16 квітня 2026 року місто Київ
справа № 357/16405/23
апеляційне провадження № 22-ц/824/7638/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Саліхова В.В.,
суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б.,
за участю секретаря судового засідання: Зеленчука М.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 грудня 2025 року, ухваленого під головуванням судді Цукрова В.П., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , орган опіки та піклування - Виконавчий комітет Білоцерківської міської ради Київської області, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення,-
У грудні 2023 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення (т.1 а.с. 1-6).
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилалася на такі обставини.
Вона зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 . Власником вказаної трикімнатної квартири поліпшеного планування, загальною площею понад 90 кв. є її мати - ОСОБА_3 . Квартиру вона придбала ще 03.06.2000 року, тому зареєстрована (на той час - прописана) позивач була у встановленому законом порядку як неповнолітній член сім'ї власника житла.
У подальшому, у зв'язку із навчанням, позивач тимчасово виписувалась для реєстрації в гуртожитку навчального закладу, проте 22.03.2011 року, за згодою власника майна, була знову зареєстрована у квартирі своєї матері, що підтверджується Витягом з реєстру територіальної громади щодо реєстрації місця проживання фізичної особи.
Жодної угоди про порядок користування квартирою між ними укладено не було. Усі ці роки позивач безперешкодно користувалася жилим приміщенням нарівні з власником квартири як член сім'ї власника, та мала власні ключі від вхідних дверей, не дивлячись на те, що раніше у її власності також перебувала окрема квартира.
Свою власну квартиру у будинку АДРЕСА_2 позивач подарувала матері ще 06.03.2019 року, а в подальшому, за взаємною домовленістю, остання її продала.
Будь-якого іншого житла на праві власності чи праві користування позивач не має, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.
Наприкінці 2019 року усі свої особисті речі, у тому числі й ті, які зберігалися у її власній квартирі, позивач перевезла до квартири матері, у свою кімнату, де вони зберігалися.
З того часу, позивач разом зі своїм малолітнім сином постійно проживала в квартирі своєї матері.
Однак, мати стала чинити перешкоди у користуванні житлом. Така поведінка почалася після того як 22.02.2022 року позивач уклала шлюб з ОСОБА_2 .
Спочатку це був психологічний тиск з метою, щоб позивач виїхала та забрала своє майно, а згодом - взагалі мати замінила замки й відмовилася надати нові ключі, внаслідок чого у позивача відсутній доступ до квартири.
Неодноразові спроби позивача налагодити відносини з матір'ю та потрапити до квартири виявились безрезультатними. Вона категорично не пускає її до житла, не надає можливості забрати особисті речі та документи, внаслідок чого позивач була змушена відновлювати деякі особисті документи, зокрема свідоцтво про народження.
10.11.2023 року близько 15:00 години позивач вкотре прийшла до квартири, проте не змогла відкрити вхідні двері за допомогою ключа й потрапити до приміщення через заміну вхідних дверних замків. Двері мати також не відчинила, хоча вона була в квартирі, оскільки було чутно її голос. Свідком даної події була сусідка ОСОБА_4 , а також здійснювалась відеофіксація на телефон.
За даним фактом 13.11.2023 року позивачем подано заяву до Білоцерківського РУП ГУНП в Київській області про вчинення ОСОБА_3 домашнього насильства економічного характеру.
В обґрунтування позовних вимог позивач послалася на норми матеріального права та правові висновки Верховного Суду.
На думку позивача, оскільки вона як член сім'ї власника майна, має право користування житловим приміщенням нарівні з власником такого приміщення, вчинення перешкод у користуванні житлом є порушенням її житлових прав.
Позивач робить висновок про те, що право користування квартирою вона набула у встановленому законом порядку, не втратила це право у зв'язку з припиненням сімейних відносин, і таке право не припинено у встановленому законом порядку.
За таких обставин, позивач просила суд усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом її вселення до даної в квартири та покласти на відповідача судові витрати.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 грудня 2025 року позовні вимоги - задоволено.
Усунуто перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення ОСОБА_2 до даної квартири.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 1073,60 грн.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
Апеляційна скарга обгрунтована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що суд постановляючи ухвалу про відмову в зупиненні провадження у справі, яка не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, не вірно застосував норми процесуального права, а саме п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, оскільки як вбачається із позову та усних пояснень представника позивача, підставами задоволення позову є те, що позивачка має право користуватись спірною квартирою, оскільки відсутнє рішення про те, що вона визнана такою, що втратила право на користування квартирою.
Разом з тим, представником відповідача до клопотання про зупинення провадження у справі було додано ухвалу про відкриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування квартирою.
З огляду на зазначене вважає, що між даною справою та справою № 357/503/25 є тісний матеріально-правовий зв'язок, який виражається у тому, що без розгляду справи № 357/503/25 про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою неможливо об'єктивно розглянути дану справу, оскільки позивач посилається на те, що вона не втратила право користування квартирою. А відповідно вона має право, як колишній член сім'ї, користуватися даною квартирою.
Вказує, що судом проігноровано встановлення фактичних обставин справи щодо наявності у позивачки на праві спільної сумісної власності з її чоловіком ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 84,8 кв.м.. яка була придбана позивачкою та її чоловіком, який є титульним власником квартири, в період шлюбу, а саме 19 листопада 2022 року, а також житлового будинку АДРЕСА_4 , загальною площею 399,60 кв.м., який був придбаний у період перебування позивачки у шлюбі, а саме 20 листопада 2023 року.
Посилається на те, що рішенням суду порушено його право на житло, а саме право вільно, володіти, користуватись і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Держава не має права втручатись у здійснення власником права власності. Реєстрація неповнолітньої дитини в квартирі (саме з такою метою було подано позов, про що зазначив представник позивача), яка належить відповідачу на праві власності, позбавить його права вільно розпоряджатися своїм майном.
Зауважує, що позивачка не проживала у спірній квартирі з 2011 року, а відтак вона втратила зв'язок із даним житловим приміщенням.
Вважає, що суд не вірно застосував норми права, а саме ст.ст. 319,383, 405 ЦК України, ст.ст. 9,64,150,156,162 ЖК України, ст. 3 СК України.
Також зазначає, що судом не враховано, що відповідач не є членом сім'ї позивачки, ніколи з нею не проживав та не вів спільне господарство, відповідно не міг чинити їй перешкоди в користуванні квартирою, оскільки став її власником тільки 05 лютого 2024 року. Доказів того, що відповідач чинить перешкоди у користуванні квартирою, позивачем надано не було.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Капістін В.В. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на те, що доводи не спростовують висновків суду. Вказує, що всі доводи апеляційної скарги зводяться до особистої неприязні Відповідача до судді Білоцерківського міськрайонного суду Київської області Цукурова В.П., який ухвалив оскаржуване судове рішення, та до незгоди з його процесуальними рішеннями, а також з висновками суду першої інстанції за результатами розгляду справи. При цьому, як вбачається з обставин справи та підтверджено належними доказами, саме відповідач ОСОБА_1 та третя особи ОСОБА_3 , зловживаючи своїми правами, в тому числі, процесуальними, позбавили позивача права користуватись спірною квартирою, тобто обмежили її право на житло.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Козін Т.В. підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити.
ОСОБА_3 підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Капустін В.В. проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення.
Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом встановлено, що позивач є донькою третьої особи ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження (виданим повторно) серії НОМЕР_1 , Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища №00042557722 від 02.12.2023 року та свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 (т.1 а.с. 11, 12, 13).
Станом на день звернення до суду позивачем ОСОБА_2 із даним позовом, власником спірної квартири АДРЕСА_1 була мати позивача - третя особа ОСОБА_3 . Відповідне право власності було зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Білоцерківської державної нотаріальної контори 03.06.2000 року за №3-1529 (реєстрова книга №117, реєстровий №13100), що підтверджується листом КП КОР «КИЇВСЬКЕ ОБЛАСНЕ БЮРО ТЕХНІЧНОЇ ІНВЕТАРИЗАЦІЇ» від 15.12.2023 року №БЦ 3602 (т.1 а.с. 14).
Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади від 01.12.2023 року №2023/009870469 позивач мала зареєстроване місце проживання за вказаною адресою з 22.03.2011 року (т.1 а.с. 15).
25.12.2023 року судом було відкрито провадження у цій справі, перше судове засідання було призначено на 06.02.2024 року (т.1. а.с. 34).
Утім, після відкриття провадження, а саме - 05.02.2024 року (тобто за один день до першого судового засідання) ОСОБА_3 здійснила відчуження указаної квартири ОСОБА_1 , який є її сином та братом позивача, шляхом укладення з останнім договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Деруном А.А., зареєстровано в реєстрі за №275 (т.1 а.с. 51-52).
У той же день, 05.02.2025 року право власності на спірну квартиру було зареєстровано за відповідачем, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав від 05.02.2024 року №364552289 (т.1 а.с. 53).
Також після відкриття провадження по даній цивільній справі, а саме - 01.02.2024 року (за чотири дні до першого судового засідання) ОСОБА_3 було вчинено дії, за результатом яких позивача було знято з реєстрації місця проживання у спірній квартирі, що підтверджується витягом з реєстру територіальної громади від 10.04.2025 року №2025/004713456 (т.2 а.с. 5).
Також судом встановлено, що раніше - 06.03.2019 року позивач подарувала належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_5 своїй матері - третій особі ОСОБА_3 , що підтверджується договором дарування квартири, посвідченим приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Корнійчук А.В. (т.1 а.с. 17).
У подальшому, як повідомила позивач та підтвердила третя особа ОСОБА_3 , остання продала указану квартиру сторонній особі.
Згідно з актуальною Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №422136383 від 10.04.2025 року за позивачем не зареєстровано право власності та інших речових прав на будь-яке нерухоме майно (т.2 а.с. 10).
Як убачається з договору оренди від 17.01.2023 року, чоловік позивача був орендатором за договором оренди житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_6 , яке надано для його використання як місце тимчасового проживання ОСОБА_2 та його родини (т.2 а.с. 6-7, 8, 9).
До надходження до суду даного позову працівниками Білоцерківського РУП ГУНП в Київській області перевірялося повідомлення позивача до Національної поліції України про те, що 10.11.2023 року вона прийшла до дому до своєї матері ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_7 , щоб забрати свої речі, але мати двері не відчиняла і замінила вхідні замки, що підтверджується наданими до суду на виконання ухвали про витребування доказів матеріалами, зареєстрованими до інформаційно-комунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» Білоцерківського РУП ГУНП в Київській області за №404405 від 20.11.2023 року, щодо звернення ОСОБА_2 про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП (т.1 а.с. 91-99).
Під час розгляду даної справи третя особа ОСОБА_3 зазначала, що позивач не мала та не має жодного відношення до спірної квартири, як у період, коли ОСОБА_3 була її власником, так і з того часу, коли власником даної квартири став її син, брат позивача - відповідач ОСОБА_1 . Ця квартира належить їй, а позивач не має права користуватися даною квартирою, оскільки вона сама залишила її після укладення шлюбу у 2011 році.
Відповідач та його представник під час розгляду даної справи наголошували на тому, що позивач не має права користування спірною квартирою оскільки вона не є членом сім'ї її нового власника ОСОБА_1 .
Задовольняючи позову, суд першої інстанції виходив з обгрунтованості позовних вимог. Суд вказав, що у спірних правовідносинах права позивача у цій справі захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Між сторонами існує спір щодо права позивача на проживання в спірній квартирі. Позаяк і відповідач, і третя особа, підтвердили в суді, що вони не бажають аби позивач повернула собі право проживання у цій квартирі, проти задоволення позову заперечували. Предметом цього спору є вселення позивача до житла, що належить на праві власності відповідачу. При цьому, право власності до останнього на спірну квартиру перейшло внаслідок укладення договору дарування квартири між ним, як обдарованим, та третьою особою у справі - рідною матір'ю позивача, що відбулось вже після відкриття провадження у даній справі та за один день до першого судового засідання.
На переконання суду, безпосередньо відповідач хоч і не чинив прямих дій щодо виселення позивача зі спірної квартири, однак він є її братом, а неприязні сімейні відносини призвели до того, що позивач була позбавлена доступу до житла, на яке мала законне право.
Суд виходив із того, що відповідач є братом позивача та сином третьої особи - попереднього власника спірної квартири, а тому ще до отримання квартири в дар від останньої йому було відомо про обтяження її права власності обов'язком забезпечувати позивачу можливість проживання у спірній квартирі.
Відповідач був обізнаний про такі обставини, однак, не відмовився укладати договір дарування квартири та пізніше не порушував питання про його розірвання, а тому фактично погодився набути право власності на вказану квартиру з тими фактичними обтяженнями, які існували у попереднього власника - його матері. Тобто, відповідач не здійснив достатньої належної обачності при укладенні договору.
При цьому, суд урахував ту обставину, що до березня 2019 року у власності позивача перебувала квартира, яку вона подарувала своїй матері, яка пізніше вказану квартиру продала на власний розсуд. З тих пір будь якого житла, яке б належало їй на праві приватної власності, позивач не має.
У цій справі суд застосував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якого не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Тобто, колишній член сім'ї власника квартири зберігає право користування нею й у випадку переходу права власності на цю квартиру до іншої особи. Також суд урахував й недобросовісність дій сторін договору дарування спірної квартири - після відкриття провадження у даній справі та за один день до першого судового засідання.
Суд вказав, що задоволення вимоги позивача про вселення, дає їй можливість реалізації права користування квартирою, а також на підставі вже наявного судового рішення звернутись до відповідних органів для поновлення її реєстрації за вказаною адресою.
Колегія суддів погодилася з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном. Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновку, що у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
У частині першій статті 383 ЦК України закріплено положення, згідно з яким власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно зі статтею 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім'ї власника житла користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21 лютого 1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року).
ЄСПЛ неодноразово зазначав про те, що концепція «житло» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків із конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року).
Колегія суддів звертає увагу на те, що умовою реалізації принципу верховенства права при вирішенні спорів, у тому числі щодо визнання права користування житлом та вселення особи, є принцип пропорційності.
ЄСПЛ розглядає принцип пропорційності як невід'ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.
Дотримання принципу пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими ніж необхідно для реалізації поставленої мети.
Суд першої інстанції, з висновком якого погоджується і колегія апеляційного суду, встановив, що ОСОБА_2 як член сім'ї, була вселена у спірне житло та зареєстрована у ньому з березня 2011 року з дозволу власника ОСОБА_3 (матері ОСОБА_2 ). Таким чином, перехід права власності на квартиру шляхом після відкриття провадження договору дарування між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не змінив характер цих відносин, як сімейний, та відповідно, такий перехід не припинив сервітут ОСОБА_2 на право проживати у квартирі.
Факт переходу права власності на квартиру до ОСОБА_1 (рідного брата позивачки) після виникнення спору і зняття позивачки з реєстрації, а також те, що на час розгляду спору позивачка не є членом сім'ї власника квартири не виключають права на користування квартирою позивачкою, оскільки відповідачу достеменно було відомо про житловий спір між попереднім власником (матір'ю) і позивачкою і він набув квартиру у власність на підставі договору дарування з урахуванням відомих йому обставин, а колишні члени сім'ї мають право на користування житлом в силу положень частини четвертої статті 156 ЖК України.
У матеріалах справи немає доказів про порушення прав власника майна у зв'язку із наявністю у позивача права на користування цим житлом.
ОСОБА_2 власного житла на праві власності не має і доказів протилежного матеріали справи не містять.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 має житло, яке є спільним сумісним майном подружжя, а тому відсутні підстави для її вселення, колегія суддів відхиляє, оскільки факт наявності майна, яке зареєстроване за чоловіком позивачки, не свідчить автоматично про втрату законного інтересу до спірної квартири, зокрема з огляду на конфлікту ситуацію між сторонами.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд безпідставно не зупинив провадження у справі, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
Суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду (пункт 6 частини першої статті 251 ЦПК України).
Метою зупинення провадження у справі згідно з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України є виявлення обставин (фактів), які не можна з'ясувати та встановити у цьому провадженні, але які мають для нього значення. Об'єктивна неможливість розгляду однієї справи до вирішення іншої полягає у тому, що у рішенні в іншій справі суд встановлює обставини, які впливають на збирання й оцінку доказів у справі, провадження у якій зупинене, зокрема факти, що мають преюдиційне значення.
Для вирішення питання про зупинення провадження у справі суду слід у кожному випадку з'ясовувати: як пов'язана справа, яку суд розглядає, з іншою справою; чим зумовлена об'єктивна неможливість розгляду судом першої до розгляду другої. Необхідність зупинити провадження у справі на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України буде тоді, коли у ній неможливо ухвалити рішення до вирішення іншої справи. Факти, встановлені в останній, повинні мати преюдиційне значення для першої. Суд не може стверджувати про об'єктивну неможливість розгляду справи, коли зібрані докази дозволяють встановити й оцінити обставини, які мають значення для вирішення спору (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 357/10397/19).
Обов'язкове зупинення провадження у справі на підставі вказаного припису можливе за сукупності таких умов: 1) об'єктивної неможливості розгляду однієї справи до вирішення іншої, тобто неможливість суду самостійно встановити обставини, які встановлює інший суд в іншій справі; 2) пов'язаність справи, яку суд розглядає, із тією, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання й оцінку доказів у першій (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 грудня 2021 року у справі № 761/33089/20 і Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2023 року у справі № 156/752/22).
Вирішуючи питання про зупинення провадження у справі, суд першої інстанції врахував об'єктивну можливість розгляду цієї справи, в якій зібрані докази дозволяють встановити й оцінити обставини, що мають значення для вирішення спору, у зв'язку з чим дійшов обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду про доведеність позивачкою позовних вимог. Разом з тим, наявність у відповідача іншої точки зору на встановлені судом обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухваленого судом рішення та фактично зводиться до спонукання апеляційного суду до прийняття іншого рішення - на користь відповідача.
З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 грудня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 17 квітня 2026 року.
Головуючий:
Судді: