Справа №:755/5407/25
Провадження №: 1-кс/755/1369/26
"02" квітня 2026 р. слідча суддя Дніпровського районного суду м. Києва ОСОБА_1 , секретар судового засідання ОСОБА_2 , розглянувши клопотання прокурора Дніпровської окружної прокуратури м. Києва ОСОБА_3 про арешт майна у кримінальному провадженні № 12025100040000209 від 22.01.2025 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України,
прокурор Дніпровської окружної прокуратури міста Києва ОСОБА_3 звернувся до слідчої судді з клопотанням про арешт майна, а саме на об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю - автомийку, загальною площею 232,2 кв.м, опис: нежитлова будівля - автомийка літера А, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 2732826380000, що на даний час зареєстрована за товариством з обмеженою відповідальністю «НАВГАЛЬ ПЛЮС», код ЄДРПОУ 36136578, шляхом заборони розпорядження, у тому числі, заборони укладання будь-яких договорів купівлі-продажу, міни, дарування, іпотеки, застави, тощо.
Мотивуючи клопотання, прокурор посилається на те, що Дніпровською окружною прокуратурою міста Києва здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 12025100040000209 від 22.01.2025 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України, досудове розслідування у якому здійснюється слідчими слідчого відділу Дніпровського УП ГУ НП у місті Києві.
Під час здійснення процесуального керівництва у цьому кримінальному провадженні встановлено, встановлено, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 16.03.2009 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна.
Відповідно до п. 1 цього договору ОСОБА_4 в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, зобов'язується передати у власність ОСОБА_5 автомийку - загальною площею 267,6 кв. м, що розташована по вул. Марини Раскової, 27 у м. Києві, а ОСОБА_5 , в порядку та на умовах, визначними договором прийняти та оплатити нерухоме майно.
Згідно п.п. 2, 3 Договору, ціна продажу автомийки, загальною площею 267,6 кв.м по вул. Марини Раскової, 27 у м. Києві становить 500 000 грн., за яку розрахунок здійснюється, шляхом передачі готівки: 100 000 грн. в десятиденний строк після підписання договору; 200 000 грн в десятиденний строк після сплати першої суми; 200 000 грн. в момент нотаріального посвідчення договору, яке відповідно до п. 4 Договору, мало відбутися не пізніше 30 днів з моменту сплати 300 000 грн.
В обумовлений п. 4 договору купівлі-продажу термін, нотаріальне посвідчення договору не відбулося.
У зв'язку із ухиленням від добросовісного виконання договору, ОСОБА_5 звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва із позовом до ОСОБА_4 , третя особа - Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 16.09.2009, у справі № 2-2800/1 за 2009 рік, позов ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , третя особа - Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, задоволено.
Вказаним рішенням визнано дійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 16.03.2009, що укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , а саме автомийки, загальною площею 267,6 кв.м, що розташована по АДРЕСА_1 .
На виконання рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16.09.2009, у справі № 2-2800/1 за 2009 рік, Комунальними підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», 24.11.2009 за ОСОБА_5 в реєстровій книзі № 198п-160 за реєстровим № 9746-п зареєстровано право власності на нежитлову будівлю - автомийку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
У подальшому, 03.12.2009 між ОСОБА_5 та товариством з обмеженою відповідальністю «Навгаль Плюс», в особі ОСОБА_6 укладено договір дарування нежитлової будівлі-автомийки, загальною площею 267,6 кв.м, що розташована по АДРЕСА_1 .
Вказаний договір дарування посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 та зареєстровано в реєстрі за № 4373.
Далі, 11.07.2013 Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві зареєстровано декларацію про початок виконання будівельних робіт - реконструкція приміщень нежитлової будівлі - автомийки (в літ. «А») за адресою: вул. Марини Раскової, 27 у Дніпровському районі міста Києва та 02.08.2013 декларацію про готовність об'єкта до експлуатації.
В результаті проведення реконструкції, площа об'єкту нерухомості змінилася з 267,6 кв.м на 232,2 кв.м.
У подальшому, 09.05.2023 державним реєстратором Восьмої київської державної нотаріальної контори Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8 за ТОВ «Навгаль Плюс» (код ЄДРПОУ 36136578) проведено державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю - автомийку, загальною площею 232,2 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Підставою для державної реєстрації речового права стала заява від 09.05.2023 за реєстраційним номером 55243272 та договір дарування серія та номер 4373, виданий 03.12.2009 (бланк ВМК346946), що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 , зареєстрований в реєстрі за № 4373.
