Справа № 450/2275/24 Головуючий у 1 інстанції: Мусієвський В.Є.
Провадження № 22-ц/811/3267/25 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
09 квітня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С. М.,
суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
секретар судового засідання - Федчун Н. С.,
з участю - представника відповідача - адвоката Салашник Г. І., позивача ОСОБА_1 , представника позивача - адвоката Акімової О. О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 28 серпня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа: товариство з обмеженою відповідальністю «Львівська будівельна компанія «Контракт» про поділ майна подружжя,
у травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_4 , в якому просив визнати майнові права на об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , вид об'єкту - квартира, номер на плані поверху за даними сторони 1 - Ж.2.4., кількість житлових кімнат - 2, загальною площею 66,56 кв. м., житловою площею 33,64 кв. м. спільною сумісною власністю подружжя та здійснити поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, шляхом стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 595 712 грн 00 коп., що складає частину вартості згаданих вище майнових прав, які виражені на теперішній час в грошовому еквіваленті авансу забудовнику.
Позов мотивований тим, що сторони перебувають у шлюбі з 11 серпня 2012 року. На даний час в провадженні Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області перебуває на розгляді справа № 683/1123/24 щодо розірвання шлюбу між ними. Від шлюбу у подружжя народились діти ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . У відповідності до попереднього договору від 09 серпня 2022 року, під час перебування у шлюбі, сторонами, в інтересах сім'ї, за спільні кошти подружжя у розмірі 1 191 424 грн 00 коп., набуто майнові права на об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , вид об'єкту - квартира, номер на плані поверху за даними сторони 1 - Ж.2.4. На даний час між сторонами не досягнуто згоди щодо поділу майна подружжя, у зв'язку із чим звернувся до суду.
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 28 серпня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визнано майнові права на об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , вид об'єкту - квартира, номер на плані поверху за даними сторони 1 - Ж.2.4., кількість житлових кімнат - 2, загальною площею 66, 56 кв. м., житловою площею 33, 64 кв. м. спільною сумісною власністю подружжя і здійснено поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, шляхом стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 595 712 грн 00 коп., що складає частину вартості згаданих вище майнових прав, які виражені на теперішній час в грошовому еквіваленті авансу забудовнику.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 5 957 грн 12 коп.
Рішення суду оскаржила ОСОБА_4 , подавши у вересні 2025 року апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , в якій просить рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 28 серпня 2025 року скасувати, ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції не врахував того, що спірне майно було придбано за особисті кошти відповідачки, які отримані нею частково від відчуження належного їй та її батькам нерухомого майна, а частково за передані їй батьками свої особисті кошти (заощадження), з метою придбання нею особисто майнових прав у спірному об'єкті, оскільки власних особистих заощаджень у подружжя не було. Наведене підтверджується тим, що як стороною, так і платником за договором від 09 серпня 2022 року є тільки відповідачка, а не її колишній чоловік.
Апеляційна скарга містить попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які очікує понести відповідачка у зв'язку із розглядом справи судом апеляційної інстанції, а саме витрати на професійну правничу допомогу будуть орієнтовно складати 20 000 грн 00 коп.
У листопаді 2025 року через систему «Електронний суд» від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_7 , в якому міститься прохання відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а також стягнути на користь особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу з відповідачки судові витрати, які включають витрати на професійну правничу допомогу. Відзив на апеляційну скаргу мотивований законністю та обґрунтованістю оскарженого рішення суду першої інстанції. Відзив містить заяву про стягнення з відповідача на користь позивача всіх судових витрат, включаючи витрати на професійну правничу допомогу. Копія відзиву надіслана учасникам справи.
Вирішуючи питання прийняття відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів виходить з такого.
Згідно з частиною першою статті 360 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.
Відповідно до частини першої статті 120 ЦПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Частинами першою та другою статті 126 ЦПК України передбачено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої та другої статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу.
В ухвалі Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2025 року роз'яснено учасникам справи право подати відзив на апеляційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 360 ЦПК України, визначено строк на подання відзиву протягом десяти днів з дня вручення цієї ухвали. Також зазначено про необхідність додати докази надсилання відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи.
Відзив на апеляційну скаргу у цій справі надісланий через підсистему «Електронний суд» 17 листопада 2025 року, тобто поза межами встановленого судом строку.
У відзиві на апеляційну скаргу зазначено про те, що строк на його подання не пропущений, оскільки лише 10 листопада 2025 року представнику позивача - адвокату Акімовій О. О. надано доступ до матеріалів електронної справи.
Обміркувавши наведене, враховуючи, що відзив на апеляційну скаргу у цій справі подано у розумний строк, після надання представнику позивача доступу до матеріалів справи у підсистемі «Електронний суд», з огляду на те, що ухвала про відкриття апеляційного провадження позивачем не отримана, з метою забезпечення реалізації відповідного права учасника справи колегія суддів вважає за необхідне продовжити строк на подання відзиву на апеляційну скаргу до часу його подання, а саме до 17 листопада 2026 року.
Відзив на апеляційну скаргу від третьої особи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.
Судом встановлено, що 11 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено шлюб, який розірвано рішенням Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 29 липня 2024 року.
З попереднього договору серії НСА № 603266, посвідченого 09 серпня 2022 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Львівської області Шафран Р. І., вбачається, що між ОСОБА_4 та ТОВ «Львівська Будівельна Компанія Контракт» укладено попередній договір купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1 , вид об'єкту - квартира, номер на плані поверху за даними Сторони 1 - Ж.2.4., кількість житлових кімнат - 2, загальною площею 66, 56 кв. м., житловою площею 33, 64 кв. м. Сума авансу, яка підлягає сплаті за цим договором, становить 1 191 424 грн 000 коп.
Із нотаріально посвідченої 09 серпня 2022 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Львівської області Шафран Р. І. заяви ОСОБА_1 встановлено, що останній надав згоду своїй дружині ОСОБА_4 на купівлю нею будь-якого нерухомого майна, в тому числі майнових прав, та укладення попереднього договору купівлі-продажу майнових прав. Зазначено, що згаданий договір укладається в їх інтересах та відповідає спільному волевиявленню.
Як убачається з квитанцій № 0136510211 від 09 серпня 2022 року та №0136510001 від 10 серпня 2022 року, ОСОБА_4 на виконання умов попереднього договору від 09 серпня 2022 року здійснила оплату грошових коштів в загальному розмірі 1 191 424 грн 00 коп. на користь ТОВ «Львівська Будівельна Компанія Контракт».
З договору купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами серії НОК № 539254, посвідченого 31 січня 2020 року приватним нотаріусом Старокостянтинівського районного нотаріального округу Хмельницької області Сарело Т. П., зареєстрованого в реєстрі за № 110, вбачається, що ОСОБА_4 продала ОСОБА_8 за 262 080 грн 00 коп. житловий будинок АДРЕСА_2 .
Із договору купівлі-продажу квартири серії НРС № 586277, посвідченого 25 липня 2022 року року приватним нотаріусом Старокостянтинівського районного нотаріального округу Хмельницької області Сарело Т. П., зареєстрованого в реєстрі за № 531, встановлено, що ОСОБА_9 , частка якого 1/4, ОСОБА_10 , частка якої 2/4, та ОСОБА_4 , частка якої 1/4, відчужили за 284 500 грн 00 коп. на користь ОСОБА_11 квартиру АДРЕСА_3 .
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20 та постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц).
Дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).
У статті 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Частини третя та четверта статті 368 ЦК України також визначають, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року в справі № 756/8056/19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 зроблено висновок, що: «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
Відповідно до статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 05 січня 2024 року в справі № 755/12204/18).
Також, умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не особисті, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя. Отже, якщо один із подружжя уклав договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Подружжя має відповідати за спільними зобов'язаннями всім майном, яке належить їм на праві спільної сумісної власності.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15, а також у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2020 року в справі №638/17330/16-ц.
Згідно зі статтею 177 ЦК України до об'єктів цивільних прав відносяться речі, майнові права та інше. Майном як особливим об'єктом вважаються окремі речі, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (частина перша статті 190 ЦК України). За правилами статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування). Майнове право є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право є обмеженим речовим правом, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об'єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об'єкт інвестування. Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію. Згідно з частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об'єкт і після завершення будівництва об'єкта нерухомості набуває права власності на об'єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об'єкт за собою.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові 14 вересня 2021 року в справі № 359/5719/17.
До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі майно, яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі №712/8602/19).
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини першої статті 57 СК України).
У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року в справі №711/5108/17 зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що: «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
Отже, придбане в шлюбі за відплатним договором майно може бути визнане особистою приватною власністю одного з подружжя лише в тому випадку, якщо придбання цього майна відбулося виключно за особисті кошти одного з подружжя.
Верховний Суд у постанові від 17 квітня 2024 року в справі №638/2341/20 вказував, що критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 3 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц вже виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з'ясувати час та джерела його придбання.
У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2021 року в справі №756/2527/16-ц вказано, що: «виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. […] вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто».
У постанові від 20 листопада 2024 року в справі № 703/715/23 Верховний Суд виснував про те, що квартира, яку один із подружжя придбав за письмовою згодою іншого з подружжя й оформив на себе під час перебування у шлюбі, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (частина перша статті 9 СК України).
Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (частини перша - третя статті 65 СК України).
Верховний Суд неодноразово зауважував, що по своїй суті згода подружжя є одностороннім правочином (постанови Верховного Суду від 23 червня 2021 року в справі № 537/3100/17; 10 листопада 2021 року в справі №756/2312/18; 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18; 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц; 06 липня 2022 року в справі №303/2983/19).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 викладено такий висновок: «Вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором. Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду. Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном. Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору. Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності. Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя. Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність».
З урахуванням наведених приписів чинного законодавства та судової практики, колегія суддів зауважує, що суд не може своїм рішенням підміняти домовленість (договір) між подружжям, яка не суперечить умовам законодавства України та моральним засадам суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 липня 2024 року в справі № 466/7242/22).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків (див. постанову Верховного Суду від 13 вересня 2023 року в справі № 759/1534/18).
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див., постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц).
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, третя статті 12, частина перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Установивши, що майнові права на квартиру набуто подружжям у період шлюбу, а також те, що перед їх придбанням позивачем висловлено свою волю щодо правового режиму такого майна, а саме набуття такого у спільну сумісну власність за спільні кошти подружжя, що підтверджується письмовою нотаріально засвідченою заявою позивача від 09 серпня 2022 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для віднесення такого майна до об'єктів спільної сумісної власності подружжя та його поділу. При цьому умови нотаріально засвідченого попереднього договору від 09 серпня 2022 року, укладеного лише ОСОБА_4 не містять положень про те, що майнові права набувається в особисту приватну власність ОСОБА_4 та/або за її особисті кошти.
У цьому зв'язку, колегія суддів вважає за доцільне звернути увагу на те, що в разі надання одним із подружжя другому в письмовій заяві своєї згоди на таке придбання, суд позбавлений процесуальної можливості змінити як правовий статус коштів, так і майна, придбаного за ці кошти, зі спільного сумісного на особисте.
Близький за змістом висновок викладено в постанові Верховного Суду від 04 вересня 2024 року в справі № 754/9261/19, а також у постанові цього ж суду від 21 вересня 2022 року в справі № 757/13014/20.
Колегія суддів враховує також те, що ОСОБА_4 з позовом (зустрічним позовом) про визнання недійсним згоди ОСОБА_1 на придбання майнових прав як одностороннього правочину не зверталася.
Також колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_4 не надала доказів на підтвердження того, що майнові права придбано не за кошти подружжя, а за її особисті кошти та за кошти її батьків, отримані ними від продажу належної їм нерухомості.
З огляду на розподіл обов'язків доказування у справах даної категорії, враховуючи те, що саме ОСОБА_4 заперечувала факт набуття майнових прав у спільну сумісну власність, хоч не заперечила придбання таких під час перебування у шлюбі, колегія суддів вважає правильними висновки місцевого суду про те, що саме нею мають бути надані докази, які підтверджують факт набуття такого майна виключно за її особисті кошти, проте нею цього не зроблено. Внаслідок цього місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачка не спростувала презумпцію спільності майна, а саме майнових прав, незважаючи на укладення лише нею попереднього договору щодо їх придбання, а також проведення нею платежів по цьому договору.
Відтак, відповідні доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження і не спростовують правильних висновків суду щодо віднесення судом першої інстанції набутих майнових прав до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16).
Відповідно до частини першої та другої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
У постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі №565/495/18 вказано, що: «поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі».
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 595/970/20.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
У пункті 95 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20 викладено такий висновок щодо застосування норм права: «Приписи частин четвертої та п'ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.
Частиною першою статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Аналіз вказаної норми права свідчить про те, що відсутні будь-які обмеження щодо виду або предмета договору, який можуть зобов'язатися укласти сторони у майбутньому на підставі попереднього договору, тому така домовленість може бути досягнута сторонами щодо будь-яких договорів: про відчуження нерухомого чи рухомого майна, об'єкта незавершеного будівництва, майбутніх об'єктів нерухомості, надання послуг, виконання робіт, надання майна в оренду тощо.
Сутність попереднього договору полягає у виконанні таких функцій: спонукання до укладення в майбутньому основного договору шляхом встановлення відповідного обов'язку; фіксація умов основного договору.
Отже, попередній договір створює для сторін одне основне зобов'язання: укласти протягом узгодженого терміну певний тип цивільно-правового договору на заздалегідь узгоджених умовах.
Одним із завдань попереднього договору є те, що він повинен забезпечити відносини між сторонами до укладення основного договору, гарантувати реальну можливість через певний час набути відповідні права на тих самих умовах, які існували в момент укладення попереднього договору, навіть у тому разі, коли одна із сторін втратить інтерес до цих правовідносин.
Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16, а також постанові Верховного Суду від 05 липня 2023 року в справі № 759/24141/19.
Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.
Водночас частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
У постанові Верховного Суду від 12 березня 2025 року в справі №752/5900/21 вказано, що апеляційний суд правильно виходив із того, що обставини виникнення у ОСОБА_2 майнових прав на квартири після прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, питання про поділ яких як спільного майна подружжя порушується у позові, є недоведеними. Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що вимога про поділ таких майнових прав є передчасною, оскільки в матеріалах справи відсутні докази того, що інвестор ОСОБА_2 у будь-який спосіб набула майнові права (тотожні праву власності) на спірні об'єкти нерухомості, обставини про наявність майнових прав як спільного майна подружжя є недоведеним.
З огляду на те, що відповідно до умов попереднього договору відповідачка не набула право власності на квартиру, а основний договір не укладено, як і не введено в експлуатацію на даний час будинок, в якому знаходиться повністю проінвестована квартира, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для поділу майнових прав, набутих на підставі попереднього договору у спосіб стягнення з відповідачки на користь позивача компенсації у вигляді частки вартості придбаних майнових прав на нерухоме майно за цим договором. Стягуючи компенсацію суд правильно виходив з ціни зазначеної у попередньому договорі.
Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах від 22 січня 2025 року в справі № 753/7776/22, від 12 березня 2025 року в справі № 760/20240/17
Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки наведені в апеляційної скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду та не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, оскаржене рішення належить залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме того, що рішення суду першої інстанції залишено без змін, підстави для розподілу судових витрат, які пов'язані з розглядом справи в суді першої інстанції, а також щодо судових витрат, включаючи витрати на професійну правничу допомогу, особи, яка подала апеляційну скаргу, відсутні.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 28 серпня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич