31 березня 2026 року
м. Харків
справа № 644/7752/25
провадження № 22-ц/818/1619/26
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого судді - Тичкової О.Ю.,
суддів колегії - Маміної О.В., Мальованого Ю.М.,
за участю секретаря судового засідання - Риндіч О.Б.,
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків апеляційну скаргу Кирей Олени Василівни, яка діє в інтересах ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2025 року у складі судді Бароніна Д.Б.,
У серпні 2025 року суду ОСОБА_2 звернувся з позовом про розірвання договору купівлі-продажу квартири від 02 лютого 2016 року, зобов'язавши ОСОБА_1 повернути квартиру, передану їй за цим договором, а ОСОБА_2 - повернути ОСОБА_1 сплачені за цим договором грошові кошти в розмірі 130000 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що за договором купівлі-продажу від 02 лютого 2016 року, укладеним між позивачем в якості продавця та відповідачкою в якості покупця, позивач передала у власність покупця, а покупець прийняв квартиру за адресою АДРЕСА_1 ( надалі Квартира). Пунктом 3 вказаного договору передбачено, що продаж квартири вчинено за 520000 грн, із яких 130000 грн одержані продавцем в момент укладання вказаного договору, а залишок у сумі 390000 грн відстрочується і сплачується покупцем продавцю після підписання цього договору у строк до 04 лютого 2021 року. Позивач надав згоду на проведення державної реєстрації права власності в державному реєстрі речових прав на ім'я покупця до проведення повного розрахунку за квартиру. При цьому, нотаріус при посвідченні договору не запропонував внести до договору заборону відчуження до повного розрахунку. До теперішнього часу покупець не виконав свої зобов'язання за договором купівлі-продажу та не сплатив суму 390000 грн, що складає 75 % вартості нерухомого майна. Після закінчення обумовлених у договорі п'яти років відстрочки, позивач звертався до відповідачки з вимогою сплатити заборгованість, подзвонивши їй, а 01 липня 2025 року направив відповідачці листа «Укрпоштою», з вимогою сплатити борг у строк до 20 липня 2025 року, текст якого, був направлений відповідачці додатково через застосунок Телеграм, який нею був переглянути у той же день. 23 липня 2025 року позивач надіслав відповідачці листа про те, що вже не зацікавлений у отриманні від неї боргу за квартиру та запропонував розірвати договір купівлі-продажу квартири у нотаріуса, з поверненням сторонам отриманого по цьому договору. Враховуючи вищевикладене, позивач вважала, що відповідачка допустила порушення умов укладеного договору купівлі-продажу квартири у частині сплати грошових коштів, грошові зобов'язання у встановлений строк не виконала, належну з неї оплату у повному обсязі та у визначені у договорі строки, не здійснила, у зв'язку з чим, вважав, що такий договір підлягає розірванню, із зобов'язанням ОСОБА_1 повернути квартиру, передану їй за договором купівлі продажу, а ОСОБА_2 - повернути ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 130000 грн., сплачені нею за умовами договору.
ОСОБА_1 , в особі свого представника - ОСОБА_3 , звернулась із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про тлумачення умов пункту 3 оспорюваного договору купівлі-продажу, в обґрунтування якого, зазначила, що пункт 3 спірного договору купівлі-продажу квартири від 02.02.2016 містить умову, а саме: «покупець має право на розпорядження квартирою тільки зі згоди продавця». Вказана умова захищає права продавця ОСОБА_2 на отримання повної суми за договором та фактично є забезпеченням виконання покупцем ОСОБА_1 свого зобов'язання щодо повної сплати вартості квартири в розмірі 520000 гривень. Але вказаний пункт не містить умови про те, що у випадку повної сплати покупцем вартості квартири, згода продавця на розпорядження квартирою, потрібна. Відсутність в договорі купівлі-продажу умови про те, що у випадку повної сплати покупцем вартості квартири згода продавця на розпорядження квартирою не потрібна, порушує права покупця як власника квартири на вільне розпорядження своєю власністю, створює перешкоди в реалізації ним своїх законних прав щодо майна, який належить йому на законних підставах. Вважала, що сторонами договору по різному тлумачяться його умови, а саме пункт 3 договору: продавець, відмовляючись від надання покупцеві письмової нотаріальної згоди на розпорядження квартирою вважає, що не порушує прав покупця, а останній, у свою чергу, за відсутності реальної можливості примусити продавця оформити у нотаріуса таку згоду та надати її покупцеві, вважає, що пункт 3 договору порушує права покупця на розпорядження квартирою, у зв'язку з чим, слід констатувати наявність спору між сторонами угоди щодо її змісту.
Зазначала, що в момент укладення договору купівлі-продажу покупець свій обов'язок повністю виконала, сплатила продавцю суму грошових коштів у розмірі 130000 гривень, що визнається позивачем. Продавець передав квартиру покупцеві, а покупець прийняв квартиру, вселився, зареєстрував в ній місце постійного проживання та проживає в ній до теперішнього часу та вважає це житло єдиним своїм житлом. Таким чином, відбулося часткове виконання договору сторонами. Для повного виконання договору залишилось покупцеві виконати свій обов'язок сплатити покупцеві залишок вартості квартири у сумі 390000 грн, а у продавця залишився обов'язок надати покупцеві письмову, нотаріально засвідчену згоду розпоряджатися квартирою. До 01 липня 2025 року позивач до відповідача з приводу невиконання умов договору купівлі-продажу квартири не звертався. Порушення відповідачкою строків виконання обов'язку зі сплати решти грошових коштів за квартиру сталося через епідемію гострої респіраторної хвороби COVID-19 та пов'язаний з нею локдаун на всій території України, який продовжувався до 24 січня 2021 року та тяжке онкологічне захворювання, на яке були витрачені майже всі грошові збереження, а потім з 24.02.2022 військова агресія рф щодо України. Позивач відмовляється надати відповідачці нотаріально посвідчену згоду на розпорядження нею квартирою, яка належить позивачці на праві власності. Навіть у випадку повної сплати позивачкою вартості спірної квартири, вона не зможе розпорядитися своєю квартирою без письмової нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_2 на розпорядження нею квартирою. А тому, просила суд витлумачити зміст пункту 3 договору купівлі-продажу квартири таким чином: «з моменту повного розрахунку за цим договором покупець має право розпоряджатися майном без згоди продавця».
Рішенням Індустріального районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2025 рокуу у задоволенні первісного позову та зустрічного позову відмовлено.
Судове рішення обґрунтовано тим, що позивачем за первісним позовом обрано неефективний спосіб захисту прав позивача, оскільки такий спосіб захисту, як розірвання договору купівлі-продажу, що вже частково виконаний з боку продавця, який передав товар, і покупця, який прийняв товар і частково оплатив товар, не є ефективним. Оскільки продавець ОСОБА_2 виконав свої зобов'язання за договором та передав покупцю ОСОБА_1 товар у виді квартири, а покупець ОСОБА_1 прийняла товар у вигляді квартири, за нею було зареєстровано право власності на квартиру, вона зареєструвала своє місце проживання у квартирі та почала там фактично проживати. Крім того, ОСОБА_1 частково сплатила вартість квартири продавцю у розмірі 130000 грн. За таких умов підлягає застосуванню частина третя статті 692 ЦК України, відповідно до якої у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Наведений припис не передбачає можливості продавця за своїм вибором вдатися до іншого способу захисту, зокрема не передбачає можливості розірвання договору в судовому порядку. Якщо порушення права продавця полягає в тому, що він не отримав грошових коштів від продавця, то способу захисту, який належним чином захистить саме це право, відповідає позовна вимога про стягнення неотриманих коштів.
Відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні її позову про тлумачення змісту пункту 3 оскаржуваного договору, суд вважав, що обтяження щодо заборони (обмеження) відчуження чи розпорядження спірною квартирою не виникли, оскільки такі обтяження не були зареєстровані, у зв'язку із чим, тлумачення судом пункту 3 спірного договору в частині обмеження розпорядження спірною квартирою не має правового (юридичного) значення для будь-якої із сторін договору. При цьому, зазначив, що таке тлумачення має відбуватися лише в тому випадку, коли воно призведе до захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача, проте, позивачка за зустрічним позовом - ОСОБА_1 , не надала до суду жодних доказів того, що зміст другого речення пункту 3 спірного договору впливає або може вплинути на реалізацію нею права розпорядження спірною квартирою.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення в частині відмови у задоволенні його позовних вимог до ОСОБА_1 про розірвання договору купівлі-продажу квартири та ухвалити в цій частині нове про задоволення позовних вимог та стягнути на користь позивача судові витрати.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд неправильно встановив характер спірних правовідносин, шо призвело до неправильного застосування норм матеріального права, оскільки укладений між сторонами договір купівлі-продажу нерухомого майна, пов'язує набуття права власності з виконанням основного зобов'язання - оплатою вартості майна, шо має суттєве значення для визначення балансу інтересів. Вважає, що постанова ВП ВС від 08.092020 у справі №8916/667/18, на яку суд посилається у рішенні, не є ревалентною у даній справі, оскільки у даній справі правовідносини не є правовідносинами «поставки товару» у сенсі ст.692 ЦКУ, а правовий результат договору (перехід права власності на нерухоме майно) безпосередньо пов'язаний з оплатою вартості об'єкта, оскільки ст.692 ЦКУ регулює виключно оплату товару, який передано у власність, тобто, класичні відносини купівлі-продажу товарів (речей, шо с предметом обігу)і до нерухомості її застосування не є автоматичним. На думку апелянта, невиконання покупцем обов'язку сплатити 75 % вартості квартири, є істотним порушенням, з огляду на вимоги ст.526 ЦКУ, так як створило шкоду, у зв'язку з невиконанням обов'язку, оскільки позивач (продавець) був позбавлений того, на шо він розраховував, а саме отримати переважну частину ціни, а відтак, змінився сам зміст договору з точки зору економічної вигоди для продавця. А тому, вважає, що у даній справі повинно застосовуватись практику ВС, зокрема, ту, на яку посилався позивач у позовній заяві, а саме від 07.10.2021 року у справі №925/1382/19. Вважає, шо висновок суду про те, шо він не скористався своїм правомзвернення до відповідача для отримання коштів, юридично хибний та суперечить природі грошового зобов'язання i є виходом за межі договору. Суд не надав належної оцінки факту ухилення відповідачем від виконання свого обов'язку сплатити 75% вартості квартири, ще з 2021 року, що є істотним порушення Умов договору, незалежно від отримання /неотримання вимог продавця, з моменту настання строку оплати минуло кілька років і жодної оплати не здійснено.
У відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_1 , в особі свого представника ОСОБА_3 просила апеляційну скаргу ОСОБА_4 , залишити без задоволення, а рішення без змін. Вважає, що судом обґрунтовано застосовано правовий висновок ВП ВС від 08.09.2020 у справі №916/667,18, оскільки він повинен враховуватись у всіх випадках, допоки Велика Палата Верховного Суду в установленому законом порядку, не відступить від свого висновку. Даний висновок підлягає застосуванню у тих випадках, коли договір укладено з відстроченням платежу. Вважає, що у справі №925/1382/19, на постанову якої посилається позивач, Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду, зробив протилежний висновок, без застосування процедури передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, що суперечить ч.4 ст.302 ЦКУ. Вважає позбавлення відповідачки єдиного житла та фактично виселення з квартири, враховуючи її стан здоров'я, найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, оскільки в якості підстав для позбавлення відповідачки житла, позивач посилається на те, що йому не повністю сплачено залишок вартості квартири, а тому йому завдана шкода, при цьому, отримати ці кошти в теперішній час, він відмовляється. Тому, вважає, що розірвання договору купівлі-продажу, яке в результаті призведе до виселення відповідачки, має бути оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів ст.8 Конвенції. В даному випадку, порушення договору відповідачем не може вважатися істотним, а отримання в теперішній час залишку коштів від покупця, повністю задовольнить позивача. Крім того, зазначає, що оспорюваним договором не передбачені наслідки порушення строків розрахунку за отриману квартиру у вигляді розірвання договору купівлі-продажу, а тому, просить залишити без задоволення апеляційну скаргу.
Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Рішення суду оскаржується лише в частині відмови у задоволені первісного позову ОСОБА_2 , тому в іншій частині не переглядається.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, 02.02.2016 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Чуєвою О.Є. та зареєстрований в реєстрі за №267, згідно умов п.1 якого, ОСОБА_2 (продавець) передає ОСОБА_1 (покупець) у власність двокімнатну квартиру, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , а покупець приймає цю квартиру у приватну власність та зобов'язується сплатити за неї певну грошову суму (а.с.32-33).
Як зазначено в пункті 3 вказаного Договору, продаж квартири вчиняється за суму 5200000 грн, з яких 130000,00 грн покупець сплачує продавцю в момент укладання цього договору, а решту цієї суми, а саме 390000 грн, покупець зобов'язується сплатити продавцю в строк до 02.02.2021. З моменту укладання цього договору покупець має право розпоряджатися майном виключно за письмовою, нотаріально засвідченою згодою продавця. Сторони домовилися, що факт повного розрахунку за цим договором може підтверджуватися заявою продавця (його представника), підпис на якій засвідчується нотаріально, або іншими документом, що встановлений чинним законодавством.
У пунктах 7, 8 вищевказаного договору зазначено, що право приватної власності на квартиру виникає у Покупця з моменту реєстрації цього права відповідно до закону. У частині купівлі-продажу квартири договір діє до дати повного виконання Продавцем та Покупцем взаємних зобов'язань за цим договором. З моменту укладання цього договору та після виконання зобов'язань сторін, цей договір діє як правовстановлювальний документ, що підтверджує право приватної власності Покупця на квартиру.
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25.08.2025 право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ,зареєстроване за ОСОБА_1 з 02.02.2016 року, на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу.
Будь-які відомості про державну реєстрацію обтяжень стосовно вищевказаної квартири відсутні.
З листа ОСОБА_2 від 30.06.2025, який адресований ОСОБА_1 , вбачається, що ОСОБА_2 вимагає від ОСОБА_1 сплатити йому заборгованість у сумі 390000 грн. згідно з умовами договору купівлі-продажу квартири, за адресою: АДРЕСА_1 , а в листі ОСОБА_2 від 23.07.2025, він пропонує ОСОБА_1 розірвати укладений між ними 02.02.2016 договір купівлі-продажу за обопільною згодою.
У письмовій пропозиції від 21.08.2025, ОСОБА_1 запропонувала ОСОБА_2 з'явитися до нотаріуса для отримання 390000 грн в обмін на надання ним заяви про факт повного розрахунку та згоди на розпорядження квартирою.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори. Оскільки сторони уклали договір, вони набули взаємних прав та обов'язків.
Частиною 1 ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 525, 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлено строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк. Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до частини 1 статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. При цьому сторона, яка ставить питання про розірвання чи зміну договору, має довести наявність порушення договору та наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною.
Тобто, йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.
Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору.
Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.
Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати сторона від виконання договору.
У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.
Згідно з ч. 2-5 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
Стаття 655 ЦК України закріплює законодавче визначення договору купівлі-продажу, згідно з яким за цим договором одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну.
Ціна - це грошова сума, яка підлягає сплаті покупцем за одержану від продавця річ.
Відповідно до частини першої статті 632 ЦК України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
За загальним правилом (частина перша статті 692 ЦК України), оплата товару за договором купівлі-продажу здійснюється після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
За правилами статті 692 ЦК України, покупець повинен виконати свій обов'язок щодо оплати одразу в повному обсязі, тобто сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Сторони можуть відійти від цього положення, застосувавши розстрочення платежу (частина друга статті 692 ЦК України).
У випадку, якщо договором купівлі-продажу передбачена оплата товару через певний час після його передачі покупцю, покупець повинен провести оплату в строк, передбачений договором.
Якщо покупець не виконує свого обов'язку щодо оплати переданого йому товару в установлений договором купівлі-продажу строк, продавець набуває право вимоги такої оплати (частина третя статті 692 ЦК України) або розірвання договору з підстав, передбачених статтею 651 ЦК України.
Як на правову підставу задоволення позовних вимог ОСОБА_2 посилався на частину другу статті 651 ЦК України, вказуючи, що ОСОБА_1 допустила істотне порушення умов договору, оскільки не сплатила у визначений договором строк, решту суми, а саме - 390 000 грн, до 02 лютого 2021 року.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) Верховний Суд дійшов висновку, що «…покупці отримали товар, але, як стверджує позивачка, не здійснили оплати. За таких умов підлягає застосуванню частина третьої статті 692 ЦК України, відповідно до якої у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Наведений припис не передбачає можливості продавця за своїм вибором вдатися до іншого способу захисту, зокрема не передбачає можливості розірвання договору в судовому порядку. Якщо порушення права продавця полягає в тому, що він не отримав грошових коштів від продавця, то способу захисту, який належним чином захистить саме це право, відповідає позовна вимога про стягнення неотриманих коштів.
Натомість, такий спосіб захисту, як розірвання договору, що вже частково виконаний з боку продавця, який передав товар, і покупця, який прийняв товар, не відповідає суті порушення договору, що полягає в несплаті грошових коштів. Така несплата (повна або часткова) може бути наслідком не навмисного порушення договору з боку покупця (який бажає збагатитися за рахунок затримки оплати), а добросовісної помилки покупця, наприклад, через існування розбіжностей між сторонами щодо суми, належної до сплати, щодо взаємних розрахунків між сторонами (зокрема, як у цій справі).
Крім того, такий спосіб захисту, як розірвання договору, може бути використаний продавцем не з метою відновлення його права на одержання грошових коштів, а з метою невиправданого збагачення, якщо, наприклад, ринкова ціна на продане майно збільшилася, в тому числі завдяки його поліпшенню покупцем. Такі несправедливі наслідки можуть настати через невідповідність зазначеного способу захисту суті порушення права».
Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Судом встановлено, що продавець ОСОБА_2 виконав свої зобов'язання за договором та передав покупцю ОСОБА_1 товар у виді квартири, а покупець ОСОБА_1 частково сплатила вартість квартири продавцю у розмірі 130000 грн та прийняла товар у вигляді квартири.
Крім того, 02 лютого 2016 року ОСОБА_1 зареєструвала право власності на дану квартиру, а також зареєструвала своє місце проживання у квартирі та почала там фактично проживати.
З огляду на зазначене колегія суддів погоджується з висновком суду щодо відсутності належних доказів на підтвердження ОСОБА_1 об'єктивних причин невиконання встановленого договором купівлі - продажу від 02.02.2016 обов'язку сплатити 390 000 грн в строк до 02.02.2021 року. Проте, враховуючи що договір купівлі - продажу був вже частково виконаний з боку продавця, який передав товар, і покупця, який прийняв товар, задоволення позову про розірвання договору не буде відповідати суті порушення договору, що полягає в несплаті грошових коштів. Якщо порушення права продавця полягає в тому, що він не отримав грошових коштів від продавця, то способом захисту, який належним чином захистить саме це право, відповідає позовна вимога про стягнення неотриманих коштів.
В даному випадку, сама по собі неповна оплата товару покупцем, не є підставою для розірвання договору купівлі-продажу на підставі статті 651 ЦК України, оскільки позивач не позбавлений можливості порушувати питання про стягнення плати за договором.
Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням вимог матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Інші доводи апеляційної скарги не є суттєвими та висновків суду не спростовують.
При вирішенні справи суд правильно визначив характер правовідносин між сторонами та застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, питання щодо перерозподілу судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» не вирішувалося.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Кирей Олени Василівни, яка діє в інтересах ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий О.Ю. Тичкова
Судді О.В. Маміна
Ю.М. Мальований