Справа № 201/6219/25
Провадження № 2/201/565/2026
Іменем України
17 квітня 2026 року м. Дніпро
Соборний районний суд міста Дніпра у складі:
головуючого судді Наумової О.С.,
за участю секретаря судового засідання Лучковської Я.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до держави російської федерації в особі Посольства російської федерації в Україні про стягнення моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії російської федерації проти України,
1. Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
Позивачка до 24.02.2022 з родиною проживала в м. Сіверськодонецьк (раніше Сєвєродонецьк) Луганської області за адресою: АДРЕСА_1 . Після початку повномасштабного вторгнення 24.02.2022 з метою забезпечення своєї безпеки вимушена була виїхати з м. Сіверськодонецьк та переїхати до м. Дніпра, є внутрішньо переміщеною особою. До м. Дніпра переїхала з сином ОСОБА_2 , який потім добровільно пішов до лав ЗСУ. Син з 11.04.2022 по 30.06.2022 та з 17.08.2022 по 30.11.2022 як військовослужбовець ЗСУ брав безпосередню участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки та оборони, відсічі збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпечення їх здійснення перебуваючи безпосередньо в районах здійснення зазначених заходів. 17.04.2022, перебуваючи на позиції у м. Рубіжне Луганської області ОСОБА_2 під час близького стрілецького бою, відбиваючи ворожу атаку отримав тяжке кульове поранення, та множинні осколкові поранення грудної клітки і верхньої кінцівки зліва з наявністю сторонніх тіл (осколки), що підтверджується довідкою про обставини травми.
Спочатку моєму синові встановлено II групу інвалідності з 27.09.2022 по 01.10.2023. В подальшому групу інвалідності було змінено на III групу. Після поранення син переніс декілька операцій, проходив лікування та реабілітацію після поранення. Наразі є інвалідом III групи внаслідок війни.
Враховуючи викладене, позивачка з лютого 2022 року перебуває в постійному стресі, постійному хвилюванні, адже змушена була покинути свій рідний дім, проживати на орендованій квартирі. Має страх та хвилювання за життя сина. Після отриманого ним поранення сильно хвилюється, оскільки спричинено шкоду його здоров'ю. Його лікування потребувало і дотепер потребує значних фінансових витрат. Але ще більше негативних емоцій викликає сприйняття того факту, що син із здорової людини став особою з інвалідністю. Зазначені обставини негативно вплинули на її стан здоров'я, самопочуття.
Внаслідок протиправної діяльності відповідача, змушена була покинути рідний дім, де мала житло, стале коло спілкування, друзів, родичів, налагоджений побут. Тепер внаслідок таких життєвих обставин вимушена докладати додаткових зусиль, для відновлення свого звичного ритму життя. Значних зусиль потребує необхідність забезпечити себе матеріально, оскільки окрім особистих витрат на існування та витрат на проживання, вона намагається допомогти синові з лікуванням. Оскільки є пенсіонером, то їй бракує коштів на ці потреби.
Позивачка змушена періодично звертатися за медичною допомогою до лікарів, проходити обстеження тощо. У відповідності до Виписки з медичної карти амбулаторного хворого від 09.02.2024 видно, що вона потребує постійного медикаментозного лікування. Тотального ендопротезування лівого колінного суглоба тощо.
Відповідно до Виписки з медичної карти амбулаторного хворого від 15.05.2025, підтверджуються вищезазначені діагнози, а також додались рекомендації лікаря стосовно потреби постійного медикаментозного лікування з приводу цукрового діабету, гіпертонічної хвороби, ішемічної хвороби серця. Також рекомендовано уникати психо-емоційних та фізичних перенавантажень.
Предмет позову
Стягнути з держави Російської Федерації моральну шкоду у розмірі 4000000,00 грн.
Заяви учасників процесу по суті справи.
Відповідач не скористався правом на надання відзиву.
Рух справи.
Ухвалою судді від 23.05.2025 відкрите провадження по справі та призначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження, призначене підготовче засідання (а.с. 25).
Підготовче засідання закрите 18.09.2025 та справ призначена до судового розгляду (а.с. 35 - 37).
Позивачка надала заяву, у якій просила справу розглядати без її участі, позовні вимоги підтримала, просила задовольнити (а.с. 50).
У зв'язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з рф, що унеможливлює із цієї дати направлення різних запитів і листів до посольства рф в Україні з огляду на припинення його роботи на території України. Верховний Суд установив підстави для висновку про те, що, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням рф збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави.
Відповідач російська федерація в особі посольства російської федерації через сайт «Судової влади» повідомлялася про розгляд справи у спрощеному провадженні, будь-яких заяв чи клопотань до суду він неї не надходило (а.с. 26, 28, 38, 49).
Фактичні обставини справи, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Як видно з матеріалів справи позивачка має сина ОСОБА_2 (а.с. 13).
Відповідно до довідок МСЕК та довідки про обставини травми від 07.01.2023 військової частини солдат ОСОБА_2 отримав травму, а саме, 17.04.2022 під час бойових дій у м. Рубіжне отримав тяжке вогнепальне кульове поранення, а також множинні осколкові поранення грудної клітки та лівої верхньої кінцівки з дефектом кістки та наявністю сторонніх тіл.
Спочатку йому встановлено II групу інвалідності (з 27.09.2022), згодом - III групу інвалідності безстроково (з 17.10.2023). Причина інвалідності - поранення, пов'язане із захистом Батьківщини. Обмеження: Має виражене обмеження життєдіяльності, потребує постійної допомоги невролога та травматолога (а.с. 15, 16).
