09.04.2026 м.Дніпро Справа № 908/3189/25
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Віннікова С.В., (доповідач)
суддів: Андрейчука Л.В., Демчини Т.Ю.
секретар судового засідання: Мошинець Ю.О.
за участю представників сторін:
від позивача: представник не з'явився;
від відповідача-1: Крат А.С.;
від відповідача-2: представник не з'явився;
розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю “ПРОМВЕЙ ЛТД» на рішення Господарського суду Запорізької області від 19.02.26 (суддя Мірошниченко М.В., повний текст якого підписаний 04.03.2026) у справі № 908/3189/25
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “ПРОМВЕЙ ЛТД»
до відповідача-1: Запорізької міської ради
відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю “СОЛАР САНДС ЕНЕРДЖІ»
про встановлення сервітуту,
Короткий зміст позовних вимог
До Господарського суду Запорізької області звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю “ПРОМВЕЙ ЛТД» з позовом до відповідача-1: Запорізької міської ради та відповідача-2: Товариство з обмеженою відповідальністю “СОЛАР САНДС ЕНЕРДЖІ», в якому просить встановити, з моменту набрання рішенням суду законної сили, на користь позивача строковий безоплатний земельний сервітут на частині земельної ділянки площею (площа сервітуту) 15,0242 га, кадастровий номер: 2310100000:03:043:0002; категорія земель - землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення; цільове призначення - для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель та споруд об'єктів енергогенеруючих підприємств, установ і організацій; загальна площа: 21,5 га; місце розташування: Запорізька область, м. Запоріжжя, за VIII мікрорайоном житлового масиву “Південний»; комунальної форми власності, яка перебуває в оренді відповідача-2 на підставі договору оренди від 04.12.2019 №201903000100239, з метою геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки, корисних копалин (пісок) з подальшим видобуванням корисних копалин (промислова розробка родовищ) Верхньобалабинської ділянки, з правом будівництва та розміщення споруд/об'єктів, пов'язаних із зазначеним видом діяльності, в межах визначених технічною документацією із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту, виготовленої ФОП ЗИЦИК Є.О. (межі сервітуту), на строк дії спеціального дозволу на користування надрами № 5828 від 25.07.2025, тобто до 25.07.2045, із автоматичним продовженням строку дії сервітуту в разі продовження строку дії відповідного спеціального дозволу на користування надрами (строк дії сервітуту).
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що позивач як власник спеціального дозволу на геологічне вивчення, у тому числі дослідно-промислову розробку, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислову розробку родовищ), має право на встановлення земельного сервітуту згідно з межами ділянки надр та строком дії спеціального дозволу. Оскільки користувач земельної ділянки - відповідач-2 - письмове погодження землекористувача, справжність підпису на якому засвідчується нотаріально, на встановлення земельного сервітуту не надав, а відповідач-1 в укладенні договору про встановлення земельного сервітуту відмовила, земельний сервітут підлягає встановленню на підставі рішення суду.
Позов заявлено на підставі ч. 2 ст. 66, ч. ч. 1 - 3 ст. 98, ч. 3 ст. 100, ч. 4 та ч. 5 ст. 101, п. “Ґ» ч. 1 ст. 124-1 Земельного кодексу України, п.п. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України.
Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі
Рішенням Господарського суду Запорізької області від 19.02.2026 у справі №908/3189/25 у задоволенні позову відмовлено.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погодившись із зазначеним рішенням до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю «ПРОМВЕЙ ЛТД», в якій просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Скаржник зазначає, має спеціальний дозвіл на користування надрами, що надає йому право на встановлення земельного сервітуту на строк дії дозволу без зміни цільового призначення, за винятком земель природно-заповідного фонду та інших окремих категорій (ч.4 ст.66, п. «в-3» ч.1 ст.99 Земельного кодексу України, Закон України №2805-IX від 01.12.2022). Суд першої інстанції помилково визнав ці норми відсутніми у чинному законодавстві. Відповідно до пункту 5.27 Постанови Верховного Суду, наявність спеціального дозволу є підставою для встановлення земельного сервітуту без зміни цільового призначення, що підтверджено технічною документацією ФОП Зицик Є.О. на 15,0242 га, яка знаходиться на орендованій відповідачем-2 земельній ділянці.
На думку апелянта, висновок суду першої інстанції щодо неможливості встановлення безоплатного сервітуту є хибним та зазначає, що ч.1 ст.98 ЗК України прямо передбачає, що земельний сервітут може бути платним або безоплатним. Типовий договір сервітуту, затверджений рішенням Запорізької міської ради №53 від 27.04.2012, передбачає безоплатне встановлення сервітуту, що підтверджує прохання позивача до міськради та відповідає законодавству. На його думку, суд також неправильно ототожнив плату за сервітут із орендною платою, оскільки встановлення сервітуту не припиняє дію договору оренди, орендар продовжує сплачувати орендну плату за всю ділянку, а позивач зобов'язаний компенсувати орендну плату пропорційно площі сервітуту (ч.3,4 ст.101 ЗК України).
