17 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 932/1056/23
провадження № 61-6423св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2024 року у складі судді Куцевола В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Єлізаренко І. А., Свистунової О. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2023 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про стягнення кредитної заборгованості.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 13 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_4 укладений кредитний договір № МК/84, за умовами якого остання отримала кредит у сумі 40 000,00 дол. США з кінцевим строком повернення
до 12 вересня 2012 року.
Із метою забезпечення виконання ОСОБА_4 зобов'язань за вказаним кредитним договором, 13 вересня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_5 було укладено договори поруки № МК/84-2 та № МК/84-3.
Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська
від 28 вересня 2012 року (справа № 2/0417/6856/2012) стягнено солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 заборгованість за кредитним договором від 13 вересня 2007 року № МК/84 у розмірі 69 617,05 дол. США, що в еквіваленті станом від 28 серпня 2012 року складало 556 449,08 грн; стягнено солідарно з Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк»), ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 заборгованість у розмірі 10 000,00 грн.
Посилаючись на те, що зазначене судове рішення відповідачі не виконали, позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 заборгованість за кредитним договором від 13 вересня 2007 року № МК/84 у розмірі 21 393,04 дол. США, що становить 3 % річних від простроченої суми.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що позивач не довів наявності невиконаного грошового зобов'язання, зокрема, доказів відсутності виконавчого провадження або у разі його наявності - відсутності перерахованих, у його межах, коштів.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У травні 2025 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц, від 28 вересня 2021 року у справі 759/4755/19,
від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18, від 23 січня 2018 року у справі
№ 755/7704/15-ц(пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій помилково не взяли до уваги надану банком виписку по рахунку ОСОБА_4 , яка підтверджує, що з часу ухвалення рушення суду про стягнення кредитної заборгованості, відповідачі не здійснили жодного платежу, тобто ані зобов'язання за договором кредиту від 13 вересня 2007 року № МК/84, ані заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська
від 28 вересня 2012 року (справа № 2/0417/6856/2012) вони не виконують.
Суди попередніх інстанцій належно не дослідили зібрані у справі докази та відмовили у задоволенні позову фактично ухилившись від вирішення спору по суті, тобто безпідставно звільнили відповідачів від виконання обов'язків за договором кредиту та виконання судового рішення.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 19 травня 2025 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 квітня 2025 рокупередано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 02червня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 квітня 2025 рокуз підстав визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Шевченківського районного суду м. Дніпра (найменування Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська змінено на Шевченківський районний суд м. Дніпра) матеріали цивільної справи № 932/1056/23; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
У вересні 2025 року матеріали справи № 932/1056/23 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2012 року у справі № 2/0417/6856/2012 позов Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ПАТ «Акцент-банк», ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про стягнення кредитної заборгованості задоволено.
Стягнено солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 заборгованість за кредитним договором від 13 вересня 2007 року № МК/84 у розмірі
69 617,05 дол. США, що в еквіваленті станом від 28 серпня 2012 року складало 556 449,08 грн; стягнено солідарно з ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 заборгованість у розмірі 10 000,00 грн.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Згідно з наданим АТ КБ «ПриватБанк» розрахунком заборгованості розмір 3 % річних від простроченої сумиза період з 08 жовтня 2012 року до 04 січня 2023 року становить 21 393,04 дол. США.
Крім того, на підтвердження заявлених позовних вимог банк надав копію кредитного договору від 13 вересня 2007 року № МК/84 та копії договорів поруки від 13 вересня 2007 року № МК/84-2 та № МК/84-3.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15).
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (частина перша статті 530 ЦК України).
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16).
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц).
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов'язання, слідує, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Подібний висновок викладено у пункті 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18.
У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов'язання за договором - новим зобов'язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов'язків сторін зобов'язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов'язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 про те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов'язань сторін.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:
- натуральним є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;
- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;
- кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).
Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред'явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред'явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.
Тобто поза межами цього строку (строку пред'явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред'явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.
Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред'явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово.
У разі пропуску строку на пред'явлення виконавчого листа до виконання та відмови суду у поновленні цього строку стягувач з огляду на принцип добросовісності учасників цивільного процесу у користуванні своїми процесуальними правами втрачає право на вжиття щодо боржника заходів, визначених частиною другою статті 625 ЦК України. Також зазначила, що будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред'явлення виконавчого документа до виконання. Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача). Крім того, зауважила, що можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред'являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23).
Зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних, визначене частиною другою статті 625 ЦК України, є акцесорним, додатковим до основного зобов'язанням, тобто залежить від основного, поділяє його долю, нерозривно пов'язане з ним. Відповідно й вимога про стягнення інфляційних втрат та 3% річних є додатковою до основної вимоги.
Оскільки судове рішення про відмову у поновленні строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання засвідчує факт остаточної втрати стягувачем права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу, то до основної грошової вимоги, щодо якої вичерпана можливість стягнення у примусовому порядку, не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України. Факт не перебування виконавчого листа за основним борговим зобов'язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби в сукупності з відмовою суду у задоволенні заяви стягувача про поновлення строку на пред'явлення виконавчого листа до виконання унеможливлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України до спірних правовідносин, оскільки зазначена норма застосовується судом виключно за грошовим зобов'язанням, яке підлягає виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23).
Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки позивач не довів наявності невиконаного грошового зобов'язання, зокрема не надав доказів на підтвердження факту отримання банком виконавчих листів, відкриття виконавчого провадження тобто, наявності права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу, відсутні правові підстави для стягнення з відповідачів 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України.
Висновки судів попередніх інстанцій вказаним висновкам Верховного Суду не суперечать.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, фактично зводяться до переоцінки доказів, та незгоди з їх оцінкою судами попередніх інстанцій, що відповідно до статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень касаційного суду.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду
від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують і на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, тому Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник