної особи ОСОБА_1 як фізичної особи-підприємця наразі припинена.
Частиною 8 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" встановлено, що фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Відповідно до правових висновків, які містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.10.2019 у справі №127/23144/18 викладених за змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, статті 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" однією з особливостей підстав припинення зобов'язань для Фізичних осіб підприємців є те, що у випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. Фізична особа- підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Тобто, державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи не тягне за собою припинення її зобов'язань за укладеними договорами, оскільки статус ФОП є лише формою реалізації господарської правосуб'єктності громадянина, який (громадянин) після анулювання статусу ФОП продовжує нести відповідальність за борги, пов'язані з підприємництвом, усім власним майном як фізична особа.
Місцевий господарський суд, пославшись на правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.10.2019 у справі №127/23144/18, вказав, що виходячи із суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов'язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились, юридичний спір за цим позовом підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач просив розірвати договір оренди та стягнути з відповідача 104831,81 грн орендної плати, 5424,73 грн 3% річних за період прострочення з 01.01.2021 по 20.12.2024, 18326,39 грн інфляційного збільшення боргу.
Заперечуючи щодо поданого позову, відповідач зазначав, що він припинив господарську діяльність як ФОП, про що повідомив позивача, строк дії договору оренди закінчився 31.12.2021, орендну плату він сплатив в повному обсязі, відношення до орендованого майна він не має, оскільки знаходиться в м. Суми, вважає неправомірним нарахування усіх заявлених сум.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови та оцінка аргументів учасників справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Місцевим господарським судом проаналізовано зміст укладеного сторонами договору та встановлено, що даний договір є договором оренди.
Відповідно до ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
За найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Договір найму укладається на строк, визначений договором (ч.1 ст. 763 ЦК України).
Відповідно до ст. 785 ЦК України, у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.
Згідно з ч. 1 ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України. Із припиненням договірних (зобов'язальних) відносин за договором оренди у наймача (орендаря) виникає новий обов'язок - негайно повернути наймодавцеві річ.
Після спливу строку дії договору оренди невиконання чи неналежне виконання обов'язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.
Такий правовий висновок викладено в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19.
Водночас, суд зазначає, що після припинення договору оренди користування майном стає неправомірним. Якщо орендар не повертає майно після закінчення строку договору оренди орендодавець вправі звернутися до суду з позовом про стягнення з орендаря неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (частина друга статті 785 ЦК України), в межах розгляду якого орендар вправі спростувати доводи щодо неповернення ним цього майна чи наявності вини у такому неповерненні.
Неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 ЦК України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору - якщо наймач не виконує обов'язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов'язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 ЦК України.
Отже, яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, що відбулося у спірних правовідносинах, ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 ЦК України.
Подібний правовий висновок викладено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 у справі №910/11131/19.
Місцевий господарський суд пославшись на вказану вище практику Верховного Суду та викладені в постановах висновки, проаналізував обставини справи, врахував припинення господарської діяльності відповідачем як ФОП, встановив факт припинення договору оренди 31.12.2021р.
Водночас, судом першої інстанції встановлено, що позивачем надано акт звірки за період з 01.01.2022 по 01.06.2024 із нарахованою заборгованістю відповідача на початок періоду (01.01.2022) в розмірі 16620,40грн. Дана заборгованість по оплаті орендних платежів мала місце під час дії договору і до його припинення 31.12.2021. Відповідач здійснив оплату заборгованості в сумі 16693,80грн. у період з 01.01.2022 по 01.06.2024.
З огляду на вищевказане, місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність заборгованості відповідача, оскільки вказана заборгованість була сплачена. Крім цього, суд зазначив, що нарахування позивачем орендної плати після 31.12.2021, тобто після закінчення строку дії договору оренди є незаконним. З огляду на встановлений факт припинення договірних відносин та відсутності заборгованості під час дії договору, висновок місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості по орендним платежам в сумі 104 831,81 грн. є правомірним.
Щодо позовної вимоги позивача про розірвання договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи 23.10.2014 сторонами укладено договір оренди та визначено строк його дії до 22.10.2016.
В подальшому, дія договору оренди неодноразово продовжувалась сторонами, зокрема, додатковою угодою №6 від 23.05.2024 термін дії договору було визначено до 31.12.2021р.
Після цього, сторонами не укладалось інших додаткових угод до договору оренди.
Отже, як вірно встановлено судом першої інстанції строк дії договору оренди нежитлового приміщення №1 від 23.10.2014 закінчився 31.12.2021.
