01 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 201/1402/23
провадження № 61-15472св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В.,
Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовий Сергій Володимирович, Кам'янська міська рада,
третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Ростіслав Олександрович,
розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 , які подані представником ОСОБА_4 , на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року у складі судді Батманової В. В., постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Новікової Г. В., та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року в складі колегії суддів Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Новікової Г. В.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустового С. В., Кам'янської міської ради, третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Р. О., про визнання дій реєстратора незаконними, визнання недійсними правочинів та відшкодування шкоди.
Позов мотивований тим, що 04 квітня 2017 року позивач набув за ціною 329 572,00 грн у власність об'єкт нерухомості, а саме, квартиру загальною площею 37,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири, укладеного з ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Р. О. за реєстровим номером 676. Вказаний правочин був внесений до державного реєстру правочинів, запис № 19807463.
Надалі позивач зробив у вказаній квартирі ремонт та з сім'єю переїхав до неї, прожив у цій квартирі 3 роки.
Приблизно навесні 2020 року позивачу стало відомо, що за адресою: АДРЕСА_1 , але корпус 1 значиться одна єдина квартира, як об'єкт нерухомості № 1835087912101, у якої є інший власник. Власник вказаного нерухомого майна надав позивачу для ознайомлення правовстановлюючі документи.
Таким чином, навесні 2020 року позивачем з'ясовано, що у квартири, яку він придбав та в якій мешкав, є інший власник. У зв'язку з цим він дізнався про порушення свого права та вимушено звільнив житло.
На переконання позивача, порушення його права відбулось через дії державних реєстраторів в особі державного реєстратора Кам'янської міської ради та в особі приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустового С. В., які без належних правових підстав, всупереч норм законодавства щодо реєстрації права власності, здійснили реєстрацію спірного майна спочатку за ОСОБА_5 24 жовтня 2016 року, а в подальшому реєстрацію права за ОСОБА_2 за договором від 17 листопада 2016 року відповідно.
ОСОБА_1 з урахуванням доповнення до позовної заяви просив:
визнати протиправними дії реєстратора Кам'янської міської ради щодо внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 та скасувати відповідне рішення від 24 жовтня 2016 року про державну реєстрації прав та їх обтяжень;
визнати недійсним правочин щодо купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 17 листопада 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С. В.;
визнати недійсним правочин щодо купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 04 квітня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренко Р. О.;
стягнути солідарно з ОСОБА_5 , приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустового С. В., Кам'янської міської ради збитки, які були понесені позивачем (придбано квартиру) в розмірі 329 572,00 грн;
стягнути солідарно з ОСОБА_5 , приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустового С. В., Кам'янської міської ради інфляційні втрати в розмірі 182 910,00 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренком Р. О. за реєстровим номером 676. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 073,60 грн.
Суд першої інстанції виходив з того, що договір купівлі-продажу квартири від 04 квітня 2017 року, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суперечить вимогам законодавства. Зазначений в договорі об'єкт нерухомого майна в такому вигляді не існував, а відчужувач не мала права розпоряджатися таким майном.
Стосовно визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири суд дійшов висновку про те, що така вимога позивача не є ефективним способом захисту. Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним відповідно до статей 16, 203 та 215 ЦК України необхідним є наявність підстав для оспорювання правочину, існування порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звертається до суду, - чого позивач не довів. Позивач ОСОБА_1 не був учасником відносин щодо оформлення права власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 і стороною договору купівлі-продажу квартири від 17 листопада 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Також згідно з висновками суду зі змісту позовної заяви не вбачається порушення законних прав чи інтересів позивача в результаті вчинення дій чи бездіяльності державного реєстратора Кам'янської міської ради та приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустового С. В. при реєстрації спірних правочинів.
Позовна вимога щодо стягнення солідарно з ОСОБА_5 , приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустового С.В., Кам'янської міської ради збитків, які були понесені позивачем (придбано квартиру), в розмірі 329 572,00 грн та інфляційних втрат в розмірі 182 910,00 грн є похідною від вимоги щодо визнання правочинів від 24 жовтня 2016 року та 17 листопада 2016 року недійсними, а тому задоволенню не підлягає.
Суд першої інстанції також вказав, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.
Крім того, суд вважав за можливе стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача суму сплаченого при пред'явленні позову судового збору в розмірі 1 073,60 грн, що підтверджується платіжним дорученням.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року скасовано. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що при зверненні до суду із позовом, заявник стверджував про порушення його прав як власника і про наявність перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження спірною квартирою. Так, ОСОБА_1 пов'язував порушення свого права з тим, що вперше право власності на цю квартиру як об'єкта нерухомості було сформоване та зареєстроване без належних правових підстав і безпідставно здійснена реєстрація права на спірне майно спочатку за ОСОБА_5 24 жовтня 2016року, а в подальшому реєстрація права за ОСОБА_2 за договором від 17 листопада 2016 року, яка і відчужила йому квартиру.
Розглядаючи обставини цієї справи, визначальним є саме встановлення обставин про належність позивачу права власності на спірну квартиру.
У суді підтверджено, що за договором купівлі-продажу від 04 квітня 2017 року ОСОБА_1 набув право власності саме на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 та право саме на це нерухоме майно було зареєстроване на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 квітня 2017 року, індексний номер 34617876, реєстрація здійснена приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Р. О. Тож право власності на квартиру зареєстровано за позивачем на підставі договору від 04 квітня 2017 року, що хоча і не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створювало спростовну юридичну презумпцію права власності такої особи на це майно.
У цій справі сторони не заперечували факту наявності договору купівлі-продажу та реєстрації за цим договором права власності ОСОБА_1 на об'єкт нерухомого майна - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, щодо позивача ОСОБА_1 безспірно підтверджені обставини про належність йому квартири за адресою: АДРЕСА_1 , право на яку зареєстроване в Державному реєстрі речових прав.
Також підтверджено, що на момент придбання квартири за договором від 04 квітня 2017 року у ОСОБА_2 покупець покладався на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Та за наявності в цьому реєстрі відомостей про зареєстроване право власності на квартиру в ОСОБА_2 , яка придбала цю квартиру в ОСОБА_5 та відсутності права інших осіб на це нерухоме майно або його обтяження - ОСОБА_1 , добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набував відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.
Водночас у цій справі позивач заперечував обставини правомірності набуття права власності на це майно в ОСОБА_5 , який відчужив квартиру ОСОБА_2 , пов'язував це з фіктивністю свідоцтва про право власності від 13 серпня 1997 року та ставив під сумнів відповідність свідоцтва за своєю формою та змістом вимогам закону.
Ключові аргументи позивача, висунуті в апеляційній скарзі, про невідповідність вимогам закону дій державного реєстратора, який не затребував підтверджуючої інформації від Бюро технічної інвентаризації, щодо дійсності свідоцтва про право власності ОСОБА_5 .
З наявних у суду матеріалів справи вбачається що право власності перейшло до ОСОБА_5 відповідно до свідоцтва про право власності від 13 серпня 1997 року, проте за архівними даними приватизаційних справ департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради відсутня інформація щодо передачі у власність громадянам шляхом приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_1 (без зазначення корпусу). Водночас за змістом розпорядження органу приватизації від 18 червня 1997 року № 1/2282-96 квартиру за адресою: АДРЕСА_2 передано у власність ОСОБА_6 .
Суд першої інстанції не відреагував на аргументи позивача стосовно достовірності та доказового значення свідоцтва про право власності від 13 серпня 1997 року, також не висловився щодо відповідності інформації органів місцевої влади про відсутність приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Не перевірялися обставини щодо наявності рішення повноважного органу державної влади - розпорядження від 13 серпня 1997 року № 2/1836-97, на виконання якого мало оформлятись свідоцтво про право власності від 13 серпня 1997 року та обставин щодо реєстрації такого розпорядження органами місцевої влади. Крім того, суд першої інстанції не вбачав порушення прав позивача через дії реєстраторів, виходив з того, що за формальними ознаками державний реєстратор та нотаріус діяли відповідно до процедури та порядку визначеного чинним законодавством.