Згідно з пунктом 5.26 Постанови Верховного Суду, обов'язковими передумовами встановлення сервітуту є звернення зацікавленої особи із пропозицією встановлення сервітуту на умовах, ідентичних заявленим у позові, та наявність обставин, що унеможливлюють інше користування майном. Позивач вважає, що дотримався всіх вимог, а саме щодо направлення звернення до Запорізької міської ради із доданим спеціальним дозволом, технічною документацією та проєктом договору, отримано лист-згоду на погодження орендаря. Доказами підтверджено, що користування земельною ділянкою в інший спосіб, крім сервітуту, неможливе, зокрема через діючий договір оренди з ТОВ «Солар Сандс Енерджі» та необхідність повної площі для розроблення родовища.
Встановлення сервітуту не позбавляє власника земельної ділянки права володіння та користування нею, а плата за сервітут є додатковим платежем і повинна визначатися відповідним регуляторним актом місцевої ради, що у цьому випадку відповідає положенням ч.3,4 ст.101 ЗК України та роз'ясненням Державної податкової служби.
На підставі викладеного, скаржник вважає позов про встановлення земельного сервітуту обґрунтованим та таким, що відповідає чинному законодавству та правовим позиціям Верховного Суду.
Відтак, керуючись ст.277 ГПК України, просить апеляційний суд скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 19.02.2026 по справі №908/3189/25 та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі, а судові витрати покласти на відповідачів.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Запорізька міська рада у відзиві зазначає, що вважає зазначене рішення законним, обґрунтованим та таким, що підлягає залишенню без змін, оскільки спірна земельна ділянка з кадастровим номером 2310100000:03:043:0002 площею 21,5 га перебуває у користуванні ТОВ «СОЛАР САНДС ЕНЕРДЖІ» на підставі чинного договору оренди від 04.12.2019, укладеного строком до 27.11.2029, для розміщення та експлуатації об'єкта енергогенерації. Орендар має право самостійно господарювати на землі відповідно до її цільового призначення, а орендодавець зобов'язаний не вчиняти дій, які перешкоджають такому користуванню.
Позивач просить встановити безоплатний земельний сервітут на значну частину цієї ділянки з метою видобування піску. Водночас, відповідно до вимог земельного законодавства, сервітут є правом обмеженого користування чужою земельною ділянкою, яке допускається лише за умови доведення неможливості задоволення потреб іншим способом і має здійснюватися у спосіб, найменш обтяжливий для власника або користувача ділянки.
У даному випадку позивачем не доведено відсутності альтернативних способів реалізації свого права користування надрами. Натомість заявлений сервітут фактично призведе до неможливості використання земельної ділянки орендарем за її цільовим призначенням, оскільки передбачає проведення промислової діяльності з видобування корисних копалин, використання спеціальної техніки та зміну рельєфу місцевості. Такий вид діяльності є несумісним із функціональним призначенням ділянки для розміщення сонячної електростанції та суперечить самій природі сервітуту як обмеженого права.
Крім того, позивач звертає увагу на те, що ТОВ «СОЛАР САНДС ЕНЕРДЖІ» не надало згоди на встановлення сервітуту, оскільки це ставить під загрозу реалізацію енергетичного проєкту, включаючи розміщення обладнання та інженерної інфраструктури. Встановлення сервітуту на значну частину ділянки фактично позбавить орендаря можливості користування нею, що є недопустимим. Також слід врахувати, що право оренди на спірну земельну ділянку є чинним та не припиненим, а відтак Запорізька міська рада як власник не має правових підстав розпоряджатися цією ділянкою або встановлювати обтяження без урахування прав орендаря.
Разом з тим, відповідач-1 вважає, що посилання скаржника на можливість встановлення безоплатного сервітуту є безпідставними, оскільки відповідні норми місцевого регулювання стосуються виключно лінійних комунікацій і не поширюються на видобування корисних копалин. Крім того, встановлення безоплатного сервітуту призведе до втрат місцевого бюджету у вигляді недоотриманої орендної плати. Доводи про можливу компенсацію орендарю також є необґрунтованими через відсутність відповідної згоди сторін.
З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, є законним і обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду.
У зв'язку з цим на думку, відповідача-1 апеляційна скарга ТОВ «ПРОМВЕЙ ЛТД» підлягає залишенню без задоволення, а рішення Господарського суду Запорізької області від 19.02.2026 залишенню без змін.
