П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
14 квітня 2026 р.м. ОдесаСправа № 473/707/26
Суддя першої інстанції - Вуїв О.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Дегтярьової С.В.,
суддів - Крусяна А.В., Яковлєва О.В.,
розглянув в порядку письмового провадження у місті Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 березня 2026 року у справі №473/707/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання постанови про накладення адміністративного стягнення протиправною та її скасування, -
ОСОБА_1 звернувся до Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання постанови про накладення адміністративного стягнення протиправною та її скасування.
Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 березня 2026 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
До П'ятого апеляційного адміністративного суду надійшла апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 березня 2026 року у справі №473/707/26.
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначив, що ухвалюючи рішення від 13 березня 2026 року, суд не прийняв до уваги факт виключення позивача 24 травня 2006 року з військового обліку військовозобов'язаних ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», як засудженого.
На думку апелянта, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про можливість законного поновлення на військовому обліку військовозобов'язаних та мобілізації після 18 травня 2024 року раніше виключеної особи, адже редакція ч.6 ст.37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» перестала передбачати таку підставу для виключення з військового обліку, як засудження до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
На переконання апелянта, оскільки він був саме виключений з військового обліку, то повторному взяттю на такий облік він не підлягає.
Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що черговим підтвердженням протиправності дій, які полягають у незаконному затриманні та доставленні позивача до ІНФОРМАЦІЯ_3 , є порушення приписів КУпАП, які полягають у тому, що позивача безпідставно, за відсутності оформленого протоколу про адміністративне затримання, без можливості скористатись законним правом на захист, без документального підтвердження мотивів затримання, доставили до установи ТЦК та СП.
Разом з тим, апелянт вказує на те, що у матеріалах справи відсутні докази наявності відповідних повноважень у солдата відділення ОМР ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 , яка склала протокол №302 про адміністративне правопорушення, а тому вважає, що протокол складено протиправно без наявності у особи документально підтверджених повноважень на це.
За таких підстав, просить скасувати рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 березня 2026 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2026 року відкрите апеляційне провадження.
06 квітня 2026 року матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
13 квітня 2026 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження.
Колегія суддів перевірила матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду, а також правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права та правової оцінки обставин у справі, та дійшла висновку, що подана апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Суд першої інстанції встановив, що 07 листопада 2025 року солдат відділення ОМР ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_2 склала відносно ОСОБА_1 протокол про адміністративне правопорушення за №302.
Згідно протоколу 02 листопада 2025 року ОСОБА_1 був доставлений працівниками поліції та територіального центру комплектування до ІНФОРМАЦІЯ_4 з метою оновлення персональних даних та проходження військово-лікарської комісії на визначення придатності до військової служби.
07 листопада 2025 року ОСОБА_1 було запрошено до ІНФОРМАЦІЯ_4 з метою проведення роз'яснювальної роботи щодо необхідності проходження військово-лікарської комісії, однак останній відмовився від проходження ВЛК, пояснюючи свою відмову тим, що він виключений з військового обліку згідно п.6 ч.6 ст.37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
ОСОБА_1 , не з'явившись без поважних причин у визначений термін до ІНФОРМАЦІЯ_5 для уточнення облікових даних, порушив вимоги ч.ч. 1, 2, 3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», абз. 2 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що має своїм наслідком відповідальність, передбачену ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.
На підставі протоколу 21 листопада 2025 року начальник ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_3 виніс постанову №1432, якою ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП (за відмову від проходження військово-лікарської комісії) та на нього накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 17 000 грн.
З матеріалів справи вбачається, що копію оскаржуваної постанови позивач (через свого представника) отримав лише 12 лютого 2026 року.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством (стаття 1 КпАП України).
Згідно із статтею 7 КпАП України ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.
Відповідно до частини першої статті 9 КпАП України адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Статтею 245 КУпАП визначено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Відповідно до частини другої статті 251 КпАП України обов'язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.
Частиною першою статті 268 КпАП України встановлено, що особа, яка притягується до адміністративної відповідальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Згідно із статтею 280 КпАП України орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 33 КпАП України стягнення за адміністративне правопорушення накладається у межах, установлених цим Кодексом та іншими законами України.
При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.
Згідно зі ст.210-1 КУпАП України адміністративна відповідальність настає за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.
Частиною 3 ст.210-1 КУпАП України передбачено відповідальність за вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період.
Вказана норма є бланкетною, при її застосуванні необхідно використовувати законодавчі акти, які визначають правила військового обліку та запровадження в Україні особливого періоду.
За змістом ст.1 Закону України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Особливий період в Україні розпочався з 17.03.2014, коли було оприлюднено Указ Президента України від 17.03.2014 №303/2014 «Про часткову мобілізацію».
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 в Україні введено воєнний стан, який триває до теперішнього часу.
Відповідно до абз. 3 ч.10 ст.1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, які підлягають взяттю на військовий облік, перебувають на військовому обліку призовників або у запасі Збройних Сил України, у запасі Служби безпеки України, розвідувальних органів України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані прибувати за викликом районного (об'єднаного районного), міського (районного у місті, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу розвідувальних органів України для оформлення військово-облікових документів, взяття на військовий облік, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов'язаних та резервістів.
Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Статтею 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
У відповідності до ч.1 ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадяни зобов'язані:
- з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду;
- надавати в установленому порядку під час мобілізації будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно, власниками яких вони є, Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, силам цивільного захисту з наступним відшкодуванням державою їх вартості в порядку, встановленому законом;
- проходити медичний огляд для визначення придатності до військової служби згідно з рішенням військово-лікарської комісії чи відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров'я Служби безпеки України, а у розвідувальних органах України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.
За приписами ч.3 ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися:
- військовозобов'язані та резервісти, які приписані до військових частин для проходження військової служби у воєнний час або до інших підрозділів чи формувань для виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, - на збірні пункти територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними повістках або мобілізаційних розпорядженнях;
- резервісти, які проходять службу у військовому резерві, - до військових частин у строки, визначені командирами військових частин;
- військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку;
- військовозобов'язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом керівників відповідних підрозділів;
- особи, які уклали контракти про перебування у резерві служби цивільного захисту, - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.
Інші військовозобов'язані протягом 60 днів з дня набрання чинності указом Президента України про оголошення мобілізації, затвердженим Верховною Радою України, зобов'язані уточнити свої облікові дані через центри надання адміністративних послуг або електронний кабінет призовника, військовозобов'язаного, резервіста, або у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки за місцем свого перебування або знаходження.
У разі отримання повістки про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки громадянин зобов'язаний з'явитися у зазначені у ній місце та строк.
Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до п.6 ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ (у редакції, чинній до 18.05.2024) виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов'язаних та резервістів Служби зовнішньої розвідки України - у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України) підлягають громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Однак, у зв'язку із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11.04.2024 №3633-IX, який набрав законної сили 18.05.2024 (далі по тексту - Закон №3633-ІХ), редакція ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ зазнала змін, внаслідок яких, п.6 ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ було виключено.
За змістом ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ (у редакції, чинній станом з 18.05.2024), виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов'язаних та резервістів розвідувальних органів України - у відповідному підрозділі розвідувальних органів України) підлягають громадяни України, які: 1) померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими; 2) припинили громадянство України; 3) визнані непридатними до військової служби; 4) досягли граничного віку перебування в запасі.
Крім того, 18.05.2024 набрав чинності Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 (далі по тексту Порядок №560).
Згідно з п.4 розділу «Загальні питання» Порядку №560 на військову службу під час мобілізації, на особливий період можуть бути призвані: особи, звільнені з військової служби у зв'язку із застосуванням заборони, передбаченої частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади». Такі особи, призвані на військову службу під час мобілізації, призначаються на військові посади, крім посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади; особи, яких раніше було засуджено до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт за вчинення кримінального проступку, нетяжкого злочину, у тому числі із звільненням від відбування покарання, тяжкого злочину, крім тих, які були засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України; особи, яких раніше було засуджено до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, крім тих, які були засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України. Такі особи призиваються на військову службу під час мобілізації за рішенням Генерального штабу Збройних Сил, відповідних підрозділів розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ; засуджені особи, які звільнені від відбування покарання з випробуванням, крім тих, які засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України. Такі особи проходять військову службу виключно у відповідних спеціалізованих підрозділах військових частин.
Отже, з 18.05.2024 редакція ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ не передбачає такої підстави для виключення з військового обліку як засудження до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, більш того, з цього часу передбачена можливість взяття на облік особи, яку раніше було засуджено до позбавлення волі, за вчинення тяжкого злочину.
Колегія суддів враховує, що у рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа №1-7/99 про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Тобто, дія нормативно-правового акта в часі пов'язується із набранням чинності і з моментом втрати ним юридичної сили.
Внесення змін до законодавства, яке призводить до погіршення становища особи, може суперечити принципу незворотності дії закону в часі (ст.58 Конституції України), якщо йдеться про ретроактивну дію закону.
Однак у даному випадку йдеться не про кримінальну або адміністративну відповідальність, а про поновлення військового обліку, що регулюється спеціальним законодавством.
Законодавець має право змінювати критерії військового обліку, якщо це відповідає інтересам держави.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що у зв'язку із внесенням змін до Закону №2232-XII звужено коло підстав для виключення з військового обліку.
Метою таких змін було розширення кола осіб, щодо яких діє військовий обов'язок, і які мають досвід проходження військової служби та можуть бути використані для доукомплектування Збройних Сил України, тобто збільшення мобілізаційного ресурсу держави.
З часу набрання чинності змін до Закону №2232-XII він поширює свою дію на всій території України і розповсюджується на всіх осіб, що не досягли граничного віку перебування у запасі.
Вимога відповідача про проходження ОСОБА_1 медичного огляду для визначення ступеня придатності до військової служби відповідала діючому законодавству, оскільки не діяла норма, на підставі якої позивача виключено з військового обліку.
Отже, доводи апелянта є безпідставними та спростовуються чинним на момент виникнення спірних правовідносин законодавством.
Щодо доводів про незаконність затримання позивача колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та зазначає, що предметом розгляду цієї справи є правомірність винесення постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, а відтак, встановленню підлягають обставини наявності чи відсутності в його діях складу адміністративного правопорушення. Натомість, питання правомірності дій уповноважених осіб щодо затримання є самостійним предметом судового розгляду та в даному провадженні заявником не порушувалось.
Доводи апеляційної скарги про те, що протокол про адміністративне правопорушення складений особою, повноваження якої не підтверджені належними доказами, колегія суддів вважає безпідставними з огляду на таке.
З матеріалів справи вбачається, що протокол складено посадовою особою ІНФОРМАЦІЯ_4 при виконанні службових обов'язків, що саме по собі свідчить про наявність у такої особи відповідних повноважень, якщо інше не доведено.
Колегія суддів звертає увагу, що відсутність у матеріалах справи окремих документів, які прямо підтверджують повноваження конкретної посадової особи не є безумовною підставою для визнання протоколу недопустимим доказом, оскільки такі повноваження випливають із займаної посади та функцій відповідного органу.
Саме лише посилання на відсутність у матеріалах справи підтверджуючих документів не може свідчити про протиправність складання протоколу та не спростовує викладених у ньому обставин.
Крім того, колегія суддів враховує, що протокол про адміністративне правопорушення є одним із доказів у справі та підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами, наявними у матеріалах справи.
Доводи апелянта про те, що акт відмови від проходження ВЛК не містить особистих пояснень позивача та його підпису, колегія суддів оцінює критично з огляду на таке.
За своєю правовою природою акт фіксує саме факт відмови особи від виконання покладеного на неї обов'язку, а тому зрозумілою є відсутність підпису особи через відмову від вчинення таких дій.
Наявність підписів свідків у такому акті є належним способом підтвердження факту відмови, що відповідає загальним засадам доказування в адміністративному процесі.
Посилання апелянта на відсутність у документах окремих реквізитів, зокрема, печатки чи інших відомостей, не свідчить про недопустимість такого доказу, оскільки чинне законодавство не встановлює вичерпного переліку обов'язкових реквізитів для актів такого виду.
Доводи апеляційної скарги зводяться фактично до формального заперечення доказів та не спростовують зафіксованих у ньому обставин по суті вчиненого правопорушення.
Отже, доводи позивача не спростовують вчинення ним адміністративного правопорушення, передбаченого ч.3 ст.210-1 КУпАП.
З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність достатніх правових підстав для відмови у задоволенні адміністративного позову.
За правилами ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судові витрати розподіляються відповідно до ст.139 КАС України, якою передбачено, що у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Керуючись статтями 139, 242-244, 250, 286, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 березня 2026 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.
Повний текст судового рішення складений 14 квітня 2026 року.
Суддя доповідач С.В. Дегтярьова
Судді А.В. Крусян
О.В. Яковлєв