справа № 380/6499/26
09 квітня 2026 року м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд, суддя Клименко О.М., розглянувши у порядку письмового провадження заяву представника позивача від 07 квітня 2026 року про забезпечення позову у справі № 380/6499/26 за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області про визнання протиправним та скасування рішення,
ОСОБА_1 (позивач/заявник) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом до Виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області (відповідач), в якому просить:
- визнати протиправним і скасувати рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради від 26 березня 2026 року за № 100 «Про зобов'язання фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 демонтувати тимчасові споруди для провадження підприємницької діяльності, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 »;
- вирішити питання судових витрат.
Ухвалою судді від 09 квітня 2026 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін.
Разом з позовною заявою представник позивача подав через систему «Електронний суд» заяву від 07 квітня 2026 року про забезпечення позову (вх. № 28618 від 08 квітня 2026 року).
Указана заява мотивована тим, що 26 березня 2026 року виконавчий комітет Самбірської міської ради Львівської області прийняв рішення № 100 «Про зобов'язання фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 демонтувати тимчасові споруди для провадження підприємницької діяльності, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ». Пункт 3 вказаного рішення відповідач сформулював так: зобов'язати фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 протягом 10 (десяти) календарних днів з дня отримання цього рішення самостійно демонтувати тимчасові споруди для провадження підприємницької діяльності, розміщені за адресою: АДРЕСА_1 , та відновити благоустрій земельної ділянки.
Представник позивача стверджує, що оскаржуване рішення відповідача є протиправним та підлягає скасуванню. Очевидними ознаками протиправності цього рішення є те, що воно прийняте до фактичного виконання відділом містобудування та архітектури виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області судового рішення - постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24 лютого 2026 року у справі № 380/18638/24 та поза межами повноважень виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області.
Представник позивача зазначає, що невиконання ним пункту 3 спірного рішення, а саме самостійного демонтажу протягом 10 (десяти) календарних днів з дня його отримання тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, розміщених за адресою: АДРЕСА_1 , призведе до примусового демонтажу, а відтак і до їх фактичного знищення, втрати інженерних комунікацій та припинення господарської діяльності, що створить невідворотні наслідки для позивача. Виконання спірного рішення передбачає знесення тимчасової споруди, що матиме незворотні наслідки для позивача, зокрема втрату майна, інженерних мереж та можливості здійснювати господарську діяльність. З урахуванням того, що демонтаж має фізичний характер і призведе до повного знищення споруди, у разі задоволення позову відновлення попереднього стану буде неможливим, а відшкодування збитків не забезпечить ефективного захисту прав позивача.
Своєю чергою, представник позивача зауважує, що пропоновані ним заходи забезпечення позову є співмірними, відповідають меті застосування такого інституту, спрямовані на попередження можливих невідворотних негативних наслідків для прав та охоронюваних законом інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду з цим позовом, і відновлення яких, у разі незастосування відповідних заходів, буде неможливим або значно ускладненим.
З огляду на вказане просить суд:
1) зупинити дію рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради від 26 березня 2026 року за № 100 «Про зобов'язання фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 демонтувати тимчасові споруди для провадження підприємницької діяльності, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 »;
2) заборонити Самбірській міській раді, виконавчому комітету Самбірської міської ради, уповноваженим органам, особам, які діють від їх імені та/або та будь-яким іншим уповноваженим особам вчиняти дії, спрямовані на демонтаж належних фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 до набрання рішенням суду у справі законної сили;
3) на підставі статті 156 КАС України звернути ухвалу про забезпечення позову до негайного виконання (частина перша статті 156 КАС України).
Вирішуючи заяву представника позивача про забезпечення позову, суд ураховує таке.
Насамперед суд відзначає, що відповідно до вимог частини першої статті 154 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа або до якого має бути поданий позов, не пізніше двох днів з дня її надходження, без повідомлення учасників справи.
Забезпечення позову - це надання заявнику тимчасової правової охорони його прав та інтересів, за захистом яких він звернувся до суду, до вирішення спору судом та набрання рішенням суду законної сили. Заходи забезпечення позову є втручанням суду у спірні правовідносини до їх вирішення, тому вони повинні застосовуватися судом з підстав та в порядку, прямо передбаченому законом.
Підстави та порядок вжиття заходів забезпечення позову врегульовано главою 10 розділу І КАС України.
Згідно з частинами першою - третьою статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:
1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або
2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Ухвалу про забезпечення позову постановляє суд першої інстанції, а якщо розпочато апеляційне провадження, то таку ухвалу може постановити суд апеляційної інстанції.
Згідно з частинами першою, другою статті 151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
Суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.
Частинами четвертою - шостою статті 154 КАС України передбачено, що залежно від обставин справи суд може забезпечити позов повністю або частково.
Про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу.
В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання. Суд може також зазначити порядок виконання ухвали про забезпечення позову.
Аналіз наведених норм вказує, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого є справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде ухвалене на користь позивача, зокрема задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
При цьому заходи забезпечення мають вживатись лише в межах позовних вимог, бути співмірними з ними, а необхідність їх застосування повинна обґрунтовуватись поважними підставами й підтверджуватись належними доказами.
Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Тож, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, перевірити, що між сторонами дійсно виник спір та є реальна загроза невиконання рішення суду чи суттєва перешкода у такому виконанні; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Водночас, вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову, суд в ухвалі про забезпечення позову повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача. Також суд має вказати, в чому будуть полягати дії, спрямовані на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов'язані з відновленням прав, будуть значними.
Так само суд повинен вказати підстави, з яких він дійшов висновку про наявність очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, цим рішенням, дією або бездіяльністю до ухвалення рішення у справі.
Слід зазначити, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті та не можуть вирішуватись ним під час розгляду заяви про забезпечення позову.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову, суди повинні також враховувати специфіку правовідносин, стосовно яких виник спір, та їх відповідне законодавче врегулювання, за наслідками аналізу якого можна зробити висновок, чи дійсно застосування заходів забезпечення позову є необхідним у цьому конкретному випадку, чи може невжиття таких засобів мати незворотні наслідки.
У справі, яка розглядається, суд встановив, що є позивач є власником тимчасових споруд, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , стосовно яких відповідач ухвалив оскаржуване рішення від 26 березня 2026 року № 100 про зобов'язання позивача здійснити їх демонтаж.
Так, пунктом 3 цього рішення відповідач вирішив зобов'язав фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 протягом 10 (десяти) календарних днів з дня отримання цього рішення самостійно демонтувати тимчасові споруди для провадження підприємницької діяльності, розміщені за адресою: АДРЕСА_1 , та відновити благоустрій земельної ділянки.
Водночас пунктами 4, 5 вказаного рішення відповідач також вирішив:
- головному спеціалісту з питань екології, природних ресурсів та контролю у сфері благоустрою виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області Інні Гуменюк після спливу строку, визначеного пунктом 3 цього рішення, здійснити обстеження місця розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності за адресою: вул. Торгова, 7, м. Самбір, провести фотофіксацію стану виконання цього рішення та подати виконавчому комітету Самбірської міської ради Львівської області інформацію і матеріали про виконання або невиконання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 вимог цього рішення, а у разі невиконання - внести пропозиції щодо вжиття заходів реагування відповідно до законодавства (пункт 4);
- Самбірському комунальному підприємству «Об'єднане» після фактичного демонтажу фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, розміщених за адресою: АДРЕСА_1 , у межах статутної діяльності підприємства та заходів, передбачених Програмою благоустрою Самбірської міської територіальної громади на відповідний рік, виконати роботи з благоустрою території після демонтажу (пункт 5).
Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову у цій справі, позивач обґрунтовує необхідність вжиття таких заходів тим, що виконання спірного рішення передбачає знесення тимчасової споруди, що матиме незворотні наслідки для позивача, зокрема втрату майна, інженерних мереж та можливості здійснювати господарську діяльність. З урахуванням того, що демонтаж має фізичний характер і призведе до повного знищення споруди, у разі задоволення позову відновлення попереднього стану буде неможливим, а відшкодування збитків не забезпечить ефективного захисту прав позивача.
У контексті наведеного слід, насамперед, відзначити, що суд, вирішуючи спір по суті, у разі задоволення позову у цій справі, може ухвалити лише рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта суб'єкта владних повноважень - спірного рішення відповідача.
Проте зміст положень частини першої статті 4 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», якою визначені обов'язкові реквізити виконавчого документа, у взаємозв'язку з частиною четвертою цієї статті, якою визначені підстави для повернення без виконання виконавчого документа, свідчить, що органи державної виконавчої служби та в окремих випадках приватні виконавці здійснюють примусове виконання виключно тих судових рішень, резолютивна частина яких містить зобов'язання, що може бути виконане унаслідок застосування одного із заходів примусового виконання рішення.
Така правова позиція узгоджується з висновками щодо застосування норм права, викладеними у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 826/7925/17, у якій також зазначено, що з моменту набрання судовим рішенням про скасування індивідуального акта законної сили такий індивідуальний акт втрачає юридичне значення і не породжує будь-яких юридичних наслідків, за виключенням тих, що пов'язані з його скасуванням. Чинність індивідуального акта, скасованого рішенням суду, яке набрало законної сили, не залежить від волі суб'єкта владних повноважень, який його ухвалив, чи волі інших осіб.
З урахуванням викладеного, скасування судом індивідуального акта є самостійним і вичерпним способом захисту порушених прав особи в адміністративному судочинстві, практична реалізація якого відбувається одночасно з набранням законної сили судовим рішенням і не вимагає здійснення від суб'єкта, що видав скасований акт, чи інших осіб будь-яких дій.
У зв'язку з цим, на переконання суду, відсутні підстави вважати, що невжиття заходів забезпечення позову, про які у цій справі просить представник позивача, може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, оскільки таке не міститиме заходів примусового виконання й, відповідно, не підлягатиме такому виконанню.
Тому помилковими є доводи представника позивача про те, що невжиття у розглядуваній ситуації заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
У аспекті цього суд також наголошує, що власне оскаржуване рішення відповідача безпосередньо не має наслідком демонтаж відповідних тимчасових споруд позивача, які у ньому вказані.
Так, пунктом 3 спірного рішення обов'язок щодо демонтажу тимчасових споруд покладений на самого позивача, а у разі, якщо позивач не виконає цього обов'язку, то відповідно до пункту 4 цього рішення головний спеціаліст з питань екології, природних ресурсів та контролю у сфері благоустрою виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області повинен внести пропозиції щодо вжиття заходів реагування відповідно до чинного законодавства.
А Самбірське міське комунальне підприємство «Об'єднане» згідно з пунктом 5 спірного рішення уповноважене лише на виконання робіт із благоустрою території після фактичного демонтажу тимчасових споруд позивачем (а не демонтажу тимчасових споруд позивача самостійно).
Отже, у спірних правовідносинах демонтаж визначених у спірному рішенні тимчасових споруд обумовлюється діями лише самого позивача, а не Самбірської міської ради Львівської області чи її виконавчого комітету (інших уповноважених органів чи осіб), яким представник позивача просить у своїй заяві заборонити вчиняти дії, спрямовані на демонтаж таких споруд.
Тобто спірне рішення відповідача не передбачає вчинення дій щодо демонтажу тимчасових споруд позивача ніким іншим, окрім як самим позивачем.
Ті ж заходи реагування, які можливо будуть вжиті відповідачем на виконання пункту 4 оскаржуваного рішення, не передбачені самим рішенням та ним не охоплюються.
Слід також зазначити, що навіть у разі проведення демонтажу силами відповідача позивач матиме можливість повернути належні йому та демонтовані об'єкти, оскільки такі не підлягають знищенню в результаті вказаних дій, а лише перевозяться на майданчик для тимчасового зберігання та підлягають поверненню власнику на його вимогу у встановленому законом порядку.
Саме лише твердження позивача щодо ускладнення в майбутньому виконання рішення суду не може бути визнано судом достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову у спірних правовідносинах, оскільки є суб'єктивним судженням позивача, без зазначення наявної очевидної небезпеки заподіяння шкоди позивачу.
Аналогічний підхід у контексті схожих за своїм змістом правовідносин у питанні можливості забезпечення позову вже застосовував Верховний Суд, зокрема у постановах від 14 березня 2024 року у справі № 540/7262/21, від 15 квітня 2025 року у справі № 380/12961/24.
Тобто, у цьому випадку не може йти мови про невідворотність наслідків дії оскаржуваного рішення відповідача та неможливість приведення спірних правовідносин та правового становища позивача у стан, який був до його ухвалення.
Отже, визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення відповідача є достатнім та ефективним способом захисту прав позивача, які, на його думку, є порушеними й за захистом яких він звернувся до суду. Вжиття заходів забезпечення позову для цього не вимагається і не є необхідним.
У разі визнання протиправним та скасування у судовому порядку оскаржуваного рішення відповідача, його дія та пов'язані з ним юридичні наслідки припиняться, що фактично відповідає наслідкам, які настали в результаті вжитих судом заходів забезпечення позову.
Ураховуючи наведене у сукупності, можна дійти висновку, що пропоновані представником позивача заходи забезпечення позову є рівнозначними задоволенню позовних вимог, що не відповідає меті інституту забезпечення позову, цілям та завданням, на досягнення яких спрямоване застосування заходів, визначених у статті 151 КАС України.
Правова позиція суду з розглядуваного питання узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 23 червня 2025 року у справі № 380/23268/24.
Щодо ймовірності понесення позивачем певних матеріальних збитків, то суд ураховує, що Верховний Суд у питанні вжиття заходів забезпечення позову у подібних правовідносинах, зокрема у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 826/14951/18 та від 30 вересня 2021 року у справі № 160/7358/21 дійшов таких висновків: «(…) Щодо ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту чи поновлення порушених прав та інтересів, Суд звертає увагу, що підприємницька діяльність передбачає ведення господарської діяльності на власний ризик, який включає в себе можливі втрати інвестицій, виникнення додаткових витрат та інше. Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (…)».
Щодо покликання представника позивача на наявність ознак очевидної протиправності спірного рішення, як на підставу для вжиття заходів забезпечення позову, суд ураховує, що, безумовно, рішення чи діяння суб'єктів владних повноважень справляють певний вплив на учасників правовідносин. Такі рішення чи діяння можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які заявник оцінює негативно. Проте, відповідно до статті 150 КАС України, зазначені обставини, навіть у разі їх доведення, не є безумовними підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі.
Сам собою факт ухвалення суб'єктом владних повноважень рішення, яке стосується прав та інтересів заявника, не може автоматично свідчити про те, що таке рішення є очевидно протиправним і невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити виконання рішення суду.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 826/16509/18.
З огляду на викладене суд не встановив підстав для забезпечення позову з мотивів очевидної протиправності оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень та порушення прав, свобод або інтересів позивача.
Беручи до уваги вищевикладене, суд підсумовує, що представник позивача жодними належними та допустимими доказами не довів та не обґрунтував необхідності вжиття заходів забезпечення позову з урахуванням положень частини другої статті 150 КАС України, а тому суд доходить висновку, що в задоволенні заяви представника позивача від 07 квітня 2026 року про забезпечення позову у справі № 380/6499/26 належить відмовити.
Керуючись ст.ст.150 - 154, 248, 256, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд
У задоволенні заяви представника позивача від 07 квітня 2026 року про забезпечення позову у справі № 380/6499/26 - відмовити.
Ухвалу суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду відповідно до ст. ст. 293-297 КАС України.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання.
Повний текст ухвали складено 09 квітня 2026 року.
Суддя Клименко О.М.