Відповідач - 2 не скористався своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу, передбаченим ст.263 ГПК України, що, в свою чергу, на підставі ч.3 ст.263 ГПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Про надання строку для подачі відзиву повідомлявся належним чином.
Рух справи в суді апеляційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.03.2026 для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді - Віннікова С.В., (доповідач), суддів: Андрейчука Л.В., Демчини Т.Ю.
З огляду на відсутність в суді апеляційної інстанції матеріалів справи на час надходження скарги, ухвалою суду від 12.03.2026 здійснено запит матеріалів справи №908/3189/25 із Господарського суду Запорізької області та відкладено вирішення питання про рух апеляційної скарги до надходження матеріалів справи до суду апеляційної інстанції.
23.03.2026 матеріали справи №908/3189/25 надійшли до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 25.03.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОМВЕЙ ЛТД» на рішення Господарського суду Запорізької області від 19.02.26 у справі № 908/3189/25. Розгляд справи №908/3189/25 призначено у судовому засіданні на 09.04.2026.
08.04.2026 через підсистему «Електронний суд» від позивача (апелянта) надійшло клопотання про відкладення судового засідання, яке мотивовано тим, що представник ТОВ «Промвей ЛТД», адвокат Корсік Я.І., не зможе взяти участь у судовому засіданні о 09:40 09.04.2026 у зв'язку з участю в іншому судовому засіданні (справа № 334/1892/26) о 09:00 у Дніпровському районному суді м. Запоріжжя, де він представляє потерпілого. З огляду на тривалість засідання та відстань між судами, своєчасна явка до Центрального апеляційного господарського суду є неможливою. Крім того, позивач отримав відзив Запорізької міської ради, і наразі готується відповідь, однак через перебої з електропостачанням та обстріли м. Запоріжжя завершити її до 09.04.2026 неможливо.
Відповідно до ч. 11 ст. 270 ГПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.
ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі "Цихановський проти України" (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ "Смірнова проти України" (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), "Карнаушенко проти України" (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).
Як відзначив Верховний Суд у постанові від 12.03.2019 року у справі № 910/12842/17 відповідач, як учасник судового процесу, не позбавлений права і можливості забезпечити участь у судовому засіданні будь-якого іншого представника, якому доручити виконання функцій щодо представництва інтересів у суді. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Верховний Суд у постанові від 01.10.2020 року у справі №361/8331/18 зробив правовий висновок, згідно з яким якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.
Отже, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об'єктивних причин, як-от неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення; при цьому не повинно створюватися умов, за яких будуть порушені процесуальні строки розгляду справи.
Судова колегія зауважує, що в матеріалах справи наявні процесуальні документи сторін цього спору, в яких останні висловили свою позицію щодо оскаржуваного рішення та апеляційної скарги.
Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи те, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, а позивач не був позбавлений права і можливості за потреби забезпечити участь у судовому засіданні будь-якого іншого представника, якому доручити виконання функцій щодо представництва інтересів у суді, зважаючи на необхідність дотримання процесуальних строків розгляду апеляційної скарги, встановлених ГПК України.
Констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає за можливе здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представника позивача одночасно відмовляючи у задоволенні клопотання останнього про відкладення розгляду справи.
У судове засідання 09.04.2026 з'явився представник відповідача-1, який заперечив проти доводів апеляційної скарги, просив у її задоволенні відмовити. Інші учасники справи правом участі в судовому засіданні не скористалися, про дату, час та місце судового розгляду повідомлені належним чином.
У судовому засіданні 09.04.2026 колегією суддів оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Встановлені судом обставини справи
Основним видом діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю “ПРОМВЕЙ ЛТД» (позивач) є 08.12 “Добування піску, гравію, глин і коалину».
25.07.2025 позивач отримав спеціальний дозвіл на користування надрами № 5828 (далі - спеціальний дозвіл). Вид користування надрами - геологічне вивчення, у тому числі дослідно-промислова розробка, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислова розробка родовищ). Мета користування надрами - геологічне вивчення, затвердження запасів ДКЗ України за промисловими категоріями, з подальшим видобуванням піску (промисловою розробкою родовища). Об'єкт надрокористування - Верхньобалабинська ділянка. Площа - 15,65 га. Вид корисної копалини - пісок. Строк дії спеціального дозволу на користування надрами - 20 років.
Частина земельної ділянки, на якій знаходиться ділянка надр, перебуває у користуванні Товариства з обмеженою відповідальністю “СОЛАР САНДС ЕНЕРДЖІ» (відповідача-2) на підставі договору оренди від 04.12.2019 № 201903000100239, кадастровий номер земельної ділянки 2310100000:03:043:0002, площа 21,5 га.
