Житомирський апеляційний суд
Справа №277/837/25 Головуючий у 1-й інст. Заполовський В. В.
Категорія 72 Доповідач Коломієць О. С.
06 квітня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Коломієць О.С.
суддів Григорусь Н.Й., Талько О.Б.
за участю секретаря
судового засідання Драч Т.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №277/837/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: орган опіки та піклування Ємільчинської селищної ради Звягельського району Житомирської області про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів
за апеляційною скаргою адвоката Касянчука Сергія Вікторовича, який діє в інтересах ОСОБА_1
на заочне рішення Ємільчинського районного суду Житомирської області від 14 жовтня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Заполовського В.В.
У липні 2025 року адвокат Касянчук С.В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом, в якому просив позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також стягувати з відповідача на утримання дітей аліменти у розмірі 1 598,00 грн на кожну дитину щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі із відповідачем, який було розірвано 22.11.2017. Від шлюбу сторони мають спільних неповнолітніх дітей синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідач ОСОБА_2 на даний час проживає в Автономній Республіці Крим, не приймає жодної участі у вихованні дітей, не піклується про них, їх фізичний, духовний та моральний розвиток, не забезпечує матеріально, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду і лікування дітей.
На думку скаржника, відповідач ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків по вихованню дітей, чим позбавляє дітей батьківського піклування.
Також вважає, що відповідач зобов'язаний сплачувати аліменти на утримання дітей, оскільки він не надає матеріальної допомоги дітям.
Заочним рішенням Ємільчинського районного суду Житомирської області від 14 жовтня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: орган опіки та піклування Ємільчинської селищної ради Звягельського району Житомирської області про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей: ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 в твердій грошовій сумі в розмірі 1 598,00 грн на кожну дитину, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно до досягнення дітьми повноліття, тобто на утримання сина ОСОБА_5 до ІНФОРМАЦІЯ_3 , а на утримання сина ОСОБА_6 до ІНФОРМАЦІЯ_4 , починаючи стягнення з 08.07.2025.
В задоволенні позовної заяви в частині позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, адвокат Касянчук С.В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Ємільчинського районного суду Житомирської області від 14.10.2025 в частині відмови в задоволенні позовних вимог про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги про позбавлення батьківських прав.
На обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що позивач і відповідач проживали разом до 2016, однак після анексії російською федерацією Автономної Республіки Крим, позивачка разом з дітьми виїхала за межі півострова та проживає в Житомирській області. В даний час відповідач прийняв громадянство російської федерації та проживає на тимчасово окупованій території.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти. Таким чином, до предмета доказування вказаної справи входить факт ухилення відповідача ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов'язків.
На думку скаржника, дії відповідача є винними, оскільки відповідач свідомо, без жодних поважних причин покинув та не підтримує власних дітей, що свідчить саме про свідоме нехтування відповідачем своїми батьківськими обов'язками, що є винною поведінкою, в контексті ст. 164 СК України.
Крім того, з моменту розірвання шлюбу, відповідач не проживав з дітьми однією сім'єю, а з 2016 року і по сьогодні останній проживає на тимчасово окупованій території, та відповідно з вказаного часу не брав та не бере участі у вихованні дітей, не піклується про них, їх фізичний, духовний та моральний розвиток, матеріально не забезпечує, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду і лікування дітей, як складову частину виховання.
Вказує, що згідно з довідками Підлубівського старостинського округу Ємільчинської селищної ради Звягельського району Житомирської області від 16.05.2025 №705, діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстровані та проживають в селі Рудня - Іванівська Звягельського району Житомирської області та перебувають на утриманні та вихованні в теперішнього чоловіка позивачки - ОСОБА_7 .
Відтак вважає, що відповідачем свідомо обрано такі життєві умови, за якими його участь у вихованні дітей є мінімальною та недостатньою, що в свою чергу свідчить про його ухилення від виконання батьківських обов'язків в розумінні статті 164 СК України. При цьому такі життєві умови були обрані відповідачем після народження дітей, перебуваючи на значній відстані, на тимчасово окупованій території, відповідач мав усвідомлювати, що не зможе піклуватись про фізичний і духовний розвиток дітей, їх навчання, підготовку до самостійного життя. Також звертає увагу суду, що з моменту розірвання шлюбу у 2017 році відповідач не проживав із дітьми однією сім'єю, а з 2016 року і по сьогодні проживає на окупованій території, та, відповідно, з вказаного часу не брав та не бере участі у вихованні дітей, не піклується про них, їх фізичний, духовний та моральний розвиток, не забезпечує матеріально, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду і лікування дітей, як складову частину виховання.
Правом подати відзив інші у часники справи не скористалися.
Сторони у судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином. Служба у справах дітей Ємільчинської селищної ради надіслала заяву про розгляд справи без її участі.
За приписами ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Рішення суду першої інстанції переглядається в частині відмови у задоволенні позовних вимог, а тому в іншій частині не перевіряється судом апеляційної інстанції на предмет законності та обґрунтованості.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та її вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Судом під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_2 є батьком неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується ксерокопією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , яке видане 03.10.2012 року відділом ДРАЦС Гагарінського РУЮ у м. Севастополі та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується ксерокопією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , яке видане 16.03.2023 року Ємільчинським відділом ДРАЦС у Звягельському районі Житомирської області ЦМУ Міністерства юстиції (м. Київ) (а.с.13-14).