Проте, з позовною заявою про розірвання договору позивач звернувся у січні 2025 року, тобто після закінчення строку дії цього договору.
У постанові від 07.08.2018 у справі № 910/7981/17 Верховний Суд виснував, що розірвано може бути лише чинний (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення) договір. В іншому разі буде відсутній предмет спору, яким і виступає у такому разі договір. Отже, перш ніж розглядати по суті заявлену у справі вимогу про розірвання договору (і іншу вимогу - про виселення відповідача з орендованого приміщення) господарському суду належало пересвідчитись, шляхом встановлення відповідних обставин та оцінки пов'язаних з цим доказів зі справи, у чинності такого договору.
Подібний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 910/16750/18.
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч.ч. 1 і 4 ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Згідно зі ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що розірвати можна лише договір, який діє (строк/термін дії якого не закінчився), у зв'язку з чим суд першої інстанції визнав вимогу позивача про розірвання договору оренди нежитлового приміщення №1 від 23.10.2014 необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
Щодо стягнення 3 % річних та інфляційних збитків.
Як встановлено судом першої інстанції позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача 5424,73 грн. 3% річних та 18326,39 грн. інфляційного збільшення боргу за період прострочення з 01.01.2021 по 20.12.2024, що нараховані на 104831,81 грн. заборгованості.
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних збитків та процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Суд наголошує, що закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору, що прямо передбачено ч. 4 ст. 631 ЦК України. Проте поняття "строк дії договору" та "строк виконання зобов'язання" не є тотожними.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений за договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України як складова грошового зобов'язання та особлива міра відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18). Визначене частиною другою статті 625 ЦК України право стягнення трьох процентів річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг). Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.06.2023 у справі № 921/94/21.
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що у статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення.
Верховним Судом неодноразово наголошено, що за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 703/2718/16-ц, від 22.09.2020 у справі № 918/631/19 ).
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18).
Визначене частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України право стягнення трьох процентів річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг) (аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.06.2023 у справі № 921/94/21).
Згідно зі статей 598, 599 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом; зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
Закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов'язань, оскільки згідно зі ст. 599 ЦК України, такою умовою є виконання, проведене належним чином. При цьому слід розрізняти припинення безпосередньо дії договору та припинення зобов'язань, визначених ним.
Навіть після припинення дії договору, невиконані стороною зобов'язання за ним залишаються чинними для такої сторони-боржника, і вказана обставина не звільняє останнього від виконання обов'язку протягом того часу, коли існує відповідне зобов'язання.
Як вбачається зі змісту оскаржуваного судового рішення, місцевим господарським судом, задовольняючи частково позовні вимоги в частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат, встановлено, що відповідач допустив прострочення сплати орендної плати та зроблено висновок про наявність підстав для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.
Так, судом встановлено, що заборгованість відповідача під час дії договору станом на 01.01.2022 складала 16620,40 грн.
Відповідач оплатив позивачу заборгованість за договором оренди в розмірі 3693,80 грн. 11.01.2022 та 13000,00грн. - 09.03.2024.
Таким чином заборгованість відповідача за договором оренди складала:
станом на 10.01.2022 - 16620,40 грн;
станом на 08.03.2024 - 12926,60 грн.;
станом на 09.03.2024 - 0,00 грн.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, місцевий господарський суд встановив, що розрахунки невірні, оскільки сума 3% річних та інфляційні втрати нараховані з суми заборгованості в розмірі 104831,81грн., яка є необґрунтованою.
Враховуючи, що наданий розрахунок не вірний, суд здійснив власний розрахунок 3% річних та інфляційних збитків, за яким:
1) розмір 3% річних склав 850,68 грн, а саме: 13,66 грн. за період з 01.01.2022 по 10.01.2022 нарахований із заборгованості в сумі 16620,40 грн. та 837,02 грн. за період з 11.01.2022 по 08.03.2024 нарахований із суми заборгованості 12926,60 грн;
2) розмір інфляційних збитків склав 4391,47 грн, а саме: 0 грн за період з 01.01.2022 по 10.01.2022 нараховані на борг 16620,40 грн. та 4391,47 грн за період з 11.01.2022 по 08.03.2024 нараховані на борг 12926,60 грн.
Необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).
Нарахування інфляційних втрат здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 20 листопада 2020 року у справі № 910/13071/19 роз'яснила, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.
Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.
Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:
- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;
- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.
