Апеляційне провадження № 22-ц/824/6509/2026
Справа № 361/11880/24
Іменем України
08 квітня 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області, ухвалене у складі судді Гізатуліної Н.М. в м. Бровари 27 жовтня 2025 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби про встановлення факту, що має юридичне значення,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У листопаді 2024 року заявник ОСОБА_1 звернулася до суду з даною заявою, просила встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 у смт. Понінка Полонського району Хмельницької області, на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року.
Заяву мотивувала тим, що за місцем народження смт. Понінка Полонського району Хмельницької області мешкала до 1983 року, 22 липня 1983 року вийшла заміж, змінила дошлюбне прізвище « ОСОБА_3 » на « ОСОБА_4 » та разом з чоловіком стала проживати в м. Хмельницький. В подальшому їх сім'я переїхала до м. Волочиськ Хмельницької області, де вони проживали до 1989 року. В 1989 році вони з чоловіком мали намір переїздити в інше місце проживання, вона виписалась та після цього втратила паспорт, не встигнувши зареєструвати нове місце проживання. В заяві на отримання паспорта на ім'я ОСОБА_1 на зворотному боці є відмітка про те, що її паспорт, який виданий при зміні прізвища на ім'я ОСОБА_4 , знищений Волочиським РВ Хмельницької області як «знайдений».
Невдовзі вони з чоловіком розірвати шлюб і ОСОБА_1 поїхала жити за місцем народження до смт. Понінка Полонського району Хмельницької області, весь цей період з часу втрати паспорта вона мешкала і працювала в смт. Понінки, проте без трудової книжки.
В 2019 році вона приїхала на роботу до знайомої в Броварський район Київської області, однак офіційно не може працевлаштуватися, проживає в СТ «Дружба» Броварського району без реєстрації.
Декілька разів вона намагалась оформити паспорт, зверталась в 2023 році до Броварського РУП ГУНП в Київській області з приводу втрати паспорта, потім до Броварського відділення ДМС, в усній формі отримала відмову, після цього знову жила без паспорта і не знала, куди звертатись. Зараз вона вже пенсійного віку і їй необхідний паспорт для оформлення хоча б субсидії, офіційного стажу не має та на пенсійні виплати розраховувати не може.
З відповіді на адвокатський запит щодо документування ОСОБА_1 паспортом громадянина України за місцем постійного проживання, Броварський об'єднаний відділ ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області надав відповідь, що для оформлення паспорта громадянина України ОСОБА_1 має надати рішення суду про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або 13 листопада 1991 року.
Враховуючи, що вона не мала прописки станом на вказані дати і не має реєстрації на сьогодні, вона вимушена звернутися до суду з приводу встановлення вищезазначеного факту.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 жовтня 2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.
Заявник ОСОБА_1 у особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 жовтня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що згідно відповіді від 02 листопада 2024 року ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області на адвокатський запит ОСОБА_2 зазначено, що документувати ОСОБА_1 паспортом громадянина України неможливо, оскільки не встановлено її належність до громадянства України, роз'яснено умови та порядок набуття громадянства України відповідно до Закону України «Про громадянство України», звернуто увагу, що рішення суду встановлює лише факт проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року та не встановлює належність до громадянства України; указано, що особа, яка звертається із заявою щодо громадянства України, має пред'явити документ, що посвідчує її особу, у разі відсутності документа необхідно встановити особу; оформлення паспорта громадянина України буде можливе лише після прийняття рішення про встановлення належності до громадянства України.
Жодного зауваження та роз'яснення з приводу того, що ОСОБА_1 має пройти процедуру встановлення особи, з боку органом ДМСУ повідомлено не було.
Так, судом перелічувалися додані документи, зокрема «бланк заяви на отримання паспорта». Пояснювала, що даний документ не є бланком заяви, а належно завіреною копією заяви на видачу паспорта на ім'я ОСОБА_1 з фотокарткою заявниці. Тому особа заявниці вважається вже встановленою, оскільки відповідно до п. 43 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302, у разі відсутності документів з фотокарткою/відцифрованим образом обличчя особи, отриманих з державних, єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій, та за результатами перевірок, за якими особу не ідентифіковано, проводиться процедура встановлення особи шляхом опитування свідків, які були зазначені заявником.
Такої ж думки дотримується і заінтересована особа, адже у своїй відповіді зазначає лише про необхідність встановити факт постійного проживання, без необхідності встановлення особи.