Судом встановлено, що між Запорізькою міською радою (орендодавець, відповідач-1) та відповідачем-2 (орендар) укладено договір оренди землі від 04.12.2019 №201903000100239 (далі - договір) згідно до якого орендодавець відповідно до рішення сорок п'ятої сесії сьомого скликання Запорізької міської ради №32/17 від 27.11.2019 надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для розташування енергогенеруючого підприємства (сонячної енергогенеруючої електричної станції) що знаходиться: м. Запоріжжя, за VIII мікрорайоном житлового масиву “Південний».
Відповідно до п. 3 договору в оренду передається земельна ділянка загальною площею 21,50000 га, кадастровий номер земельної ділянки: 2310100000:03:043:0002.
Орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі та в розмірі 980 744,00 грн., що складає 1% нормативної грошової оцінки земельної ділянки за календарний рік в цінах 2019 року (п. 12 договору).
Договір укладено до 27.11.2029 (п. 11 договору).
Відповідно до пункту “Ґ» частини 1 статті 124-1 Земельного кодексу України Фізичною особою-підприємцем Зицик Є.О на замовлення позивача виконано роботи із розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту, що розробляється без одержання дозволу на її розроблення (у разі встановлення земельного сервітуту щодо сформованої земельної ділянки).
Встановлено, що площа частини земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:03:043:0002, на якій знаходиться ділянка надр та яка перебуває у користуванні відповідача-2, складає 15,0242 га.
З метою отримання письмового погодження землекористувача, справжність підпису на якому засвідчується нотаріально, позивач звернувся до відповідача-2 з листом від 11.08.2025 № 11/08-25/1 із проханням надати відповідь протягом 10 днів з дня його отримання. Лист отримано відповідчем-2 14.08.2025. Відповіді на дане звернення позивач не отримав.
08.09.2025 позивач, керуючись ч. 2 ст. 66, ст. ст. 99, 100 Земельного кодексу України звернувся до відповдача-1 із заявою про встановлення земельного сервітуту на наступних істотних умовах:
1) Земельна ділянка щодо якої встановлюється земельний сервітут - частина земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:03:043:0002 площею 21,5 га, яка перебуває у користуванні відповідача-2 на підставі договору оренди від 04.12.2019 № 201903000100239.
2) Площа частини сформованої земельної ділянки, щодо якої встановлюється земельний сервітут - 15,0242 га.
3) Межі земельної ділянки - згідно з Технічною документацією із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, розробленою Фізичною особою-підприємцем Зицик Є.О на замовлення позивача.
4) Мета встановлення земельного сервітуту (обсяг прав сервітуарія) - користування земельною ділянкою з метою геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислова розробка родовищ), з правом будівництва та розміщення споруд/об'єктів, пов'язаних із зазначеним видом діяльності, за умови що при цьому не порушуються права землевласника, передбачені статтею 98 Земельного кодексу України.
5) Вид корисної копалини - пісок. Спеціальний дозвіл на користування надрами №5828 від 25.07.2025.
6) Тип земельного сервітуту - безоплатний.
7) Строк дії сервітуту - дорівнює строку дії спеціального дозволу на користування надрами № 5828 від 25.07.2025, тобто до 25.07.2045 з автоматичним продовженням строку дії земельного сервітуту в разі продовження строку дії відповідного спеціального дозволу на користування надрами.
До заяви додано проект договору про встановлення земельного сервітуту (два примірника, підписані позивачем) та поінформовано відповідача-1 про готовність, у разі необхідності, погоджувати істотні умови договору про встановлення земельного сервітуту.
24.09.2025 листом № 8013/01/01-07/10711 відповідач-1 відмовив позивачу у встановленні земельного сервітуту на запропонованих умовах.
На підставі вказаних обставин позивач звернувся до відповідачів 1 і 2 з позовом, в якому просить встановити на користь позивача з моменту набрання рішенням суду законної сили строковий безоплатний земельний сервітут на частині земельної ділянки площею (площа сервітуту) 15,0242 га, кадастровий номер: 2310100000:03:043:0002 на вищевказаних умовах.
За наслідками розгляду позову Господарським судом Запорізької області прийнято оскаржуване рішення у даній справі.
Приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарський суд виходив з не обґрунтованості та не доведеності вимог позивача.
Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).
Апеляційний господарський суд, переглядаючи в апеляційному порядку оскаржуване судове рішення, в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом попередньої інстанції норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.
Колегія суддів констатує, що причиною звернення з апеляційною скаргою стала незгода позивача з оскаржуваним рішенням суду першої інстанції повністю та вимога ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Розглянувши апеляційну скаргу, колегія суддів зазначає, що відповідно до пунктів першого та другого частини першої статті 24 Кодексу України про надра Користувачі надр мають право 1) здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу або угоди про розподіл продукції; 2) розпоряджатися видобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством або умовами спеціального дозволу.
Відповідно до частини першої статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
За приписами статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки або особою, яка використовує земельну ділянку на праві емфітевзису, суперфіцію. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.
Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу.
Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений (частина четверта статті 98 ЗК України).
Відповідно до пункту «в-3)» частини першої статті 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення земельних сервітутів на право на користування земельною ділянкою для потреб геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислової розробки родовищ) загальнодержавного та місцевого значення та (або) для видобування корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення з правом будівництва та розміщення споруд/об'єктів, пов'язаних із зазначеним видом діяльності, за умови що при цьому не порушуються права землевласника, передбачені статтею 98 цього Кодексу.
Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 98 Земельного кодексу України встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.
Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
За приписами частини першої та другої статті 100 ЗК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки.
Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що потреба у встановленні сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь - яким іншим способом, аналогічні висновки викладені постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.09.2020 у справі № 917/133/17.
Суд першої інстанції зазначив про те, що, що встановлення земельного сервітуту у будь-якому разі веде до певного обмеження (прав власника (користувача) земельної ділянки, обтяженої сервітутом. І хоча, з одного боку, власник або землекористувач має право вимагати встановлення сервітуту, навіть у судовому порядку, з іншого - встановлення такого сервітуту не повинно унеможливлювати використання власником (землекористувачем) цієї ділянки за її цільовим призначенням.
Позивач просить встановити сервітут на частині земельної ділянки площею (площа сервітуту) 15,0242 га, яка перебуває в оренді відповідача-2. При цьому загальна площа орендованої відповідачем-2 земельної ділянки складає 21,50000 га. Тобто площа сервітуту в разі його встановлення перевищить площу, яка залишиться у необмеженому користуванні відповідача-2 за договором оренди (6,4758 га).
При цьому договір оренди залишається чинним, а орендар земельної ділянки зобов'язаний сплачувати орендну плату за всю площу орендованої земельної ділянки.
Відповідно до п. “а» ч. 1 ст. 91 Земельного кодексу України власники земельних ділянок зобов'язані забезпечувати використання їх за цільовим призначенням.
Згідно з п. “а» ч. 1 ст. 96 Земельного кодексу України землекористувачі зобов'язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки;
У свою чергу, згідно з п. “а» ч. 1 ст. 95 Земельного кодексу України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право самостійно господарювати на землі.
Апелянт в свою чергу посилається на положення абз. 2 ч. 4 ст. 66, ч. 1 ст. 124-1 Земельного кодексу України та зазначає, що наявність чинного права оренди не перешкоджає встановленню земельного сервітуту.
Колегія суддів відхиляє зазначений довід з огляду на таке.
Дійсно, положеннями ч. 1 ст. 124-1 Земельного кодексу України передбачено можливість встановлення земельного сервітуту щодо земельної ділянки, яка перебуває у користуванні іншої особи.
Водночас наведені норми не встановлюють безумовного обов'язку щодо встановлення сервітуту у кожному випадку звернення заінтересованої особи, а підлягають застосуванню з урахуванням загальних засад інституту сервітуту.
Згідно зі ст. 401 ЦК України та усталеною практикою Верховного Суду, сервітут є правом обмеженого користування чужим майном, яке може бути встановлено лише за умови доведення неможливості задоволення потреб особи іншим способом.
У даному випадку встановлення сервітуту на площу 15,0242 га із загальної площі 21,5 га фактично призведе до істотного обмеження прав орендаря та переважного користування земельною ділянкою позивачем, що виходить за межі правової природи сервітуту.
Крім того, наявність чинного договору оренди та відсутність згоди землекористувача підлягають врахуванню судом при вирішенні питання щодо співмірності втручання у його права.
Отже, сам по собі факт можливості встановлення сервітуту на орендовану земельну ділянку не є достатньою підставою для його встановлення у спірних правовідносинах.
Також суд першої інстанції у своєму рішенні зазначив про те що договір оренди землі укладено до 27.11.2029. Орендар має право на самостійне користування земельною ділянкою. Розробка корисних копалин змінить умови користування орендарем земельною ділянкою і змінить цільове призначення земельної ділянки.
За договором оренди земельна ділянка передається відповідачу-2 для розташування енергогенеруючого підприємства (сонячної енергогенеруючої електричної станції) (функціональне призначення). Цільове призначення земельної ділянки: землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони, та іншого призначення; для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об'єктів енергогенеруючих підприємств, установ і організацій, секція J, підрозділ 14.01 (п. 18 договору).
Згідно з п. 33.2 договору одним із прав орендаря є самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі. Орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, та умов договору, дотримуючись при цьому вимог чинного земельного законодавства, державних і місцевих стандартів, норм і правил щодо використання землі (п. 34.5 договору).
Проте спеціальний дозвіл на користування надрами від 25.07.2025 № 5828, на який посилається позивач як на підставу встановлення сервітуту, вказує, що видом використання надрами є: геологічне вивчення, у тому числі дослідно-промислова розробка, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислова розробка родовищ); мета використання надрами: геологічне вивчення, затвердження запасів ДКЗ України за промисловими категоріями, з подальшим видобуванням піску (промисловою розробкою родовищ).
Представник Запорізької міської ради надав суду лист відповідача-2 вих. №30/09/2025-2 від 30.09.2025 на адресу Запорізької міської ради, в якому відповідач-2 повідомив про відмову в наданні погодження позивачу на встановлення сервітуту, оскільки з картографічного матеріалу вбачається, що частина земельної ділянки 150242 га, на якій безпосередньо буде відбуватися видобуток піску з боку позивача, фактично знаходиться в місцях розташування електрогенеруючого обладнання та кабельних ліній земельної ділянки 21,5 га, яке передбачено проектом будівництва енергогенеруючого об'єкту відповідача-2. Враховуючи це, відповідач-2 вважає недоцільним погодження сервітуту, оскільки він поставить під загрозу реалізацію важливого та необхідного для міста Запоріжжя проекту (розвитку виробництва електричної енергії).
Апелянт зазначає, що встановлення сервітуту не потребує зміни цільового призначення земельної ділянки.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 66 Земельного кодексу України встановлення сервітуту дійсно може здійснюватися без зміни цільового призначення земельної ділянки.
Водночас відсутність необхідності зміни цільового призначення не означає допустимість будь-якого способу використання земельної ділянки.
Судом встановлено, що земельна ділянка передана в оренду для розміщення об'єктів енергогенеруючого підприємства, тоді як заявлений сервітут передбачає здійснення діяльності, пов'язаної з видобуванням корисних копалин.
Такий спосіб використання земельної ділянки об'єктивно змінює характер її фактичного використання та створює перешкоди для реалізації орендарем свого права користування відповідно до умов договору.
Отже, доводи апелянта в цій частині не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ч. ч. 1 - 3 ст. 100 Земельного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки.
Істотними умовами договору про встановлення земельного сервітуту є:
- обсяг прав сервітуарія щодо користування земельною ділянкою (її частиною);
- кадастровий номер земельної ділянки, щодо якої встановлюється земельний сервітут;
- розмір та порядок внесення плати за встановлення сервітуту (крім випадків встановлення безоплатного сервітуту);
- строк дії сервітуту.
Позивач просить встановити безоплатний земельний сервітут на частину земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:03:043:0002.
За приписами ч. 3 ст. 403 Цивільного кодексу України особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
При цьому встановлення земельного сервітуту за нормою ч. 1 ст. 98 Земельного кодексу України може відбуватися на платній чи безоплатній основі.
За приписами ч. 4 ст. 101 Земельного кодексу України власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.
Суд першої інстанції у рішенні зазначив про те, що питання оплатності сервітуту має вирішуватися його сторонами на договірній основі.
За приписами ч. ч. 1, 2 ст. 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
За відсутності норми законодавства, яка зобов'язує відповідачів встановити сервітут на безоплатній основі, наявності у землекористувача права вимагати плати за встановлення сервітуту та відсутності відповідної домовленості сторін щодо встановлення безоплатного сервітуту, у суду відсутні правові підстави покладати на відповідачів обов'язок встановлення сервітуту на безоплатній основі.
Посилання позивача на те, що згідно положень ч. ч. 3, 4 ст. 101 Земельного кодексу України орендар буде мати право на отримання компенсації від позивача в розмірі сплаченої ним орендної плати, пропорційно розміру земельної ділянки, яка обмежується сервітутом, є лише доводами, оскільки в даному спорі питання компенсації за встановлення сервітуту судом не вирішується.
Апелянт зазначає, що сервітут може бути безоплатним, а також посилається на типовий договір, затверджений рішенням органу місцевого самоврядування.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 98 Земельного кодексу України сервітут може бути як платним, так і безоплатним.
Водночас за змістом ч. 4 ст. 101 Земельного кодексу України власник або землекористувач має право вимагати плату за встановлення сервітуту.
Отже, питання оплатності сервітуту є предметом домовленості сторін та не може бути вирішене судом шляхом покладення на відповідачів обов'язку встановлення безоплатного сервітуту за відсутності їх згоди.
Посилання апелянта на типовий договір не змінює зазначеного висновку, оскільки такий договір має рекомендаційний характер і не створює обов'язку для сторін укладати сервітут саме на безоплатних умовах.
Доводи апелянта щодо можливості компенсації орендарю також не впливають на вирішення даного спору, оскільки питання визначення розміру плати або компенсації не є предметом позову.
Згідно з ч. 1 ст. 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Відповідно до ч. 3 ст. 402 Цивільного кодексу України у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
У пунктах 5.25, 5.26 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суд від 19.11.2025 у справі № 902/1257/24 викладено висновок про те, що потреби, які можуть бути задоволені за рахунок користування чужим майном шляхом встановлення сервітуту, повинні мати характер вимушених та/або неминучих, які, за умовами спору, що розглядаються випливають як з вимог законодавства, так і правової природи та регулювання надрокористування.
Відтак обов'язковими передумовами для встановлення сервітуту повинні бути:
- звернення зацікавленої особи до власника земельної ділянки з пропозицією щодо встановлення сервітуту на умовах, що є ідентичними в подальшому заявленими у позові;
- наявність обставин, що унеможливлюють користування майном позивача у спосіб інший, ніж через встановлення сервітуту. Аналогічний за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.01.2022 у справі № 663/917/17, від 19.01.2022 у справі №363/620/19 та від 12.04.2022 у справі № 306/612/20.
Згідно з п. 22 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.08.2025 у справі № 909/460/24, встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи відносно обмеженого користування чужим майном.
Частинами першою-другою статті 3 Земельного кодексу України передбачено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.
Отже, за існуючої моделі правового регулювання безумовний пріоритет в регулюванні земельних відносин (суспільних відносин щодо володіння, користування і розпорядження землею) надається саме земельного законодавства, а норми іншого законодавства, зокрема, цивільного та гірничого застосовуються до нього субсидіарно і в частині, яка йому не суперечить (п. 5.11 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суд від 19.11.2025 у справі № 902/1257/24).
Відповідно до п. п. 1, 2 ч. 1, ч. 4 ст. 24 Кодексу України про надра користувачі надр мають право здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу або угоди про розподіл продукції; розпоряджатися видобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством або умовами спеціального дозволу тощо
Права та обов'язки користувача надр виникають з дня, наступного за днем внесення інформації про спеціальний дозвіл на користування надрами до Державного реєстру спеціальних дозволів на користування надрами, якщо в такому спеціальному дозволі на користування надрами не передбачено більш пізній строк, а в разі укладення угоди про розподіл продукції - з дня набрання чинності такою угодою, якщо інше не передбачено самою угодою, та діють до завершення строку дії спеціального дозволу на користування надрами або до набрання законної сили рішенням суду про дострокове припинення прав на користування надрами (припинення дії спеціального дозволу на користування надрами) з підстав, встановлених цим Кодексом.
При цьому статтею 18 Кодексу України про надра передбачено особливості надання земельних ділянок для потреб, пов'язаних з користуванням надрами.
Статтею 18 Кодексу України про надра встановлено, що надання земельних ділянок для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством України.
Земельні ділянки для користування надрами, крім випадків, передбачених статтею 23 цього Кодексу, надаються користувачам надр після одержання ними спеціальних дозволів на користування надрами чи гірничих відводів.
Місцеві ради при наданні земельної ділянки для розробки родовищ корисних копалин місцевого значення одночасно надають у користування і надра.
Відповідно до ст. 18-1 Кодексу України про надра у разі якщо для провадження діяльності з видобування корисних копалин є необхідним надання в користування земельних ділянок державної чи комунальної власності, які на момент проведення аукціону чи конкурсу з надання надр у користування сформовані як об'єкт цивільних прав, орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, уповноважений здійснювати розпорядження такими земельними ділянками, до початку проведення такого аукціону (конкурсу) за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, затверджує перелік земельних ділянок державної, комунальної власності, розташованих у межах ділянки надр, що передається в користування переможцю аукціону, конкурсу, і які мають бути передані йому в користування для видобування корисних копалин.
Як встановлено судом першої інстанції, 25.07.2025 позивачем укладено з Державною службою геології та надр України угоду №5828 про умови користування надрами з метою геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислова розробка родовищ).
Згідно з п. 3.1 цієї угоди умови користування надрами протягом строку дії дозволу визначаються у Програмі робіт з геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислова розробка родовищ) (далі - Програма робіт), яка підписується сторонами та є додатком 2 та невід'ємною частиною цією угоди.
У п. 4.3 Програми робіт передбачено оформлення та отримання позивачем у встановленому порядку правовстановлюючих документів на земельну ділянку для потреб, пов'язаних з користуванням надрами відповідно до вимог законодавства (ІV квартал 2027 року - І квартал 2029 року).
Відповідно до ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
На даний час речове право (право оренди) відповідача-2 за договором оренди землі від 04.12.2019 № 201903000100239 не припинено, а тому Запорізька міська рада, як власник земельної ділянки, не може приймати рішення щодо передачі чи користування цієї земельної ділянки та вирішувати питання щодо встановлення сервітуту.
Враховуючи все вищевикладене, господарський суд не встановив правових підстав для встановлення сервітуту відповідно до вимог позивача.
Апелянт в свою чергу вважає, що наявність спеціального дозволу на користування надрами є достатньою підставою для встановлення сервітуту.
Колегія суддів не погоджується з цим доводом, та зазначає, що відповідно до вимогами ст. 66, ст.98-101 та п. «в-3» ч.1 ст.99 Земельного кодексу України, власник спеціального дозволу на користування надрами має право вимагати встановлення земельного сервітуту на строк дії спеціального дозволу та без зміни цільового призначення земельної ділянки, за умови що при цьому не порушуються права землевласника чи землекористувача.
Проте, для встановлення земельного сервітуту необхідна наявність письмової згоди землекористувача, якщо земельна ділянка перебуває в користуванні іншої особи.
Позивач напраляв лист-звернення до відповідача-2 від 11.08.2025 із проханням надати письмове погодження на встановлення сервітуту. У відповіді, надісланій до виконавчого органу міської ради, відповідач-2 повідомив про непогодження встановлення земельного сервітуту на запропонованих умовах.
Відсутність згоди землекористувача є істотною перешкодою для примусового встановлення земельного сервітуту.
Суд першої інстанції, розглянувши матеріали справи, правильно встановив, що без письмової згоди орендаря ТОВ «СОЛАР САНДС ЕНЕРДЖІ» встановлення земельного сервітуту не відповідає вимогам чинного законодавства та порушувало б баланс прав та обов'язків сторін.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком, оскільки, згідно з ч.1 та ч.3 ст.98 ЗК України, встановлення земельного сервітуту не позбавляє власника чи землекористувача прав на володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, але потребує дотримання законних процедур і згоди землекористувача, якщо ділянка перебуває у користуванні.
Статті 66, ч.4 ст.99 та п. «в-3» ч.1 ст.99 ЗК України дозволяють встановлення сервітуту на підставі спеціального дозволу лише за умови, що не порушуються права інших власників або землекористувачів.
Разом з тим зазначені норми не скасовують необхідності дотримання загальних умов встановлення сервітуту, зокрема: його обмеженого характеру; співмірності втручання у права власника або користувача; доведення неможливості використання земельної ділянки іншим способом.
Як встановлено судом, позивач фактично прагне отримати можливість використання переважної частини земельної ділянки для здійснення господарської діяльності, що за своєю правовою природою більше відповідає орендним відносинам, ніж сервітуту.
Таким чином, посилання апелянта на спеціальний дозвіл не є безумовною підставою для задоволення позову.
Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову про встановлення земельного сервітуту.
Згідно зі ст.ст. 74, 77 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 Господарського процесуального кодексу України).
За таких обставин, суд першої інстанції правильно оцінив долучені до матеріалів справи докази та спростував доводи відповідача.
Підсумовуючи вищенаведене, судова колегія вважає, що викладені в апеляційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування судового рішення місцевого господарського суду, оскільки вони не підтверджуються належними доказами і ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм права, що у сукупності виключає можливість задоволення апеляційної скарги.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" ( Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006).
Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У даній справі Центральний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
З огляду на приписи ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006" Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.
Отже, доводи заявника апеляційної скарги про неповне з'ясування обставин справі, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права не знайшли свого підтвердження.
За змістом ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст. 276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин та з урахуванням меж розгляду апеляційної скарги в порядку ст. 269 ГПК України, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Судові витрати.
Зважаючи на відмову у задоволенні апеляційної скарги, судові витрати, понесені у зв'язку із апеляційним оскарженням, згідно ст. 129 ГПК України, покладаються на скаржника.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 269, 270, 273, 275 - 285, 287 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “ПРОМВЕЙ ЛТД» залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Запорізької області від 19.02.2026 у справі № 908/3189/25 залишити без змін.
Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
Постанова набирає законної сили з дня її оголошення. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено ст. ст. 286-289 ГПК України.
Повна поставнова підписана 14.04.2026.
Головуючий суддя С.В. Вінніков
Суддя Л.В. Андрейчук
Суддя Т.Ю. Демчина