04 березня 2026 року
м. Київ
(збіжна)
судді Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О.
справа № 922/264/24
провадження № 12-30гс25
1. Спір у цій справі виник щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою історико-культурного призначення, яка незаконно вибула із власності держави та була передана в комунальну власність і наразі перебуває в оренді (суборенді).
2. У пред'явленому в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації (далі - Харківська ОВА) позові прокурор просив усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою історико-культурного призначення площею 34,5883 га шляхом:
- визнання незаконними та скасування наказів Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - Держгеокадастр),
- розпоряджень Харківської районної державної адміністрації (далі - Харківська РДА);
- визнання недійсними договорів оренди та суборенди;
- скасування державної реєстрації права комунальної власності Люботинської міської ради на спірну земельну ділянку та її державної реєстрації з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень;
- зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Контакт
плюс» (далі - ТОВ «Контакт плюс»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський кінний завод» (далі - ТОВ «Харківський кінний завод») та Люботинської міської ради повернути земельну ділянку державі в особі Харківської ОВА.
3. Прокурор стверджував, що на частині орендованої земельної ділянки розташована пам'ятка археології місцевого значення - городище «Шеєрманівське» [далі - пам'ятка археології (Городище)], а тому передача її у комунальну власність та подальше перебування в оренді для сільськогосподарських потреб порушує інтереси держави та режим охорони культурної спадщини, оскільки об'єкти археології згідно із законом можуть перебувати виключно у державній власності.
4. Суд першої інстанції повністю відмовив у задоволені вимог позову прокурора з підстав недоведення позивачем взяття на державний облік спірного об'єкта культурної спадщини та ненадання доказів меж пам'ятки, які б могли свідчити про необхідність повернення усієї земельної ділянки.
5. Натомість апеляційний господарський суд скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови у позові (за винятком відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним спірних розпоряджень Харківської РДА) та ухвалив нове рішення про задоволення вимог прокурора. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірна земельна ділянка загальною площею 34,5883 ганезаконно вибула із власності держави та передана в комунальну власність, а згодом в оренду (суборенду) з порушенням порядку, встановленого нормами статей 20, 54 Земельного кодексу України (далі - ЗК України в редакції, чинній на момент укладення договорів) та спеціальними нормами статей пункту 13 частини першої статті 6, статей 18, 24, 25 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08 червня 2000 року № 1805-III (далі - Закон № 1805-III в редакції, чинній на момент укладення договорів).
6. ТОВ «Харківський кінний завод» (суборендар) у поданій касаційній скарзі висловило незгоду з постановою апеляційного господарського суду та просило її скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову. На обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач навів доводи, які сутнісно ґрунтуються, зокрема, на аргументах щодо:
- відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави з огляду на невиконання ним вимог абзацу третього частини четвертої статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) та залишення цих аргументів судом апеляційної інстанції поза увагою;
- задоволення судом апеляційної інстанції позову без вирішення по суті клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності щодо вимог про визнання договорів оренди та суборенди недійсними;
- неврахування апеляційним господарським судом того факту, що під час відведення земельної ділянки та її передачі з державної в комунальну власність жоден з учасників правовідносин не міг знати про наявність пам'ятки археології на цій ділянці, що свідчить про добросовісність сторін;
- безпідставності визнання договорів оренди та суборенди недійсними, оскільки закон не містить заборон щодо передачі в оренду земельних ділянок, на яких розташовані археологічні пам'ятки, а стабільність господарських відносин передбачає збереження чинності договорів за умови дотримання орендарем пам'яткоохоронного законодавства;
- порушення принципів правової визначеності та належного урядування, оскільки суд апеляційної інстанції мав керуватися метою забезпечення стабільності правовідносин, не піддавати сумніву правомірність укладених договорів та забезпечити право користування земельною ділянкою до закінчення строку дії цих договорів.
7. За результатами розгляду справи Велика Палата Верховного Суду скасувала оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції та направила справу на новий розгляд до цього суду.
8. Велика Палата Верховного Суду, зокрема, виснувала, що належним та ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам'ятка археології, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця ділянки, а необхідною умовою для задоволення цього позову є оцінка законності і пропорційності втручання у майнові права орендаря та суборендаря, а також урахування принципів правової визначності та належного врядування.
9. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду зауважила, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору, а тому суду апеляційної інстанції необхідно взяти до уваги принцип належного урядування та врахувати, що лише невелика частина площі, переданої в оренду (суборенду) земельної ділянки (лише близько 5,5 га із загальної площі 34,5883 га потенційно вважаються такими, на яких знаходиться пам'ятка археології), відноситься до пам'ятки археології, тож позбавлення ТОВ «Харківський кінний завод» права користування всією земельною ділянкою не переслідувало законної мети і не встановлювало справедливого балансу, не здійснювалося в інтересах суспільства та не було пропорційним.
10. Поділяю загалом висновки Великої Палати Верховного Суду щодо непропорційності втручання у майнові права орендаря та суборендаря у цій справі, а також погоджуюся з її висновками щодо розгляду справи по суті та необхідності направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
11. Водночас не можу погодитися з повнотою та чіткістю мотивувальної частини прийнятої постанови. Велика Палата Верховного Суду залишила без відповіді аргументи скаржника про залишення судом апеляційної інстанції поза увагою відсутності у прокурора підстав для представництва ним інтересів держави у цій справі, а також клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності щодо вимог про визнання договорів недійсними.
12. Також, на мою думку, Велика Палата Верховного Суду залишила без належної уваги питання стабільності договірних відносин щодо тієї частини земельної ділянки, на якій не розташована пам'ятка археології (площею близько 29,08 га), та не надала вичерпних та чітких вказівок щодо питання способу реалізації пропорційного втручання держави, зокрема стосовно спірної земельної ділянки.
13. Окрім того, мотивувальна частина постанови Великої Палати Верховного Суду не містить висновку щодо порядку (алгоритму) здійснення виокремлення земельної ділянки історико-культурного призначення в окремий об'єкт цивільних прав.
14. З огляду на викладене висловлюю збіжну окрему думку виходячи з таких міркувань.
Короткий зміст і підстави позову
15. У січні 2024 року Харківська окружна прокуратура в інтересах держави в особі Харківської ОВА звернулася до суду з позовом до ТОВ «Контакт плюс», ТОВ «Харківський кінний завод», Харківської районної військової адміністрації Харківської області (далі - Харківська РВА), Держгеокадастру, Люботинської міської ради про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні землями історико-культурного призначення, зокрема просила:
- визнати незаконним та скасувати наказ Держгеокадастру від 15 грудня 2020 року № 32-Г в частині передання у комунальну власність Люботинської міської ради земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею
34,5883 га (далі - спірна земельна ділянка);
- зобов'язати Люботинську міську раду, ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод» повернути спірну земельну ділянку державі в особі Харківської ОВА;
- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 09 квітня 2004 року, укладений між Харківською РДА та ТОВ «Контакт плюс», зареєстрований у Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру» 09 квітня 2004 року за номером 204;
- визнати недійсним договір суборенди земельної ділянки від 26 листопада 2004 року, укладений між ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод», яким передано в суборенду ТОВ «Харківський кінний завод» спірну земельну ділянку, який зареєстровано в Харківському районному відділі реєстрації
ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру» 26 листопада 2004 року за номером 208;
- визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Харківської РДА від 20 січня 2004 року № 14 «Про надання земельної ділянки ТОВ «Контакт плюс»;
- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) державну реєстрацію права власності комунальної власності Люботинської міської ради на спірну земельну ділянку;
- скасувати державну реєстрацію спірної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень.
16. Позовні вимоги прокурора мотивовані тим, що на частині орендованої земельної ділянки розташована пам'ятка археології, яка занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України з охоронним номером 4929-Ха, у зв'язку із чим ця ділянка не може бути передана в комунальну чи приватну власність та підлягає поверненню власникові - державі.
17. Оскільки земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення, то надання її в користування для здійснення сільськогосподарського виробництва є порушенням вимог законодавства щодо охорони збереження об'єктів культурної спадщини.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
18. Рішенням від 20 червня 2024 року Господарський суд Харківської області відмовив у задоволенні позову.
19. Суд першої інстанції констатував відсутність у матеріалах справи відомостей про взяття на державний облік спірного об'єкта культурної спадщини, а також визначення та внесення до Держгеокадастру охоронних зон пам'ятки археології, їх межі та режими використання в порядку, встановленому чинним законодавством.
20. Водночас місцевий господарський суд визнав неналежним доказом наданий прокурором лист ТОВ «Геоспектор» від 15 листопада 2023 року № 43, оскільки він не є висновком спеціаліста або експерта і не містить вказівки на застосовану методику та її закріплення в затвердженій у встановленому порядку нормативно-технічній документації, не містить джерел використаних вихідних даних. З огляду на викладене дійшов висновку, що прокурор не надав доказів меж пам'ятки, які б могли свідчити про необхідність повернення усієї ділянки з відповідною площею.
21. Щодо вимог про визнання незаконними та скасування наказу та розпорядження суд першої інстанції зазначив, що позов у цій частині пред'явлений державою до неї самої (в особі Держгеокадастру та РВА), а позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки цей збіг унеможливлює наявність спору. До того ж зазначений наказ та розпорядження вже виконані, а тому вичерпали свою дію повністю після реалізації і оскарженню не підлягають.
22. У частині вимог про визнання недійсними договорів оренди та суборенди господарський суд зауважив, що Закон № 1805-III та ЗК України не врегульовують відносини оренди земельних ділянок, на яких розташовані археологічні пам'ятки (як і земель історико-культурного призначення в цілому), та не містять заборону щодо передачі в оренду цих ділянок. Ураховуючи, що цільове використання ділянки (сінокосіння та випасання худоби) не охоплюється наведеною забороною і не передбачає земляних робіт, суд першої інстанції визнав дії орендаря добросовісними, а договори оренди та суборенди, а також спосіб використання земельної ділянки - такими, що не порушують права позивача та публічний порядок і не призводять до спричинення шкоди об'єкту культурного призначення.
23. Також суд першої інстанції зазначив, що прокурор пред'явив негаторний позов. Однак у разі втрати публічним власником як фізичного, так і юридичного (інша особа зареєструвала на своє ім'я право в державному реєстрі прав на нерухомість) володіння, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов. Тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного призначення, на яких розташовані пам'ятки археології, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та забезпечує ефективний захист прав власника.
24. Окрім того, місцевий господарський суд відмовив у задоволенні заяв відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності з огляду на те, що у задоволенні позову було відмовлено з мотивів відсутності порушення права.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
25. Східний апеляційний господарський суд постановою від 02 жовтня 2024 року скасував рішення Господарського суду Харківської області від 20 червня 2024 року у справі № 922/264/24 в частині, позов задовольнив частково, а саме:
- визнав незаконним та скасував наказ Держгеокадастру від 15 грудня 2020 року № 32-Г в частині передання у комунальну власність Люботинської міської ради спірної земельної ділянки;
- зобов'язав Люботинську міську раду, ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод» повернути спірну земельну ділянку державі в особі Харківської ОВА;
- визнав недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Харківською РДА та ТОВ «Контакт плюс;
- визнав недійсним договір суборенди земельної ділянки, укладений між ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод»;
- скасував у Реєстрі державну реєстрацію права власності комунальної власності Люботинської міської ради на спірну земельну ділянку;
- скасував державну реєстрацію спірної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень. У задоволенні іншої частини вимог позову відмовив.
26. Апеляційний господарський суд зазначив, що відсутність встановлених меж історико-культурного зонування або нерозроблення проєкту землеустрою не спростовує приналежність ділянки до земель історико-культурного призначення. Оскільки пам'ятка археології (Городище) занесена до Реєстру, її розташування в межах спірної ділянки (повністю або частково) зумовлює спеціальний режим землекористування незалежно від відомостей кадастру.
27. Крім того, суд апеляційної інстанції визнав ефективним способом захисту вимогу про скасування наказу Держгеокадастру про передачу землі у комунальну власність оскільки зазначене усуває юридичну невизначеність щодо власника та цільового призначення земель, які за законом не можуть вибувати з державної власності.
28. Так само суд кваліфікував як належний спосіб відновлення прав держави вимоги про скасування у Реєстрі державної реєстрації права власності Люботинської міської ради на спірну земельну ділянку, а також скасування її державної реєстрації в Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень, яке поновить права законного розпорядника спірної землі.
29. Оскільки надання в оренду відповідачам земельної ділянки відбулось з порушенням порядку, передбаченого статтями 20, 54 ЗК України, а також спеціальними нормами пункту 13 частини першої статті 6 та статей 18, 24, 25 Закону № 1805-III в редакції, чинній на момент укладення договорів оренди та суборенди, то відповідно до статті 21 ЗК України та статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для визнання цих договорів недійсними.
30. Також апеляційний господарський суд зауважив, що нерозроблення уповноваженим органом проєкту землеустрою земельної ділянки, на якій знаходиться пам'ятка археології (Городище), та невнесення до Держгеокадастру меж земельної ділянки із зазначенням обмежень щодо режиму її використання не свідчить про відсутність цих обмежень та можливість її перебування у комунальній власності, а також у користуванні ТОВ «Контакт плюс», ТОВ «Харківський кінний завод» за відсутності додержання спеціального порядку передачі. Установивши, що земельна ділянка розташована в межах пам'ятки археології місцевого значення, суд апеляційної інстанції вважав наявними підстави для задоволення вимоги про повернення її відповідачами державі. Водночас суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, оскільки пред'явлений прокурором позов є негаторним.
31. Окрім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що повернення земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології національного значення, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Суспільний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок історико-культурного призначення для гарантування збереження культурної спадщини у цій справі переважає приватний інтерес у збереженні права користування земельною ділянкою.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи скаржника
(ТОВ «Харківський кінний завод»)
32. 04 листопада 2024 року ТОВ «Харківський кінний завод» звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило постанову апеляційного господарського суду від 02 жовтня 2024 року скасувати, а рішення суду першої інстанції від 20 червня 2024 року - залишити без змін.
33. На обґрунтування доводів касаційної скарги ТОВ «Харківський кінний завод», визначивши як підстави оскарження пункти 1, 2, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначило, зокрема, таке.
Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави
33.1. Суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави, визнав достатнім виконання ним лише вимог абзацу четвертого частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII, залишивши поза увагою невиконання прокурором вимог абзацу третього частини четвертої цієї статті.
33.2. Апеляційний господарський суд не мотивував відхилення аргументів ТОВ «Харківський кінний завод» про відсутність у матеріалах справи отриманого позивачем повідомлення прокурора про намір звернутись із позовом у порядку частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII, а також не навів мотивів, з яких він прийняв як повідомлення про звернення до суду лист від 06 листопада 2023 року № 62-5137ВИХ-23, в якому прокурор порушував перед Харківською ОВА (суб'єктом, наділеним повноваженнями у сфері земельних відносин щодо земель історико-культурного призначення) питання про надання інформації з метою з'ясування наявності підстав для вжиття заходів представницького характеру.