Відповідно до вказаного договору, дарувальник - ОСОБА_5 безоплатно передає у власність обдарованого - ТОВ «Навгаль Плюс», в особі його представника ОСОБА_6 належну йому на праві приватної власності нежитлову будівлю - автомийку за АДРЕСА_1 .
Правовстановлюючим документом на відчужувану дарувальником нерухомість став Договір купівлі-продажу, що укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від 16.03.2009 та рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16.09.2009, у справі № 2-2800/1 за 2009 рік ухвалене суддею Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_9 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , третя особа - Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.
Подальшим досудовим розслідуванням встановлено, що 01.06.2013 між комунальним підприємством «Київпастранс» в особі директора Дирекції по будівництву та утриманню об'єктів транспорту та допоміжної інфраструктури ОСОБА_10 та ТОВ «Навгаль плюс» в особі директора ОСОБА_6 укладено договір № 019 про надання послуг громадянам у створенні та використанні автомийки на майданчику, розміщеному в м. Києві по вул. М. Раскової, 27 площею 367,6 кв.м на земельній ділянці, відведеній в постійне користування Комунальному підприємству «Київпастранс» рішенням Київської міської ради від 12.01.1995 року № 41 для будівництва 1 черги трамвайної лінії швидкісного руху, СТО та обслуговуючих споруд з житлового масиву Вигурівщина-Троєщина до просп. Возз'єднання у м. Києві.
Відповідно до п. 2.2.6, при припиненні договору ТОВ «Навгаль плюс» зобов'язується невідкладно звільнити майданчик від розміщених на ньому споруд та обладнання.
Згідно п.п. 5.1, 5.2 термін дії договору складає п'ять років від дати підписання і може бути продовжений за взаємною згодою сторін. Після закінчення терміну дії Договору він пролонгується на такий же термін, якщо при цьому ні одна зі сторін за 30 днів до закінчення терміну не заявила іншій стороні про розірвання Договору.
У подальшому, 28.05.2018 між комунальним підприємством «Київпастранс» в особі директора Дирекції по будівництву та утриманню об'єктів транспорту та допоміжної інфраструктури ОСОБА_11 та ТОВ «Навгаль плюс» в особі директора ОСОБА_6 укладено додаткову угоду № 2 до Договору про надання послуг громадянам у створенні та використанні автомийки на майданчику, розміщеному в м. Києві по вул. М. Раскової, 27 від 21.06.2013, яким внесені зміни до п.п. 5.1, 5.2 відповідно до яких цей договір набирає чинності з дати його підписання і діє до 31.12.2023. У випадку, якщо жодна зі сторін не заявить про розірвання Договору не пізніше 1-го місяця до моменту закінчення строку, встановленого п. 5.1, останні1й вважається автоматично пролонгованим на кожен наступний календарний рік на тих самих умовах.
Набуття громадянами та юридичними особами прав на землю регулюється Главою 19 Розділу IV «Набуття і реалізація прав на землю» Земельного кодексу України.
Зокрема, як зазначалося за змістом ст. ст. 116-124 Глави 19 Земельного кодексу України, надання земельних ділянок у власність чи користування здійснюється на підставі рішень органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади.
Згідно зі ст. ст. 125, 126 Глави 19 указаного Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Таким чином, для реалізації права на забудову відповідної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому законом порядку набути право власності або користування на землю.
Відповідно до ст. ст. 316, 317 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать право володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Згідно зі ст. 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном.
Нормами ст. ст. 90, 95, 102-1 Земельного кодексу України, визначено, що право на будівництво нерухомого майна (забудову) мають власники земельних ділянок, землекористувачі та особи, які набули право користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки або з інших передбачених законом підстав.
Статтею 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованості активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Згідно з ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житловий будинок, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Згідно зі ст. 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.
За змістом ч. 1 ст. 376 Цивільного кодексу України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, з яких об'єкти нерухомості вважаються самочинними, а саме, якщо вони: 1) збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) збудовані без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; 3) збудовані з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Отже, наявність хоча б однієї з трьох зазначених ознак може свідчити про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.
Частиною 2 ст. 376 ЦК України визначено, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна не набуває право власності на нього.