Отже, вирішального значення набуває та обставина чи відповідало вимогам закону свідоцтво про право власності від 13 серпня 1997 року як правовстановлюючий документ на підставі якого були внесені відомості в Державний реєстр речових прав - вперше. Водночас правомірність свідоцтва про право власності від 13 серпня 1997 року як документа, який видано для підтвердження права власності ОСОБА_5 , не оспорювалась в цій справі за позовом ОСОБА_1 .
У даній справі позивач ОСОБА_1 не заявляв вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності від 13 серпня 1997 року, також не надав доказів що в інший спосіб такий правочин було оспорено чи визнано недійсним. Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсність державного акта - свідоцтва про право власності від 13 серпня 1997 року є необхідним для вирішення питання про належність права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 як ОСОБА_5 , так і ОСОБА_2 , яка відчужила квартиру позивачу. Та за умов, що склалися, вимога про визнання рішення органу державної влади недійсним (незаконним) та скасування свідоцтва про право власності від 13 серпня 1997 року є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги призвело б до вирішення спору в частині підстав для відшкодування шкоди з винних осіб.
Отож з мотивів правового захисту прав власника набувача квартири за договором купівлі-продажу, щодо якої ставляться під сумнів обставини щодо взагалі наявності такого майна як об'єкту цивільних прав, апеляційний суд вважав, що не має практичної доступної для заявника можливості для охорони його права власності та інтересів набутих в результаті укладення правочину купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 в інший спосіб ніж визнання недійсним свідоцтва про право власності від 13 серпня 1997 року з підстав, які давали би право позивачу на компенсацію понесених в результаті укладення договору купівлі-продажу матеріальних витрат.
Щодо висновків суду першої інстанції про задоволення позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 04 квітня 2017 року апеляційний суд виходив з такого. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.
За конкретних обставин цієї справи позивач недійсність договору від 04 квітня 2017 року пов'язував з тим, що відчужувачу за договором ОСОБА_2 не належало право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 і вона не могла розпоряджатися цим майном.
Встановивши, що відсутні докази того, що оспорюваний договір вчинено особою під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах, під обманом, під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або є удаваним правочином - підстави для визнання його недійсним відсутні, та суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову.
Апеляційний суд відхилив доводи ОСОБА_1 про те, що оспорюваний договір укладений із порушення відповідачем принципів добросовісності та чесності учасників цивільних правовідносин. Заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб позивач визначився у своїх позовних вимогах, надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2024 рокув задоволенні клопотання ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення відмовлено.
Апеляційний суд вказав, що постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року скасовано, а у задоволенні позову відмовлено, тому підстав для відшкодування позивачу витрат на професійну правничу допомогу немає.
Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 . Просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду;
суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 , вимоги якої стосувались скасування рішення суду першої інстанції і задоволення позову в повному обсязі, ухвалив постанову про часткове задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову. Таким чином, апеляційний суд порушив загальні засади цивільного судочинства, допустив погіршення становища позивача, який подав апеляційну скаргу;
при відмові у задоволенні позову в повному обсязі апеляційний суд посилався на те, що позивач обрав неправильний спосіб захисту порушеного права та/або інтересу. На переконання суду апеляційної інстанції, для охорони права власності та інтересів позивача у спірних правовідносинах належним засобом захисту є визнання недійсним свідоцтва про право власності від 13 серпня 1997 року, яке видане ОСОБА_3 на спірну квартиру, з підстав, які давали б право позивачу на компенсацію понесених матеріальних втрат. Проте такі висновки суду є помилковими, оскільки:
