Номер провадження: 22-ц/813/1276/26
Справа № 495/3692/25
Головуючий у першій інстанції Топалова А. Л.
Доповідач Сегеда С. М.
31.03.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого Сегеди С.М.,
суддів: Громіка Р.Д.,
Драгомерецького М.М.,
за участю секретаря Козлової В.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, у відсутність учасників справи, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 18 вересня 2025 року, повний текст якого складено 18 вересня 2025 року та ухваленого під головуванням судді Топалової А.Л., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу,
встановив:
23.05.2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.
Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що шлюб між сторонами зареєстровано 11.02.2025 року.
Позивачка зазначала, що подружні стосунки з відповідачем не склалися через різні характери, відсутність між ними порозуміння та спільних інтересів, що призвело до втрати почуття любові та взаємоповаги. На даний час сімейні відносини між сторонами припинені, спільне господарство не ведеться, їх шлюб носить формальний характер, а тому подальше примирення і збереження шлюбу є неможливим. Строк на примирення не потрібен, оскільки подальше спільне проживання і збереження шлюбу є неможливим та суперечить інтересам позивача, завдає перешкод у побудові нових стосунків та створенні нової сім'ї.
Враховуючи викладене, позивач просила задовольнити її вимоги.
Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 18.09.2025 року позов ОСОБА_2 було задоволено.
Розірвано шлюб між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований 11.02.2025 року Білгород-Дністровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Білгород-Дністровському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), актовий запис № 31. Також було відновлено позивачці ОСОБА_2 її дошлюбне прізвище « ОСОБА_4 » (а.с.32-34).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставить питання про скасування рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 18.09.2025 року, ухвалення нового судового рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (а.с.37-39).
Вирішуючи питання про слухання справи у відкритому судовому засіданні, у відсутність учасників справи, колегія суддів виходить із того, що всі учасники справи належним чином були повідомлені про час і місце судового засідання (а.с.52-53).
Колегією суддів також було враховано заяву ОСОБА_2 про розгляд справи за її відсутності. Крім того, позивачка також просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги та оскаржуване рішення залишити без змін. При цьому остання зазначає право подружжя, передбачене ч. 3 ст. 56 СК України, припинити шлюбні відносини (а.с.58-59).
У зв'язку з цим, апеляційний суд зазначає, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція), кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, ЄСПЛ в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Також слід зазначити, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.
На підставі викладеного, а також враховуючи, що в своїх рішеннях ЄСПЛ наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки, колегія суддів вирішила слухати справу на підставі наявних доказів, у відсутність учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.
Задовольняючи позовні вимоги про розірвання шлюбу, суд першої інстанції виходив із того, що збереження сім'ї в даному випадку буде нічим іншим, як примушуванням сторін до збереження шлюбних відносин (а.с.32-34).
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступних підстав.
Як було вказано вище, позовні вимоги були обґрунтовані тим, що 11.02.2025 року між сторонами було зареєстровано шлюб (а.с.10).
Апеляційний суд зазначає, що згідно зі ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
За правилами ст. 110 СК України, позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя, без всяких обмежень.
Відповідно до ч. 2 ст. 112 СК України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, що мають істотне значення.
Документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили (ч. 3 ст. 115 СК України).
Апеляційний суд звертає увагу на те, що як і під час розгляду справи у суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції позивач ОСОБА_2 наполягала на розірванні шлюбу (а.с.9, 58-59), тому відмова в розірванні шлюбу, в даному випадку, буде примушенням її до шлюбу та шлюбним відносинам, що в сенсі ст. 24 СК України, є неприпустимим.
Крім того, під час розгляду справи, відповідач - апелянт у справі, проти розірвання шлюбу не заперечував, що підтверджується його заявами від 30.06.2025 року (а.с.13) та від 12.08.2025 року (а.с.18).
Таким чином, враховуючи, що позивач наполягала на розірванні шлюбу, примушування особи до шлюбу не допускається, а також те, що між сторонами склалися відносини, при яких збереження сім'ї неможливо, подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам подружжя, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про необхідність розірвання шлюбу між сторонами.
Посилання заявника апеляційної скарги на те, що на час звернення позивачки до суду із даним позовом остання перебувала у стані вагітності, не може бути підставою для відмови у позові в сенсі ч. 1 ст. 110 СК України, в редакції на час звернення позивача із позовом, так як на час звернення позивача з даним позовом до суду, дана норма права таких обмежень вже не мала.
Твердження заявника про те, що суд першої інстанції не вжив заходів щодо примирення сторін, є неспроможними, з огляду на таке.
Згідно із ст. 111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.
Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя, і це не випадково, оскільки такі питання можуть вирішуватися виключно у процесі розгляду конкретної справи.
Системний аналіз норм СК України вказує на те, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя, збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них. З цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з'ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.
Надання додаткового строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов'язком.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 30.05.2019 року у справі № 442/6319/16-ц.
Крім того, апеляційний суд звертає увагу апелянта на те, що суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов'язків особистого характеру тощо (постанова Верховного Суду від 26.11.2018 року у справі № 761/33261/16-ц).
З огляду на викладене, слід дійти висновку про те, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Інші доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції. Ураховуючи, що судом першої інстанції повно та всебічно з'ясовані фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального і процесуального права, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Крім того, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Колегія суддів також зазначає, що ЄСПЛ вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 - 384, 389 - 391 ЦПК України, апеляційний суд,
ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 18 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда
Р.Д. Громік
М.М. Драгомерецький