Таким чином, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, у силу наведених вище положень законодавства та приписів ч. 2 ст. 376 Цивільного кодексу України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного.
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 та від 17.12.2025 № 908/2388/21.
Так, первинна реєстрація права власності за ОСОБА_5 здійснена на підставі договору купівлі-продажу, що укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від 16.03.2009 та рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16.09.2009, у справі № 2-2800/1 за 2009 рік.
Разом з тим, земельна ділянка по вул. Марини Раскової, 27 у Дніпровському районі міста Києва у встановленому законом порядку ні ОСОБА_4 ні ОСОБА_5 у власність чи користування, у тому числі для будівництва чи розміщення зазначеного нерухомого майна не передавалась, правовстановлюючі документи на земельну ділянку за вказаною адресою, як на час проведення державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомості, так і на даний час не реєструвались.
Таким чином, нерухоме майно - нежитлова будівля, загальною площею 267,6 кв.м по АДРЕСА_1 збудована на земельній ділянці, яка не відводилася для цієї мети, а отже є самочинним будівництвом.
Крім того, факт самочинного будівництва підтверджується інформацією Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва від 03.02.206 № 073-397, Департамент не реєстрував та не видавав документів, що дають право на виконання підготовчих/будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта - нежитлової будівлі (автомийки) площею 232,2 кв.м за адресою: Сверстюка Євгена (колишня вул. Марини Раскової), 27 у Дніпровському районі міста Києва.
Більш того, відповідно до інформації Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 28.01.2026 № 103-826, остання не приймала рішень про присвоєння об'єкту нерухомого майна - автомийці поштової адреси: АДРЕСА_1 .
Аналогічна інформація про відсутність факту присвоєння поштової адреси міститься і в інформації Департаменту містобудування та архітектури Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА).
Крім того, згідно інформації Департаменту містобудування та архітектури Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), згідно електронної бази документообігу, даними Міської інформаційно-аналітичної системи забезпечення містобудівної діяльності «Містобудівний кадастр м. Києва», містобудівні умови та обмеження для проектування об'єктів будівництва за адресою: вул. Євгена Сверстюка, 27 у Дніпровському районі м. Києва не видавались.
Згідно детального плану території в межах просп. Возз'єднання, залізниці, просп. Броварського, Русанівського каналу у Дніпровському районі м. Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 14.07.2016 № 728/728, земельна ділянка на якій розташовано автомийку, за адресою: м. Київ, вул. Євгена Сверстюка, 27 за функціональним призначенням відноситься до території вулиць та доріг. Земельна ділянка розташована в межах червоних ліній.
Відповідно до ст. 18 Закону України «Про автомобільні дороги», межі вулиці за її шириною визначаються червоними лініями. Розміщення будь-яких об'єктів, будівель, споруд або їх частин в межах червоних ліній не допускається.
В Департаменті відсутня інформація стосовно розроблення та погодження містобудівного обґрунтування щодо будівництва вказаного об'єкта нерухомого майна за адресою: вул. Євгена Сверстюка, 27 у Дніпровському районі міста Києва.
Крім того, відповідно до ст. 114 Земельного кодексу України, санітарно-захисні зони створюються навколо об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови. У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних із постійним перебуванням людей.
Також, відповідно до інформації Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 28.01.2026 № 057-998, відповідно до Порядку набуття прав на землю із земель комунальної власності у місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 20.04.2017 № 241/2463, через приймальню Київської міської ради з земельних питань до Київської міської ради, а також згідно з даними МЗК клопотання (заяви) від фізичних чи юридичних осіб, в тому числі товариства з обмеженою відповідальністю «Навгаль Плюс», ОСОБА_5 чи ОСОБА_4 стосовно земельної за адресою: АДРЕСА_1 у Дніпровському районі міста Києва.
За поданням Департаменту Київська міська рада не приймала рішень про передачу будь-якій фізичній чи юридичній особі у власність чи користування земельної ділянки по вул. Сверстюка Євгена, 27 у Дніпровському районі міста Києва не приймала.
Отже, Київською міською радою, як розпорядником майна територіальної громади міста Києва, земельна ділянка під розміщення автомийки по вул. Сверстюка Євгена, 27 у Дніпровському районі міста Києва у встановленому Законом порядку не відводилась та в оренду не передавалась.
Так, Верховний Суд у постанові від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16 зазначив, що право на самочинно збудоване майно є неіснуючим, не породжує прав щодо розпорядження майном.
У цій постанові Верховний Суд зазначив, що державна реєстрація права власності не є підставою для набуття права власності.
Більш того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 у постанові від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц та у постанові Верховного Суду від 16.11.2021 у справі № 916/3200/17 (916/2791/13) зазначила, що реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного.
При цьому, укладення правочинів щодо самочинно збудованого нерухомого майна, а також здійснення відносно нього державної реєстрації прав, не змінюють правовий статус нерухомості як самочинно збудованого.
Разом з тим, знаходження на земельній ділянці, власником якої є Київська міська рада, самочинно збудованого об'єкту нерухомості істотно обмежує права власника землі.
Київська міська рада у цьому випадку не може використовувати земельну ділянку ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може надати цю землю в оренду будь-кому, окрім особи, за якою зареєстровано нерухоме майно, а тому державна реєстрація нерухомого манна на чужій земельній ділянці фактично обмежує права власника землі.
Вказаної правової позиції отримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18.
Таким чином, враховуючи положення ч. 2 ст. 376 ЦК України, ні ОСОБА_4 , ні ОСОБА_5 , ні ТОВ «Навгаль Плюс» не набули право власності на самочинно збудований об'єкт нерухомого майна, розташований по вул. Сверстюка Євгена, 27 у Дніпровському районі міста Києва, у визначеному законом порядку у зв'язку з відсутністю дозвільних документів на будівництво та відведення земельної ділянки для такої мети.
Окрім цього, відповідно до інформації Департаменту містобудування та архітектури Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), згідно з даними електронної бази документообігу Департаменту та даними Міської інформаційно-аналітичної системи забезпечення містобудівної діяльності «Містобудівний кадастр м. Києва», містобудівні умови та обмеження для проектування об'єкта будівництва за адресою: вул. Сверстюка Євгена, 27 у Дніпровському районі міста Києва не видавалися.
Таким чином, враховуючи факт відсутності рішення Київської міської ради про передачу спірної земельної ділянки у власність чи в оренду, відсутність дозвільних документів на будівництво у 2009 році на земельній ділянці комунальної форми власності, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 в силу положень ст. 376 Цивільного кодексу України, свідчить про самочинність будівництва.
Щодо незаконності реєстрації права власності на самочинно збудовану нежитлову будівлю площею 267,6 кв.м по АДРЕСА_1 на підставі рішення суду.
Як зазначалося, первинна реєстрація на нежитлову будівлю загальною площею 267,7 кв.м по АДРЕСА_1 здійснена за ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від 16.03.2009 та рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16.09.2009, у справі № 2-2800/1 за 2009 рік ухвалене суддею Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_9 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , третя особа - Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.
Вказаним рішенням суду задоволено позов ОСОБА_5 до ОСОБА_4 та визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, розташованої по АДРЕСА_1 , загальною площею 267,6 кв.м, укладений 16.03.2009 між позивачем та відповідачем.
Відповідно до умов договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 16.03.2009 ОСОБА_4 в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, зобов'язується передати у власність ОСОБА_5 автомийку - загальною площею 267,6 кв. м, що розташована по вул. Марини Раскової, 27 у м. Києві, а ОСОБА_5 , в порядку та на умовах, визначними договором прийняти та оплатити нерухоме майно.
Так, частиною 4 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору.
Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16).
Водночас, встановлено, що обставини встановлені рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 16.09.2009 у справі № 2-2800/1 за 2009 рік не є преюдиційними.
Так, розглянувши вказану справу, Дніпровський районний суд міста Києва визнав дійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, розташованої по вул. Марини Раскової, 27 в м. Києві, загальною площею 267,6 кв.м, укладений 16.03.2009 між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Приймаючи рішення від 16.09.20090 у справі 2-2800/1 за 2009 рік, Дніпровський районний суд міста Києва керувався положеннями ст. 16 та ч. 2 ст. 220 ЦК України.
Так, за нормами ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Дніпровський районний суд міста Києва, обґрунтовуючи рішення зазначив, що з боку позивача - ОСОБА_5 , зокрема останній передав відповідачу зазначену суму до 30.03.2009.
Разом з тим, відповідач ухилився від нотаріального посвідчення договору.