33.3. Суд апеляційної інстанції дійшов хибного висновку про наявність у прокурора підстав для звернення із цим позовом до суду, оскільки неправильно застосував статтю 23 Закону № 1697-VII та не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, а також висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 09 жовтня 2024 року у справі № 907/1034/21.
Щодо застосування позовної давності
33.4. Апеляційний господарський суд застосував статті 256, 257, 261, 266, 267 ЦК України без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц, від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19, а також висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 24 листопада 2021 року у справі № 910/248/20, оскільки, задовольняючи вимоги про визнання недійсними договорів оренди та суборенди, не вирішив по суті клопотання ТОВ «Харківський кінний завод» про застосування наслідків спливу позовної давності.
33.5. Суд апеляційної інстанції посилався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, за змістом яких обраний прокурором спосіб захисту шляхом оскарження наказу Держгеокадастру не є ані негаторним, ані віндикаційним позовом, а тому до цієї вимоги застосовуються загальні положення про позовну давність. Окрім цього, прокурор з пропуском позовної давності заявив вимоги про визнання недійсними договорів оренди та суборенди, а від нього та позивача не надходило клопотань про поновлення позовної давності чи визнання її причин пропуску поважними.
Щодо обраного способу захисту порушених прав
33.6. Апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку про можливість застосування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, оскільки не врахував, що у зазначеній справі, на відміну від справи, що переглядається, учасники правовідносин були обізнані про наявність пам'ятки археології, а тому діяли протиправно. Натомість у цій справі жоден з учасників правовідносин не мав можливості висунути обґрунтований сумнів щодо порушень законодавства під час відведення земельної ділянки та передачі її з державної в комунальну власність. Водночас апеляційний суд не надав оцінки аргументам відповідачів про те, що про існування спірного об'єкта культурної спадщини їм стало відомо лише після отримання позову.
33.7. Суд апеляційної інстанції неправильно застосував частину шосту статті 17 Закону № 1805-III, оскільки не врахував, що держава не виконала своїх обов'язків, передбачених частиною першою статті 34 цього Закону, що спричинило необізнаність учасників спірних правовідносин про розташування на земельній ділянці пам'ятки археології. Держава звернулась із позовом, спрямованим на усунення порушень, які виникли лише через її поведінку.
33.8. Апеляційний господарський суд неправильно застосував статті 203, 215 ЦК України та безпідставно визнав недійсними договори оренди та суборенди. Закон № 1805-III та ЗК України не містять заборон щодо передачі в користування (оренду) земельних ділянок, на яких розташовані археологічні пам'ятки, а матеріали справи засвідчують добросовісну поведінку орендаря та суборендаря.
Щодо принципів правової визначеності та належного урядування
33.9. Апеляційний господарський суд не дослідив ролі держави у спричиненні порушення її прав та неправильно застосував частину шосту статті 17 Закону
№ 1805-III. Водночас положення цієї статті імперативно визначають, що землі, на яких розташовані пам'ятки археології, повинні перебувати в державній власності. Задля забезпечення цієї мети законодавець визначив можливість вилучення (викупу) таких земель у державну власність. Зазначена норма передбачає кінцеву мету знаходження земель під пам'ятками в державній власності, а також способи досягнення цієї мети. Натомість землі, вибуття яких не супроводжується ознакою протиправності, повинні вилучатися (викуповуватися) у державну власність. Такий підхід відповідає принципам справедливості та юридичної визначеності.
33.10. Суд апеляційної інстанції мав керуватись метою забезпечення стабільності господарських правовідносин та принципами правової визначеності й належного урядування, не піддавати сумніву правомірність укладених договорів оренди та суборенди і дозволити користуватися земельною ділянкою до закінчення строку дії цих договорів за умови, що орендар виконує всі вимоги законодавства про охорону культурної спадщини. До того ж у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, на яку покликався суд апеляційної інстанції, питання недійсності договору оренди не було предметом касаційного перегляду.
Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
(Держгеокадастр)
34. Держгеокадастр вважає, що прокурор не дотримався визначеної статтею 23 Закону № 1697-VII процедури для отримання повноважень на захист у суді інтересів держави.
35. Також Держгеокадастр зазначає про відсутність доказів меж пам'ятки, які б могли свідчити про необхідність повернення усієї земельної ділянки площею 34,5883 га державі, що створює загрозу безпідставного вибуття земельної ділянки сільськогосподарського призначення із комунальної власності. Крім того, за твердженням відповідача, інформація про спірний об'єкт культурної спадщини не була внесена до картографічних матеріалів та не відображена в планах землекористування. При цьому держава в особі Харківської ОВА не виконала пункту 4 наказу Міністерства культури та інформаційної політики від 03 вересня 2020 року, за яким повинна була протягом одного місяця визначити межі та режими використання території пам'ятки. Наведене спричинило необізнаність Держгеокадастру про спірний об'єкт культурної спадщини та його межі.
(Люботинська міська рада)
36. Люботинська міська рада зазначає, що на її території землі історико-культурного призначення не обліковуються, проєктами землеустрою у порядку, визначеному чинним законодавством, не встановлені, а в матеріалах справи немає доказів того, що на земельній ділянці знаходиться пам'ятка археології (Городище), а також доказів встановлення її меж та визначення площі.
