02.04.2026 м.Дніпро Справа № 904/5554/24 (904/5411/25)
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Джепи Ю.А. (доповідач)
суддів: Фещенко Ю.В, Соп'яненко О.Ю.,
за участю секретаря судового засідання: Федорчук В.С.,
за участю представників:
від скаржника (позивач): не з'явився,
від відповідача: Ювко В.О. (в залі суду) - адвокат,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.11.2025 у справі № 904/5554/24 (904/5411/25) (суддя Мартинюк С.В.), повний текст складений 04.12.2025
за позовом ОСОБА_1 , м. Дніпро
до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», м. Київ
про визнання рішення іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки недійсним та скасування рішення про реєстрацію права власності
в межах справи № 904/5554/24
за заявою ОСОБА_1 , м. Дніпро
про визнання неплатоспроможним
1. Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції.
24.09.2025 ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання рішення іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки недійсним та скасування рішення про реєстрацію права власності.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 24.11.2025 у справі № 904/5554/24 (904/5411/25) у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання рішення іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки недійсним та скасування рішення про реєстрацію права власності в межах справи № 904/5554/24 за заявою ОСОБА_1 про визнання неплатоспроможним - відмовлено.
2. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи апеляційної скарги.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції до Центрального апеляційного господарського суду (далі - ЦАГС) з апеляційною скаргою звернулася ОСОБА_1 , в якій просить: скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.11.2025 у справі №904/5554/24 (904/5411/25) та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання рішення іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки недійсним та скасування рішення про реєстрацію права власності - в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована невідповідністю висновків суду обставинам справи, неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що у сукупності призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення.
На думку апелянта, суд першої інстанції не врахував фактичні обставини справи, а саме те, що 22.03.2007 між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», укладено кредитний договір № ОМНБ6А00000674 в іноземній валюті та договір іпотеки №ОМНЬ6А00000674, предметом якого є квартира за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 68,8 кв.м, що є житловим майном та використовувалася як місце постійного проживання. При цьому у 2016 році іпотекодержатель у позасудовому порядку набув право власності на зазначене майно на підставі застереження в іпотечному договорі, що оформлено рішенням приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу з індексним номером 32660822 від 01.12.2016, номер запису про право власності 17750250. Однак такі дії іпотекодержателя суперечать вимогам законодавства, зокрема Закону України «Про іпотеку», оскільки апелянт не отримував передбаченої ч. 1 ст. 35 цього Закону письмової вимоги про усунення порушень з наданням не менше ніж 30-денного строку для їх виконання, що позбавило його можливості реалізувати свої права та заперечити проти звернення стягнення, а також відсутні докази проведення оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності відповідно до ч. 5 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», що є обов'язковою умовою набуття іпотекодержателем права власності.
Крім того, судом першої інстанції не застосовано норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який забороняє примусове відчуження без згоди власника житлового майна, що є предметом іпотеки за валютним кредитом, за умови, що таке майно використовується як місце постійного проживання та не перевищує встановлених законом площ, при цьому згода апелянта на відчуження майна відсутня.
Також судом не враховано положення ст. 202, 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо підстав недійсності правочинів, оскільки рішення іпотекодержателя як односторонній правочин суперечить вимогам закону та підлягає визнанню недійсним.
Внаслідок незаконного набуття права власності було здійснено державну реєстрацію такого права, що суперечить вимогам Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а отже рішення державного реєстратора (приватного нотаріуса) підлягає скасуванню з внесенням відповідних змін до Державного реєстру прав.
Суд першої інстанції, всупереч вимогам ст. 236 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), ухвалив рішення без належного з'ясування всіх обставин справи, без надання оцінки доказам та з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до порушення права власності апелянта, гарантованого ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
3. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу.
АТ КБ «ПриватБанк» у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.11.2025, вважає апеляційну скаргу безпідставною, необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - законним і обґрунтованим, ухваленим із дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову у зв'язку зі спливом строку позовної давності, що є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові.
Так, судом встановлено та апелянтом не спростовано, що рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за Банком прийнято 28.11.2016 (номер запису 17750250), а відомості про таку реєстрацію є відкритими та загальнодоступними у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у зв'язку з чим позивач міг та повинен був довідатися про порушення свого права щонайменше з 01.12.2016.
Відповідно до ст. 256, ч. 1 ст. 257 та ч. 1 ст. 261 ЦК України, загальна позовна давність становить три роки та починає свій перебіг з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, а отже у даному випадку строк позовної давності сплив 01.12.2019. Натомість позовна заява подана лише 24.09.2025, тобто з пропуском встановленого законом строку майже на шість років, що відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у позові, за умови заявлення відповідного клопотання стороною спору, яке Банком було подано та обґрунтовано, і яке суд першої інстанції правомірно врахував.
Додатково слід зазначити, що залишення попередньої позовної заяви без розгляду ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 08.09.2025 у справі № 904/5554/24 (200/10799/17) не зупиняє перебігу позовної давності відповідно до ч. 1 ст. 265 ЦК України, що також було правильно враховано судом першої інстанції при ухваленні рішення.
Апеляційна скарга не містить жодних належних доводів щодо спростування встановленого судом факту пропуску позовної давності, який є визначальним для правильного вирішення спору. Її зміст фактично зводиться до формального викладення норм матеріального права, зокрема положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та Закону України «Про іпотеку», без належного обґрунтування того, яким чином суд першої інстанції неправильно застосував ці норми або які саме порушення процесуального права були допущені.
Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 258 ГПК України, апеляційна скарга повинна містити чітке зазначення незаконності та/або необґрунтованості судового рішення, однак такі доводи у поданій скарзі відсутні.
Більше того, апелянт повністю ігнорує мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та не надає жодних аргументів щодо неправильності застосування судом положень ст. 267 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а відтак відсутність у скарзі доводів щодо ключової підстави відмови у позові - спливу позовної давності унеможливлює перегляд рішення у цій частині та виключає підстави для його скасування.
Таким чином, апеляційна скарга ОСОБА_1 є необґрунтованою, не містить належних правових аргументів та не спростовує законності й обґрунтованості рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.11.2025 у справі № 904/5554/24 (904/5411/25), яке ухвалене на підставі належних і допустимих доказів, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
З огляду на викладене, АТ КБ «ПриватБанк» просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.11.2025 у справі №904/5554/24 (904/5411/25) - без змін.
4. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи та визначені відповідно до них правовідносини.
Судом встановлено, що 22.03.2007 між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», укладено Кредитний договір №DNHLGA00000674 в іноземній валюті, відповідно до п. 7.1. якого банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти у вигляді поновлювальної кредитної лінії у розмірі 82 000,00 доларів США (з яких 80 000,00 доларів США - на споживчі потреби, 2 000,00 доларів США - на сплату страхових платежів) на строк з 22.07.2007 по 20.03.2009 включно, зі сплатою процентів у розмірі 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості, а також передбачених договором комісій та винагород.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за зазначеним кредитним договором 22.03.2007 між тими ж сторонами укладено Договір іпотеки №DNHLGA00000674, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В., відповідно до п. 1 якого іпотекодавець передав в іпотеку нерухоме майно з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника, що надає іпотекодержателю право задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами.
Згідно з п. 33.3. Договору іпотеки предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 68,6 кв.м., житловою площею 41,0 кв.м., при цьому відповідно до п. 33.4. Договору її вартість визначена у розмірі 505 000,00 грн.
Судом також встановлено, що 22.03.2007 приватним нотаріусом Крючковою Т.В. в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження нерухомого майна зареєстровано обтяження за № 4683245, а 12.04.2007 у Державному реєстрі іпотек зареєстровано іпотеку за № 4791387.
У подальшому, 28.11.2016 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вербою В.М. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 32660822 від 01.12.2016, зареєстровано право власності на зазначений предмет іпотеки за ПАТ КБ «ПриватБанк», про що внесено запис № 17750250, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1102074812101, при цьому підставою виникнення права власності зазначено Договір іпотеки №DNHLGA00000674 від 22.03.2007, посвідчений приватним нотаріусом Крючковою Т.В. та зареєстрований у реєстрі за № 487.
Предметом виникнення спору у даній справі є правомірність звернення АТ КБ «ПриватБанк» стягнення на предмет іпотеки - квартиру, що належала ОСОБА_1 , шляхом позасудового набуття права власності на підставі іпотечного договору, а також законність державної реєстрації цього права власності, здійсненої приватним нотаріусом у 2016 році.
5. Оцінка апеляційним господарським судом аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.
Переглянувши у межах доводів та вимог апеляційної скарги рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.11.2025 у справі №904/5554/24 (904/5411/25), колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для його скасування або зміни, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 визнає необґрунтованими та такими, що не спростовують правильності висновків суду першої інстанції з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та сторонами у справі не оспорюється, що 22.03.2007 між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», укладено договір іпотеки № DNHLGA00000674, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В. та зареєстрований у реєстрі за № 487, яким забезпечено виконання зобов'язань за кредитним договором від 22.03.2007 № DNHLGA00000674 щодо надання кредиту у формі поновлювальної кредитної лінії в розмірі 82 000,00 доларів США зі сплатою процентів, комісій та інших платежів, передбачених умовами договору, а предметом іпотеки визначено квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 68,6 кв. м, при цьому договором (зокрема п. 27) передбачено право іпотекодержателя на позасудове звернення стягнення шляхом набуття права власності або продажу предмета іпотеки відповідно до ст. 36- 38 Закону України «Про іпотеку», а також 22.03.2007 зареєстровано обтяження № 4683245, а 12.04.2007 - іпотеку № 4791387.
Разом із тим, відповідно до положень статей 15, 16, 526, 527, 530, 610, 1054, 546, 575 ЦК України та статей 1, 12, 33, 35, 36 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі в позасудовому порядку, можливе лише за умови належного порушення основного зобов'язання та дотримання іпотекодержателем обов'язку попереднього направлення іпотекодавцю письмової вимоги про усунення порушень із наданням 30-денного строку для виконання, що є передумовою реалізації права на звернення стягнення.
Судом встановлено, що АТ КБ «ПриватБанк» посилався на направлення такої вимоги, однак її належні докази у матеріалах справи відсутні, а також не підтверджено дотримання вимог п. 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015, щодо документального підтвердження завершення 30-денного строку з моменту отримання вимоги.
Крім того, витребувана судом реєстраційна справа приватним нотаріусом не надана, а позивач заперечує отримання відповідної вимоги, у зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність належних доказів дотримання передбаченої законом процедури позасудового звернення стягнення, що унеможливлює визнання правомірною державної реєстрації права власності за банком на підставі іпотечного застереження.
Колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції, зазначаючи, що недотримання імперативної процедури, встановленої ст. 35 Закону України «Про іпотеку», є самостійною та достатньою підставою для висновку про неправомірність реалізації іпотекодержателем права на позасудове набуття права власності на предмет іпотеки та, відповідно, порушення вимог законодавства при державній реєстрації права власності.
Щодо доводів позивача про порушення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», господарський суд, з висновками якого погоджується колегія суддів, зазначив, що відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель має право задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке за своїми правовими наслідками прирівнюється до такого договору, а право власності іпотекодержателя виникає з моменту державної реєстрації такого права.
Разом із тим, на час прийняття оспорюваного рішення державного реєстратора 28.11.2016 діяв Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (втратив чинність 21.04.2021), який встановлював тимчасову заборону на примусове стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, що використовується як місце постійного проживання та відповідає визначеним законом критеріям площі і відсутності іншого житла у позичальника або майнового поручителя.
Суд підкреслив, що дія зазначеного Закону не припиняла і не припиняє права кредитора як такого, а лише запроваджувала тимчасове обмеження способу його реалізації у вигляді примусового відчуження.
При цьому, суд першої інстанції, правомірно виходив із правових позицій Верховного Суду, зокрема постанови від 30.06.2022 у справі № 638/17318/17 (провадження № 61-2093св22), згідно з якими положення вказаного Закону про мораторій підлягають застосуванню також до позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі шляхом державної реєстрації права власності за іпотекодержателем на підставі іпотечного застереження, оскільки така реєстрація є формою примусового відчуження майна.
Окремо суд послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20.11.2019 у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) та від 19.05.2020 у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), відповідно до яких іпотечне застереження лише визначає можливі способи звернення стягнення, однак їх реалізація у випадку дії мораторію обмежується імперативною забороною відчуження житлового майна без згоди власника, якщо воно підпадає під критерії, визначені законом.
Суд встановив, що спірна квартира використовується позивачем як єдине місце постійного проживання, її площа не перевищує 140 кв. м, а доказів наявності у позивача іншого житла матеріали справи не містять, що підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно та не спростовано відповідачем. Відтак позивач підпадає під дію Закону України «Про мораторій…», а тому державний реєстратор на момент прийняття рішення 28.11.2016 був зобов'язаний врахувати його приписи та перевірити наявність правових підстав для реєстрації права власності за іпотекодержателем.
З огляду на викладене, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що у державного реєстратора були відсутні правові підстави для здійснення державної реєстрації права власності за АТ КБ «ПриватБанк» на підставі іпотечного застереження, оскільки така реєстрація фактично є формою примусового відчуження майна, забороненого Законом України «Про мораторій…» у разі наявності визначених ним умов, а отже оспорюване рішення суперечить вимогам законодавства, чинного на момент його прийняття.
Доводи відповідача, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, спростовуються правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 20.11.2019 у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) та від 19.05.2020 у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), відповідно до яких звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або іпотечного застереження, яке прирівнюється до такого договору, є формою примусового звернення стягнення на майно, спрямованою на задоволення вимог кредитора, а відтак підпадає під дію зазначеного Закону та встановлені ним обмеження.
Питання застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» вже було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), за результатами якої сформульовано правовий висновок, що позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем на підставі іпотечного застереження, також охоплюється дією цього Закону.
Суд першої інстанції встановив, що спірна квартира є предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується позивачем як єдине місце постійного проживання, має загальну площу 68,8 кв.м (житлова 41 кв.м) та розташована за адресою: м. Дніпро, вул. Запорізьке шосе, 48; на час вчинення реєстраційної дії 28.11.2016 позивач був зареєстрований у цій квартирі, а доказів наявності у нього іншого житлового нерухомого майна матеріали справи не містять і відповідачем не надано.
За таких обставин суд дійшов висновку, що позивач підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а отже на момент проведення державної реєстрації права власності за іпотекодержателем існувала законодавча заборона на примусове відчуження такого майна, у тому числі шляхом позасудового звернення стягнення на підставі іпотечного застереження.
При цьому суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи відповідача про те, що мораторій не підлягає застосуванню до позасудового способу звернення стягнення, зазначивши, що такі доводи прямо суперечать усталеним правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, відповідно до яких мораторій поширюється на всі форми примусового стягнення, незалежно від способу його реалізації.
Також суд зазначив, що на момент проведення реєстраційної дії 28.11.2016 Закон України «Про мораторій…» був чинним, а тому доводи відповідача про втрату ним чинності є безпідставними та не впливають на правову оцінку спірних правовідносин.
Окремо суд звернув увагу, що конструкція Закону України «Про мораторій…» передбачає заборону примусового стягнення нерухомого житлового майна за певних умов, зокрема якщо воно використовується як єдине місце проживання позичальника та відсутнє інше житло у власності, що у цій справі підтверджено матеріалами справи та не спростовано відповідачем.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що державна реєстрація права власності за АТ КБ «ПриватБанк» була здійснена з порушенням вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що є самостійною та достатньою підставою для скасування рішення державного реєстратора та задоволення позовних вимог у відповідній частині.
При цьому суд додатково виходив із положень статей 15, 16 ЦК України щодо права на судовий захист та зазначив, що обраний позивачем спосіб захисту - скасування рішення державного реєстратора є ефективним, оскільки забезпечує відновлення становища, яке існувало до порушення, та відповідає п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України.
Суд також врахував правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (провадження № 12-83гс21), згідно з якою у випадку, коли предмет іпотеки не відчужений третім особам, скасування реєстраційного рішення є належним та ефективним способом захисту порушеного права і спрямоване на відновлення попереднього стану речових прав.
Таким чином, колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що спірне рішення державного реєстратора прийняте з порушенням імперативних вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у зв'язку з чим підлягає скасуванню, а позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог у зв'язку зі спливом строку позовної давності, апеляційний суд виходить з такого.
Суд першої інстанції виходив із того, що доводи відповідача про пропуск позивачем строку позовної давності є обґрунтованими та такими, що підлягають врахуванню, оскільки оспорювані рішення іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки та рішення про державну реєстрацію права власності прийняті у 2016 році, а відтак саме з цього моменту виникли правові наслідки, з якими позивач пов'язує порушення свого права.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, 30.06.2017 до Шевченківського районного суду міста Дніпра (Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська) вже подавалася позовна заява ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк», третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Верба В.М., про визнання недійсним рішення іпотекодержателя та скасування державної реєстрації права власності, що свідчить про обізнаність позивача про порушення свого права щонайменше з 2017 року.
Суд першої інстанції, застосовуючи положення статей 256, 257, 261, 267 ЦК України, виходив із того, що позовна давність є строком звернення до суду за захистом порушеного права, який становить три роки та обчислюється від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права та про особу, яка його порушила. При цьому презюмується можливість та обов'язок особи знати про стан своїх майнових прав, а обов'язок доведення неможливості дізнатися про порушення права покладається на позивача.
Судом встановлено, що запис про право власності за банком було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 28.11.2016, а відповідна інформація стала відкритою для доступу з 01.12.2016. Отже, саме з цієї дати позивачка об'єктивно могла та повинна була дізнатися про порушення свого права.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов висновку, що перебіг позовної давності розпочався 01.12.2016 та закінчився 01.12.2019, тоді як позов у даній справі подано 24.09.2025, тобто після спливу встановленого законом трирічного строку.
Суд також зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, яка у даному випадку була подана відповідачем, а сплив позовної давності є самостійною підставою для відмови у позові.
Доводи позивача про поважність причин пропуску строку позовної давності суд першої інстанції визнав необґрунтованими, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б підтверджували об'єктивну неможливість своєчасного звернення до суду. Сам факт попереднього оскарження реєстраційних дій не впливає на початок перебігу позовної давності та не свідчить про її зупинення чи переривання у розумінні статей 263- 264 ЦК України.
Суд першої інстанції також врахував, що позивач не довів наявності поважних причин пропуску строку позовної давності, у зв'язку з чим підстави для її поновлення відсутні.
З огляду на викладене, господарський суд обґрунтовано дійшов висновку про застосування наслідків спливу позовної давності та відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
Колегія суддів ЦАГС погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції, вважаючи їх такими, що відповідають встановленим обставинам справи, положенням статей 256, 257, 261, 267 ЦК України та усталеній судовій практиці щодо визначення початку перебігу позовної давності та презумпції обізнаності особи про стан своїх майнових прав.
Доводи апелянта про порушення іпотекодержателем вимог статей 35, 37 Закону України «Про іпотеку» не впливають на правильність висновків суду першої інстанції в частині застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки встановлений судом факт пропуску строку звернення до суду без поважних причин виключає можливість судового захисту заявленим способом незалежно від матеріально-правової оцінки дій сторін по суті спору.
Посилання апелянтом на норми статей 202, 203, 215 ЦК України є необґрунтованими, оскільки сам по собі характер правочину не звільняє позивача від дотримання строків позовної давності, а питання дійсності правочину не може бути розглянуте судом за наявності пропуску строку звернення до суду без поважних причин.
Доводи про порушення норм процесуального права, передбачених ст. 236 ГПК України, є загальними, не конкретизованими та не підтверджуються матеріалами справи, а отже не можуть бути підставою для скасування судового рішення.
Посилання апелянта на порушення права власності, гарантованого Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, є похідними від доводів щодо неправильного вирішення спору по суті, однак не враховують, що втручання у право власності у даному випадку обумовлено наслідками пропуску процесуального строку захисту права, який є складовою принципу юридичної визначеності.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, не містять посилань на обставини, які не були предметом дослідження суду, та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги та залишення рішення суду першої інстанції без змін.
6. Висновки за результатами апеляційного перегляду справи.
Центральний апеляційний господарський суд, переглянувши у межах доводів та вимог апеляційної скарги рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.11.2025 у справі № 904/5554/24 (904/5411/25), дійшов висновку, що підстав для його скасування або зміни не встановлено, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є необґрунтованими та такими, що не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив фактичні обставини справи, надав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального та процесуального права та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для застосування позовної давності і відмови у задоволенні позову.
Доводи апелянта щодо порушення порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, недотримання вимог Закону України «Про іпотеку», незастосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а також посилання на недійсність рішення іпотекодержателя та порушення права власності відхиляються судом апеляційної інстанції, оскільки не впливають на правильність висновку про сплив позовної давності та не спростовують встановленого судом першої інстанції факту пропуску строку звернення до суду без поважних причин.
Висновки суду першої інстанції відповідають усталеній судовій практиці щодо застосування інституту позовної давності, принципу юридичної визначеності та презумпції обізнаності особи про стан своїх майнових прав.
З огляду на викладене, колегія суддів не вбачає правових підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування або зміни оскаржуваного рішення.
7. Здійснення апеляційним судом розподілу судових витрат
Відповідно до ст. 129 ГПК України, у зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 , витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст. ст. 269, 275, 276, 282-284 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд,
1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.11.2025 у справі №904/5554/24 (904/5411/25) - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.11.2025 у справі № 904/5554/24 (904/5411/25) - залишити без змін.
3. Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено ст. ст. 286-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 13.04.2026.
Головуючий суддя Ю.А. Джепа
Судді: О.Ю. Соп'яненко
Ю.В. Фещенко