Однак судом зроблено висновок, що заявниця має пройти процедуру встановлення особи, без посилання на норму закону чи нормативний акт, який зобов'язує це зробити, за умови, що заявниця подала належно завірений документ з її фото, саме документ, а не бланк заяви, як зазначив у рішенні суд, при цьому ще й поставивши в залежність встановлення факту постійного проживання на території України від встановлення особи в спосіб, який бачить суд, а не законодавство України.
Вказувала, що до матеріалів справи надано докази того, що ОСОБА_1 мешкала постійно на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року, а саме суду було надано заяву ОСОБА_1 на видачу паспорта 1983 року, де мається її фото та на звороті картки зазначено, що саме паспорт ОСОБА_1 був знищений як «знайдений» Волочиським РВ Хмельницької області. Суд в рішенні випустив з трактування причини знищення даного документа те, що він знайдений, що підтверджує факт і пояснення ОСОБА_1 , що вона втратила свій паспорт.
Так, згідно відповіді на запит адвоката Кузнєцової В.Л. УДМС України в Хмельницькій області 18 липня 2025 року повідомило, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за обліками УДМС в Хмельницькій області паспортом громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року після 1989 року (дата втрати паспорта) не документувалась. Отже, з огляду на дану відповідь, ОСОБА_1 не могла виїхати за межі України (станом на 1989 рік УРСР), адже не мала паспорта і не має його до цього часу. Дана обставина підтверджує той факт, що ОСОБА_1 з 1989 року по цей час перебувала на території України, а відтак і станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
В судовому засіданні було допитано свідків, зокрема старшу рідну сестру заявниці та племінницю, які підтвердили факт, що ОСОБА_1 проживала з 1989 року по 2019 рік постійно в смт. Понінки Полонського району Хмельницької області.
Від заінтересованої особи Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому заінтересована особа просила апеляційну скаргу залишити без змін, а рішення суду першої інстанції без задоволення.
Вказувала, що з доказів, долучених до матеріалів справи, вбачається, що ОСОБА_6 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 у смт. Понінки Полонського району Хмельницької області. Також ОСОБА_6 була документована паспортом серії НОМЕР_1 , виданим 06 серпня 1979 року Полонським РВВС Хмельницької області. ОСОБА_1 була документована паспортом серії НОМЕР_2 , виданого 10 серпня 1983 року Полонським РВВС Хмельницької області. Заяви про видачу паспорта громадянина України зразка 1994 року на ім'я ОСОБА_5 не виявлено.
Зазначила, що крім вищевказаних документів заявниця не надала доказів, які можуть підтвердити факт її проживання станом на 24 серпня 1991 року та 23 листопада 1991 року. оскільки неможливо встановити факт постійного проживання заявниці на території України станом на 1991 рік на підставі доказів, які не містять інформації щодо такого проживання саме відносно особи, яка безпосередньо звернулася із заявою про встановлення такого факту (позиція Верховного Суду у справі № 947/26298/19).
Верховний Суд у постанові від 16 квітня 2020 року у справі № 296/289/19 зазначив, що показання свідків, один із яких у період із 1989 по 1992 роки був малолітнім, не можуть вважатися достатніми доказами для встановлення факту постійного проживання заявника на території України до 24 серпня 1991 року. Суд касаційної інстанції бере до уваги, що предметом доказування в цій справі є обставини майже тридцятирічної давнини і достовірність та точність повідомлених відомостей свідками можна обґрунтовано поставити під сумнів.
Відмічала, що прийняття судом рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, не створює будь-яких самостійних юридичних наслідків, які б призвели до безпосереднього набуття заявницею громадянства України.
За позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 363/214/17-ц, тлумачення ст. 256 ЦПК України (ст. 293 ЦПК України у чинній редакції) свідчить про те, що перелік юридичних фактів, які підлягають встановленню в судовому порядку, є невичерпним і у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. При цьому, не виключається встановлення факту постійного проживання на території України.
Згідно ст. 5 Закону документами, що підтверджують громадянство України, є, серед іншого, паспорт громадянина України.
У відповідності до п. 3 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України», безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років є однією з умов прийняття до громадянства України.
Положення ст. 1 цього ж Закону дає чітке визначення поняття «безперервне проживання на території України» та «проживання на території України на законних підставах». Безперервне проживання на території України - це проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік 180 днів. Проживання на території України на законних підставах проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні. Розширене тлумачення цих понять та переліку умов, за яких можливе встановлення факту безперервного проживання на прийняття до громадянства України, законом не передбачено.
У постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 336/7500/19 Верховний Суд зазначив, що лише покази свідків, без надання інших належних та допустимих доказів, не можуть вважатися достатніми доказами.
Посилався на п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» про те, що рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не змінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання.
ОСОБА_1 направлено відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що заінтересована особа посилається на практику Верховного Суду, зокрема постанову від 16 квітня 2020 року в справі № 296/289/19 як посилання на ту обставину, що свідки, які підтверджують обставини тридцятирічної давнини, в разі, якщо вони є малолітніми, то такі покази піддаються сумніву. Однак у відзиві не конкретизовано, що мав на увазі представник заінтересованої особи. В судовому засіданні було допитано три свідки, а саме старша сестра заявниці ОСОБА_7 , сусідка ОСОБА_8 , яка на час висвітлення подій мала 16 років, та племінниця ОСОБА_9 , яка на час висвітлення подій мала неповні 14 років, і що саме могла не пам'ятати свідок ОСОБА_9 , на думку заінтересованої особи, не повідомлено.
Наголошувала, що ОСОБА_1 народилась в Україні та мешкає в Україні все життя. іншого громадянства ніколи не мала і не має, і не могла, не маючи жодних документів з 1989 року, залишити територію України, а потім повернутись.
Вказувала, що ОСОБА_1 має заяву на видачу паспорта з фотокарткою, яка міститься в матеріалах справи, отже, особа заявниці вважається встановленою відповідно до п. 43 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 березня 2026 року задоволено заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Кузнєцової С.О. про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції.
В судовому засіданні адвокат Кузнєцова С.О. на відеоконференцзв'язок не вийшла, в телефонному режимі повідомивши, що не буде брати участь в судовому засіданні, про що секретарем судового засідання складено довідку.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону відповідає.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив із того, що без встановлення особи заявника у справі ОСОБА_5 , в позасудовому або в судовому порядку неможливо встановити і факт проживання на території України, крім цього, заявниця не надала доказів, які можуть підтвердити факт її проживання станом на 24 серпня 1991 року та 23 листопада 1991 року на території України, а покази свідків, без надання інших належних та допустимих доказів, не можуть вважатися достатніми доказами та підтвердити факт її проживання станом на 24 серпня 1991 року та 23 листопада 1991 року на території України.
Апеляційний суд погоджується з такими висновками, враховуючи наступне.
З матеріалів справи вбачається та судом встановлено, що при зверненні з даною заявою про встановлення факту, заявницею надано:
копію свідоцтва про народження ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , серія НОМЕР_3 , яке видане повторно Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Полонського районного управління юстиції у Хмельницькій області 21 січня 2014 року (а. с. 7);
копію заповненого бланку заяви на отримання паспорта громадянина СРСР (зразка 1974 року) форма 1 на ім'я ОСОБА_6 , 1979 рік, із відміткою про отримання паспорта серії НОМЕР_1 у 1979 році із відміткою на зворотній стороні про знищення у 1984 році паспорта ОСОБА_5 закреслено) (а. с. 8, 9);
копію заповненого бланку заяви на отримання паспорта громадянина СРСР (зразка 1974 року) форма 1 на ім'я ОСОБА_1 , 1983 рік, із відміткою про отримання паспорта серії НОМЕР_2 10 серпня 1983 року, із відміткою на зворотній стороні про «ОСОБА_10» та про знищення паспорта Волочиський РВ Хмельницької області (а. с. 10);
копія відповіді Броварського РУП ГУНП у Київській області про розгляд звернення ОСОБА_6 щодо втрати паспорта, відповідно до якої Ст. ДОП СДОП відділу превенції Броварського РУП ГУНП в Київській області майор поліції Д. Афанасьєва, розглянувши матеріали перевірки, які було зареєстровано в Журнал Єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події Броварського РУП за № 28997 від 12 жовтня 2023 року встановила, що 12 жовтня 2023 року до Броварського РУП ГУНП в Київській області надійшло повідомлення ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мешкає за адресою: АДРЕСА_1 про те, що вона у 1989 році втратила паспорт громадянина України на своє ім'я. До поліції заявниця звернулася з метою інформування та відновлення втраченого документу (а. с. 11);