(Департамент культури і туризму Харківської ОВА)
37. Департамент зазначає, що до затвердження проєктів землеустрою щодо організації встановлення меж територій історико-культурного призначення межі території пам'ятки визначаються відповідно до описів, рекомендованих в обліковій документації. Водночас з порівняльного аналізу доданих до справи картографічних матеріалів облікової документації на спірний об'єкт та даних Держгеокадастру про розташування земельної ділянки слідує її розташування в межах території пам'ятки археології (Городища).
38. Крім того, відсутність розробленої науково-проєктної документації з визначення меж території пам'ятки археології пов'язана з відсутністю Порядку визначення меж та режимів використання території пам'ятки та затвердження науково-проєктної документації, який мав бути встановлений Кабінетом Міністрів України. Водночас законодавством передбачено, що в разі відсутності науково-проєктної документації визначення меж використовуються межі території пам'ятки, визначені відповідно до рекомендованих в обліковій документації описів меж.
(Харківська обласна прокуратура)
39. Прокуратура зазначила, що прокурор вжив усіх необхідних заходів щодо повідомлення уповноваженого органу про виявлені порушення законодавства при розпорядженні спірною земельною ділянкою, а підставою для реалізації представницьких функцій прокурора слугувала усвідомлена пасивна поведінка цього органу.
40. Окрім того, прокуратура зауважує, що Городище є пам'яткою культурної спадщини як відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», так і Закону № 1805-III, а земельна ділянка, на якій розміщена ця пам'ятка, є землею історико-культурного призначення. Водночас скаржник не спростував, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства, яке є чітким, однозначним і зрозумілим та встановлює заборону на використання всупереч цільовому призначенню земель, на яких розташовані пам'ятки археології.
Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
41. Ухвалою від 29 квітня 2025 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 та від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20.
42. Колегія суддівКасаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, зауважила, що у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 Касаційний цивільний суду у складі Верховного Суду сформував підхід, за яким зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам'ятка археології, слід розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, і в цьому разі належним способом захисту є негаторний позов.
43. Однак колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не погоджується з цим підходом Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та вважає, що у разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння (інша особа зареєструвала на своє ім'я право в Реєстрі), для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного значення, на яких розташовані пам'ятки археології, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника, адже гарантуватиме особі повне відновлення порушеного права, відновить право володіння позивача його майном.
44. На переконання колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)]. Висновки про те, що ефективним способом захисту права власності є вимога про витребування земельної ділянки, на якій розташовані пам'ятки археології, у порядку, передбаченому статтею 387 ЦК України, сформульовані також у постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 748/1536/20.
45. Водночас колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зауважує, що подібні справи перебувають на розгляді не лише в суді касаційної інстанції, а й у судах першої та апеляційної інстанцій; такі спори можуть виникати і в майбутньому. Тож судове рішення Великої Палати Верховного Суду є необхідним для розвитку права та забезпечення єдності судової практики, оскільки ця справа стосується земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології, збереження яких становить підвищений суспільний інтерес.
Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
46. 04 березня 2026 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою скасувала постанову Східного апеляційного господарського суду від 02 жовтня 2024 року та направила справу № 922/264/24 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
47. Постанова Великої Палати Верховного, з-поміж іншого, мотивована так.
Щодо ефективного способу захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам'ятка археології
47.1. Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об'єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об'єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов.
47.2. У разі включення певного об'єкта до переліку щойно виявлених об'єктів культурної спадщини, а також у випадку його включення до переліку пам'яток місцевого, загальнодержавного значення тощо особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що нерухоме майно, яке вона має намір набути у приватну власність, є нерухомим об'єктом культурної спадщини.
47.3. Ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам'ятка археології, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Тож Велика Палата Верховного Суду не бачить підстав для відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 та від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20.
Щодо оренди та суборенди
47.4. Держава як орендодавець погодила передачу земельної ділянки в суборенду, тобто погодила наявність суборенди, а тому суборендар є учасником спірних правовідносин. Оскільки право суборенди зареєстроване в Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру», держава визнає таке право суборенди та надає йому статус охорони.
47.5. Крім того, враховуючи те, що Харківська окружна прокуратура в інтересах держави в особі Харківської ОВА в позові визначила суборендаря як відповідача, держава сама фактично визначила його статус як учасника спірних правовідносин.
47.6. Суборендар має право на захист свої майнових прав і від орендодавця і від власника земельної ділянки.
Щодо суті скарги
47.7. Невстановлення меж історико-культурного зонування пам'ятки не дає підстав стверджувати, що спірна земельна ділянка не належить до земель історико-культурного значення.
47.8. Для вирішення питання у справі, що переглядається, та за наявності підстав для витребування земельної ділянки, яка накладається на пам'ятку археології, така земельна ділянка має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).
47.9. Водночас вирішення таких спорів та виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, тому є доцільним отримання висновку експерта.
47.10. Не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, зобов'язання повернути не тільки ту частину земельної ділянки, яка накладається на пам'ятку археології, а й ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання в оренду (суборенду) якої не ставиться під сумнів, є втручанням, яке не може визнаватися законним.
47.11. Апеляційний господарський судне взяв до уваги принцип належного урядування та не врахував, що лише невелика частина площі, переданої в оренду, відноситься до пам'ятки археології (Городища), тому позбавлення ТОВ «Харківський кінний завод» права користування всією земельною ділянкою не переслідувало законної мети і не встановлювало справедливого балансу, не здійснювалося в інтересах суспільства та не було пропорційним.
48. З огляду на наведені вище заперечення щодо сформульованих Великою Палатою Верховного Суду висновків у цій справі вважаю за необхідне в окремій думці зосередити увагу на таких питаннях.
Щодо доводів касаційної скарги ТОВ «Харківський кінний завод» та повноти їх оцінки
49. Зі змісту касаційної скарги ТОВ «Харківський кінний завод» вбачається, що відповідач 2 обґрунтував наявність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції та залишення рішення місцевого господарського суду без змін, посилаючись, зокрема, на такі доводи:
- відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави через невиконання ним вимог абзацу третього частини четвертої статті 23 Закону
№ 1697-VII, що залишив поза увагою суд апеляційної інстанції;
- задоволення судом апеляційної інстанції позову без вирішення по суті клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності щодо вимог про визнання договорів недійсними;
- залишення апеляційним господарським судом без належної уваги, що під час відведення земельної ділянки та її передачі з державної в комунальну власність жоден з учасників правовідносин не знав і не міг знати про наявність на цій ділянці пам'ятки археології;
- безпідставність визнання судом апеляційної інстанції договорів недійсними, оскільки чинне законодавство не містить прямої заборони щодо передачі в оренду земельних ділянок, на яких розташовані археологічні пам'ятки;
- порушення принципів правової визначеності та належного урядування, оскільки суд апеляційної мав керуватися метою забезпечення стабільності господарських правовідносин та не піддавати сумніву правомірність укладених договорів оренди й суборенди.
Щодо повноти мотивувальної частини прийнятої постанови в частині оцінки аргументів учасників справи
50. Відповідно до положень підпункту «а» пункту 3 частини першої статті 315 ГПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу.
51. Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є компетенцією виключно національних судів першої та апеляційної інстанцій. Проте, зважаючи на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі- ЄСПЛ), суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
52. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03 липня 2014 року у справі «Мала проти України», заява № 4436/07, від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України», заява № 5231/04).
53. Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, наданих сторонами [рішення ЄСПЛ від 19 квітня 1994 року у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands)].
54. Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду [рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) та у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain) від 23 червня 1993 року].
55. У рішенні ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» (Kraska v. Switzerland) вказано, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
56. У рішенні від 24 листопада 2024 року у справі «Гадасюк проти України»
(Case of Gadasyuk v. Ukraine), ухваленому за результатами розгляду заяви № 39366/23, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з необґрунтованістю або недостатньою вмотивованістю судового рішення.
57. Такий висновок ЄСПЛ зробив, встановивши, що національні суди не виконали свого обов'язку обґрунтувати власні рішення та не розглянули відповідні та важливі аргументи, викладені заявницею. ЄСПЛ констатував, що заявниця була позбавлена права на вмотивованість судового рішення.
58. Утім, на мою думку, постанова Великої Палати Верховного Суду не повною мірою відповідає вимогам частини першої статті 315 ГПК України, оскільки не містить мотивів прийняття або відхилення важливих аргументів, викладених у касаційній скарзі.
Щодо представництва прокурором інтересів держави
59. Як зазначалось, у поданій касаційній скарзі скаржник наголошував, що апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку про наявність у прокурора підстав для звернення із цим позовом до суду, оскільки неправильно застосував статтю 23 Закону № 1697-VII та не врахував висновків Верховного Суду. Також скаржник акцентував на відсутності доказів отримання позивачем повідомлення прокурора в порядку статті 23 Закону № 1697-VII про намір звернутися з позовом до суду.
60. Вважаю, що дотримання цих вимог є не лише формальним виконанням визначеної законом процедури, а й гарантією від необґрунтованого втручання прокуратури в діяльність органів суб'єктів владних повноважень.
61. Однак, попри те, що скаржник акцентував увагу в касаційній скарзі та відповідні аргументи, були безпосередньо наведені в самій постанові, Велика Палата Верховного Суду оминула увагою та оцінкою доводи скаржника, які ґрунтувалися на твердженнях про формальний підхід суду апеляційної інстанції до перевірки підстав представництва прокурором інтересів держави у цій справі.
Щодо застосування позовної давності
62. Також окремої уваги заслуговували доводи скаржника про те, що апеляційний господарський суд фактично ухилився від вирішення по суті клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності щодо вимог про визнання договорів недійсними, які Велика Палата Верховного Суду залишила без оцінки.
Щодо повноти мотивувальної частини прийнятої постанови в частині вказівок, що має виконати суд апеляційної інстанції
63. Згідно з підпунктом «г» пункту 3 частини першої статті 315 ГПК України постанова суду касаційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема, дій, що їх повинні виконати суди першої та (або) апеляційної інстанцій у разі скасування судового рішення і передачі справи на новий розгляд.
64. Вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для судів першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 316 ГПК України).
65. Звертаю увагу на те, що повторний розгляд справи відрізняється від первинного необхідністю усунення допущених при судовому розгляді порушень чи виниклих недоліків.
66. Тобто суд касаційної інстанції, встановивши під час касаційного перегляду справи відповідні порушення чи недоліки в ухваленій постанові про направлення справи на новий розгляд, акцентує на них увагу та зазначає порядок їх усунення, який пов'язаний з необхідністю проведення нового розгляду справи. Якщо для правильного вирішення справи необхідно встановити певні обставини і перевірити докази, то касаційний суд повинен конкретизувати, що саме потрібно встановити та які докази дослідити.
67. Однак мотивувальна частина ухваленої постанови Великої Палати Верховного Суду у цій справі вимогам повноти та чіткості не відповідає.
68. Дійсно, Велика Палата Верховного Суду в ухваленій постанові обґрунтовано зауважила, що зобов'язання відповідачів повернути не тільки ту частину земельної ділянки, яка накладається на пам'ятку археології, а й ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання в оренду (суборенду) якої не ставиться під сумнів, спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору.
69. Водночас, на моє переконання, Велика Палата Верховного Суду мала б дати вичерпні відповіді на питання способу реалізації пропорційного втручання держави, зокрема, щодо частини земельної ділянки площею близько 29,08 га, яка не належить до земель історико-культурного призначення.
70. Вважаю, що Велика Палата Верховного Судумала врахувати принцип favor contractus (сприятливості до договору) та чітко зазначити про можливість збереження чинності договорів оренди / суборенди щодо тієї частини земельної ділянки (а це близько 84 % загальної площі ділянки), яка не має відношення до пам'ятки археології.
71. На мою думку, Великій Палаті Верховного Суду потрібно було роз'яснити, що наведене може бути реалізоване шляхом внесення змін до умов договорів оренди / суборенди щодо площі та конфігурації об'єкта оренди з одночасним пропорційним (pro rata) зменшенням розміру орендної плати на підставі частини четвертої статті 762 ЦК України. Подібне забезпечило б баланс між захистом культурної спадщини та стабільністю господарських правовідносин, не покладаючи на орендаря / суборендаря надмірний тягар через повне припинення користування тією частиною ділянки, правовий режим якої не є спірним.
72. Залишення поза увагою цього питання фактично ставить орендаря / суборендаря у стан правової невизначеності щодо юридичної долі договорів оренди / суборенди в частині площі, яка не охоплюється пам'яткою археології, та легітимності користування рештою землі (близько 29,08 га, тобто 84 % загальної площі ділянки), внаслідок чого покладає на користувачів земельної ділянки надмірний несправедливий тягар через непередбачуваність господарського планування, доцільності інвестування та подальшої експлуатації цієї ділянки.
73. Подібне вочевидь не лише не сприяє стабільності цивільного обороту, а й фактично відкладає вирішення спору на майбутнє, оскільки безсумнівно змушуватиме сторони ініціювати нові судові процеси для врегулювання умов користування рештою землі, яка не належить до земель історико-культурного призначення. Такий підхід прямо суперечить принципу процесуальної економії, який вимагає від суду під час розгляду справи забезпечити остаточне вирішення спору, щоб сторонам не доводилося знову звертатися до суду для врегулювання відносин, які сутнісно випливають із цього ж самого конфлікту (зокрема, щодо встановлення умов користування рештою землі, зміни площі чи перерахунку орендної плати).
74. Тому залишення без належної уваги питання стабільності договірних відносин щодо тієї частини земельної ділянки, на якій не розташована пам'ятка археології, безумовно створює подальше підґрунтя для неоднозначного розуміння судового рішення під час його виконання.
75. Також, на мою думку, мотивувальна частина постанови Великої Палати Верховного Суду для забезпечення повноти судового захисту та правової визначеності повинна була не лише містити висновок про необхідність ідентифікації спірної земельної ділянки (ідентифікації її координат), а й визначати порядок (алгоритм) виділення зазначеної ділянки в окремий об'єкт цивільних прав.
76. Вважаю, що відсутність у постанові висновків про порядок формування нового об'єкта цивільних прав (шляхом поділу чи виділу) створює ризики невиконуваності судового рішення та ініціювання нових судових спорів щодо меж і площі земельної ділянки, що прямо суперечить принципу правової визначеності.
77. Окрім того, відсутність формулювання прямих та безумовних вказівок суду апеляційної інстанції може призвести до повторення помилок під час нового розгляду, повторного направлення справи на новий розгляд і, як наслідок, затягування вирішення справи.
78. Тож направлення справи на новий розгляд без вирішення питання правового статусу «залишку» земельної ділянки та порядку (алгоритму) трансформації земельної ділянки історико-культурного призначення в окремий об'єкт цивільних прав не забезпечує виконання завдання господарського судочинства - ефективного захисту порушених прав.
79. Тому, на моє переконання, під час направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції не можна було оминути порядку виконання рішення суду про повернення спірної земельної ділянки після її ідентифікації. Вважаю, що мотивувальна частина постанови мала бути доповнена висновками щодо порядку (алгоритму) набуття зазначеною земельною ділянкою статусу об'єкта цивільних прав.
80. За загальним правилом рішення суду про повернення спірної земельної ділянки державі може бути виконане в добровільному порядку або в порядку примусового виконання, визначеному Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).
Щодо добровільного виконання боржником рішення суду про повернення спірної земельної ділянки історико-культурного призначення
81. У випадку добровільного виконання відповідачем (боржником) рішення суду він має на підставі розробленої відповідно до статті 56 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій» (далі - Закон № 858-IV) технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки здійснити поділ земельної ділянки (або за домовленістю - позивач з подальшою компенсацією йому відповідних витрат відповідачем) та передати на підставі акта приймання-передачі (чи будь-якого іншого акта) спірну земельну ділянку (вже сформовану як нову ділянку) позивачу.
82. Для практичної реалізації цього порядку необхідними є лише наявність волі відповідача (боржника) на повернення спірної земельної ділянки, яка складає частину орендованої ним ділянки.
Щодо примусового виконання рішення суду про повернення спірної земельної ділянки історико-культурного призначення
83. За відсутності добровільних дій відповідача (боржника) з виконання рішення суду про повернення спірної земельної ділянки його виконання здійснюється в порядку примусового виконання, визначеному Законом № 1404-VIII.
84. Подібний порядок відповідно до статті 18 Закону № 1404-VIII передбачає обов'язком державного / приватного виконавця вжиття передбачених цим Законом заходів для примусового виконання судового рішення про зобов'язання відповідача повернути земельну ділянку позивачу та передачу її позивачу, яке згідно з пунктом 3 частини першої статті 10, частиною першою статті 60 згаданого вище Закону здійснюється шляхом вилучення в боржника і передачі стягувачу предметів, зазначених у рішенні, про що виконавець складає акт передачі.
85. Таке вилучення може передбачати замовлення державним / приватним виконавцем технічної документації із землеустрою щодо поділу відповідної земельної ділянки (стаття 56 Закону № 858-IV), для чого виконавець вправі залучати в установленому порядку відповідних експертів, спеціалістів, яких Закон № 1404-VIII відносить до учасників виконавчого провадження (стаття 14, пункт 15 частини третьої статті 18).
86. Участь залучених виконавцем експертів, спеціалістів у виконавчому провадженні передбачає можливість отримання винагороди за надані ними послуги (виконані роботи), яка відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 20 Закону № 1404- VIII належать до витрат виконавчого провадження.
87. Вважаю, що за наслідком вжитих виконавцем наведених заходів земельна ділянка буде зареєстрована в Державному земельному кадастрі за позивачем, а відповідні витрати виконавчого провадження, в тому числі пов'язанні із залученням експертів, спеціалістів, згідно зі статтею 42 Закону № 1404-VIII будуть здійснені за рахунок авансового внеску стягувача, а також стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
88. До того ж у разі якщо витрати на залучення до проведення виконавчих дій суб'єктів господарювання на платній основі, виготовлення технічної документації на майно перевищують суму сплаченого авансового внеску, стягувач зобов'язаний додатково здійснити авансування таких витрат. У разі перебування виконавчого провадження на виконанні у приватного виконавця авансування стягувачем зазначених витрат виконавчого провадження є обов'язковим лише на вимогу приватного виконавця (стаття 43 Закону № 1404-VIII).
89. У цілому погоджуючись із висновками Великої Палати Верховного Суду щодо непропорційності втручання у майнові права орендаря / суборендаря, а також із висновками щодо розгляду справи по суті та направлення її на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, вважаю, що Велика Палата Верховного Суду повинна була:
1) надати оцінку усім важливим доводам касаційної скарги відповідача 2, зокрема щодо залишення судом апеляційної інстанції без належної уваги аргументів про неправильне застосування статті 23 Закону № 1697-VII та відсутність у прокурора підстав для звернення з позовом до суду, недотримання прокурором порядку повідомлення позивача про звернення з позовом до суду, а також ухилення апеляційного господарського суду від вирішення по суті клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності;
2) доповнити мотивувальну частину постанови та сформулювати висновки:
- щодо способу реалізації пропорційності втручання держави, зазначивши, що захист археологічної спадщини шляхом часткового вилучення землі не повинен супроводжуватися дестабілізацією господарської діяльності орендаря на решті площі земельної ділянки, на якій не розташована пам'ятка археології, також констатувавши про збереження чинності договору оренди / суборенди щодо решти площі земельної ділянки, на якій не розташована пам'ятка археології національного значення, та про наявність права в орендаря на зменшення орендної плати за частиною четвертою статті 762 ЦК України пропорційно до залишеної у його користуванні площі земельної ділянки (у разі задоволення негаторного позову прокурора).
- щодо порядку (алгоритму) здійснення трансформації земельної ділянки історико-культурного призначення в окремий об'єкт цивільних прав.
Суддя О. О. Банасько