Заочним рішенням Ємільчинського районного суду Житомирської області від 22 листопада 2017 року розірвано шлюб між ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстрований 21.10.2011 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Ленінського районного управління юстиції у м. Севастополі, актовий запис № 964 (а.с.11).
Як вбачається із ксерокопії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 , яке видане 16.10.2019 року Ємільчинським районним відділом ДРАЦС ГТУЮ у Житомирській області ОСОБА_9 після укладення шлюбу із ОСОБА_7 змінила прізвище на « ОСОБА_10 » (а.с.15).
Згідно з копією паспорта відповідача (№ НОМЕР_4 ), ОСОБА_2 з 15.12.2000 зареєстрований у м. Севастополі Автономної Республіки Крим (а.с.16).
Відповідно до довідки Підлубівського старостинського округу Ємільчинської селищної ради Звягельського району Житомирської області від 16.05.2025 №705, діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебувають на утриманні у ОСОБА_7 (а.с.8).
З листа №1862 від 03.09.2025 вбачається, що орган опіки та піклування не може надати висновок щодо розв'язання спору, оскільки ОСОБА_2 не зареєстрований, не проживає та ніколи не проживав на території Ємільчинської селищної ради Житомирської області (а.с.30).
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів винної поведінки відповідача та свідомого нехтування ним своїми батьківськими обов'язками, з огляду на необхідність забезпечення якнайкращих інтересів дитини, зокрема в частині їх прав на спілкування з батьком та збереження зв'язків з ним.
Такий висновок суду є вірним, виходячи з наступного.
У статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Відповідно до частин першої та другої статті 151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.
Так, згідно з пунктом 2 частини першої статті 164 СК мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України свідчить, що ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини, передбачені статтею 166 СК України.
Отже, зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав.
Суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, заперечення відповідачем щодо позбавлення його батьківських прав, свідчить про його інтерес до дитини.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (§ 57, § 58).
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Як роз'яснено у пунктах 15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
З урахуванням вищевикладеного, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів винної поведінки відповідача та свідомого нехтування ним своїх батьківських обов'язків, з огляду на необхідність забезпечення якнайкращих інтересів дитини, апеляційний суд дійшов переконання, що висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для застосування такого виняткового (крайнього) заходу, як позбавлення батьківських прав відповідача відносно синів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , є обґрунтованим, оскільки позивачем не доведено та судом не встановлено наявності такого обов'язкового елементу як винності в умисному ухиленні батьків від виконання їхніх батьківських обов'язків.
У відповідності до приписів ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що відповідач зареєстрований на тимчасово окупованій території АР Крим. Вказана обставина створює суттєві об'єктивні перешкоди для особистого спілкування з дітьми, участі у їх вихованні та безпосереднього виконання батьківських обов'язків.
Позивачкою не надано беззаперечних доказів того, що відповідач має реальну можливість безперешкодного виїзду з окупованої території, а також підтримувати зв'язок, матеріально допомагати дітям у встановлений законом спосіб, але категорично і свідомо від цього відмовився.
Сама по собі відсутність спілкування, зумовлена збройним конфліктом та окупацією частини території України, є об'єктивною перешкодою, а не добровільною відмовою батька від виконання своїх обов'язків.
Позбавлення батьківських прав не може ґрунтуватися лише на припущеннях про небажання батька спілкуватися з дітьми. Колегія суддів враховує, що такий захід має безповоротний характер і суттєво впливає на права дітей.
Отже, доводи апеляційної скарги в цій частині колегія суддів вважає необґрунтованими та відхиляє.
Крім того, позивачем під час розгляду справи не доведено, в чому будуть полягати позитивні зміни в житті дітей в разі застосування до відповідача такого крайнього заходу впливу як позбавлення батьківських прав.
Разом з тим, беручи до уваги характер спірних правовідносин та місце проживання відповідача, колегія суддів вважає за необхідне наголосити на процесуальних особливостях розгляду спорів, що стосуються прав дітей у подібних обставинах.
Частиною четвертою статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Питання обов'язковості висновку органу опіки та піклування у спорах, що стосуються визначення місця проживання дітей, перебувало в полі правового дослідження Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, яка у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19 (провадження № 61-12112сво22) зробила висновок такого змісту: «Передбачена частинами четвертою та п'ятою статті 19 СК України обов'язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин четвертої та п'ятої статті 19 СК України надання ним такого висновку є обов'язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок, зокрема у зв'язку із перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливість установити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо».
Таким чином, винесення рішення у справі не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності відповідного висновку. Адже згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Органи державної влади і місцевого самоврядування, надаючи висновок, діють паралельно із судом - захищаючи права та інтереси дитини і тим самим допомагають суду здійснювати захист відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України.
Такий висновок міститься у постанові Верховного суду від 14 лютого 2024 року у справі №756/12509/21.
Проаналізувавши всі надані докази по справі у їх сукупності, виходячи із конкретних обставин справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, що є крайнім (винятковим) заходом впливу, а тому обґрунтовано відмовив у задоволенні позову в цій частині, зазначивши відповідні мотиви.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи висновків суду першої інстанції не спростовують та не впливають на правильність прийнятого рішення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст.367, 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу адвоката Касянчука Сергія Вікторовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення, а заочне рішення Ємільчинського районного суду Житомирської області від 14 жовтня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 20 квітня 2026 року.
Головуючий
Судді