ОСОБА_2 має пенсійне посвідчення особи з інвалідність ІІІ групи, видане 23.11.2023 (а.с. 17).
У позивачки ОСОБА_1 згідно з виписками з медичної карти амбулаторного хворого (від 09.02.2024 та 15.05.2025) діагностовано комплекс хронічних захворювань, що загострилися через стрес: опорно-руховий апарат: Хронічна дискогенна попереково-крижова радикулопатія з вираженим больовим синдромом, кили та протрузії міжхребцевих дисків. Лівобічний гонартроз III ступеня, що потребує тотального ендопротезування лівого колінного суглоба. Ішемічна хвороба серця, дифузний кардіосклероз, гіпертонічна хвороба (з частими гіпертонічними кризами) та серцева недостатність. Цукровий діабет 2 типу (субкомпенсована стадія) з мікроангіопатією та ішемією нижніх кінцівок (а.с. 19, 20).
Позивачка має статус внутрішньо переміщеної особи з 25.03.2022 (виїхала з
міста Сіверськодонецька до міста Дніпра) (а.с. 11).
2. Мотивувальна частина
Мотиви, з яких виходив суд, застосовані норми права та висновки суду.
За приписами ч. 1 ст. 2 ЦПК завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 13 ЦПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно зі статтею 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежене.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 16.09.2015 року №21-1465а15.
Керуючись Конвенцією ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятою резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року, Законом України «Про міжнародне приватне право», практикою Верховного Суду у справах про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії російської федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної держави, суд виснував, що російська федерація є суб'єктом, внаслідок збройної агресії якої проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, та, відповідно, саме російська федерація є суб'єктом, на якого покладено обов'язок з відшкодування завданих цими діями збитків.
Згідно із правовими позиціями, викладеними у постанові Верховного Суду від
14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, після початку війни в Україні в 2014 році суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено російську федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї держави та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії російської федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної держави.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування ч. 3 ст. 82 ЦПК України), що російська федерація, яка здійснює збройну агресію проти України, зухвало відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну діяльність в Україні.
Загальновідомим фактом, що не потребує окремого доказування у даному судовому дослідженні, є факт окупації міста Сіверськодонецька Донецької області.
02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави України, що закріплено у Статуті ООН.
Звернення позивача до українського суду слід вважати єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 (провадження № 61-8291св21), від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21) від 12 жовтня 2022 року справі № 463/14365/21 (провадження № 61-4498св22), від 12 жовтня 2022 року справі № 463/14366/21 (провадження № 61-3713св22).
Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцієюта законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
З 2014 року російська федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 14 грудня 1974 року, як акт збройної агресії.
Згідно заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року №337-VІІІ, збройна агресія російської федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).
Друга фаза збройної агресії російської федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
Третя фаза збройної агресії російської федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил російської федерації.
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії російської федерації проти України - повномасштабне вторгнення російської федерації на суверенну територію України.
24 лютого 2022 року згідно Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022Про введення воєнного стану в України введено в Україні воєнний стан.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства російської федерації в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства російської федерації в Україні запитів щодо згоди російської федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням російською федерацією збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави, починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв'язку із розірванням дипломатичних відносин України з російською федерацією.
Відповідно до ч.9 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
В силу статті 5 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини п'ята та дев'ята).
Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.
У відповідності до Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», за фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України.
Зазначений закон втратив чинність 07.05.2022 року на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України» № 2217-ІХ.
У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Враховуючи наведене, факт внутрішнього переселення не може встановлюватися судами України, а повинен підтверджуватися довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи у порядку, визначеному Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України).
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (ч. 3 ст.23 ЦК України).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).
Тлумачення ст. 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав».
Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (ч. 1 ст. 1167 ЦК України).
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
По своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації (коли розмір компенсації не визначений законом).
Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.
Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини.
Судом встановлено, що позивачка перебуває на обліку як внутрішньо переміщені особи, не має доступу до свого майна, житла, яке залишилося на тимчасово окупованій території.
З огляду на характер заподіяної моральної шкоди, яка полягає у душевних стражданнях, завданих позивачці у зв'язку із втратою житла, пораненнями та отриманням інвалідності внаслідок бойових дій із захисту Батьківщини від збройної агресії рф, за яких така шкода була заподіяна, глибину та тривалість душевних страждань, яких зазнала та продовжує зазнавати позивачка, з огляду на істотність змін у звичайному житті, з урахуванням розумності та справедливості, суд дійшов висновку про необхідність задоволення заявлених вимог у повному обсязі та вважає за необхідне стягнути з відповідача завдану позивачу моральну шкоду в розмірі 2000000,00 грн.
Щодо судових витрат
Відповідно до ч.ч. 1, 6 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
Згідно із п. 22 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Таким чином, враховуючи, що позивачі звільнені від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави в розмірі 15140,00 грн.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 141, 263-265 ЦПК України, суд,
Позовні вимоги ОСОБА_1 до держави російської федерації в особі Посольства російської федерації в Україні про стягнення моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії російської федерації проти України - задовольнити частково.
Стягнути з держави російської федерації в особі Посольства російської федерації в Україні на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) моральну шкоду розмірі 2000000,00 грн (два мільйони гривень 00 копійок).
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути з держави російської федерації в особі Посольства російської федерації в Україні на користь держави судовий збір урозмірі15140 (п'ятнадцять тисяч сто сорок) грн. 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 273 ЦПК України.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.
Повний текст рішення складений 17 квітня 2026 року.
Суддя О.С. Наумова