- суди встановили, що право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру підтверджувалось свідоцтвом про право власності від 13 серпня 1997 року, виданим виконавчим комітетом міської ради народних депутатів м. Дніпропетровська на підставі розпорядження від 13 серпня 1997 року № 2/1836-97, зареєстрованого БТІ № 317П-90, про що 18 жовтня 2016 року державним реєстратором Департаменту комунальної власності, земельних відносин та реєстрації речових прав на нерухоме майно Кам'янської міської ради Астафьєвою Я. В. внесено запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 . Проте надалі суд зазначає, що за архівними даними приватизаційних справ Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради відсутня інформація щодо передачі у власність громадянам шляхом приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_1 (без зазначення корпусу). У відповіді Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 22 серпня 2022 року зазначено, що розпорядженням від 13 серпня 1997 року № 1/2282-97 на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 передано у власність ОСОБА_6 (мовою оригіналу), а не ОСОБА_3 . Також вказано, що розпорядження органу приватизації від 13 серпня 1997 року № 2/1836-97 передано у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , ОСОБА_7 (мовою оригіналу). Отже, розпорядження видавалось на інше майно та на іншу особу;
- суди залишили поза увагою те, що КП «ДМБТІ» ДМР відповіддю від 17 січня 2024 року повідомляло, що будинок за адресою: АДРЕСА_4 має 3 корпуси, в кожному з яких наявна квартира № 8 . При цьому інвентаризаційна справа на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (без зазначення корпусу) не значиться. Реєстрація свідоцтва про право власності, виданого виконкомом міської ради народних депутатів згідно з розпорядженням № 2/1836/97 на квартиру АДРЕСА_1 не проводилась, а відповідно і запис в реєстровій книзі № 317п за реєстровим номером 90 (137п-90) про реєстрацію права власності на вказаний об'єкт відсутній. Зазначене свідоцтво до підприємства на реєстрацію не подавалось та на зберіганні не перебуває. Таким чином, оскільки правова підстава для видачі свідоцтва про право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру, а саме відповідне дійсне розпорядження органу приватизації, відсутня, то вбачається очевидна нікчемність свідоцтва про право власності ОСОБА_3 від 13 серпня 1997 року. У такому разі нормами законодавства не вимагається визнання його недійсним в окремому порядку;
- свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов'язки, тобто не є правочином. Проте свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Чинність документа (свідоцтва) є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв'язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує в його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє. За таких обставин суд повинен зробити висновок про визнання свідоцтва нечинним, тому визнання його недійсним неможливо;
- за змістом статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності. Вказане унеможливлює ототожнення факту набуття права власності із фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає;
таким чином, визначаючи належним способом захисту прав позивача вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право власності ОСОБА_3 , незважаючи на підтверджену матеріалами справи відсутність правової підстави для видачі свідоцтва у вигляді відповідного розпорядження, суд неправильно застосував норми матеріального права та не врахував висновки Верховного суду щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах;
зміст оскаржуваних судових рішень свідчить, що суди неповно з'ясували фактичні обставини справи, залишивши поза увагою важливі доводи позивача стосовно того, в чому полягає порушення його прав та законних інтересів і передумов звернення до суду. Так, позивач неодноразово зауважував, що оскільки стало відомо про те, що він мешкає квартирі, яка належить іншим особам, адже квартири, власником якої є позивач із відповідною адресою не існує, його було змушено її покинути. У зв'язку з наведеним позивач залишився без житла, і фактично набув право власності на квартиру, якої не існує. Проте суди не надали оцінки вказаним обставинам, а саме причинно - наслідковому зв'язку між діями державного реєстратора Кам'янської міської ради, ОСОБА_3 та приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустового С. В. і наслідками укладеного позивачем правочину у вигляді передачі грошових коштів на виконання договору купівлі-продажу об'єкту за його відсутності;
суди не надали оцінки наступним обставинам:
