Справа №:755/14024/24
Провадження №: 2/755/2644/26
"02" квітня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:
головуючого судді - Гаврилової О.В.,
за участю секретарів: Бєльченко М.В., Гречаної Ю.О., Зілінської М.В., Онопрійчук Д.П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - адвокат Горбовий В.А.,
відповідач - ОСОБА_2 ,
представник відповідача - адвокат Спаський А.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю, -
Позивач ОСОБА_1 звернулась до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю.
Згідно заявлених вимог, позивач просить суд: визнати квартиру АДРЕСА_1 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 , як майно, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто.
Вимоги позову обґрунтовані тим, що позивач з 01.08.1996 по 17.02.2006 працювала медичною сестрою поліклініки Медсанчастини Київміськбуд. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_3 , після смерті якого позивач отримала спадщину, яке складалася з грошового вкладу, 1/4 частини автомобіля марки AUDI 100 та 1/4 частину гаражного боксу. Вказане майно позивач продала та отримала особисті грошові кошти. 03.01.2005 позивач отримала (на умовах позики) 7500,00 доларів США від ОСОБА_4 та повинна була їх повернути не пізніше 2006 року. Вказані грошові кошти позивач брала в борг з метою купівлі собі квартири, яка б була її особистою приватною власністю. 29 грудня 2005 року між позивачем та АТ АКБ «АРКАДА» було укладено кредитний договір № 47562, відповідно до умов якого позивачу були надані кредитні кошти в сумі 43 826 грн 97 коп для інвестування будівництва однокімнатної квартири, площею 45,26 кв.м., за будівельною адресою: АДРЕСА_2 , в подальшому - поштова адреса: АДРЕСА_3 . Зобов'язання позивача за даним кредитним договором було виконано 06.06.2007 в повному обсязі. Згідно Свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 02.02.2006, виданого на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення від 23.01.206 № 95-С/КІ, ОСОБА_1 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_4 , загальною площею 45.70 кв.м, житловою площею 17.40 кв.м. 18.08.2007 між сторонами було зареєстровано шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народився син народився ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у сторін народився син ОСОБА_6 . За час шлюбу, а саме: 20.01.2009 сторонами було придбано (за спільні кошти подружжя) автомобіль GEELY MR-7151A, номерний знак НОМЕР_2 , і в подальшому 20.12.2011 було придбано автомобіль HYUNDAI ACCENT 2011 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 , які було оформлено (зареєстровано) на відповідача. Крім того, за час шлюбу (18.03.2015, 23.10.2015 та 05.12.2015) було придбано (за спільні кошти подружжя) інші автомобілі, а саме: ЗАЗ LANOS, PEUGEOT 407 та PEUGEOT BIPPER, які також було зареєстровано на відповідача. У 2012 році позивач вирішила продавати квартиру АДРЕСА_4 , та яка належала їй на праві особистої приватної власності (була придбана до реєстрації шлюбу за особисті кошти), оскільки позивач хотіла придбати для себе та своїх дітей житло, що має більшу житлову площу, а відповідач майже не працював (не мав постійного місця роботи і доходів), і від випадкових заробітків отримував не велику заробітну плату та не мав можливості придбати інше житло та покращити умови проживання сім'ї. 10.05.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Максимум» та позивачем було укладено попередній договір міни, відповідно до якого сторони зобов'язувалися на умовах передбаченим розділом 2 цього Попереднього договору укласти Договір міни. За основним договором кожна зі Сторін зобов'язувалася передати іншій Стороні у власність права власності в обмін на інший об'єкт права власності, а саме: Покупець зобов'язується передати у власність ОСОБА_7 в оригіналі шляхом вчинення індосаменту на оригіналі Заставної на користь Забудовника в порядку, встановленому чинним законодавством та визначеному пунктом 2.6 цього Договору, а забудовник зобов'язується після введення Будинку в експлуатацію, реєстрації пава власності на приміщення на Забудовника, але не раніше отримання у власність від Покупця оригіналу Заставної, передати покупцю у власність приміщення. Характеристика Заставної, що є предметом Основного договору: Серія, номер та дата видачі Заставної: серія АА № 011499 (дата видачі 08.12.2011); Іпотекодавець (особа, яка видала заставну): Товариство з обмеженою відповідальністю «Максимум»; Предмет іпотеки: майнові права на приміщення (квартиру) АДРЕСА_5 , кількість кімнат 2, поверх АДРЕСА_6 , загальна проектна проща 65,06 кв.м.; Вартість основного зобов'язання - 450 910 грн. 89 коп., крім того 1% від суми позики, що становить 4509 грн. 11 коп. 10.05.2012 між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Крістал Менеджмент»», яке діяло від свого імені на за рахунок і в інтересах активів пайового венчурного інвестиційного фонду «Інтеграл-Буд» недиверсифікованого в особі Генерального директора ОСОБА_8 , було укладено Договір купівлі-продажу заставної № 148-12-БВ, відповідно до п.2.1 якого Продавець зобов'язується передати у власність Покупця, а Покупець прийняти та оплатити заставну. Номінальна вартість Заставної, як розмір основного зобов'язання: 450 910 грн. 89 коп. Договірна вартість Заставної на момент укладення цього Договору: 732 246 грн. 07 коп. Відповідно до п.2.2 Договору купівлі-продажу заставної № 148-12-БВ від 10.05.2024 Покупець набуває права кредитора за Основним зобов'язанням та іпотекодержателя за Іпотечним договором, а права Продавця, як попереднього власника Заставної припиняються з дати передачі Заставної Покупцю в порядку, передбаченому розділом 3 Договору. 