Зазначений спосіб розрахунку склався як усталена судова практика, його використовують всі бухгалтерські програми розрахунку інфляційних. Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не вбачає необхідності відступу від такого способу розрахунку інфляційних збитків у порядку статті 625 ЦК України, оскільки він не суперечить зазначеній нормі права та законодавству, яке застосовується при розрахунку інфляційних збитків.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для задоволення частково позовних вимог щодо стягнення з відповідача 3% річних в сумі 850,68 грн. та інфляційних втрат в сумі 4391,47 грн., перерахунок яких обґрунтовано здійснено судом та відмови в іншій частині стягнення 3% річних та інфляційних збитків у зв'язку з їх необґрунтованістю.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо застосування статті 625 ЦК України до спірних правовідносин та можливості стягнення 3 % річних та інфляційних втрат у випадку наявності у відповідача грошового зобов'язання зі сплати орендних платежів, строк виконання якого настав і, відповідно, має місце прострочення грошового зобов'язання зі сторони відповідача.
Щодо доводів відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідачем подано заяву про застосування правових наслідків спливу позовної давності, в якій він зазначив, що позивач пропустив строк позовної давності щодо вимог за 2021 рік, оскільки позов було подано 01.01.2025. Щодо вимог за наступні періоди (починаючи з 01.01.2022), заборгованість не могла виникнути, оскільки орендні правовідносини припинилися 31.12.2021 у зв'язку із закінченням дії договору.
Згідно з положеннями статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Частинами 3, 4 статті 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Разом із цим, постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин, дія якого тривала до 30.06.2023.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину".
Одночасно, відповідно до Закону України від 24.02.2022 №2102-IX "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" затверджено відповідний Указ Президента України від 24.02.2022 №64/2022, яким у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, який у подальшому неодноразово продовжувався та триває й наразі.
Згідно з пунктом 19 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії".
Відповідно до Закону України від 14.05.2025 № 4434-IX "Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності" пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України виключено. Цей Закон набирає чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування (04.09.2025 зазначений закон набрав чинності).
З огляду на норми зазначеного законодавства, перебіг позовної давності вже тривав оскільки спірні відносини виникли під час дії карантину (зокрема, припинення строку дії договору) та з 04.09.2025 перебіг позовної давності відновився, з огляду на що при зверненні до суду з позовом 01.01.2025 позивачем не пропущено строк позовної давності.
Якщо порушення права відбулося під час дії карантину або під час дії воєнного стану, перебіг позовної давності відновлюється з 04 вересня 2025 року, при цьому час зупинення не зараховується.
Врахувавши наведені вимоги законодавства та встановивши, що позивач звернувся до суду з даним позовом 01.01.2025, (реєстрація в системі Електронного суду 01.01.2025), суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не пропущений строк позовної давності, що спростовує доводи заявника апеляційної скарги у цій частині.
Доводи викладені заявником в апеляційній скарзі наведених висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки ці доводи є безпідставними і не відповідають фактичним обставинам справи, які встановлені судом у ході розгляду справи по суті спору заявлених вимог.
Доводи апеляційної скарги у своїй сукупності правильності висновків суду першої інстанції не спростовують.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно зі ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).
Так, відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За статтею 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19, провадження № 12-57гс21).
Позивачем не доведено належними та допустимими доказами підстави виникнення у відповідача зобов'язання з оплати орендних платежів після 31.12.2021, оскільки строк дії договору закінчився 31.12.2021. Судом обґрунтовано встановлено відсутність підстав для розірвання договору оренди, та відсутність підстав для нарахування орендної плати після закінчення строку дії договору.
З огляду на зазначене вище правомірним є висновок суду першої інстанції про доведеність позивачем належними та допустимими доказами лише тих обставин, на які він посилався, як на підставу позову щодо стягнення з відповідача 850,68 грн 3% річних та 4391,47 грн інфляційних збитків та задоволення позову в цій частині та про відмову в іншій частині з огляду на їх безпідставність.
Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, доводи заявника апеляційної скарги не свідчать про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до п.58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994, серія А, №303-А, п.29
Колегія суддів апеляційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учаснику справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
За результатами перегляду даної справи колегія суддів дійшла висновку про те, що місцевим господарським судом було повно, всебічно та об'єктивно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також вірно застосовано норми матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим правові підстави для зміни чи скасування оскаржуваного у даній справі судового рішення відсутні.
Судові витрати
Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати по сплаті судового збору за результатами розгляду апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Сумської області від 25.11.2025 у справі № 920/1/25 залишити без змін.
Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 287-289 ГПК України.
Повна постанова підписана 20.04.2026.
Головуючий суддя І.П. Ходаківська
Судді О.О. Євсіков
А.М. Демидова