копію відповіді від 09 вересня 2024 року № 6801.2-3671/68.02-24 Управління Державної міграційної служби України у Хмельницькій області на адвокатський запит Кузнєцової С.О., відповідно до якої процедура встановлення особи під час оформлення ОСОБА_6 паспорта серії НОМЕР_1 не проводилась, відомості щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_6 станом на 1989 рік в управлінні відсутні. Рекомендовано звернутись до територіального підрозділу ДМС України за місцем її постійного проживання з метою перевірки належності до громадянства України та подальшого оформлення паспорта громадянина України (а. с. 12, 13);
копію відповіді ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 23 жовтня 2024 року № 8010.4.1-46039/80.3-24 на адвокатський запит ОСОБА_2 , у якій зазначено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованою чи знятою з реєстраційного обліку по м. Києву та Київській області не значиться, паспортом громадянина колишнього СРСР (зразка 1974 року) та паспортом громадянина України органами внутрішніх справ та міграційної служби м. Києва та Київської області не документована. У ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області відсутня інформація щодо місця постійного проживання/проживання ОСОБА_1 на дати, з якими законодавець пов'язує належність особи до громадянства України відповідно до ст. 3 Закону України «Про громадянство України» (24 серпня 1991 року, 13 листопада 1991 року). У графі 6, долучених до запиту копіях заяв на видачу паспорта громадянина колишнього СРСР (зразка 1974 року) Форм 1, ОСОБА_5 , міститься інформація про місце її проживання село Понінка Полонського району Хмельницької області. З огляду на вимоги Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення повноважень органів місцевого самоврядування та оптимізації надання адміністративних послуг» від 10 грудня 2015 року № 888-VIII реєстраційні обліки територіальних підрозділів ДМС передані органам сільських, селищних або міських рад, сільським головам (у випадку, коли відповідно до закону виконавчий орган сільської ради не утворено). Враховуючи викладене, роз'яснено, що для отримання актуальної інформації про зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 станом на 24 серпня 1991 року або 13 листопада 1991 року, необхідно звернутися до відповідного органу реєстрації, після чого з питання встановлення особи та можливого оформлення паспорта громадянина України до підрозділу міграційної служби за місцем проживання (а. с. 14, 15);
копію відповіді від 02 листопада 2024 року № 80.3213-2170/80.3213.1-24 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області на адвокатський запит ОСОБА_2 , у якій зазначено, що документувати ОСОБА_1 паспортом громадянина України не можливо, оскільки не встановлено її належність до громадянства України; роз'яснено умови та порядок набуття громадянства України відповідно до Закону України «Про громадянство України»; звернуто увагу, що рішення суду встановлює лише факт проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року та не встановлює належність до громадянства України; указано, що особа, яка звертається із заявою щодо громадянства України, має пред'явити документ, що посвідчує її особу, у разі відсутності документа необхідно встановити особу; оформлення паспорта громадянина України буде можливе лише після прийняття рішення про встановлення належності до громадянства України (а. с. 16, 17).
На виконання ухвали Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 червня 2025 року про витребування доказів Головний центр обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України щодо надання інформації про перетинання державного кордону України у період з 01 січня 1991 року до 01 грудня 1991 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , повідомив про неможливість надати інформацію, за період, що запитується, оскільки у Базі даних така інформація зберігається з 08 листопада 2017 року, а до дії положення про Базу даних зберігалася протягом 5 років (а. с. 138, 139, 145).
У відповідь на запит адвоката Кузнєцової С.О. Управління Державної міграційної служби України у Хмельницькій області 18 липня 2025 року № 6801.2.4.-3106/68.01-25 повідомило, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за обліками УДМС у Хмельницькій області паспортом громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року після 1989 року не документувалась (а. с. 150).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції заявниця та її представник підтримали заяву та просили її задовольнити. У судовому засіданні заявниця, її представник підтримали подану заяву просили її задовольнити. ОСОБА_1 пояснила, що народилася в Україні, з України ніколи не виїжджала, у 1989 році втратила паспорт, з чоловіком розлучилась, проживала у смт. Понінка Полонського району Хмельницької області, працювала без оформлення трудової книжки поваром переважно на сімейних урочистостях (хрестини, весілля), поминках тощо. За медичною допомогою за місцем проживання не зверталась. У 2019 році переїхала до знайомої у Броварський район Київської області, де проживає на даний час. Усно декілька разів зверталась до відповідних органів у Хмельницькій області та намагалась оформити паспорт.