15.05.2012 відповідач продав автомобіль HYUNDAI ACCENT 2011 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 , який було придбано 20.12.2011 під час шлюбу та який був спільною сумісною власністю, приблизно за 140 000,00 грн. Вказані грошові кошти було розділено між сторонами порівну, як спільна сумісна власність подружжя. Відповідно до Договору купівлі-продажу квартири від 31.05.2012, позивач продала квартиру АДРЕСА_4 , яка належала позивачу на підставі Свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 02.02.2006, виданого на підставі Наказу Головного управлінні житлового забезпечення від 23.01.2006 № 95-С/КІ. Відповідно до п. 5 Договору купівлі-продажу квартири від 31.05.2012 продаж квартири було здійснено за 478 850 грн. 00 коп. Після продажу спільного автомобіля та поділу грошових коштів між сторонами, а також після продажу вказаної квартири, яка була придбана за особисті кошти позивача і належала їй на праві особистої власності, позивач розуміла, що не вистачає грошових коштів (приблизно 183 500,00 грн) для оплати рахунку за Договором купівлі-продажу заставної № 148-12-БВ, тому позивач вирішила взяти на умовах позики у борг 185 000,00 грн у своєї подруги та куми - ОСОБА_9 , яка надала ці кошти в борг особисто позивачу, які вона самостійно певний час повертала зі своїх особистих доходів. 24.09.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Максимум» від імені та за дорученням якого діє Товариство з обмеженою відповідальністю «ХХІ століття Брокерідж» (Сторона-1) та позивачем (Сторона-2) було укладено Договір міни. Відповідно до п. 2.1 Договору міни від 24.09.2012 Сторона-1 передає у власність Стороні-2, а Сторона-2 приймає у власність Квартиру. Відповідно до п. 2.3 Договору міни від 24.09.2012 в обмін Сторона-2 передає у власність Стороні-1, а Сторона-1 приймає у власність Заставну. Відповідно до п. 2.4 Договору міни від 24.09.2012 в результаті обміну у власність Сторона-2 переходить Квартира, у власність Сторони-1 переходить Заставна. 30.10.2012 за позивачем було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Після придання квартири, у 2012 році позивач зі своєю родиною (синами та чоловіком) стали проживати за адресою: АДРЕСА_7 . Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26.06.2018 у справі № 755/3928/18 було задоволено позов позивача та розірвано шлюб між сторонами. Позивач зазначає, що виникла необхідність у визнанні квартири АДРЕСА_1 її особистою приватною власністю.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 01 жовтня 2024 року відкрито провадження в даній цивільній справі та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження до підготовчого засідання.
04 листопада 2024 року відповідачем ОСОБА_2 подано до суду через систему «Електронний суд» відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити в задоволенні позову. За наведеними у відзиві доводами, спірна квартира АДРЕСА_1 придбана сторонами в період шлюбу, за спільні кошти, належить сторонам на праві спільної сумісної власності на підставі Договору міни, укладеного позивачем в інтересах сім'ї сторін, за згодою відповідача. Так, відповідно до Заяви подружжя про згоду на укладення договорів, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Л.А. 10.05.2012 за реєстровим номером 1285, відповідач надав дружині згоду на укладення низки правочинів, спрямованих на придбання спірної квартири, яка на той час будувалася, а саме: договору купівлі-продажу цінного паперу Заставної, попереднього договору міни Заставної на Квартиру, а також, після введення будинку в експлуатацію, договору міни Заставної на Квартиру. Відповідач стверджує, що правочини укладатимуться його дружиною в інтересах сім'ї, укладення цих договорів відповідає спільному волевиявленню сторін. У п. 4.5 Договору міни зазначено, що оскільки ОСОБА_10 придбана Стороною-2 (позивачкою) в період зареєстрованого шлюбу, цей договір укладається за згодою другого з подружжя Сторони-2, яка викладена в заяві, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Л.А. 10.05.2012 за реєстровим номером 1285. Квартира, яка стане власністю Сторони-2 в результаті обміну на заставну, належатиме їй на праві спільної сумісної власності, як така, що набута під час шлюбу. Договір підписано позивачем особисто, власноручно, без будь-яких застережень. З наведеного відповідач вважає, що самою позивачкою квартиру було визнано спільною сумісною власністю подружжя, рівно як і кошти, за які її було придбано. Хоча ані в заяві відповідача про згоду, ані в договорах не йшлося про кошти, за які придбавається квартира, сторонами як подружжям само собою розумілося, що це спільні кошти з сімейного бюджету сторін. Жодної заяви про те, що на придбання квартири повністю або частково витрачені особисті кошти позивача, вона не робила. До того ж позивач мала юридичну освіту і добре усвідомлювала, який правочин вона вчиняє. За наведених вище обставин, відповідач зазначає, що набута за Договором міни квартира є спільною сумісною власністю подружжя сторін не тільки тому, що відповідно до закону існує припущення (презумпція) спільності майна, набутого у період шлюбу, а й тому, що обидва з подружжя за спільною домовленістю прийняли таке рішення під час її набуття, виразивши свою волю щодо режиму майна у нотаріально засвідчених документах, підтвердивши тим самим і спільність коштів, за які це майно було придбано. Відповідач зазначає, що всі кошти, які у 2005 році були запозичені на придбання квартири АДРЕСА_4 , позичалися за спільним відповідача з позивачкою рішенням, оскільки з 2001 року сторони проживали однією сім'єю, як подружжя, вели спільний побут і спільний бюджет, доходи та витрати були спільними. Сторони проживали в будинку, який належав родині відповідача, разом з батьком, братом і його родиною останніх. Власного житла у позивача не було. На той час позивач працювала медсестрею у поліклініці Київміськбуду, який надавав своїм працівникам знижки на придбання квартир власної забудови. Сторони вирішили скористатися нагодою і придбати власне житло для сім'ї. Позивачу, як працівнику, надавалася можливість купити квартиру за собівартістю. Тому саме на її ім'я був оформлений договір на будівництво квартири, а відповідач довіряв їй як дружині. Ця квартира будувалася протягом 2005 року. У лютому 2006 року будівництво було завершено, а позивачу видано свідоцтво про право власності як на новобудову. Квартира була здана без оздоблювальних робіт, для приведення її у стан, придатний для проживання, сторони вклали ще немало коштів, в тому числі після реєстрації шлюбу, переїхали в квартиру після народження старшого сина у 2008 році. Повернення запозичених коштів, в тому числі кредиту від банку, відбувалося за рахунок спільних коштів сторін, які заробляв саме відповідач. На той час позивач звільнилась з поліклініки на початку 2006 року, деякий час отримувала допомогу по безробіттю, а коли працевлаштувалась до Пенсійного фонду у 2007 році, одразу ж завагітніла і сторони зареєстрували шлюб, а після народження старшого сина, позивач перебувала у відпустці по догляду за дітьми доки молодшому сину не виповнилося 6 років - майже до кінця 2016 року. Тому, за доводами відповідача, кошти від продажу цієї квартири позивач вважала спільними, отже у відповідача не було жодної причини звертатися до суду за визнанням цієї квартири або коштів від її продажу спільним майном. Відповідач зазначає, що позивачем не вказано суму коштів, які вона отримала від продажу успадкованого після смерті її батька майна у 2004 і 2008 роках, на що вони витрачалися і коли. При цьому, відповідач пам'ятає, що ці кошти були незначними та відразу були витрачені на поточні потреби і не були вкладені на придбання нерухомості. Відповідач підтверджує, що сторони придбавали за час шлюбу вказані позивачем автомобілі, а після їх продажу кошти надійшли до сімейного бюджету, в тому числі й кошти від продажу HYUNDAI ACCENT, 2011 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 , який був придбаний 20.12.2011, а через півроку 15.05.2012 проданий саме задля купівлі спірної квартири. Тому відповідач наголошує, що твердження позивача про поділ між сторонами цих коштів є неправдивими, а поділені між сторонами були лише грошові кошти від продажу старенького PEUGEOT BIPPER, номерний знак НОМЕР_4 , який відповідач продав за згодою позивача 03.01.2019, після розірвання шлюбу. Щодо придбання спірної квартири, відповідач зазначає, що коли народився другий син, сторонами спільно було прийнято рішення про придбання нової двокімнатної квартири на первинному ринку. Сторони разом відвідували представників забудовника і нотаріуса, 10.05.2012 відповідач оформив у нотаріуса Заяву подружжя про згоду на укладення правочинів, спрямованих на придбання спірної квартири, а позивачем було укладено Договір купівлі-продажу Заставної і Попередній договір міни Заставної на квартиру, ціна Заставної становила 732 246,07 грн. Після цього за рахунок спільних коштів сторін, які складалися із заощаджень сторін (заробітна плата, доходи від оренди), запозичених у батька відповідача коштів, доходів від продажу майна (машина, квартира на ОСОБА_11 ), було внесено платежі за договором купівлі-продажу Заставної, тобто сплачено повну вартість квартири, що будувалася (732 246,07 грн). Відповідно до п. 6.2 Договору, повну суму 732 246,07 грн потрібно було сплатити до 21 травня 2012 року. Тому щоб зменшити суми неустойки та уникнути розірвання договору і нарахування штрафу, найбільшу суму сторони сплатити до вказаної дати, а після продажу квартири на АДРЕСА_8 (31.05.2012) внесли мінімальний остаточний платіж, після чого 11 червня 2012 року було отримано оригінал Заставної. Відповідач зазначає, що неможливо визначити, скільки саме коштів від тих, що отримані від продажу квартири на ОСОБА_11 , було спрямовано на сплату за Заставну, а скільки витрачено на поточні потреби сім'ї, стверджує, що всі отримувані кошти становили сімейний бюджет. 24 вересня 2012 року позивачем було укладено Договір міни Заставної на готову квартиру, поки будувалася квартира, а потім облаштовувалася новими меблями і технікою, сторони жили у брата відповідача і наприкінці 2012 року переїхали у новозбудовану квартиру. Також відповідач зазначає про неправдивість тверджень позивача про те, що вона нібито позичала для придбання квартири 185 тисяч гривень у куми Курочки, а потім самостійно певний час повертала зі своїх особистих доходів, адже такі кошти не позичались і особистих доходів у позивача не було, остання перебувала на повному утриманні відповідача, доглядаючи за двома маленькими дітьми. Також відповідач підтвердив, що після розірвання шлюбу сторони припинили сімейні відносини і ведення сумісного господарства, але проживали у спільній квартирі разом з двома дітьми, на той час позивач ніяким чином не порушувала права відповідача на спільне майно та не оспорювала їх. Але у травні 2020 року відповідач був вимушений піти з оселі, а позивач змінила замок, позбавивши відповідача можливості користуватись його майном. 13.02.2023 позивачем до Дніпровського районного суду було подано позов про визнання права спільної сумісної власності на цю квартиру, поділ і усунення перешкод в користуванні нею, який повністю задоволено рішенням від 30.10.2024 (справа № 755/1980/23). Також відповідач зазначає, що із самого початку розгляду справи позивач намагалася ввести суд в оману щодо фактичних обставин придбання майна, приховувала докази. (т.1 а.с.58-66)
19 листопада 2024 року до суду надійшла відповідь на відзив позивача ОСОБА_1 , подана представником - адвокатом Горбовим В.А. За наведеними у відповіді доводами, відповідачем не спростовано доказами придбання спірної квартири за особисті кошти позивача. Позивачем не заперечується, що відповідач надавав згоду на укладання правочинів, спрямованих на придбання спірної квартири, оскільки на момент укладання цих договорів сторони перебували в зареєстрованому шлюбі та без наявності нотаріально посвідченої згоди відповідача, нотаріус не мав повноважень посвідчувати відповідні правочини. Через перебування сторін у шлюбі на час укладання договору купівлі-продажу спірної квартири, іншого тексту, крім посилання на згоду другого з подружжя бути не могло. Позивач наголошує на тому, що вважала спірне майно її особистою власністю, як придбане за її особисті грошові кошти. Позивач не мала наміру встановлювати право особистої приватної власності до того, коли через 12 років після придбання квартири та через 5 років після розірвання шлюбу відповідач вирішив, що квартира є спільною власністю. Також позивач у відповіді заперечує факт спільного проживання сторін з 2001 року та зазначає про таке проживання з 2007 року, крім того, вказує, що відповідачем не надано доказів, що кошти в 2005 році позичались за спільним рішенням сторін, про що стверджується відповідачем. Посилається на те, що відповідачем не надано доказів того, що твердження позивача про поділ коштів від продажу автомобіля HYUNDAI ACCENT, 2011 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 , є неправдивими. Також позивач стверджує, що жодних коштів від продажу автомобіля, реалізованого після розірвання шлюбу, відповідач позивачу не надавав, придбав новий автомобіль, який оформив на свого племінника. У відповіді також наводяться доводи про те, що позивач дійсно позичала кошти у куми, має безперервний стаж роботи з 1996 року, відповідач майже весь час перебування у шлюбі не працював, а позивач під час перебування у відпустці по догляду за дитиною працювала не офіційно. Також позивачем заперечуються твердження відповідача про те, що сторони проживали до 2020 року і твердження про позбавлення права користуватись майном. Також зазначається, що рішення у справі № 755/1980/23 не надбало законної сили. Наголошує на хибності тверджень відповідача про те, що позивач намагалась ввести суд в оману. (т.1 а.с.97-100)
20 січня 2025 року відповідачем ОСОБА_2 подано до суду через систему «Електронний суд» заперечення, в яких зазначається, що відповідач не має постійного місця проживання з тих пір як позивач почала чинити йому перешкоди в користуванні спірною квартирою, змінивши замки та поселивши в квартирі свого співмешканця. Тому 13.09.2021 відповідач вимушений був стати на облік як бездомна особа, а з 16.05.2022 має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІТС, проте заяви позивача, у тому числі й по суті справи, не надсилаються до електронного кабінету відповідача. По суті доводів позивача відповідач зазначає, що всі кошти, за які придбавалося майно, в тому числі й заощадження сторін (як офіційна, так і неофіційна зарплата, доходи від оренди, які відповідач вносив до сімейного бюджету), запозичені кошти (у брата відповідача, а не у куми), доходи від продажу майна (машина, квартира на ОСОБА_11 ), апріорі були спільними, оскільки сторони були сім'єю. До спільних коштів сторін відповідач відносить і кошти, отримані від продажу квартири на ОСОБА_11 , яка була оформлена на позивача. Зазначає, що вказані кошти з сімейного бюджету витрачалися за спільним рішенням не тільки на придбання квартири, а й на інші потреби сім'ї сторін. Відповідач вказує на те, що позивачем не надано жодного доказу про одержання позивачем особистих коштів та їх сплати за квартиру. З приводу доводів позивача про те, що вона мала на меті укласти договори на придбання майна не в інтересах сім'ї, а тільки для себе особисто, але стала заручницею законодавства, нотаріуса та свого чоловіка, тому не мала іншого варіанту крім отримання від відповідача згоди на укладення угод в інтересах сім'ї та підписати договори, умови яких неможливо було викласти інакше, позивач вказує на неправдивість таких тверджень, оскільки якщо б позивач мала особисті кошти, відповідач ніколи б не надав у нотаріуса згоду на придбання будь-якого майна на суму цих коштів у особисту власність позивача, а нотаріус виклав би відповідним чином умови договору згідно законодавства. Стверджує, що позивач дійсно мала намір укласти договори в інтересах сім'ї, всі кошти та обидві квартири вважала спільними, оскільки заробляв на них саме відповідач. Вважає, що навів достатні письмові докази належності спірної квартири до спільної сумісної власності подружжя, її набуття в інтересах сім'ї на підставі спільного волевиявлення сторін і за спільні кошти. Зазначає, що власна згода позивача укласти договір на придбання майна у спільну сумісну власність підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. Підкреслює, що позивач не надала жодного доказу на підтвердження того, що вона мала особисті доходи, сплачувала повністю або частково особисті кошти в рахунок оплати спірної квартири і взагалі мала намір набути квартиру або її частку у свою особисту власність. Відповідач вважає вигадкою доводи позивача з приводу позичання 185 000 грн у куми Курочки та повернення грошей за рахунок заробітків від «крапельниць» у період перебування у відпустці по догляду за двома маленькими дітьми. Зазначає, що якщо б це і було би правдою, то лише породило би обов'язок відповідача, як другого з подружжя за договором позики, а на режим майна, встановлений у договорі, це ніяким чином не вплинуло би. (т.1 а.с.123-127)
Також позивачем були подані до суду додаткові пояснення, які не є заявою по суті справи в розумінні ст. 174 ЦПК України.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 11 березня 2025 року закрито підготовче провадження в даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Горбовий В.А. в судовому засіданні підтримали позов та просили заявлені в ньому вимоги задовольнити, надали пояснення аналогічні доводам, викладеним у заявах по суті справи.
Позивач додатково позивач пояснила, що спільна квартира була придбана одним платежем 24 вересня 2012 року та на її придбання були спрямовані кошти він продажу належної позивачу до шлюбу квартири, половина коштів позивача від реалізації придбаного в шлюбі автомобіля, а також кошти позивача від отриманого нею у спадщину майна і запозичені у Курочки кошти, які віддавались їй протягом двох років та були остаточно повернуті приблизно в 2016 році. Наголосила, що відповідач не працював, підробляв у таксі. Також зазначила, що відповідач продав свою квартиру та вклав кошти в новобудову, оформив квартиру на себе після розлучення. Від продажу автомобілів відповідач позивачу кошти не надавав. В подальшому виправилась та пояснила, що на придбання спірної квартири кошти сплачувались двома платежами: 10 травня 2012 року та у вересні 2012 року. Категорично заперечувала проживання сторін однією сім'єю до 2007 року.
Представник позивача додатково пояснив, що перший транш на придбання спірної квартири складав 1% від її загальної вартості, після цього позивач продала свою квартиру на АДРЕСА_8 , взяла 180 000 грн в позику у Курочки, а також своєї частини від продажу авто і 24 вересня 2012 року внесла остаточний платіж. Також зазначив, що між сторонами була домовленість, що відповідач не заявляє вимоги щодо квартири, а позивач - щодо автомобілів.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Спаський А.Ю. в судовому засіданні просили в задоволенні позову відмовити з підстав, наведених у заявах по суті справи.
Відповідач надав пояснення аналогічні доводам, викладеним у заявах по суті справи та наполягав на тому, що сторони проживали однією сім'єю та мали спільний бюджет з 2001 року. Кошти на придбання квартири по АДРЕСА_8 були позичені сторонами у брата відповідача та сестри позивача в 2005 році - по 7 000,00 доларів у кожного, також взяли кредит у банку. Квартира була здана без оздоблювальних робіт, сторони робили ремонт, до 2009-2010 років віддавали борги, відповідач здавав свою квартиру в оренду, яку в подальшому продав. Спірна квартира була придбана на спільні кошти сторін у спільну власність. 10 травня 2012 року було внесено 455 420,00 грн накопичених коштів від оренди квартири відповідача, від продажу автомобіля, а також запозичені кошти. Сторони переїхали жити до брата відповідача, де проживали пів року, придбали автомобіль. Друга оплата за спірну квартиру - частина була внесена з отриманих від продажу квартири на АДРЕСА_8 коштів, які ще кошти були внесені другим траншем, відповідач не зміг пояснити, зазначивши, що частина коштів від продажу квартири була витрачена на меблі та проживання. Зазначив, що у ОСОБА_12 позивач кошти не позичала. Після розлучення, в грудні 2018 року, відповідач продав свою квартиру, вклав у будівництво квартири, яке «заморожене». Крім того зазначив, що отримана позивачем у 2003 році спадщина була незначною.
Також сторони, за їх згодою, були допитані в судовому засіданні як свідки.
Вислухавши пояснення сторін та їх представників, допитавши сторони як свідків та свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Судом установлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 18 серпня 2007 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 26 червня 2018 року (т.1 а.с. 11-12).
Сторони мають двох дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . (т.1 а.с. 9, 10)
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. (ч.3, 4 ст.12 ЦПК України)
Згідно частин 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Як роз'яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов'язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Пленум Верховного Суду України у пункті 23 Постанови від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснив, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.
Предметом спору в даній справі є квартира АДРЕСА_1 .
Сторонами не заперечується придбання вказаного майна під час перебування у шлюбі. При цьому позивачем стверджується, що квартира була придбана за її особисті кошти, а відповідачем - що квартира була придбана за спільні кошти подружжя та є їх спільною сумісною власністю (про що ним була подана позовна заява (справа №755/1980/23, в якій 30 жовтня 2024 року ухвалено рішення та ухвалою Київського апеляційного суду від 25 березня 2025 року зупинено провадження у справі).
З наявних у матеріалах справи доказів убачається, що 10 травня 2012 між ТОВ «Максимум» та ОСОБА_1 було укладено попередній договір міни, відповідно до умов якого сторони зобов'язались укласти договір міни (основний договір), за яким Покупець зобов'язується передати у власність ОСОБА_7 в оригіналі шляхом вчинення індосаменту на оригіналі Заставної на користь Забудовника в порядку, встановленому чинним законодавством та визначеному пунктом 2.6 цього Договору, а Забудовник зобов'язується після введення Будинку в експлуатацію, реєстрації пава власності на приміщення на Забудовника, але не раніше отримання у власність від Покупця оригіналу Заставної, передати покупцю у власність приміщення. Характеристика Заставної, що є предметом Основного договору: Серія, номер та дата видачі Заставної: серія АА № 011499, дата видачі 08 грудня 2011 року. Іпотекодавець (особа, яка видала заставну): ТОВ «Максимум»; Предмет іпотеки: майнові права на приміщення (квартиру) АДРЕСА_5 , кількість кімнат 2, поверх АДРЕСА_6 , загальна проектна проща 65,06 кв.м; Вартість основного зобов'язання - 450 910,89 грн, крім того 1% від суми позики, що становить 4 509,11 грн, договірна вартість приміщення становить 455 420,00 грн, без ПДВ. (т.1 а.с.20-23)
Цього ж числа між ОСОБА_1 та ТОВ «Компанія управління активами «Крістал Ессет Менеджмент», яке діяло від свого імені на за рахунок і в інтересах активів пайового венчурного інвестиційного фонду «Інтеграл-Буд» недиверсифікованого виду закритого типу, було укладено Договір купівлі-продажу заставної №148-12-БВ, об'єктом якого є квартира АДРЕСА_9 (п.1.2. договору). Відповідно до п. 2.1. цього договору, Продавець зобов'язується передати у власність Покупця, а Покупець прийняти та оплатити заставну номінальною вартістю 450 910,89 грн та договірною вартістю на момент укладення цього Договору 732 246,07 грн. (т.1 а.с.24-26)
24 вересня 2012 року між ТОВ «Максимум», від імені та за дорученням якого діє ТОВ «ХХІ століття Брокерідж» (сторона-1) та ОСОБА_1 (сторона-2) було укладено Договір міни, за умовами якого сторона-1 передає у власність стороні-2, а сторона-2 приймає у власність квартиру АДРЕСА_1 , квартира складається з 2 кімнат, загальною площею 64,90 кв.м, житловою площею 32,60 кв.м. За змістом п. 4.5. цього договору, оскільки Заставна придбана Стороною-2 в період зареєстрованого шлюбу, цей договір укладається за згодою другого з подружжя Сторони-2, яка викладена в заяві, справжність підпису на якій засвідчена Косенко Л.А., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 10 травня 2012 року за реєстровим номером 1285. Квартира, яка стане власністю Сторони-2 в результаті обміну на заставну, належатиме їй на праві спільної сумісної власності, як така, що набута під час шлюбу (т.1 а.с.27-28)
Згідно вказаної вище згоди від 10 травня 2012 року, ОСОБА_2 цією заявою стверджує, що правочини укладатимуться його дружиною в інтересах сім'ї, погоджується з усіма умовами договорів та вважає їх вигідними для сім'ї та підтверджує, що укладання цих договорів відповідає їх спільному волевиявленню. (т.1 а.с.67)
30 жовтня 2012 року за позивачем було зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_7 . (т.1 а.с.30)
За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і норма статті 368 ЦК України.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).
За статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (ч.2 ст. 372 ЦК України).
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і особа не зобов'язана доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Таким чином, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 643/4160/16-ц.
Статтею 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття.
За змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, серед іншого, є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2021 року у справі № 756/2527/16-ц (провадження № 61-5837св20) вказано, що «виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. […] вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто».
Заперечуючи проти позову, відповідач посилається на те, що сторони з 2001 року проживали однією сім'єю та вели спільне господарство, тому кошти від реалізації квартири, придбаної за час фактичних шлюбних відносин до реєстрації шлюбу, що були спрямовані на придбання спірної квартири, були їх спільною сумісною власністю.
З наявної в матеріалах справи копії розписки вбачається, що 03 січня 2005 року було складено розписку, за якою ОСОБА_1 позичила у ОСОБА_4 кошти в розмірі 7 500,00 доларів США на придбання квартири від Київміськбуду, які зобов'язалась повернути не пізніше 2006 року. В розписці також відображена інформація про свідка передачі коштів у позику - ОСОБА_13 (т.1 а.с.16)
Зі змісту відповіді уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ АКБ «АРКАДА» вих.№513 від 13 червня 2024 року, на звернення ОСОБА_1 вбачається, що 29 грудня 2005 року між банком та позивачем було укладено кредитний договір № 47562, відповідно до умов якого позивачу були надані кредитні кошти в сумі 43 826,97 грн для інвестування будівництва однокімнатної квартири, площею 45,26 кв.м., за будівельною адресою: АДРЕСА_2 (в подальшому - поштова адреса: АДРЕСА_3 ). 06 червня 2007 року ОСОБА_1 було повністю виконано зобов'язання за кредитним договором № 47562 від 29 грудня 2005 року. (т.1 а.с.15)
02 лютого 2006 року Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було видано ОСОБА_1 . Свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_4 , на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення від 23 січня 2006 року № 95-С/КІ. (т.1 а.с.17)
31 травня 2012 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_14 (покупець) було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 за ціною 478 850,00 грн. В п.8 цього договору відображена заява продавця про те, що на момент укладання цього договору відчужувана квартира не є спільною сумісною власністю подружжя продавця, та що на момент набуття права власності на вищевказану квартиру продавець в шлюбі, як зареєстрованому, так і фактичному не перебував. (т.1 а.с. 19)
Допитана в судовому засіданні позивач ОСОБА_1 , як свідок, показала, що сторони познайомились в 2001 році, зустрічались. Після продажу квартири, отриманої у спадщину від бабусі, позивач оформила депозити у вересні 2001 року на суму 7 000,00 доларів США, після смерті в 2003 році батька, позивач отримала у спадщину частку грошей, автомобіля та гаражного боксу. Оскільки позивач працювала в Київмісьбуді, квартира по АДРЕСА_8 була виділена їй по собівартості. В придбання цієї квартири позивач вклала всі наявні у неї кошти, взяла кредит в банку та позичила кошти у сестри. Витрати на ремонт квартири взяла на себе сестра позивача, в 2005 році погасила кредитну заборгованість та в 2006 році віддала борг сестрі. Коштів на придбання квартири по АДРЕСА_8 відповідач не надавав, був присутній в житті позивача як майбутній чоловік. Також показала, що під час перебування сторін у шлюбі, на відповідача були накладені адміністративні стягнення за керування транспортними засобами в стані алкогольного сп'яніння, його було звільнено з роботи. Кошти від продажу квартири на АДРЕСА_8 були вкладені у придбання спірної квартири, 185 000,00 грн для придбання квартири позивач позичила у Курочки, з якою домовились, що віддавати борг буде позивач, решта коштів на придбання квартири була взята з продажу автомобіля, саме з половини позивача. Зазначила, що розуміла, що сімейне життя не складається, тому спірна квартира була придбана не для потреб сім'ї, а для позивача та дітей. З 2021 року відповідач сплачує на утримання дітей аліменти в сумі 1 500,00 грн на місяць. За наданими позивачем показаннями, сторони почали проживати однією сім'єю приблизно з початку 2007 року. При цьому, участі в поверненні кредитних коштів відповідач не приймав. Позику, перебуваючи в шлюбі, позивач брала у Курочки особисто, без складання розписки, повертала із своєї заробітної плати. Щодо тексту договорів на спірну квартиру (згоди відповідача) зауважила, що не думала, що відповідач буде оспорювати право власності позивача на спірну квартиру.
Допитаний в судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 , як свідок, показав, що сторони почали проживати однією сім'єю з осені 2001 року, з цього часу мали спільний бюджет. Після продажу квартири бабусі позивача, відповідач забрав її до себе, в 2005 році скористались нагодою на придбання квартири на АДРЕСА_8 , позичили у сестри позивача 7 000,00 доларів США та у брата відповідача 5 000,00 доларів США, про що склали розписки, взяли кредит в банку, відповідач виступав поручителем. Після придбання квартири позивач звільнилась, відповідач робив ремонт. Сім'я відповідача продала будинок та він купив квартиру, яку здавав у оренду. В травні 2012 року була внесена більша частина коштів за спірну квартиру, після цього була продана квартира на АДРЕСА_8 . Зазначив, що у Курочки сторони гроші не позичали, остання знімала квартиру та грошей не мала. Наголосив, що квартира АДРЕСА_8 була спільною.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_4 суду показала, що позивач є її сестрою, з якою почали спілкуватись з 2003-2004 років, з відповідачем у свідка неприязні відносини, знайомі приблизно з 2004-2005 років. Зі слів матері свідку відомо, що позивач у 2001 році продала спадщину і проживала у подруги. За показаннями свідка позивач вклала в придбання квартири на АДРЕСА_8 гроші від спадщини і на початку 2005 року свідок позичила сестрі 7 500,00 доларів США, які позивач повернула, також для придбання цієї квартири позивач брала кредит. Плитку для ремонту цієї квартири купувала свідок. Зазначила, що сторони проживали однією сім'єю з весілля. В квартиру на АДРЕСА_8 позивач вселилась приблизно в 2007 році. Відповідач періодично не працював.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_9 суду показала, що позивач є її кумою, вони працювали разом з 1996 року. З відповідачем у свідка неприязні відносини. Зазначила, що після продажу квартири на АДРЕСА_8 не вистачало коштів для придбання нової квартири і позивач їх позичила у батька свідка - навесні 2012 року 185 000,00 грн на два роки. Ці кошти свідок взяла у батька і позичила позивачу. Позивач із сестрою робили ремонт в новій квартирі. Також показала, що до придбання квартири сторони проживали спільно (як довго не пам'ятає), у них був син. Коли позивач купувала першу квартиру, сторони ще зустрічались. Після цього показала, що позичені кошти повертала позивач після того, як сторони почали проживати разом. В подальшому уточнила, що на час отримання позивачем коштів у позику дітям сторін було 7 і 5 років. Після цього свідок показала, що відповідач був у позивача на весіллі в 2000 році, як друг позивача. Крім того, показала, що на АДРЕСА_8 сторони проживали, скільки часу, свідок не пам'ятає. Зазначила, що весь будівельний матеріал на ремонт купувала сестра позивача, на чеках було її прізвище.
Вказаний свідок - ОСОБА_9 , при дачі показань плуталась в датах та подіях, давала суперечливі показання.
При цьому, враховуючи, що свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_9 ставляться до відповідача негативно та неприязно, їх показання не можуть розцінюватись судом, як достовірні докази.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_15 суду показав, що в 2012 році свідок був присутній, коли батько ОСОБА_9 дав у позику позивачу 185 000,00 грн. При повернені коштів свідок присутнім не був. Зі слів позивача свідку відомо, що в неї було скрутне становище. Але позивач завжди працювала. Зазначив, що позивач продала свою квартиру і купила квартиру на АДРЕСА_10 , а до цього жила у бабусі. Також свідок показав, що сторони жили разом з 2007-2008 року.
Виходячи з положень ч. 2 ст. 78 ЦПК України, згідно якої обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, показання свідків з приводу одержання позивачем коштів у позику від ОСОБА_9 або її батька, суд розцінює, як недопустимі докази, адже на підтвердження таких обставин мала б бути надана розписка та/або договір позики.
Також суд надає критичну оцінку всім показанням позивача та відповідача, як свідків, оскільки вони заінтересовані в результатах розгляду даної справи.
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (частина друга статті 3 СК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України).
У постанові Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 645/7250/18 викладено правовий висновок про те, що обов'язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Отже обов'язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин, притаманних подружжю.
Частиною 1 ст.81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 3 ст. 77 ЦПК України визначено, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. (ст. 76 ЦПК України)
Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
При цьому, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, саме особа, яка стверджує проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків тощо, зобов'язана довести такі обставини.
У постанові Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 158/431/19 викладено правовий висновок, згідно якого належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.
Проте, матеріали справи не містять жодного доказу в розумінні ст. 76-80 ЦПК України, на підтвердження того, що сторони до реєстрації шлюбу 18 серпня 2007 року спільно проживали, мали спільний побут, спільні бюджет та витрати, в тому числі й на придбання майна в інтересах сім'ї, тощо.
Отже відповідач не довів факт проживання сторін однією сім'єю до реєстрації шлюбу, із відповідним зустрічним позовом в цьому судовому провадженні не звертався, як і окремо не звертався з позовом про встановлення такого факту. У справі №755/1980/23 предметом спору є визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, а не осіб, які проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Посилання відповідача на те, що він був поручителем за кредитним договором від 29 грудня 2005 року, за яким позивач отримала кошти на придбання квартири по АДРЕСА_8 є голослівними та не свідчать про проживання сторін однією сім'єю до реєстрації шлюбу.
В п. 8 договору купівлі-продажу від 31 травня 2012 року, за яким позивачем була відчужена квартира АДРЕСА_4 , міститься заява ОСОБА_1 про те, що на момент укладання цього договору відчужувана квартира не є спільною сумісною власністю подружжя продавця, та що на момент набуття права власності на вищевказану квартиру продавець в шлюбі, як зареєстрованому, так і фактичному не перебував.
Що стосується доводів відповідача про те, що пунктом 4.5. договору міни від 24 вересня 2012 року визначено, що спірна квартира належатиме позивачу на праві спільної сумісної власності, як така, що набута під час шлюбу, суд зазначає наступне.
За загальним правилом, визначеним частинами 2 та 3 ст. 65 СК України, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
В наданій відповідачем 10 травня 2012 року (під час перебування сторін у шлюбі) згоді на укладання позивачем правочинів щодо спірної квартири, крім власне самої згоди на укладання таких договорів та згоди з умовами цих договорів, міститься заява про те, що ОСОБА_2 вважає умови таких договорів вигідними для сім'ї та підтверджує, що укладання цих договорів відповідає спільному волевиявленню сторін.
Така заява цілком відповідає положенням ст. 65 СК України, а п.4.5. договору міни від 24 вересня 2012 року в розрізі спірних правовідносин не має правового значення, адже не може розцінюватись судом, як доказ того, що кошти від реалізації квартири позивача, набутої нею до укладання шлюбу, були спільною сумісною власністю сторін, як таких що перебували у фактичних шлюбних відносинах.
Таким чином доводи відповідача про те, що квартира АДРЕСА_4 була спільною сумісною власністю сторін є недоведеними.