- право власності первинного власника майна ОСОБА_3 , який був продавцем за договором, укладеним із ОСОБА_2 , підтверджувалось свідоцтвом про право власності від 13 серпня 1997 року, про що 18 жовтня 2016 року вперше за цим об'єктом нерухомості державним реєстратором Департаменту комунальної власності, земельних відносин та реєстрації речових прав на нерухоме майно Кам'янської міської ради Астафьєвою Я. В. було незаконно внесено запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 . Незаконність дій державного реєстратора полягала у тому, що всупереч вимогам закону під час прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на підставі свідоцтва про право власності не було отримано підтверджуючої інформації від БТІ про актуальність права власності ОСОБА_3 на підставі наданого ним свідоцтва. У разі якщо б державним реєстратором Кам'янської міської ради було належно виконано вимоги законодавства і здійснено відповідний запит до БТІ стосовно підстав видачі свідоцтва про право власності ОСОБА_3 , то безумовно було б встановлено, що свідоцтво про право власності ОСОБА_3 не видавалось виконавчим комітетом міської ради народних депутатів м. Дніпропетровська на підставі розпорядження від 13 серпня 1997 року № 2/1836-97, а також не було б здійснено реєстрацію права власності на об'єкт нерухомості за неіснуючою адресою. Крім того, факт відсутності реєстрації у БТІ права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру підтверджується відповіддю БТІ від 17 січня 2024 року. Отже, протиправні дії державного реєстратора Кам'янської міської ради стали основою для подальших незаконних правочинів із квартирою за неіснуючою адресою;
- приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовий С. В., посвідчуючи правочин купівлі-продажу квартири за неіснуючою адресою, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , керувався відомостями про зазначений об'єкт нерухомості в Державному реєстрі речових прав, незважаючи на той факт, що для посвідчення правочину ОСОБА_3 було подане свідоцтво про право власності із вираженими ознаками невідповідності вимогам законодавства, що, в свою чергу, не викликало сумнівів його справжності у нотаріуса;
- у разі, якщо суди дотримались вимог закону щодо оцінки доказів, як в їх сукупності, так і окремо, то поза увагою судів не міг би залишитись той факт, що після державної реєстрації ОСОБА_3 права власності на квартиру за неіснуючою адресою 18 жовтня 2016 року, він через один місяць, а саме 17 листопада 2016 року, здійснив відчуження цієї ж квартири ОСОБА_2 , яка менше ніж через чотири місяці - 04 квітня 2017 року, відчужила квартиру позивачу. Здійснення такої кількості правочинів з одним об'єктом нерухомості протягом короткого терміну мало б викликати сумніви і здійснення відповідних перевірок;
- протягом розгляду цієї справи ані ОСОБА_3 , ані ОСОБА_2 жодного разу не з'явились в судові засідання та не подали жодної заяви по суті спору або ж будь-якої іншої заяви. Суди, в свою чергу, не намагались їх повідомити, розшукати, що свідчить про розуміння того, що вказані особи відігравали роль «підставних осіб» у вчиненні оспорюваних правочинів;
- у Державному реєстрі речових прав містився запис про право власності позивача на підставі договору купівлі-продажу від 04 квітня 2017 року квартири за адресою: АДРЕСА_1 (без зазначення корпусу). Водночас станом на 16 лютого 2023 року в реєстрі речових прав на нерухоме майно з'явився запис про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 на певну її частки на підставі договорів купівлі продажу від 01 листопада 2019 року та 08 липня 2022 року за ОСОБА_9 . З наведеного вбачається, що в державному реєстрі було відкрито паралельний розділ попри наявність розділу на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (без зазначення корпусу), що також є порушенням норм законодавства;
проте, залишаючи поза увагою доводи позивача, які викладені як у позовній заяві, так і в апеляційній скарзі, суди обмежились лише твердженнями, що за формальним ознаками державний реєстратор Кам'янської міської ради та приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовий С. В. діяли відповідно до процедури та порядку визначеного законодавством;
загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв'язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним. Частинами першою-третьою статті 216 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Тобто такий правочин не породжує переходу права власності до набувача. У силу принципу Nemo plus iures transferre potest quam ipse habet («Ніхто не може передати більше прав, ніж має сам»), у спріних правовідносинах не виникає право власності й у майбутніх набувачів.
У грудні 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 . Просить скасувати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що:
на обґрунтування оскаржуваного судового рішення суд зазначив, що позивачем направлено до суду клопотання про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування судових витрат на правову допомогу. Оскільки апеляційним судом було скасовано рішення суду першої інстанції і ухвалено нове - про відмову в задоволенні позову, то відповідно, клопотання позивача про розподіл судових витрат не підлягає задоволенню;
водночас апеляційний суд формально оцінив заяву позивача, залишивши поза увагою те, що він на виконання вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України подав лише заяву про долучення доказів понесення позивачем витрат на правову допомогу, у якій не ставилась вимога щодо ухвалення додаткового рішення. Таким чином, позивач, подаючи вказану заяву, мав на меті виключно долучити до матеріалів справи докази понесення ним судових витрат в апеляційній інстанції з метою дотримання встановленого законом процесуального строку;
судом апеляційної інстанції постановлено ухвалу про відмову в ухваленні додаткового рішення, незважаючи на відсутність такої вимоги заявника. Такі дії суду порушують права позивача і зобов'язують його оскаржувати відповідне судове рішення, адже така ухвала стане перешкодою для стягнення судових витрат у разі ухвалення судового рішення на користь позивача за результатом касаційного перегляду справи.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 09 грудня 2024 року указані недоліки було усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року, витребувано справу з суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 01 січня 2025 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року.
У вересні 2025 року матеріали справи № 201/1402/23 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 19 грудня 2024 року зазначено, що касаційна скарга на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21, від 15 жовтня 2019 року в справі № 916/780/18, від 10 квітня 2018 року в справі № 927/849/17, від 24 січня 2020 року в справі № 910/10987/18, від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц, від 12 березня 2019 року в справі № 911/3594/17, від 27 лютого 2018 року в справі № 925/1121/17, від 17 квітня 2019 року в справі № 916/675/15, від 11 серпня 2022 року в справі № 904/5693/20, від 05 вересня 2018 року в справі № 910/1356/13, від 21 серпня 2024 року в справі № 462/7300/20; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини третьою статті 411 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 01 січня 2025 року вказано, що касаційна скарга на ухвалу суду апеляційної інстанції містить підстави касаційного оскарження, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України (порушення норм процесуального права).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що право власності ОСОБА_3 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 підтверджувалось свідоцтвом про право власності від 13 серпня 1997 року, виданим виконавчим комітетом міської ради народних депутатів м. Дніпропетровська на підставі розпорядження від 13 серпня 1997 року № 2/1836-97, зареєстрованого ДМ БТІ № 317П-90. Про це 18 жовтня 2016 року державним реєстратором Департаменту комунальної власності, земельних відносин та реєстрації речових прав на нерухоме майно Кам'янської міської ради Астафьєвою Я. В. внесено запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 .
Право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 підтверджувалось договором купівлі-продажу від 17 листопада 2016 року, укладеним між нею і ОСОБА_5 . Вказаний договір був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С. В.
У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно стосовно реєстрації права власності станом на час формування 17 листопада 2016 року містилися відомості про приналежність на праві власності ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу від 17 листопада 2016 року об'єкта нерухомого майна, - квартири квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
04 квітня 2017 року ОСОБА_1 набув право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, який укладений між ним і ОСОБА_2 . Цей договір був посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренком Р. І.
В інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно йдеться про право власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 04 квітня 2017 року та реєстрацію відповідного права згідно рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренка Р. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 квітня 2017 року, індексний номер 34617876.
Водночас згідно інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на 16 лютого 2023 року про право власності на «квартиру АДРЕСА_2 » право власності на частку виникло на підставі договору купівлі-продажу від 01 листопада 2019 року № 1308; право власності на іншу частку виникло на підставі договору купівлі-продажу від 08 липня 2022 року № 554 у ОСОБА_9 . За даними реєстрів за адресою: АДРЕСА_2 значиться єдина квартира, як об'єкт нерухомості за № 18350879112101, попередніми власниками якої є: ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 .
За архівними даними приватизаційних справ Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради відсутня інформація щодо передачі у власність громадянам шляхом приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_1 (без зазначення корпусу).
За змістом розпорядженням органу приватизації від 18 червня 1997 року № 1/2282-96 квартиру за адресою: АДРЕСА_2 передано у власність ОСОБА_6 (ПІБ власників зазначено російською мовою на підставі довідки про склад сім'ї наймача).
Позиція Верховного Суду
Щодо оскарження рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, зокрема, чи оскаржувати судові рішення в касаційному порядку та в яких межах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2023 року в справі № 465/6549/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20 (провадження
№ 61-11523сво23)).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)).
Автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 601/1396/21).
Касаційний цивільний суд вже звертав увагу, що принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius) відомий ще з часів римського права та існував у зв'язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21 (провадження № 61-4060св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц (провадження № 61-9060св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23), пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року в справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року у справі № 755/17900/18 (провадження № 61-11252св20) зроблено висновок, що «відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. В апеляційній скарзі представника ОСОБА_1 - адвоката Москаля Г. Г. відсутні посилання на набуття ТОВ «ФК «Фактор Плюс» у позасудовий спосіб права власності на іпотечне майно, у зв'язку із цим заявником реалізація іпотекодержателем такого права не пов'язується з наявністю/відсутністю та розміром заборгованості за кредитним договором. При цьому представник відповідачки в апеляційній скарзі просив скасувати рішення суду першої інстанції, повернувши справу на новий розгляд до місцевого суду, а не ухвалити нове рішення у справі. Таким чином, всупереч принципу диспозитивності цивільного судочинства й вимогам статті 367 ЦПК України апеляційний суд вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року в справі № 756/11081/20 вказано, що «Межі розгляду справи апеляційним судом окреслені в частині першій статті 367 ЦПК України, згідно з якою суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги … Отже, процесуальним законом чітко визначені як межі розгляду справи апеляційним судом, так і його повноваження щодо скасування, зміни та ухвалення нового рішення по суті спору, підставою для чого не може бути сам по собі пропуск строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Із цих же підстав не може бути і залишено без змін заочне рішення суду, оскільки апеляційний суд в силу статті 375 ЦПК України зобов'язаний перевірити додержання норм матеріального права. Так само суд апеляційної інстанції не може вийти і за межі доводів апеляційної скарги, погіршивши при цьому становище заявника (відповідача, який подав апеляційну скаргу). Зазначене узгоджується з принципом заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius), який відомий ще із часів римського права та існував у зв'язку з іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно з тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги».
У справі, що переглядається:
звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 з урахуванням доповнення позовної заяви (т. 1, а. с. 121 - 126) просив: (1) визнати протиправним дії реєстратора Кам'янської міської ради щодо внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 та скасувати відповідне рішення від 24 жовтня 2016 року про державну реєстрації прав та їх обтяжень; (2) визнати недійсним правочин щодо купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 17 листопада 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С. В.; (3) визнати недійсним правочин щодо купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 04 квітня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Р. О.; (4) стягнути солідарно з ОСОБА_5 , приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустового С. В., Кам'янської міської ради збитки, які були понесені позивачем (придбано квартиру) в розмірі 329 572,00 грн; (5) стягнути солідарно з ОСОБА_5 , приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустового С. В., Кам'янської міської ради інфляційні втрати в розмірі 182 910,00 грн;
рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренком Р. О. за реєстровим номером 676. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено;
суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року скасував, а у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив;
разом з тим, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що з апеляційною скаргою до суду звернувся ОСОБА_1 , який оскаржував в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його позовних вимог;
відповідачі у справі рішення суду першої інстанції не оскаржили, тобто фактично погодились з ним;
суд апеляційної інстанції, ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, порушив принцип заборони повороту до гіршого, що означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, яке така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Щодо оскарження ухвали Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року
Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».
З урахуванням того, що ОСОБА_1 подав на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року, а постанова Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року по суті спору підлягає скасуванню, то і ухвала Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року, яка постановлена щодо питання ухвалення додаткового судового рішення, також підлягає скасуванню.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що постанова та ухвала суду апеляційної інстанції прийняті з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Таким чином, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції належить задовольнити частково; постанову апеляційного скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду про відмову в ухваленні додаткового судового рішення задовольнити, а вказану ухвалу скасувати.
Щодо розподілу судових витрат
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).
Оскільки справа за результатом касаційного оскарження направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то суд не здійснює розподіл судових витрат, понесених у суді касаційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 рокускасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_4 , задовольнити.
Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року скасувати.
З моменту ухвалення постанови касаційного постанова Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року та ухвала Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко