Справа № 127/15084/25
Провадження № 22-ц/801/646/2026
Категорія: 10
Головуючий у суді 1-ї інстанції Романюк Л. Ф.
Доповідач:Копаничук С. Г.
02 квітня 2026 рокуСправа № 127/15084/25м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Копаничук С. Г.,
суддів: Голоти Г.О., Оніщука В. В.,
з участю секретаря судового засідання: Закерничної А.О.
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18.12.2025 року, постановлене під головуванням судді Романюк Л.Ф. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. Зазначав, що, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 18.09.2015 року, який розірвано рішенням Вінницького міського суду від 08.12.2022 року .В період шлюбу ними за спільні кошти подружжя було придбано легковий автомобіль Chevrolet Lacetti ,2011 року випуску, що згідно ст. 60 СК України ,є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Посилаючись на те, що згідно ст. 70 СК України частки подружжя у спільному майні є рівними, з урахуванням встановленої ринкової вартості автомобіля у 281 910,00 грн і те, що ОСОБА_2 одноособово володіє та користується зазначеним транспортним засобом, просить поділити спільне майно, стягнувши на його користь грошову компенсацію за частку автомобіля у сумі 140 955,00 грн.
Рішенням Вінницького міського суду від 18.12.2025 року позов ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_1 частку вартості легкового автомобіля Chevrolet Lacetti, 2011 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 в розмірі 140 955,00 грн та судові витрати у розмірі 1409,55 грн. судового збору.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить вищезазначене рішення скасувати через порушення норм матеріального та процесуального права а у справі ухвалити нове рішення, яким стягнути з неї на користь ОСОБА_1 частки ринкової вартості спірного автомобіля, а саме 40 621,50 грн, з врахуванням вкладених ОСОБА_2 у ремонт авто особистих коштів в сумі 81 243грн. Зазначає, що суд не дослідив належним чином всі обставини справи, а саме щодо джерела спільно нажитого майна та проігнорував неналежність, як доказу відповіді ТОВ «Незалежна судова експертиза та оцінка».
У відзиві ОСОБА_1 вважає рішення суду законним і обгрунтованим, а доводи скарги безпідставними.
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи , рішення суду в межах доводів і вимог апеляційної скарги , апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що остання підлягає залишенню без задоволення , виходячи з наступного.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вищевказаним вимогам закону відповідає.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною 4 ст. 82 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Судом першої інстанції встановлено, що 18.09.2015 року сторони зареєстрували шлюб, який було розірвано рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 08.12.2022 року . (а.с.5-6)
У шлюбі народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .(а.с.4)
За час перебування в шлюбі, сторонами було придбано легковий автомобіль Chevrolet Lacetti, 2011 року випуску, об'єм двигуна 1589 см. куб. ,д.н.з. НОМЕР_1 ,який був зареєстрований 27.08.2019 року за ОСОБА_2 (а.с.8).
Згідно відповіді ТОВ «Незалежна судова експертиза і оцінка» №40 від 17.04.2025 року, середня ринкова вартість автомобіля Chevrolet Lacetti, 2011 року випуску ,станом на 17.04.2025 рік складає 281 910 грн.(а.с.9)
Довідки про доходи ОСОБА_1 в періоди з 08.03.2024 року по 31.10.2024 року та з 08.03.2024 року по 28.02.2025 року свідчать про відсутність у ці періоди доходу (а.с.12-13)
ОСОБА_2 надано довідки з регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Українська залізниця», з яких вбачається, що з січня 2022 року по грудень 2022 року нею отримано заробітну плату в розмірі 31 149,94 грн., з січня 2021 року по грудень 2021 року - 92 086,81 грн., з січня 2020 року по грудень 2020 року - 70 883, 86 грн., з січня 2019 року по грудень 2019 року - 102 318,76 грн., з січня 2018 року по грудень 2018 року - 113 432,02 грн., з січня 2017 року по грудень 2017 року - 77 854,79 грн., з січня 2016 року по грудень 2016 року - 59 614,27 грн., з січня 2015 року по грудень 2015 року - 51 297,84 грн., з січня 2014 по грудень 2014 року - 46 136,66 грн., з січня 2013 року по грудень 2013 року - 39 119,00 грн., з січня 2012 року по грудень 2012 року - 30 593,77 грн., з січня 2011 року по грудень 2011 року - 27 454,15 грн. (а.с.37-48).
Задовольняючи позов ОСОБА_1 ,суд виходив з того? що спірний автомобіль був придбаний сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Вінницький міський суд Вінницької області від 08.12.2022 року, а отже відповідно до ст. 60 СК України є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ,незалежно від того, на чиє ім'я його зареєстровано. При цьому відповідачем ОСОБА_2 не надано належних та допустимих доказів придбання транспортного засобу виключно за її особисті кошти, тоді як обов'язок доказування таких обставин покладається саме на неї, у зв'язку з чим суд застосував принцип рівності часток подружжя, врахував неподільний характер майна, встановлену експертним висновком ринкову вартість на час розгляду справи та дійшов висновку про необхідність поділу майна і стягнення з відповідачки, яка фактично користується автомобілем, грошової компенсації на користь позивача підтвердженої позивачем вартості 1/2 частки автомобіля у розмірі 140 955 грн .
Колегія суддів вважає ,що суд вірно встановив обставини справи, які перевірив наданими доказами, оціненими в порядку ст.89 ЦПК України, вірно визначив спірні правовідносини та застосував норми права ,внаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.
Згідно зі ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч.2 ст. 364 Цивільного кодексу України(далі -ЦК України).
Також, варто вказати, що згідно статті 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (перше речення абзацу 2 частини 1 статті 71 Кодексу).
Частинами 1,2ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
Згідно ч.4ст.71 СК України, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.
На вимогу ч.5ст.71 СК України, присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Приписами частин 1 та 2 ст. 372 ЦК України передбачено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Кожен з подружжя має право на поділ майна, яке є об'єктом спільної власності, шляхом виділення його в натурі в особисте майно та припинення спільної власності взагалі. Відповідно ст. 71 СК України у випадку неподільності об'єкту спільного майна, він присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Тобто, при наявності такої кількості об'єктів спільного неподільного майна, суд повинен справедливо присудити частину об'єктів майна одному з подружжя, частину - іншому і, таким чином, припинити як спільну власність, так і сам спір, як існуючий, так і такий що ймовірно виникне у майбутньому між подружжям.
У постановах Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 09 червня 2021 року в справі № 369/7613/17, від 09 червня 2021 року в справі № 523/15462/16-ц, від 14 квітня 2021 року в справі № 127/7830/17 наголошується: «... вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Якщо жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя у цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності».
Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 р. N 11).
Зі змісту п. п. 23,24постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Відповідно до п.30 Постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст.63, ч.1 ст.65 СК.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд не дослідив належним чином всі обставини справи, зокрема, ту, що ОСОБА_2 придбала спірний автомобіль за власні кошти, є безпідставними, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, пояснень відповідачки і не спростовувалось позивачем, ОСОБА_2 ще до шлюбу у 2012 році придбала автомобіль «DAEWOO MATIZ» . Після цього сторонами 18.09.2015 року було зареєстровано шлюб, в якому у 2018 році було придбано автомобіль «KIA CERATO», проте він був не зручним для користування, тому у 2019 році в шлюбі було придбано автомобіль Chevrolet Lacetti ,який було зареєстровано на ОСОБА_2 27.08.2019 року. Оскільки автомобіль «DAEWOO MATIZ», придбаний ОСОБА_2 до укладення шлюбу, у подальшому був відчужений, а вже під час шлюбу сторони також придбали та відчужили автомобіль «KIA CERATO», після чого придбали спірний транспортний засіб, у матеріалах справи відсутні належні докази того, що цей спірний автомобіль був придбаний не за спільні кошти подружжя, а виключно за кошти, отримані від продажу дошлюбного автомобіля відповідачки. З неспростованих пояснень позивача ОСОБА_1 , він перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_2 , постійно працював та займався неофіційно скупкою та перепродажем антикваріату (монети, медалі, годинники, статуетки) з такої діяльності отримував дохід у сумі приблизно 500 доларів на місяць і мав можливість додати кошти для придбання автомобіля. У той же час, доводи відповідачки про витрату нею всіх коштів від продажу її дошлюбного автомобіля на купівлю наступного авто, з врахуванням її доходів на той час , факту народження у 2017 році спільної дитини і необхідності додаткових витрат, викликають обгрунтовані сумніви у цій обставині, а тому колегія розцінює її як недостовірну.
Відтак, з урахуванням положень ст. 60 СК України, зазначений транспортний засіб є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя незалежно від того, на чиє ім'я він був зареєстрований. Шлюб між сторонами розірвано 08.12.2022 року, однак факт припинення шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу. Суд першої інстанції вірно встановив , що ОСОБА_2 не надано належних і допустимих доказів, які б спростовували презумпцію спільності майна або підтверджували набуття автомобіля виключно за її особисті кошти, у зв'язку з чим підстав для визнання його особистою приватною власністю не встановлено. При цьому суд детально проаналізував усі подані сторонами докази в їх сукупності, надав оцінку доводам і запереченням кожної зі сторін що знайшло своє відображення у мотивувальній частині рішення.
Щодо доводів про неналежність, як доказу ,відповіді - оцінки автомобіля товариством «Незалежна судова експертиза та оцінка», то вони не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.
Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Частинами 2, 3 ст. 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
У постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. також постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18).
За загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості для реалізації стандарту більшої переконливості (такі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 645/5557/16-ц).
Верховний Суд у постанові від 29.01.2021 у справі № 922/51/20 зазначив про те, що реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Висновок про середню ринкову вартість автомобіля був складений ТОВ «Незалежна судова експертиза і оцінка» 17.04.2025 року та своєчасно поданий позивачем разом із позовною заявою, з якою відповідачка мала можливість ознайомитися. Вона брала участь у судових засіданнях ,на власний розсуд користувалася своїми процесуальними правами і не була позбавлена можливості заявляти клопотання про призначення судової експертизи або подати власні докази на спростування визначеної вартості майна.
Однак у суді першої інстанції вона надані позивачем докази щодо вартості спірного автомобіля не спростовувала , не порушувала питання про необхідність проведення експертизи та не подала жодних альтернативних доказів.
Згідно ч.ч.2.3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Нові докази приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках за умови доведення неможливості їх подання раніше, що відповідачкою не обґрунтовано.
З урахуванням принципу змагальності та диспозитивності цивільного процесу, а також правових висновків Верховного Суду та практики Європейського суду з прав людини (зокрема у справах «Надточий проти України» та «Серявін та інші проти України»), саме сторони несуть тягар доказування та мають забезпечити подання належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позицій.
У даній справі суд першої інстанції, діючи в межах наданих повноважень, дослідив усі подані сторонами докази та обґрунтовано виходив із наявної у матеріалах справи доказової бази, оскільки доведенню підлягають ті обставини, щодо яких у сторін виникає спір, проте відповідачка обставину вартості автомобіля під час судового розгляду не оспорювала , інших доказів, що спростовували б визначену вартість майна, не надала і відповідних клопотань не заявляла. Відтак, доводи скарги з посиланням на неналежність зазначеного доказу на стадії апеляційного перегляду, є безпідставними та спрямовані на переоцінку обставин, які не були предметом спору у суді першої інстанції.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду відповідає вірно встановленим судом обставинам справи, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права ,а тому підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 375, 381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, суд,
Постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18.12.2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач С. Г. Копаничук
судді: Л.О. Голота
В.В. Оніщук