Вказані обставини, на переконання суду, стали достатніми для визнання дійсним договору купівлі-продажу нежитлової будівлі, розташованої по АДРЕСА_1 , загальною площею 267,6 кв.м, укладеного 16.03.2009.
Водночас, однією з умов визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.
При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість.
Подібні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 06.09.2017 у справі № 6-1288цс17 та від 06.09.2017 у справі № 754/2339/16-ц, від 04.03.2019 у справі № 665/2266/16-ц (провадження № 61-29416св18), від 30.10.2019 у справі № 140/2001/17 (провадження № 61-48764св18), від 22.02.2021 у справі № 545/440/18 (провадження № 61-1111св20) та від 21.04.2023 у справі № 469/159/13-ц (провадження № 61-7145св22).
Крім того, у постанові від 03.02.2022 у справі № 369/7225/19-ц Верховний Суд вказав на необхідності належним чином оцінювати докази, що подані сторонами, з метою доведеності позивачем факту безповоротного ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину та втрати можливості з будь-яких причин його посвідчити, що є обов'язковими умовами для визнання правочину дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України.
Отже, позивач має обґрунтувати факт безповоротного ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину та втрати можливості з будь-яких причин його посвідчити.
У свою чергу відповідач має підтвердити чи спростувати вказаний факт.
При цьому, відповідно до протоколу огляду диску від 19.03.2026, вилученого з цивільної справи № 2-2800/1 за 2009 рік встановлено, що на запитання головуючого про причини неукладення договору, відповідач ОСОБА_4 повідомив про відсутність на те підстав та переліку всіх необхідних документів.
Крім того, в описовій частині рішення суду відсутнє посилання на встановлені судом обставини, зокрема, що вказана нежитлова будівля взагалі коли-небудь існувала та належала будь-кому, в тому числі ОСОБА_4 , а також встановлення належності земельної ділянки, на якій спірна будівля побудована.
Також необхідно зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 звернула увагу, що знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.
Отже, за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована.
Подібна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 та Верховного Суду від 02.09.2020 у справі № 19/6 (ЄДРСРУ № 91292740).
Водночас, справа № 2-2800/1 за 2009 рік розглядалася Дніпровським районним судом міста Києва без залучення територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, а також за відсутності комунального підприємства «Київпастранс», якому рішенням Київської міської ради від 12.01.1995 року № 41, вказана земельна ділянка передана в постійне користування для будівництва 1 черги трамвайної лінії швидкісного руху, СТО та обслуговуючих споруд з житлового масиву Вигурівщина-Троєщина до просп. Возз'єднання у м. Києві.
Крім того, необхідно зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц дійшла висновку, що ухвалене у справі судове рішення за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, відносно якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов'язки інших осіб.
Аналогічного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла також в ухвалі від 07.04.2020 у справі № 504/2457/15-ц та в постанові від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (п. 10.28), незалежно від того чи було таке рішення в подальшому оскаржено і скасовано.
За загальним правилом судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах, у випадках, коли це право не визнається, заперечується або оспорюється (постанова Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 923/1283/16).
Аналогічний за змістом висновок викладено в постанові Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17.
Крім того, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, судове рішення про задоволення позову стосується особи, якої ухвалено це рішення і не визначає права чи обов'язки інших осіб. Тобто судове рішення діє виключно inter partes (між сторонами).
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 19.04.2023 у справі № 904/7803/21.
Отже, рішення Дніпровського районного суду міста Києві від 16.09.2009 у справі № 2-2800/1 за 2009 не визначає прав чи обов'язків Київської міської ради чи Комунального підприємства «Київпастранс», та як наслідок, задоволення позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , який не був власником земельної ділянки, не спричинило виникнення права власності на це майно у позивача відповідно до приписів ч. 5 ст. 11 Цивільного кодексу України, згідно якої, цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.
Як зазначалося, 01.06.2013 між комунальним підприємством «Київпастранс» та ТОВ «Навгаль плюс» укладено договір № 019 про надання послуг громадянам у створенні та використанні автомийки на майданчику, розміщеному в м. Києві по вул. М. Раскової, 27 площею 367,6 кв.м на земельній ділянці, відведеній в постійне користування Комунальному підприємству «Київпастранс» рішенням Київської міської ради від 12.01.1995 року № 41 для будівництва 1 черги трамвайної лінії швидкісного руху, СТО та обслуговуючих споруд з житлового масиву Вигурівщина-Троєщина до просп. Возз'єднання у м. Києві.
Відповідно до п. 1.1. договору, сторони зобов'язуються надати послуги громадянам у створенні та використанні автомийки цілодобовому режимі на майданчику, розміщеному в м. Києві по вул. М.Раскової, 27 площею 367,6 кв.м, на земельній ділянці, відведеній у постійне користування Комунальному підприємству «Київпастранс» рішенням Київської міської ради від 12.01.1995 року № 41.
Згідно п. 1.2. Комунальне підприємство «Київпастранс» надає право ТОВ «Навгаль плюс» у встановленому законом порядку облаштувати та в подальшому експлуатувати Об'єкт.
Разом з тим, відповідно до наданих Національним центром управління та випробувань космічних засобів Державного космічного агентства України даних на запит прокурора, приміщення автомийки фактично з'явилося у квітні 2009 року.
Більш того, рішення Дніпровського районного суду міста Києва, на підставі якого проведена державна реєстрація права власності датоване 16.09.2009.
При цьому, на час розгляду позовної заяви у Дніпровському районному суді міста Києва, нежитлова будівлю - автомийка, що розташована за адресою: м. Київ, вул. Раскової Марини, 27 (на даний час вул. Сверстюка Євгена) фактично існувала.
Отже, станом на час укладення договору № 019 між Комунальним підприємством «Київпастранс» та ТОВ «Навгаль плюс» - 01.06.2013 нежитлова будівля - автомийка, що розташована за адресою: м. Київ, вул. Раскової Марини, 27, як об'єкт самочинного будівництва знаходилась на земельній ділянці, відведеній в постійне користування Комунальному підприємству «Київпастранс» рішенням Київської міської ради від 12.01.1995 року № 41 для будівництва 1 черги трамвайної лінії швидкісного руху, СТО та обслуговуючих споруд з житлового масиву Вигурівщина-Троєщина до просп. Возз'єднання у м. Києві.
Так, відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 17.01.2019 у справі №923/241/18, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Верховного суду від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20.
Таким чином, укладений між Комунальним підприємством «Київпастранс» та ТОВ «Навгаль плюс» договір № 019, є прихованим (удаваним) договором оренди земельної ділянки під вже існуюче, самочинно побудоване майно, а його зміст суперечить вимогам Цивільного кодексу України, Земельному кодексу України, Закону України «Про оренду землі».
Так, за змістом статті 202 Цивільного кодексу України, під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Правочин - це основна підстава виникнення цивільних прав і обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до частини п'ятої цієї статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина друга статті 215 Цивільного кодексу України).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України).
З наведеного вбачається, що недійсність правочину може наступати лише у разі певних порушень закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення, тобто нікчемні, та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Оспорюваними є правочини, які Цивільний кодекс України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.
При цьому частина перша статті 216 Цивільного кодексу України визначає, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
У частині першій статті 235 Цивільного кодексу України передбачено, що удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Тобто, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин.
Так, одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.
Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина третя статті 6 ЦК України).
Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї з сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України полягає у наданні сторонам права на власний розсуд реалізувати: 1) можливість укласти договір або утриматися від укладення договору; 2) можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Разом з тим, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Під вимогами положень актів цивільного законодавства, від яких сторони в договорі не можуть відступити, слід розуміти імперативні приватно-правові вимоги.
Так, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності (частини першої, другої статті 92 Земельного кодексу України).
Обсяг прав землекористувачів визначений у статті 95 Земельного кодексу України, відповідно до якої землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди; д) користуватися іншими правами, передбаченими законом або договором.
Згідно з частиною першою статті 96 Земельного кодексу України, землекористувачі зобов'язані, зокрема, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки; своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі.
Однак положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державою на здійснення таких функцій.
Правовий статус постійних землекористувачів, що визначається статтями 92, 95, 96 Земельного кодексу України, не передбачає права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування.
Так, Касаційний господарський суд від 29.09.2022 у справі №918/351/21(918/672/21, звернув увагу, що положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, у тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державною на здійснення таких функцій.
Крім того, правовий статус постійних землекористувачів визначається статтями 92, 95, 96 Земельного кодексу України, у яких не передбачено права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування. Вказаний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 21.06.2019 у справі № 910/22880/17.
Окрім цього, відповідно до висновків Верховного Суду від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21), положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державою на здійснення таких функцій.
Таким чином, договір № 019 від 01.06.2013 про надання послуг громадянам у створенні та використанні автомийки на майданчику, розміщеному в м. Києві по вул. М. Раскової, 27 не відповідає вимогам законодавства, оскільки передбачає фактичну передачу ТОВ «Навгаль плюс» частини земельної ділянки із земель комунальної власності, укладений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства для експлуатації фактично існуючої, самочинно збудованої в охоронній зоні нежитлової будівлі - автомийки, на яку протиправно, в силу ст. 376 Цивільного кодексу України зареєстровано право власності.
Постановою прокурора Дніпровської окружної прокуратури міста Києва ОСОБА_3 від 19.03.2025, об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля - автомийка, загальною площею 232,2 кв.м, опис: нежитлова будівля - автомийка літера А, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 2732826380000, що на даний час зареєстрована за товариством з обмеженою відповідальністю «НАВГАЛЬ ПЛЮС», код ЄДРПОУ 36136578, визнано речовим доказом у вказаному кримінальному провадженні.
Враховуючи викладене, з метою збереження речового доказу виникла необхідність у накладенні арешту на об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю - автомийку, загальною площею 232,2 кв.м, опис: нежитлова будівля - автомийка літера А, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 2732826380000, що на даний час зареєстрована за товариством з обмеженою відповідальністю «НАВГАЛЬ ПЛЮС», код ЄДРПОУ 36136578.
При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відмова в державній реєстрації прав з підстав наявності зареєстрованих обтяжень речових прав на нерухоме майно, не застосовується у разі: 1) державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на підставі судового рішення щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 2) державної реєстрації права власності на нерухоме майно з відкриттям розділу в державному реєстрі права власності на нерухоме майно з відкриттям розділу в Державному реєстрі прав за особою, щодо якої або щодо майна якої наявні обтяження у спеціальному розділі Державного реєстру прав, чи в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, що є невід'ємною архівною складовою частиною Державного реєстру прав; 3)державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що набувається у результаті його примусової реалізації прав на нерухоме майно (крім іпотеки); 5) державної реєстрації речових прав на нерухоме майно за наявності згоди іпотекодержателя або контролюючого органу на відчуження або передачу на іншому речовому праві такого майна - у разі якщо обтяженням є заборона відчуження нерухомого майна, що виникла на підставі договору, або податкова застава; 6) державної реєстрації права власності на нерухоме майно на підставі свідоцтва про право на спадщину; 7) державної реєстрації права власності на нерухоме майно Іпотекодержателем - фінансовою установою в порядку, передбаченому статтями 33-38 Закону України «Про іпотеку». Наявність зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень, інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за Іпотекодержателем; 8) державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на підставі нотаріально посвідченого договору - у разі якщо обтяженням є вимога нотаріального посвідчення договору, встановлена власником майна.
Таким чином, наявність накладеного арешту на вищевказаний об'єкт нерухомого майна, не буде перешкодою для державної реєстрації прав на них у випадках, зазначених у ч. 4 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Згідно ч. 1 ст. 25 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», проведення реєстраційних дій зупиняється на підставі судового рішення про заборону вчинення реєстраційних дій, що набрало законної сили.
Прокурор Дніпровської окружної прокуратури м. Києва ОСОБА_3 у судове засідання не з'явився, подав заяву про розгляд клопотання без його участі.
Представник власника майна ТОВ «Навгаль плюс» у судове засідання не з'явився, причини неявки та їх поважність не повідомив.
Відповідно до ч. 1 ст. 172 КПК неприбуття цих осіб у судове засідання не перешкоджає розгляду клопотання.
Слідча суддя, ознайомившись з клопотанням, дослідивши матеріали, яким воно обґрунтовується, дійшла такого висновку.
Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Згідно частини другої вказаної статті КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Відповідно до ч. 3 ст. 170 КПК України передбачено, що у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Крім того, згідно із ч. 10 ст. 170 КПК України, арешт може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, віртуальні активи, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна.
Речовими доказами, згідно ч. 1 ст. 98 КПК України, є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Отже, майно, яке за обґрунтованої підозри органу досудового розслідування, має одну або декілька ознак, наведених у ст. 98 КПК України, може набути статусу речового доказу за рішенням слідчого, прокурора, яке відповідно до вимог ч. 3 ст. 110 КПК України приймається у формі постанови і з наведенням мотивів такого рішення.
Постановою прокурора Дніпровської окружної прокуратури міста Києва ОСОБА_3 від 19.03.2025, об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля - автомийка, загальною площею 232,2 кв.м, опис: нежитлова будівля - автомийка літера А, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 2732826380000, що на даний час зареєстрована за товариством з обмеженою відповідальністю «НАВГАЛЬ ПЛЮС», код ЄДРПОУ 36136578, визнано речовим доказом у вказаному кримінальному провадженні.
У судовому засіданні слідчою суддею не встановлено, що клопотання суперечить вищезазначеним вимогам КПК України, тобто не містить правових підстав для арешту майна, достатності доказів, що вказують на вчинення кримінального правопорушення, вказівки на розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження або не є пропорційним, тобто не відповідає тяжкості правопорушення і становитиме особистий і надмірний тягар для володільця майна, а також враховуючи необхідність збереження речових доказів у вказаному кримінальному провадженні, тому підлягає задоволенню.
Згідно ч. 4 ст. 173 КПК України у разі задоволення клопотання слідчий суддя, суд застосовує найменш обтяжливий спосіб арешту майна. Слідчий суддя, суд зобов'язаний застосувати такий спосіб арешту майна, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, або інших наслідків, які суттєво позначаються на інтересах інших осіб.
Найменш обтяжливим способом арешту майна за даних обставин є заборона розпорядження об'єктом нерухомого майна. Водночас положеннями КПК України не передбачено при накладенні арешту на майно заборони укладання будь-яких договорів купівлі-продажу, міни, дарування, іпотеки, застави, тощо, а тому у цій частині клопотання слід відмовити.
Взявши до уваги вищевикладене, кваліфікацію кримінального правопорушення за фактами вчинення якого розслідується кримінальне провадження та в межах якого подано дане клопотання, слідча суддя приходить до висновку, що клопотання підлягає задоволенню.
Стаття 41 Конституції України гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності і право приватної власності є непорушним.
Аналогічні гарантії захисту права власності містяться у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 року, згідно якого ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Так, згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії», заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).
У своєму рішенні від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» заява № 19336/04 п. 168, Європейський суд з прав людини також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (James and Others v. The United Kingdom), п. 50, Series A № 98).
Взявши до уваги вищевикладене, кваліфікацію кримінального правопорушення за фактом вчинення якого розслідується кримінальне провадження та в межах якого подано дане клопотання, слідча суддя приходить до висновку, що клопотання підлягає частковому задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст. 170-173, 175,309, 372, ст. 392, ст. 532 КПК України, слідча суддя
клопотання прокурора Дніпровської окружної прокуратури м. Києва ОСОБА_3 - задовольнити частково.
Накласти арешт на об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю - автомийку, загальною площею 232,2 кв.м, опис: нежитлова будівля - автомийка літера А, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 2732826380000, що на даний час зареєстрована за товариством з обмеженою відповідальністю «НАВГАЛЬ ПЛЮС», код ЄДРПОУ 36136578, шляхом заборони розпорядження.
Заборонити державним реєстраторам прав на нерухоме майно, в розумінні Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також будь-яким іншим особам, уповноваженим на виконання функцій державних реєстраторів, будь-яким суб'єктам державної реєстрації прав та нотаріусам вчиняти будь-які дії, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю - автомийку, загальною площею 232,2 кв.м, опис: нежитлова будівля - автомийка літера А, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 2732826380000, що на даний час зареєстрована за товариством з обмеженою відповідальністю «НАВГАЛЬ ПЛЮС», код ЄДРПОУ 36136578, в тому числі приймати рішення про державну реєстрацію, здійснювати будь-яку державну реєстрацію змін стосовно вказаного нерухомого майна та вносити будь-які записи про такі зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
У задоволенні клопотання в іншій частині відмовити.
Контроль за виконанням ухвали покласти на прокурора Дніпровської окружної прокуратури міста Києва ОСОБА_3 .
Ухвала підлягає негайному виконанню та може бути оскаржена до Київського апеляційного суду протягом 5 днів з моменту її оголошення.
Роз'яснити сторонам кримінального провадження, що підозрюваний, захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково, арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування за їх клопотанням, якщо вони доведуть, що в подальшому в застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Слідча суддя: ОСОБА_1