Також судом першої інстанції були допитані свідки.
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_8 пояснила, що станом на 1991 рік ОСОБА_1 проживала з у смт. Понінці Хмельницької області, коли вона з навчання приїжджала (1988-1990 роках) до батьків, часто її бачила. Вона з батьками проживала недалеко від сім'ї ОСОБА_1 . Сестра ОСОБА_1 працювала у кафе її батьків, сама ОСОБА_1 також працювала у її батьків. З 2019 року ОСОБА_1 переїхала до неї у Броварський район, працює поваром. На даний час вона допомагає ОСОБА_1 в оформленні документів. Зі слів батьків, ще до 2019 року їй відомо, що у ОСОБА_1 немає документів. На її думку, необхідності такої не було, оскільки вона офіційно не працювала.
Свідок ОСОБА_9 пояснила суду, що ОСОБА_1 є її тіткою та хрещеною матір'ю, проживала з рідною сестрою, за кордон не виїжджала, підробляла не офіційно. Документи ОСОБА_1 намагались оформити, неодноразово звертались щодо втрати паспорта, проте новий паспорт не змогли оформити.
Свідок ОСОБА_7 пояснила суду, що ОСОБА_1 є її рідною молодшою сестрою. Пояснила, що проживали разом у батьківській хаті, вона в одній половині, а сестра в іншій. Працювала по селах, допомагала їй доглядати дітей. Після розлучення, у 1989 році, постійно проживала у смт Понінка, до 2019 року. Про відсутність у ОСОБА_1 документів знала, вони не одноразово намагались їх оформити, останній раз у 2011 році, але їм ніхто не хотів допомогти.
Крім того, 14 березня 2026 року представником позивача подано клопотання про долучення нового доказу, а саме копію акта депутата від 09 березня 2026 року.
Згідно з ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Водночас, заявником не наведено об'єктивних причин, які перешкодили подати вказані докази у встановлений законом строк, не заявлено клопотання про поновлення строку для подання нових доказів.
Крім того, наданий позивачем доказ не існував на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, що прямо суперечить правовим висновкам Верховного Суду в постановах від 16 червня 2021 року у справі № 336/1461/19 (провадження № 61-17391св20), від 07 липня 2021 року у справі № 509/4286/16-ц (провадження № 61-2393св21), від 14 липня 2021 року у справі № 405/2098/18 (провадження № 61-106св21), в яких зроблено правовий висновок про те, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 367 ЦПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.
Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.
Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України)
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Частинами першою-третьою статті 294 ЦПК України визначено, що під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити учасникам справи їхні права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи.
З метою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.
Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
При цьому суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.
Факти, що підлягають встановленню судом, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи матиме він правові наслідки.
Метою встановлення будь-якого факту, що має юридичне значення, є можливість скористатися правом, яке надане заявнику відповідно до чинного законодавства України, але через неможливість документального підтвердження не може бути реалізованим. Мета дозволяє визначити коло заінтересованих осіб, а також докази, які мають бути досліджені під час судового розгляду справи.
Отже, сутність справ окремого провадження полягає у підтвердженні судом наявності чи відсутності певних юридичних фактів (станів), що є умовами здійснення прав і реалізації інтересів осіб або підставами для їх обмеження. Тому суд лише з'ясовує можливість досягнення тієї мети, яку перед собою ставить заявник, у разі подання заяви про встановлення факту, що має юридичне значення.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Зі змісту заяви про встановлення факту проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року вбачається, що метою встановлення такого факту є встановлення її належності до громадянства України та отримання паспорта громадянина України.
Для встановлення факту, що має юридичне значення, метою якого є встановлення належності до громадянства України, слід застосовувати Закон України «Про громадянство України» та Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень.
Стаття 3 Закону України «Про громадянство України» (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) встановлює належність до громадянства України. Відповідно до цієї статті громадянами України є:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
У частині другій цієї статті вказано, що особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.
Встановлення належності особи до громадянства України це - визнання особи громадянином України відповідно до статті 3 Закону України «Про громадянство України», але яка з тих чи інших причин досі не має паспорта громадянина України та не є громадянином іншої держави.
З метою організації виконання Закону України «Про громадянство України» Указом Президента України № 215 від 27 березня 2001 року постановлено, зокрема, затвердити Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок).
Так, цим Порядком відповідно до Закону України «Про громадянство України» визначено перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України.
Згідно з пунктом 7 Порядку встановлення належності до громадянства України стосується:
а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року;
б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті «а» цього пункту;
в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.
Для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає до територіального органу Державної міграційної служби України за місцем проживання:
а) заяву про встановлення належності до громадянства України;
б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);
в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Отже, встановлення юридичного факту про те, що на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) особа постійно проживала на території України, є підставою для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 статті 3 Закону України «Про громадянство», і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 25 березня 2024 року у справі № 161/9609/22 (провадження № 61-12995сво22).
Верховний Суд у постанові Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 740/4027/20 виснував, що неможливо встановити факт постійно проживання заявника на території України станом на 1991 рік на підставі доказів, які не містять інформації щодо такого проживання саме відносно особи, яка безпосередньо звернулася із заявою про встановлення такого факту.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 1991 року до 2023 року з метою оформлення та отримання паспорта громадянина України офіційно не зверталась, документи, передбачені Порядком оформлення, видачі, обміну, пересилання вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302, для оформлення паспорта громадянина України офіційно не подавала, відповідно рішення про відмову в оформлені паспорта громадянина України не приймалося.
Відмовляючи в задоволенні заяви, суд першої інстанції вірно зазначив, що без встановлення особи в позасудовому або в судовому порядку неможливо встановити і факт проживання на території України цієї особи.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Надання адміністративної послуги з оформлення паспорта громадянина України регламентовано Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Законом України «Про громадянство України».
Згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) паспорт громадянина України відноситься до документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, і оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру.
Частиною першою статті 4 вказаного Закону передбачено, що Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про зареєстроване або задеклароване місце проживання (перебування) особи.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 зазначеного Закону ідентифікація особи - встановлення особи шляхом порівняння наданих даних (параметрів), у тому числі біометричних, з наявною інформацією про особу в реєстрах, картотеках, базах даних тощо.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону розпорядник Реєстру - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360, визначено, що Державна міграційна служба України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302 затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України (далі - Порядок № 302).
У пунктах 38-40 Порядку № 302 передбачено, що після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального підрозділу Державної міграційної служби України здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім'я якої оформляється паспорт. Ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру. Ідентифікація особи, на ім'я якої оформляється паспорт і стосовно якої відсутня інформація в базах даних Реєстру, здійснюється відповідно до наявних державних та єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій.
У виключних випадках за результатами перевірок, за якими особу не ідентифіковано, проводиться процедура встановлення особи (пункт 43 Порядку № 302).
Зокрема, цим пунктом встановлено, що у разі неподання особою, яка досягла 18-річного віку, документів з фотокартками проводиться процедура встановлення особи шляхом надсилання запитів щодо перевірки документів та інформації, зазначеної заявником у письмовому зверненні, зокрема до Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції, Міністерства юстиції України, органів Державної фіскальної служби, навчальних закладів, військових частин, військових комісаріатів, установ виконання покарань, для отримання інформації з наявних державних та єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій, у тому числі фотокартки особи, яка дасть змогу ідентифікувати особу. В процесі перевірки береться до уваги вся інформація, яку повідомив заявник. Одночасно проводиться перевірка за даними обліку територіальних органів та територіальних підрозділів Державної міграційної служби. Перевірка стосовно осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України проводиться, зокрема, за даними Державного реєстру виборців шляхом надсилання запитів до відповідних відділів ведення Державного реєстру виборців. Крім того, у виключних випадках за відсутності фотокартки особи та за результатами перевірок, за якими особу не ідентифіковано, з метою встановлення особи проводиться опитування родичів, сусідів, які були зазначені у письмовому зверненні. За результатами їх свідчень складається акт встановлення особи за формою, встановленою МВС.
Згідно з частиною першою статті 10 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» у разі неможливості встановити особу розпорядником реєстру особа встановлюється за рішенням суду про встановлення факту, що має юридичне значення, для видачі документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України. До завершення процедури встановлення особи державною міграційною службою України та (або) прийняття відповідного рішення суду, документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, не видаються.
Враховуючи вищевикладені норми законодавства, заявник має право на встановлення відповідного факту, що має юридичне значення у порядку, визначеному частиною першою статті 10 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус».
Згідно до вимог вищевказаного законодавства України, вбачається, що у разі, якщо Державна міграційна служба України не змогла встановити особу заявника після проведення процедури ідентифікації, то встановлення такого факту проводиться у судовому порядку.
До місцевого загального суду подається заява про встановлення факту, що має юридичне значення, для видачі документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України.
Відповідно до вищевказаних нормативних актів, основними документами, які дозволяють особі звернутися до суду, мають бути: свідоцтво про народження особи та рішення Державної міграційної служби України про неможливість встановити особу після проведення процедури ідентифікації.
У своїй заяві до суду заявник має вказати, який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують цей факт (показання свідків, біографічні дані заявника та будь-які документи, які надають можливість перевірити інформацію щодо його особи).
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 02 вересня 2020 року у справі № 366/474/19, від 19 жовтня 2022 року у справі № 511/409/20, від 16 листопада 2022 року у справі № 755/16248/18.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року, водночас будь-яких документів, що могли б посвідчити її особу, суду не надала.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» документами, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, є: а) паспорт громадянина України; б) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; в) дипломатичний паспорт України; г) службовий паспорт України; ґ) посвідчення особи моряка; д) посвідчення члена екіпажу; е) посвідчення особи на повернення в Україну; є) тимчасове посвідчення громадянина України; 2) документи, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус: а) посвідчення водія; б) посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон; в) посвідка на постійне проживання; г) посвідка на тимчасове проживання; ґ) картка мігранта; д) посвідчення біженця; е) проїзний документ біженця; є) посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту; ж) проїзний документ особи, якій надано додатковий захист.
Враховуючи те, що ОСОБА_1 паспорт громадянина колишнього СРСР втратила, доказів про звернення до Державної міграційної служби України з метою встановлення особи не надала, таких вимог в суді не заявляла, тому слід погодитися з висновком суду першої інстанції про те, що без встановлення такого факту, що проводиться в позасудовому або в судовому порядку, неможливо встановити і факт проживання цієї особи на території України.
Апеляційний суд враховує, що на підставі наданих заявником доказів, у яких зазначені різні прізвища, неможливо ідентифікувати особу, а саме ОСОБА_1 , у якої відсутній документ, що її посвідчує.
Отже, ОСОБА_1 не позбавлена права звернутися як у досудовому порядку, так і до суду із заявою про встановлення особи заявника та одночасно про встановлення факту, що має для нього юридичне значення, зокрема, факту проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, надавши відповідні докази, які підтверджують її особу.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21 травня 2024 року у справі № 155/1085/23 (провадження № 61-3237св24) за подібних обставин, а саме ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту його проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, водночас будь-яких документів, що могли б посвідчити його особу, суду не надав.
Доводи апеляційної скарги, що особа заявника вважається вже встановленою відповідно до п. 43 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302, і такої ж думки дотримується і заінтересована особа, яка зазначала лише про необхідність встановити факт постійного проживання, без необхідності встановлення особи, і що судом зроблено безпідставний висновок, що заявниця має пройти процедуру встановлення особи, без посилання на норму закону чи нормативний акт, який зобов'язує це зробити, ґрунтуються на помилковому тлумаченні заявником наведених вище норм матеріального права щодо порядку ідентифікації особи уповноваженим органом та відхиляються апеляційним судом.
Крім того, доводи апеляційної скарги, що жодного зауваження та роз'яснення з приводу того, що ОСОБА_1 має пройти процедуру встановлення особи, з боку органом ДМСУ повідомлено не було, спростовуються листом ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 02 листопада 2024 року № 80.3213-2170/80.3213.1-24 на адвокатський запит ОСОБА_2 , у якій звернуто увагу, що особа, яка звертається із заявою щодо громадянства України, має пред'явити документ, що посвідчує її особу, у разі відсутності документа необхідно встановити особу.
Доводи апеляційної скарги, що факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року та 23 листопада 1991 року на території України підтверджується показаннями трьох свідків, а також відсутністю в матеріалах справи відомостей про її виїзд за межі України, що унеможливлюється втратою паспортного документу ще у 1989 році, після чого нові паспортні документи їй не видавались, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, що без встановлення особи в позасудовому або в судовому порядку неможливо встановити і факт проживання на території України цієї особи, та відхиляються апеляційним судом.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, висновків суду першої інстанції не спростовують, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки суду першої інстанції, яким була надана належна правова оцінка, зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовим рішенням і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 09 квітня 2026 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.