печерський районний суд міста києва
Справа № 757/43028/25-ц
пр. 2-5296/26
31 березня 2026 року Печерський районний суд м. Києва в складі:
головуючого - судді Ільєвої Т.Г.,
при секретарі - Романенко Д.С.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕЛЕКСІ ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, -
У вересні 2025 року ТОВ «Фінансова компанія «ГЕЛЕКСІ ФІНАНС» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказує, між ТОВ «Фінансова Компанія «Гелексі» (23.06.2025 назву було змінено на ТОВ «ФК «Гелексі») та відповідачем за допомогою інформаційно-телекомунікаційної системи було укладено договір позики №132882 від 30.12.2019 в електронній формі. На підставі зазначеного вище договору позичальнику надано грошові кошти в якості позики у сумі 5000 грн, на умовах строковості, поворотності та оплатності. Відповідно до змісту довідки наданої платіжним оператором, у платіжної результаті платіжної операції на картковий рахунок позичальника, було успішно перераховано кошти у сумі 5000 грн. Однак, відповідач не виконує свої грошові зобов'язання належним чином, довготривалий строк. Заборгованість відповідача перед позивачем на дату подання позовної заяви складає 25175 грн., з яких: 5000 грн. - заборгованість за позикою; 20175 грн. 50 коп. - заборгованість по процентам та комісії за користування позикою. Враховуючи зазначене, просить суд стягнути зазначену суму заборгованості. Також, просить вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 11.09.2025 року справу прийнято до провадження та призначено розгляд в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
30 вересня 2025 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач вказав, що вважає позовні вимоги безпідставними та необґрунтованими, оскільки жодних належних, допустимих та достовірних доказів, які б вказували на існування у відповідача заборгованості за Договором позики матеріали справи не містять, саме лише бездоказове презюмування факту наявності заборгованості не може слугувати підставою для задоволення позовних вимог.
Представник позивача у прохальній частині позову просив провести розгляд справи без його участі.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про місце і час судового розгляду повідомлений належним чином.
Згідно з частиною першою ст. 174 ЦПК України, при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом, що є правом учасників справи.
Суд, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, на засадах верховенства права, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до висновку про можливість ухвалення по справі рішення.
Частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. При цьому, зі змісту ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод випливає, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Вказані принципи знайшли своє втілення і в нормах цивільного процесуального законодавства, а саме ст. ст. 2, 12, 13 ЦК України.
Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.97 відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17.07.97 «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).
Частиною 1 статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За правилом частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України).
Абзац другий частини другої статті 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін, вважається укладеним в письмовій формі.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших; електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
Водночас одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти догові (пункт 12 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію»).
Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Згідно з частиною шостою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею.
За правилом частини восьмої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного в письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначає порядок підписання угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину.
В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Згідно з статтею 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» платіжною картою є електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду карти, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.
Держателем такого платіжного засобу є фізична особа, яка на законних підставах використовує спеціальний платіжний засіб для ініціювання переказу коштів з відповідного рахунку в банку або здійснює інші операції із застосуванням зазначеного спеціального платіжного засобу.
Неналежним переказом для цілей цього Закону вважається рух певної суми коштів, внаслідок якого з вини ініціатора переказу, який не є платником, відбувається її списання з рахунка неналежного платника та/або зарахування на рахунок неналежного отримувача чи видача йому суми переказу в готівковій чи майновій формі. Неналежним платником є особа, з рахунка якої помилково або неправомірно переказана сума коштів, а неналежним отримувачем - особа, якій без законних підстав зарахована сума переказу на її рахунок або видана їй у готівковій формі.
Судом встановлено, що 17.02.2021 між ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ГЕЛЕКСІ» та ОСОБА_1 в електронній формі було укладено договір позики № 214213.
Так через особистий кабінет на веб-сайті ТОВ «ФК «Гелексі» подано заявку на отримання кредиту від імені ОСОБА_1 та підтверджено умови отримання кредиту шляхом натискання відповідної кнопки, після чого ТОВ «ФК «Гелексі» надіслало особі, яка звернулася за отриманням кредиту, за допомогою засобів зв'язку одноразовий ідентифікатор у вигляді смс-коду, який і використано для підтвердження підписання кредитного договору.
Згідно пункту 1 «Предмет договору» Договору визначено наступне:
п. 1.1 за Договором Позикодавець надає Позичальнику позику, а Позичальник зобов'язується повернути позику та грошову винагороду за користування позикою у відповідності до умов Договору, в національній грошовій одиниці України - гривні, в сумі та строк встановлений цим Договором.
1.2 Грошові кошти у позику за цим Договором надаються на умовах невідновлювальної кредитної лінії.
1.3 Грошові кошти у позику за цим Договором надаються окремими траншами. Загальний розмір всіх наданих за цім Договором траншів не може перевищувати розмір невідновлювальної кредитної лінії зазначений в п.1.9. цього Договору.
1.4 При погашенні Позичальником повністю або частково кожного окремого траншу розмір грошових коштів, які Позичальник може отримати за цім Договором в межах загального розміру невідновлювальної кредитної лінії зазначений в п. 1.9. цього договору не поновлюється на розмір здійсненого Позичальником повного або часткового погашення заборгованості за кожним окремим траншем.
1.5 Сторони домовились, що за цим Договором Позикодавець надає, а Позичальник отримує перший транш (надалі Транш №1) на наступних умовах:
1.5.1 сума позики - 5000,0 гривень (надалі за текстом іменується - «сума позики за Траншем №1» в усіх відмінках);
1.5.2 плата за користування позикою за Траншем №1 встановлюється у вигляді фіксованих процентів (надалі за текстом іменується - «процентна ставка за позикою за Траншем №1» в усіх відмінках) та складає 1,5% (одна ціла п'ять десятих), в день від початкового розміру позики за Траншем №1 відповідно п.1.5.1. Договору;
1.5.3 строк повернення позики за Траншем №1 (термін платежу): 18 березня 2021 року
1.5.4 орієнтовна реальна річна процентна ставка позики за Траншем №1 для споживача на дату укладання Договору становить: 547,50%
1.5.5 орієнтовна загальна вартість позики за Траншем №1 для споживача на дату укладання Договору становить: 2175,0 гривень;
1.5.6 позика за Траншем №1 надається Позичальнику в сумі, що зазначена в пп.1.5.1. Договору в безготівковій формі (шляхом зарахування відповідної суми на банківський рахунок/банківську картку вказану Позичальником під час надання особистих даних Позичальника в Особистому кабінеті);
1.5.7 Якщо Позичальник повертає позику за Траншем №1 в той самий день, що і день отримання позики - Позичальник сплачує на користь Позикодавця компенсацію в розмірі 100,00 грн. (сто гривень 00 копійок). В цьому випадку вимоги пп.1.5.2. не застосовуються.
1.6 Нарахування процентів за Договором здійснюється за фактичну кількість календарних днів користування позикою.
1.7 Плата за користування позикою за цим Договором встановлюється у вигляді процентів (надалі за текстом іменується - «процентна ставка за Договором» в усіх відмінках) та складає 3,0% в день від загального розміру невідновлювальної кредитної лінії відповідно п.1.9. Договору.
1.8 Сторони дійшли згоди, що п.1.7. цього Договору не застосовується в період дії кожного окремого траншу наданого в рамках загального розміру невідновлювальної кредитної лінії за цим Договором.
1.9 Загальний розмір невідновлювальної кредитної лінії за цим Договором складає 5000,0 гривень.
1.10 Строк дії Договору становить три роки з дати підписання Сторонами.
1.11 Датою підписання цього Договору Сторонами є дата зазначена у преамбулі Договору.
1.12 Сторони домовились, що умови надання інших траншів за цім Договором узгоджуються Сторонами шляхом підписання Додаткових угод до цього Договору, які є невід'ємною частиною цього Договору.
Згідно з пунктом 8.3 договору невід'ємною частиною цього договору є «Правила надання грошових коштів у позику ТОВ «Фінансова компанія «Гелексі». Уклавши договір, позичальник підтверджує, що він ознайомлений з правилами, повністю розуміє, погоджується і зобов'язується неухильно дотримуватись правил та виконувати свої зобов'язання, визначені правилами.
Разом з тим, позивачем для підтвердження своїх вимог «Правила надання грошових коштів у позику ТОВ «Фінансова компанія «Гелексі» суду не надано.
Положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Банк/фінансова установа (кредитор) має довести надання позичальникові грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених договором.
Вказаний висновок корелюється з правовими позиціями Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду викладеними у постановах від 30.08.2022 р. у справі № 509/2976/19, від 30.01.2018 р. у справі № 161/16891/15-ц.
Згідно з ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», первинні документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади і прізвища (крім первинних документів, вимоги до яких встановлюються Національним банком України) осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Первинні документи, створені автоматично в електронній формі програмним забезпеченням інформаційно-комунікаційної системи, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови наявності накладеного електронного підпису чи печатки з дотриманням вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг. Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг.
Таким чином, з вищевикладеного вбачається, що доказом надання кредитодавцем позичальнику кредитних коштів є саме первинні документи, вимоги до яких встановлені Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».
Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 11.12.2024 р. у справі № 761/15902/14-ц, від 17.12.2020 р. у справі № 278/2177/15-ц, від 11.09.2019р. у справі № 755/2284/16-цта інших.
Постановою Правління Національного банку України від 04.07.2018 р. Л° 75 затверджено Положення про організацію бухгалтерського обліку в банках України.
Згідно з пп. 14 п. З розд. І Положення № 75, первинний документ - документ, який містить відомості про операцію.
Відповідно до п. 51 розд. III Положення № 75, первинні документи в паперовій/електронній формі повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; найменування клієнта/банку, прізвище, власне ім'я та по батькові (за наявності) фізичної особи, який/яка склав/склала документ/від імені якого/якої складений документ; зміст та обсяг операції (підстави для її здійснення) та одиницю її виміру; посади осіб, відповідальних за здійснення операції та правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні операції.
Пунктом 52 розд. III Положення № 75 передбачено, що первинні документи, які не містять обов'язкових реквізитів, зазначених у пункті 51 розділу III, є недійсними і не можуть бути підставою для бухгалтерського обліку.
Відповідно до п. 62 розд. IV Положення № 75, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що виписки з рахунків відповідача є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів за конкретним банківським рахунком, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій.
Тобто, такий статус первинного документу має саме виписка по рахунку, тому саме вона є належним доказом при вирішенні спору про стягнення заборгованості за Договором позики та в тому числі доказом, що підтверджує фактичне надання (перерахування) коштів Відповідачу.
Крім того, згідно з ч. 1 ст. 13 ЗУ «Про електронну комерцію», розрахунки у сфері електронної комерції здійснюються відповідно до законів України "Про платіжні послуги", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", інших законів та нормативно-правових актів Національного банку України.
Відповідно до п. 54 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про платіжні послуги», платіжна інструкція - розпорядження ініціатора надавачу платіжних послуг щодо виконання платіжної операції.
Згідно з ч. 1 ст. 27 ЗУ «Про платіжні послуги», усі документи, що підтверджують надання платіжних послуг (виконання платіжних операцій), зберігаються надавачами платіжних послуг та їх комерційними агентами не менше п'яти років з дня припинення ділових відносин з клієнтом або з дня завершення разової фінансової операції без встановлення ділових відносин з клієнтом.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 ЗУ «Про платіжні послуги», платіжна операція вважається завершеною в момент зарахування суми платіжної операції на рахунок отримувача або видачі суми платіжної операції отримувачу в готівковій формі. Платіжна операція з використанням електронних грошей вважається завершеною в момент зарахування суми платіжної операції на електронний гаманець отримувача.
Проте, при дослідженні матеріалів справи, судом встановлено, що позивачем не надано жодних документів у розумінні положень ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та ЗУ «Про платіжні послуги» на підтвердження виконання платіжної операції за Договором позики.
Так, на підтвердження виконання обов'язку позикодавця щодо переказу суми позики відповідачу, позивачем надано довідку ТОВ «ФК «ЕЛАЄНС» від 01.08.2025 р. № 214213, складену надавачем платіжних послуг в односторонньому порядку, відповідно до якої на електронний платіжний засіб (реквізити якого повністю не зазначені) перераховано кошти в розмірі 5 000, 00 грн.
В свою чергу саме на фінансову установу, яка є професійним учасником ринку надання фінансових послуг чинним законодавством України покладено відповідальність за коректність здійснення нарахувань та тягар доказування надання позичальникові суми позики у розмірі та на умовах, встановлених договором.
За вказаних обставин, суд приходить до висновку про те, що позивач будучи фінансовою установою та здійснюючи професійну діяльність на ринку фінансових послуг, всупереч встановлених процесуальним законом стандартів доказування та послідовної (усталеної) практики Верховного Суду не надав жодного належного та допустимого доказу на підтвердження обставин щодо: перерахування відповідачу коштів за Договором позики, завершення такої платіжної операції, тобто фактичного отримання відповідачем суми позики; належності відповідачу електронного платіжного засобу (банківської карти), реквізити якого взагалі не містить ні Договір позики, ні жоден інший документ наявний в матеріалах справи, в той час як у довідці ТОВ «ФК «ЕЛАЄНС» від 01.08.2025 р. № 214213 реквізити такого платіжного засобу (банківської карти) зазначені неповністю; надання Відповідачем для ТОВ «ФК «ГЕЛЕКСІ» будь-яких реквізитів своїх банківських рахунків та/або електронних платіжних засобів (банківських карток) для переказу йому коштів належних Позикодавцю (п. 1.5.6 Договору позики), та в свою чергу що такі кошти були перераховані/отримані за вказаними Відповідачем реквізитами; коректності доданого до позовної заяви розрахунку заборгованості по Договору позики, оскільки такий є не документом первинного бухгалтерського обліку, а одностороннім арифметичним розрахунком сум, який повністю залежить від волевиявлення і дій Позикодавця.
Згідно зі ст. ст. 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється виключно на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог та на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору, доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідно до ч. 2 ст. 78 цього ж Кодексу обставини справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є будь-які документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Частиною другою статті 77 ЦПК України визначено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно частини першої статті 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до ч.1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Згідно ч. 1 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Згідно з положеннями ст. 141 ЦПК України, судові витрати покладаються на позивача та не підлягають розподілу.
Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.
Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
На підставі статей 512, 514, 517, 625, 627, 1048-1054, 1077-1079 ЦК України, керуючись статтями ст. ст. 12, 13, 19, 81, 141, 263-265, 267, 273, 274, 280, 354, 355 ЦПК України, суд,
Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕЛЕКСІ ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, а особою яка була відсутня при проголошенні рішення протягом тридцяти днів з дня отримання копії рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 31 березня 2026 року.
Суддя Тетяна ІЛЬЄВА