При цьому стороною відповідача не заперечується, що отримані від реалізації цієї квартири кошти були спрямовані на придбання спірної квартири АДРЕСА_1 .
Доказів того, що сторонами в період з 31 травня 2012 року (часу відчуження позивачем квартири АДРЕСА_4 ) і до 24 вересня 2012 року (часу остаточного розрахунку за квартиру АДРЕСА_1 ) було набуто будь-яке майно, або сторони в цей період мали якісь витрати, матеріали справи не містять, тому відповідні посилання відповідача є голослівними.
Також матеріали справи не містять відомостей про дати внесення платежів на придбання спірної квартири, сторонами відповідні докази надані не були, як і не були заявлені клопотання про їх витребування. Тому доводи відповідача про те, що основна сума вартості спірної квартири була сплачена до продажу позивачем квартири на АДРЕСА_8 є не доведеними.
Отже, судом установлено, що на придбання квартири АДРЕСА_1 позивач ОСОБА_1 надавала особисті кошти в сумі 478 850,00 грн (які вона отримала після продажу квартири АДРЕСА_4 ), що становить 65,4% від загальної суми сплаченої за купівлю спірної квартири та, відповідно, становить 654/1000 частинам цієї квартири.
З огляду на зазначене, суд убачає визначені п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України підстави для визнання 654/1000 частин квартири АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_1 .
Разом із тим, підстав для віднесення іншої частини спірної квартири до особистої власності позивача судом не встановлено.
Так, суд вважає безпідставними доводи позивача про те, що спірна квартира загалом була придбана не в інтересах сім'ї сторін, оскільки сторони перебували у шлюбі, мали двох дітей і поліпшення житлових умов саме сім'ї сторін викликало необхідність придбання спірної квартири.
Доказів того, позивач на час придбання спірної квартири стосунки між сторонами погіршились і позивач придбала її для себе та дітей, матеріали справи не містять, як і доказів розриву сімейних відносин між сторонами за час перебування у шлюбі, який тривав до середини 2018 року.
Доводи позивача про те, що на придбання спірної квартири були витрачені кошти, отримані нею від реалізації спадкового майна є безпідставними.
Так, за доводами самої ОСОБА_1 спадщину від бабусі вона отримала в 2001 році, отже навіть за умови отримання такої спадщини (доказів чого матеріали справи не містять), це сталося ще до придбання квартири на АДРЕСА_8 . Доказів того, що позивач після отримання такої спадщини вклала депозит у банк, про що також стверджувала позивач, матеріали справи не містять.
Згідно наявної в матеріалах справи архівної довідки Київського державного нотаріального архіву від 14 червня 2024 року, позивач успадкувала від ОСОБА_3 : грошовий вклад (без зазначення розміру) за Свідоцтвом від 21.02.2004; частину автомобіля за Свідоцтвом від 16.10.2008; частину гаражного боксу за Свідоцтвом від 15.11.2008. (а.с.13)
Однак, за матеріалами справи не вбачається ані вартості успадкованого позивачем майна, ані того, що кошти від його реалізації позивач зберігала протягом тривалого часу - аж до 2012 року і вклала їх у придбання спірної квартири.
При цьому кредитні зобов'язання позивача були погашені ще до укладання шлюбу (т.1 а.с.15), як і заборгованість за розпискою від 03 січня 2005 року (т.1 а.с. 16) - за твердженнями самої позивачки.
Доводи позивача про те, що кошти від реалізації 15 травня 2012 року набутого сторонами у шлюбі автомобіля (т.1 а.с.18) були поділені сторонами пополам і саме її частина від отриманих за продаж транспортного засобу коштів була витрачена на придбання квартири не підтверджені жодним доказом як фактичного поділу коштів, так і наявності між сторонами такої домовленості.
Що стосується доводів позивача про те, що під час перебування сторін у шлюбі відповідач періодично не працював та не мав доходу для утримання сім'ї та для придбання майна, не заслуговують на увагу, адже в даному провадженні позивачем заявлені вимоги про визнання майна її особистою власністю, а не про збільшення частки позивача чи зменшення частки відповідача у спільному майні з підстав, визначених ч. 2 та 3 ст. 70 СК України.
При цьому матеріали справи взагалі не містять доказів розміру доходу ані позивача ані відповідача під час перебування сторін у шлюбі. А згідно ч. 2 ст. 61 СК України заробітна плата та інші доходи одержані одним із подружжя є об'єктом права спільної сумісної власності.
Таким чином суд приходить до висновку, що презумпція права спільної сумісної власності подружжя сторін щодо 346/1000 частин квартири АДРЕСА_1 залишається непохитною.
Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення в рішенні суду, питання вичерпності висновків суду, суд виходить з того, що у справі, що розглядається в даному провадженні, учасникам спору в рішенні було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.
Щодо інших доводів учасників справи, викладених у заявах по суті справи та наведених в усних і письмових поясненнях, суд зазначає, що у п. 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 (заява №63566/00) «Пронін проти України» зазначено, що п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про наявність законних підстав для часткового задоволення позову - визнання 654/1000 частин квартири АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_1 . В іншій частині позов не підлягає задоволенню через недоведеність позовних вимог.
Завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.(ч.1 ст. 209 ЦПК України)
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Виходячи з положень ч. 1 ст. 141 ЦПК України, пропорційно розміру задоволених позовних вимог, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у сумі 9 901,56 грн.
На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 21, 57, 60, 61, 65, 69-70 СК України, статтями 3, 15, 16, 368, 372 ЦК України, статтями 2, 4, 10-12, 76-81, 89, 95, 141, 209, 229, 259, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_5 , місце проживання: АДРЕСА_7 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_6 , останнє відоме зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_11 ; останнє повідомлене відповідачем місце проживання: АДРЕСА_10 ) про визнання майна особистою приватною власністю - задовольнити частково.
Визнати 654/1000 частин квартири АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_1 .
В іншій частині позову - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 9 901,56 грн.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Повне рішення суду складено 10 квітня 2026 року.
Суддя: