8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"15" квітня 2026 р.м. ХарківСправа № 922/3450/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Сапсан", м. Харків
до Приватного підприємства "Укрспецпоставка-М", м. Харків
про стягнення 55 330,31 грн
без виклику учасників справи
Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Сапсан" (надалі - Позивач) звернулось до Господарського суду Харківської області 23 вересня 2025 року із позовною заявою про стягнення з Приватного підприємства "Укрспецпоставка-М" (надалі - Відповідач) загальної суми боргу у розмірі 55 330,31 грн (де: 43438,34 грн - за отриманий Товар згідно Договору № 0307/1 від 03.07.2017; 11891,97 грн - пені за порушення умов проведення розрахунків за Договором № 0307/1 від 03.07.2017), а також судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 3028,00 грн.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25.09.2025 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Сапсан" залишено без руху, встановлено строк у п'ять днів з дня вручення ухвали на усунення недоліків, шляхом подання до суду доказів направлення на всі відомі адреси відповідача копії позовної заяви з додатками, належним чином завірену копію видаткової накладної № 132 від 16.09.2024 де відображено чіткий відтиск печаток сторін, належним чином завірені копії "Замовлення покупця № 139 від 27.08.2024", або докази ЗАМОВЛЕННЯ, або "попередня заявка Покупця" щодо конкретної партії Товару, як це передбачено умови п. 2.1 та п. 3.1. Договору.
29 вересня 2025 року через канцелярію суду Позивачем надано заяву (вх. № 22568) про усунення недоліків разом з доказами направлення на адреси Відповідача копії позовної заяви з додатками, копію видаткової накладної № 132 від 16.09.2024, заявку на постачання товару.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 01.10.2025 прийнято позов до розгляду, відкрито провадження у справі № 922/3450/25, розгляд якої вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Згідно з вимогами ст. 120 ГПК України, суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Згідно з абз.1 ч.6 ст.6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку.
Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Відповідно до вимог п.2 ч.6 ст.242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.
Як свідчать матеріали справи, Позивач має зареєстрований електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі. Відтак, копію вказаної ухвали направлено Позивачу до його зареєстрованого електронного кабінету ЄСІТС.
Судом вставновлено, що Відповідач - Приватне підприємство "Укрспецпоставка-М" належить до осіб, які в силу ст.6 ГПК України зобов'язані зареєструвати свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Однак, Відповідач станом на день прийняття цього рішення електронний кабінет не зареєстрував.
Відтак, для надання можливості Відповідачу скористатися своїми процесуальними правами відповідно до ст. 167 та ст. 251 - 252 ГПК України, суд, з використанням установи поштового зв'язку АТ "Укрпошта", направив на юридичну та фактичну адресу Відповідача ухвалу суду про відкриття провадження по справі № 922/3450/25 від 01.10.2025 рекомендованим листом з повідомленням про вручення, що підтверджується трек-номерами R067083495135 та R067083495097 відповідно. Копії зазначеної ухвали повернулась до суду з довідками поштового відділення, де зазначена причина повернення поштового відправлення - "адресат відсутній за вказаною адресою".
Суд наголошує, що право бути почутим є одним з ключових принципів процесуальної справедливості, яка передбачена статтею 129 Конституції України і статтею 6 Конвенції. Учасник справи повинен мати можливість захистити свою позицію в суді. Така можливість сприяє дотриманню принципу змагальності через право особи бути почутою та прийняттю обґрунтованого і справедливого рішення. Загальна концепція справедливого судочинства, яка охоплює основний принцип, згідно з яким провадження має бути змагальним, вимагає, щоб особа була поінформована про порушення справи та хід її розгляду.
Такі принципи господарського судочинства, як рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі, реалізуються, зокрема, шляхом надання особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав й обов'язків, до яких, зокрема, віднесено право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, а також право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення (відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03.08.2022 у справі №909/595/21).
Згідно із ч. 1 ст. 10 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного держаного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.
Відповідно до ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Відповідно до ч. 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України, у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають електронного кабінету та яких неможливо сповістити за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає чи не перебуває.
Судом направлялась ухвала суду про відкриття провадження у справі на юридичну та фактичну адресу Відповідача. Інформації ж про іншу адресу Відповідача у суду немає.
Сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлений не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу (постанова Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі № 904/9904/17).
Згідно з ст. 248 ГПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Разом з тим, Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Проте, Господарський суд Харківської області продовжує здійснювати правосуддя.
Згідно з ст. 26 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства в умовах воєнного стану забороняється.
При цьому, відповідно до Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.
Наказом Голови Верховного Суду від 04.03.2022 також визначено, що запровадження воєнного стану на певній території є поважною причиною для поновлення процесуальних строків.
Отже, виходячи з нормативних актів, які були прийняті, режим роботи кожного конкретного суду визначається окремо, з урахуванням ситуації, що склалась у регіоні, суд у випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів, оперативно приймає рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ при цьому уникаючи надмірного формалізму.
Також, суд звертає увагу на те, що розумність строків розгляду справи судом є одним із основних засад (принципів) господарського судочинства (пункт 10 частини третьої статті 2 ГПК України).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на необхідність дотримання принципу розумності тривалості провадження.
Так, у рішення "Вергельський проти України" ЄСПЛ вказав, що розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів.
На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку рф, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, постійні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів міста Харкова та Харківської області (керованими боєприпасами, КАБ, С-300 та інш., що може повністю покривати місто Харків, будь-який район, навіть населені пункти Харківської області), відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів росії (майже знищено всі основні енергетичні об'єкти, які живлять місто), пошкодження будівлі, де розміщений суд, а отже призвело до певних перебоїв у роботі, таким чином суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.
Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.
В ході розгляду даної справи Господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Суд зазначає, що ним були здійснені заходи щодо належного повідомлення всіх учасників процесу стосовно розгляду справи та надання до суду відповідних доказів, заперечень (за наявності), щодо вказівки на незгоду з будь-якою із обставин викладених у вимогах сторони процесу.
Крім цього, процесуальні документи щодо розгляду даної справи офіційно оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua) та знаходяться у вільному доступі.
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.
Згідно з частиною 3 зазначеної статті судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України.
Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Згідно з ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, яка ратифікована Україною 17.07.1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Розгляд справи відбувається у розумний строк, тривалість якого обумовлюється введенням в Україні за указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, воєнного стану через військову агресію Російської Федерації проти України.
Таким чином, вбачається, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.
Крім того, суд звертає увагу, що в свою чергу Відповідач своїм правом наданим відповідно до ст. 251, ст. 252 ГПК України не скористався, відзив на позов не надав, з клопотанням про розгляд справи в порядку загального позовного провадження до суду не звертався.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Згідно з ч.4 ст.13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
При цьому, за висновками суду, в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.
У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення (ч. 4 ст. 240 ГПК України).
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані позивачем докази, суд встановив таке.
Як свідчать матеріали справи, між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Сапсан" (надалі - Позивач, Постачальник) та Приватним підприємством "Укрспецпоставка-М" (надалі - Відповідач, Покупець) був укладений договір поставки № 0307/1 від 03.07.2017 (надалі - Договір).
Згідно п. 1.1. Договору, в порядку та на умовах, передбачених цим Договором, Постачальник зобов'язується передати (поставити) у власність (повне господарське відання) Покупця товарно-матеріальні цінності (далі за текстом - Товар), асортимент, кількість та ціна яких зазначаються в товарних (видаткових) накладних та/або додатках (специфікаціях) до цього Договору, а Покупець зобов'язується прийняти зазначені товарно-матеріальні цінності та оплатити.
Відповідно до п. 1.3. Договору, кількість, найменування, вартість та інші індивідуальні особливості Товару, який входить у партію, відображаються в рахунках-фактурах та товарних (видаткових) накладних.
Пунктом 3.1. Договору Сторони визначили, що поставка кожної окремої партії Товару здійснюється Постачальником на підставі попередньої заявки Покупця, погодженої Сторонами зручним для них способом. Строк поставки не повинен перевищувати 5 (п'яти) робочих днів з моменту погодження Сторонами найменування, кількості, якості та інших індивідуальних особливостей Товару, якщо інше не узгоджено Сторонами додатково.
Згідно п. 3.3.- 3.4. Договору, передача Товару від Постачальника Покупцю здійснюється за товарною (видатковою) накладною, в якій зазначається найменування Товару, що постачається, кількість в одиницях вимірювання, ціна та загальна вартість Товару. Поставка партії Товару вважається виконаною Постачальником в момент передання Постачальником та прийняття Покупцем партії Товару за товарною (видатковою) накладною.
Пунктом 4.1. Договору визначено, що Постачальник має право вимагати сплати Покупцем вартості переданого Товару.
Пунктом 4.4. Договору передбачено, що Покупець зобов'язаний прийняти Товар та сплатити Постачальнику договірну ціну за Товар в порядку, встановленому цим Договором.
Відповідно до п. 5.3. Договору, якщо в момент отримання Товару від Постачальника не надходить ніяких зауважень, то Товар вважається прийнятим в належному стані. Після передачі товару, пртетензії, які відносяться до упаковки, маркування, тари, Постачальником не приймаються.
Згідно п. 7.1. - 7.4. Договору, вартість товару встановлюється Сторонами в гривнях і включає в себе вартість Товару, тари, упаковки, ПДВ. Загальна сума Договору складається з суми всіх товарних (видаткових) накладних, за якими Постачальником поставлено, а Покупцем прийнято Товар протягом часу дії цього Договору. Покупець оплачує Товар за вартістю, вказаною в товарних (видаткових) накладних (специфікаціях, рахунках або інших документах, передбачених законодавством), які є невід'ємною частиною цього Договору. Оплата вартості Товару проводиться шляхом безготівкового розрахунку шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Постачальника.
Відповідно до п. 7.5. Договору, оплата вартості Товару проводиться шляхом здійснення 100% передоплати, якщо інше не узгоджено Сторонами додатково.
Пунктом 7.6. Договору визначено, що за взаємною згодою, Сторони можуть прийняти іншу форму оплати, яка починає діяти з моменту підписання Сторонами додаткової угоди до цього Договору.
Згідно п. 8.1. Договору, у випадку порушення своїх зобов'язань за цим Договором, Сторони несуть відповідальність у відповідності до чинного законодавства України. Порушенням зобов'язання є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Пунктом 8.2. Договору передбачено, що в разі неоплати або несвоєчасної оплати за поставлений Товар, Постачальник має право нарахувати пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від неоплаченої суми за кожний день прострочення платежу.
Відповідно до п. 9.1. Договору, цей Договір вступає в силу з моменту його підписання Сторонами та діє до 31 грудня 2017 року, а в частині невиконаних зобов'язань, до повного їх виконання.
Водночас, пунктом 9.4. Договору Сторони передбачили, що у випадку, якщо жодна зі Сторін не пізніш ніж за 20 (двадцять) календарних днів до дати закінчення дії цього Договору письмово не заявить своє бажання його розірвати, то термін дії цього Договору автоматично пролонгується на наступний календарний рік.
Згідно п. 10.3. Договору, всі зміни й доповнення до цього Договору здійснюються винятково в письмовій формі.
Сторони узгодили асортимент, кількість та вартість Товару та відповідно 27 серпня 2024 року Позивачем було виставлено Відповідачу рахунок на оплату по замовленню № 139, який містить посилання на «Основной договор».
16 вересня 2024 року Позивач відвантажив Товар Відповідачу на суму 43438,34 грн з ПДВ на умовах самовивозу зі складу Постачальника, що підтверджується видатковою накладною № 132, яка містить посилання на замовлення покупця № 139 від 27.08.2024 та «Основной договор».
Зазначена видаткова накладна підписана та засвідчена печатками обох Сторін. Товар Відповідачем прийнято без зауважень, щодо якості, кількості чи ціни.
Позивач зазначає, що дана поставка відбулась в межах договору поставки № 0307/1 від 03.07.2017.
Позивач стверджує, що свої зобов'язання з поставки Товару Відповідачу виконав у повному обсязі, а отже відповідно до умов Договору, Відповідач повинен був здійснити розрахунок за поставлений Товар за вартістю, вказаною у видатковій накладній шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Постачальника. Умовами Договору передбачено, що оплата вартості Товару проводиться шляхом здійснення 100% передоплати, якщо інше не узгоджено Сторонами додатково.
Позивач зазначає, що відповідно до п. 7.6. Договору, Відповідач в усній формі узгодив відстрочку оплати 30 календарних днів. Свої зобов'язання з оплати Товару Відповідач не виконав. А отже, на думку Позивача, останній строк належної оплати Товару сплинув 15.10.2024. Таким чином у Відповідача утворився борг у сумі 43438,34 грн за договором поставки № 0307/1 від 03.07.2017.
Отже, з наданих суду доказів убачається, що Позивачем було поставлено Товар Відповідачу на загальну суму 43438,34 грн, тоді як Відповідачем, в порушення взятих на себе зобов'язань, не сплачено отриманий Товар.
З метою досудового врегулювання спору, 23 червня 2025 року Позивач рекомендованою поштою з описом вкладення направив на адресу Відповідача Вимогу № 1 від 23.06.2025 про сплату заборгованості у сумі 43438,34 грн в термін не більше 7 календрних днів з дня отримання цієї вимоги.
28 липня 2025 року Позивач рекомендованою поштою з описом вкладення направив повторно на адресу Відповідача Вимогу № 2 від 28.07.2025 про сплату заборгованості у сумі 43438,34 грн в термін не більше 7 календрних днів з дня отримання цієї вимоги.
Позивач стверджує, що на дату подання позову, прострочення з оплати Відповідачем Товару складає 340 календарних днів, чим останній порушив умови Договору та вимоги чинного законодавства.
Отже, відповідно до п. 8.2. Договору, Позивачем нараховано пеню за порушення строків оплати вартості Товару за період з 16.10.2024 по 23.09.205, яка складає 11891,97 грн.
Таким чином, Приватне підприємство "Укрспецпоставка-М" суму у розмірі 43438,34 грн Постачальнику не сплатив, що і стало підставою для звернення Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Сапсан" 23.09.2025 до Господарського суду Харківської області з позовом, в якому просив суд стягнути з Приватного підприємства "Укрспецпоставка-М" загальної суми боргу у розмірі 55 330,31 грн (де: 43438,34 грн - за отриманий Товар згідно Договору № 0307/1 від 03.07.2017; 11891,97 грн - пеня за порушення умов проведення розрахунків за Договором № 0307/1 від 03.07.2017).
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Предметом розгляду у даній справі є обставини, пов'язані з наявністю договірних відносин між Позивачем та Відповідачем, а також правових підстав для стягнення з Відповідача на користь Позивача оплати за поставлений Товар та пені за порушення строків оплати вартості Товару.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень ст. ст. 6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Відповідно до ст. 629 ЦК України, Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно з ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України (надалі - ГК України) (чинний на момент спірних правовідносин) господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
З огляду на встановлений ст. 204 ЦК України принцип правомірності правочину, суд визнає договір поставки № 0307/1 від 03.07.2017 належною підставою, у розумінні норм ст. 11 ЦК України, для виникнення у Позивача та Відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.
При цьому, судом ураховано, що під час розгляду справи судом не встановлено обставин, що свідчать про неукладеність вказаного правочину або визнання вказаного договору недійсним, оскільки згідно п. 9.4. Договору Сторони передбачили, що у випадку, якщо жодна зі Сторін не пізніш ніж за 20 (двадцять) календарних днів до дати закінчення дії цього Договору письмово не заявить своє бажання його розірвати, то термін дії цього Договору автоматично пролонгується на наступний календарний рік. Доказів розірвання Сторонами договору поставки № 0307/1 від 03.07.2017 матеріали справи не містять, а отже вказаний Договір є діючим.
Укладений між сторонами Договір за правовою природою є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.
Згідно ч. 1 ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 1 ст. 265 ГК Україн (чинний на момент спірних правовідносин) за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у обумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 2 ст. 712 ЦК України, до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно із ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За приписами ст. 664 ЦК України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
Відповідно до ч. 1, 2 статті 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Так, за змістом зобов'язань сторін за договором поставки, поставка Товару Постачальником породжує для Покупця грошове зобов'язання оплатити вартість прийнятого Товару.
Так, на виконання умов договору, після узгодження Сторонами асортименту, кількості та вартості Товару, Позивачем 27.08.2024 було виставлено Відповідачу рахунок на оплату по замовленню № 139, який містить посилання на «Основной договор».
16 вересня 2024 року Позивач відвантажив Товар Відповідачу на суму 43438,34 грн з ПДВ на умовах самовивозу зі складу Постачальника, що підтверджується видатковою накладною № 132, яка містить посилання на замовлення покупця № 139 від 27.08.2024 та «Основной договор».
Зазначена видаткова накладна підписана та засвідчена печатками обох Сторін. Товар Відповідачем прийнято без зауважень, щодо якості, кількості чи ціни.
Позивач зазначає, що дана поставка відбулась на умовах договору поставки № 0307/1 від 03.07.2017.
Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів, що на момент спірної поставки, між Сторонами існував інший договір поставки, ніж договір поставки № 0307/1 від 03.07.2017. Крім того, Відповідач не надав заперечення та не спростував доводи Позивача щодо здійснення поставки за видатковою накладною № 132 від 16.09.2024 на умовах договору поставки № 0307/1 від 03.07.2017.
Відповідно до постанови Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 927/986/17 визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану господарюючого суб'єкта. Оцінка господарських операцій повинна проводитися на підставі комплексного, всебічного аналізу специфіки та умов вчинення конкретного правочину, з обов'язковим урахуванням його господарської мети, економічної доцільності, а також використання отриманих товарів чи послуг у подальшій діяльності підприємства.
Обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у сторін договору первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язок між фактом придбання послуги (товару) і подальшою господарською діяльністю (аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду від 05.07.2019 зі справи № 910/4994/18).
У разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару (правова позиція, викладена у постановах Верховного Суду від 04.11.2019 у справі №905/49/15, від 29.11.2019 у справі №914/2267/18).
Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Крім того, відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відтак, здійснивши оцінку зібраних у справі доказів на предмет їх вірогідності та належності, суд приходить до висновку, що Відповідачем було отримано Товар від Позивача саме за договором поставки № 0307/1 від 03.07.2017.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Позивач стверджує, що свої зобов'язання з поставки Товару Відповідачу виконав у повному обсязі, а отже відповідно до умов Договору, Відповідач повинен був здійснити розрахунок за поставлений Товар за вартістю, вказаною у видатковій накладній шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Постачальника. Умовами Договору передбачено, що оплата вартості Товару проводиться шляхом здійснення 100% передоплати, якщо інше не узгоджено Сторонами додатково.
Позивач зазначає, що відповідно до п. 7.6. Договору, Відповідач в усній формі узгодив відстрочку оплати 30 календарних днів. Свої зобов'язання з оплати Товару Відповідач не виконав. А отже, на думку Позивача, останній строк належної оплати Товару сплинув 15.10.2024.
Крім того, Позивачем надано до суду копію заявки на постачання товару від 27.08.2024, за якою Відповідач просить Позивача сформувати рахунок на оплату на Товар за переліком та в односторонньому порядку вказує:
- строк постачання: 30 календарних днів з моменту подання заявки;
- умови постачання: самовивіз зі складу Постачальника;
- умови оплати: післяплата впродовж 30 календарних днів з дня отримання товару.
Суд відхиляє даний доказ, з огляду на його неналежність, адже зазначена заявка не містить підпису уповноваженої особи та засвідчення печаткою Відповідача.
Суд зазначає, що згідно редакції пункту 7.6. Договору, за взаємною згодою, Сторони можуть прийняти іншу форму оплати, яка починає діяти з моменту підписання Сторонами додаткової угоди до цього Договору.
Отже, Позивач, всупереч умовам Договору, помилково вважає, що Відповідач відповідно п. 7.6. Договору в усній формі узгодив відстрочку оплати 30 календарних днів. Адже, дана умова Договору не містить усної форми узгодження відстрочки. Крім того, надана Позивачем заявка Відповідача не є належним доказом в розумінні вимог до доказу. Також Відповідач, згідно умов Договору, не міг в односторонньому порядку визначати умови оплати, адже всі зміни й доповнення до Договору здійснюються винятково в письмовій формі та інша форма оплати починає діяти з моменту підписання Сторонами додаткової угоди до цього Договору.
Згідно із ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Разом з тим, суд зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази погодження сторонами строку оплати поставленого Товару, на відміну від поставки Товару на умовах попередньої оплати, у зв'язку з чим строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими ч. 1 ст. 692 ЦК України.
Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 28.02.2018 р. у справі № 910/9075/17, якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів ч. 2 ст. 530 ЦК України. Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису ч. 1 ст. 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу. При цьому, передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору. Відповідні висновки випливають зі змісту ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України.
Враховуючи наведене, з огляду на приписи ч. 1 ст. 692 ЦК України та наявних у справі доказів, строк оплати отриманого Відповідачем товару за видатковою накладною № 132 від 16.09.2024, є таким, що настав 17.09.2024.
Отже, з наданих суду доказів убачається, що Позивачем було поставлено Товар Відповідачу на загальну суму 43438,34 грн, тоді як Відповідачем, в порушення взятих на себе зобов'язань, не сплачено отриманий Товар.
Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з ч.1 ст.598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Відповідачем під час розгляду справи належних і допустимих доказів на спростування обставини, зазначених Позивачем, не надано, як і не надано доказів того, що Відповідачем виконано зобов'язання з оплати поставленого товару.
В силу приписів статті 3 ЦК України, принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права.
При цьому, добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що, зокрема, підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що доктрина "venire contra factum proprium" (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини заборони суперечливої поведінки міститься принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (подібний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №910/9397/20, від 10.04.2019 у справі №390/34/17).
Таким чином, ураховуючи те, що відповідно до умов договору строк оплати отриманого товару настав, а доказів повної сплати заборгованості станом на день розгляду справи Відповідачем не надано, позовні вимоги про стягнення заборгованості за отриманий Товар в сумі 43 438,34 грн згідно Договору поставки № 0307/1 від 03.07.2017 є обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.
Крім того, Позивач просить стягнути з Відповідача пеню за порушення умов проведення розрахунків за Договором поставки № 0307/1 від 03.07.2017 в розмірі 11891,97 грн.
Розглянувши позовну вимогу щодо стягнення пені, нарахованої за порушення виконання зобов'язань з оплати поставленого товару, суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно зі ст. 610, 611 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), а у разі порушення зобов'язання, настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Статтею 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язань може забезпечуватись згідно з договором неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі неналежного виконання зобов'язань.
Згідно п. 8.1. Договору, у випадку порушення своїх зобов'язань за цим Договором, Сторони несуть відповідальність у відповідності до чинного законодавства України. Порушенням зобов'язання є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Пунктом 8.2. Договору передбачено, що в разі неоплати або несвоєчасної оплати за поставлений Товар, Постачальник має право нарахувати пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від неоплаченої суми за кожний день прострочення платежу.
Відповідно до частин 1, 3 статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно частини 2 статті 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (частина 1 статті 550 ЦК України).
Частиною 1 статті 552 ЦК України встановлено, що сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі.
На думку Позивача, останній строк належної оплати Товару сплинув 15.10.2024.
Позивач стверджує, що на дату подання позову, прострочення з оплати Відповідачем Товару складає 340 календарних днів, чим останній порушив умови Договору та вимоги чинного законодавства.
Як убачається з розрахунку пені, наведеного у позовній заяві, Позивач за прострочення строків оплати поставленого товару, керуючись пунктом 8.2. Договору, нарахував Відповідачу пеню в сумі 11891,97 грн за період з 16.10.2024 по 23.09.2025.
Дослідивши здійснений Позивачем розрахунок господарський суд зазначає наступне.
Як встановлено судом, з огляду на приписи ч. 1 ст. 692 ЦК України та наявних у справі доказів, строк оплати, отриманого Відповідачем товару за видатковою накладною № 132 від 16.09.2024, є таким, що настав 17.09.2024.
Отже Позивачем помилково визначений строк настання оплати за видатковою накладною № 132 від 16.09.2024.
Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України (чинний на момент спірних правовідносин), нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Водночас, Позивачем визначений період нарахування пені: з 16.10.2024 по 23.09.2025.
Тобто, позовні вимоги в частині стягнення пені заявлені за період понад визначений ч. 6 ст. 232 ГК України шестимісячний строк нарахування штрафних санкцій з посиланням на пункт договору 8.2., за яким в разі неоплати або несвоєчасної оплати за поставлений Товар, Постачальник має право нарахувати пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від неоплаченої суми за кожний день прострочення платежу.
Застосування в тексті господарського договору формулювання «за кожен день прострочення» не можна вважати встановленням іншого, ніж визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України, строку нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені).
У разі використання в договорі лише формулювання про нарахування пені «за кожен день прострочення» за відсутності застережень про період чи строк, за який нараховується пеня, таке нарахування припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2024 року у справі № 911/952/22 (провадження № 12-79гс23).
Судом вставновлено, що умови Договору не містять будь-яких додаткових застережень (зокрема, «до повного виконання зобов'язання», «до повної сплати заборгованості», «до повного погашення боргу» тощо), які свідчили б про визначення в них іншого строку нарахування штрафних санкцій, ніж визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України, тому пеня за прострочення виконання Відповідачем свого зобов'язання з оплати Товару за Договором має нараховуватися за період шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконане.
Отже, виходячи з наведеного, пеня за прострочення виконання Відповідачем свого зобов'язання з оплати Товару за Договором має нараховуватися з 17.09.2024 по 17.03.2025.
Водночас, згідно ч.2 ст.237 ГПК України, при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Отже, судом здійснено розрахунок пені, в межах визначеного Позивачем початку періоду нархування - 16.10.2024, відтак позовні вимоги в частині стягнення пені за період з 16.10.2024 по 17.03.2025, виходячи із суми заборгованості у розмірі 43 438,34 грн, підлягають задоволенню в розмірі 4 993,00 грн.
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".
Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з'являються внаслідок "помилок" законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.
Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.
Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину "Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)", у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам № №753/11000/14-ц, № 910/16011/17).
Обов'язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з'ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).
Суд, також нагадує, що концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, беручи до уваги, що поставка Товару згідно видаткової накладної № 132 від 16.09.2024 відбулась саме на умовах договору поставки № 0307/1 від 03.07.2017, а отже враховуючи принцип вірогідності доказів, а також враховуючи, що Відповідачем жодним чином не спростовано факт поставки на умовах договору поставки № 0307/1 від 03.07.2017 та не надано суду відзиву на позовну заяву, доказів своєчасної та повної оплати прийнятого Товару без жодних зауважень, а відтак, з огляду на встановлений факт несплати в повному обсязі Товару, суд дійшов до висновку, що вимоги Позивача підлягають частковому задоволенню, а саме: стягнення загальної суми боргу у розмірі 48 431,34 грн (де: 43438,34 грн - за отриманий Товар згідно Договору поставки № 0307/1 від 03.07.2017; 4 993,00 грн - пеня за порушення умов проведення розрахунків за Договором № 0307/1 від 03.07.2017).
Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд керується статтею 129 Господарського процесуального кодексу України. Відповідно до пункту 2 частини 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Таким чином, судовий збір у даній справі покладається на Відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог у розмірі 2650,45 грн.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 1, 2, 5, 7, 11, 13, 14, 15, 42, 46, 73-80, 86, 123, 129, 232, 236-238, 240, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Приватного підприємства "Укрспецпоставка-М" (61001, місто Харків, проспект Гагаріна (Аерокосмічний), будинок 20, код за ЄДРПОУ: 36033135) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Сапсан" (61037, місто Харків, вулиця Плеханівська (Георгія Тарасенка), будинок 117, будівля У-3, офіс 201, код за ЄДРПОУ: 39359002) загальну суму боргу у розмірі 48 431,34 грн (де: 43438,34 грн - за отриманий Товар згідно Договору поставки № 0307/1 від 03.07.2017; 4 993,00 грн - пеня за порушення умов проведення розрахунків за Договором № 0307/1 від 03.07.2017), а також судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 2650,45 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
В частині стягнення пені у розмірі 6 898,97 грн - відмовити.
Повне рішення складено "15" квітня 2026 р.
Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складення його повного тексту. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається в строки та в порядку визначеному ст.ст. 256, 257 ГПК України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
СуддяІ.П. Жигалкін