суддів М. В. Мазура, М. М. Гімона, О. А. Губської, С. Ю. Мартєва, Т. Г. Стрелець, Н. В. Шевцової до постанови Великої Палати Верховного Суду
від 19 лютого 2026 року у справі № 800/162/14
Епіграф
"...гарантії незалежності та неупередженості передбачають існування правил, зокрема щодо складу органу, порядку призначення, строку повноважень, а також підстав для самовідводу, відводу та звільнення його членів, які дозволяють усунути будь-які обґрунтовані сумніви у свідомості осіб, що звертаються до суду, щодо невразливості цього органу до зовнішніх чинників та його нейтральності стосовно інтересів, що зіштовхуються…
…необхідна свобода суддів від будь-яких втручань або зовнішнього тиску вимагає певних гарантій, покликаних захистити особу тих, хто здійснює правосуддя, таких як незмінюваність…"
Суд ЄС (Велика палата), рішення від 05.11.2019 у справі C-192/18, European Commission v Republic of Poland, EU:C:2019:924, пункти 111-112.
Вступ
1. 23 жовтня 2025 р. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) ухвалив у справі «Маркуш проти України» рішення про порушення статей 6 і 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у зв'язку зі звільненням у 2014 році Верховною Радою України (далі - ВРУ) судді Конституційного Суду України (далі - КСУ) за участь в ухваленні трьох рішень КСУ, одне з яких скасувало конституційну реформу 2004 року.
2. Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата, ВП ВС) за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за виключними обставинами змінила мотивувальну частину рішення Великої Палати в її справі від 20 січня 2021 року (далі - рішення ВП ВС 2021 року), але залишила без змін її резолютивну частину.
3. На жаль, ми не можемо погодитися з таким результатом.
Обставини справи
4. ОСОБА_1 була призначена суддею КСУ постановою ВРУ у 2006 році.
5. 24 лютого 2014 року суддю КСУ ОСОБА_1 було звільнено з посади постановою ВРУ № 775-VII у зв'язку з порушенням присяги. Підставою для такого рішення парламент визначив участь судді у прийнятті трьох рішень КСУ.
6. Зокрема, ВРУ вважала, що ухваливши Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010, яким було визнано неконституційним Закон України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» та фактично відновлено дію Конституції України у редакції 1996 року, КСУ вийшов за межі своїх повноважень, змінивши Конституцію поза парламентською процедурою та конституційний лад України, чим порушив принципи народовладдя та розподілу влад. Інші два рішення КСУ, в ухваленні яких також брала участь ОСОБА_1 у 2012 та 2013 роках, на думку ВРУ, призвели до обмеження соціальних прав громадян та фактичного унеможливлення проведення окремих виборів.
7. На підставі цього ВРУ зробила висновок, що «судді Конституційного Суду України, які приймали вищезазначені Рішення, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов'язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина і протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов'язків судді Конституційного Суду України».
8. У 2014 році ОСОБА_1 оскаржила до ВАСУ Постанову ВРУ № 775-VII у частині свого звільнення, вимагаючи її скасування, поновлення на посаді судді КСУ та вжиття заходів забезпечення позову. Вона мотивувала позов відсутністю передбачених законом підстав і порушенням встановленої Конституцією та законами процедури, а також політичним характером рішення парламенту. Рішенням від 24 липня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив у задоволенні позову, вказавши, що ВРУ діяла в межах своїх повноважень. При цьому суд визнав, що участь ОСОБА_1 у рішеннях КСУ 2012 і 2013 років не могла свідчити про порушення присяги, однак погодився з висновком ВРУ щодо наявності такого порушення у зв'язку з її участю в ухваленні Рішення КСУ № 20-рп/2010.
9. ВП ВС постановою від 20 січня 2021 року, переглянувши рішення суду першої інстанції, змінила його мотивувальну частину, але залишила без змін висновок про відмову в задоволенні позову. Вона виходила з того, що участь ОСОБА_1 в ухваленні Рішення КСУ № 20-рп/2010 свідчила про порушення присяги судді, оскільки цим рішенням КСУ, на думку Великої Палати, фактично змінив Конституцію України, порушив принципи народовладдя та розподілу влад і вплинув на легітимність державних інституцій, що давало парламенту підстави застосувати передбачене Конституцією повноваження щодо звільнення судді.
10. У названій постанові Велика Палата також зазначила, що звільнення судді КСУ за порушення присяги не є дисциплінарною відповідальністю, а є заходом конституційно-правового реагування. У зв'язку з цим, вказавши на відмінність статусу судді КСУ від статусу судді судів загальної юрисдикції, яка зумовлює відповідну специфіку підстав звільнення суддів КСУ з посади, ВП ВС відхилила доводи ОСОБА_1 стосовно застосування у цій справі висновків ЄСПЛ, сформульованих у справі «Олександр Волков проти України».
Рішення ЄСПЛ
11. 23 жовтня 2025 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Маркуш проти України» (Markush v. Ukraine, заява № 37358/21), відповідно до якого встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань, а саме пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявника на вмотивоване рішення суду та статті 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного життя.
12. У цьому рішенні ЄСПЛ зазначив:
"18. Суд також зауважує, що ситуація заявниці та рішення національних судів у її справі майже ідентичні рішенням щодо заявників в згаданих рішеннях у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine).
19. У згаданих рішеннях у справах Суд встановив порушення статті 8 Конвенції, постановивши, що: (i) нормативно-правова база щодо питання, яка поведінка судді Конституційного Суду України становитиме «порушення присяги судді» згідно з українським законодавством, не мала необхідної чіткості та передбачуваності, а рішення на національному рівні, в яких було застосовано це законодавство у справах заявників, не були достатньо вмотивованими; та (ii) заявники були звільнені саме у зв'язку з результатами їхнього голосування на користь рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року, і не було достатнього роз'яснення щодо питання, чи слід було тлумачити функціональний імунітет суддів Конституційного Суду України, який звільняє їх від відповідальності за результати їхнього голосування в цьому суді, як це закріплено у статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України», як такий, що обмежував сферу відповідальності цих суддів за порушення їхньої присяги судді (див. згадані рішення у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 98-110, та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine), пункти 26-31).
20. Суд також встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в згаданих рішеннях у справах, постановивши, що рішення національних судів у справах заявників не були достатньо вмотивованими щодо питання, чи було їхнє звільнення сумісним з конституційними гарантіями незалежності судової влади, у тому числі питання функціонального імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої відповідальності за результати їхнього голосування (див. згадані рішення у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 120-127, та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine), пункти 32-36).
21. Суд вважає, що наведені висновки однаково стосуються скарг заявниці за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції. Тому Суд не має підстав дійти інших висновків за обставин цієї справи.
22. Отже, було порушено статтю 8 та пункт 1 статті 6 Конвенції."
13. Хоча рішення у справі «Маркуш проти України» є достатньо лаконічним, воно містить пряму відсилку на дві попередні справи щодо інших трьох звільнених разом із заявницею суддів КСУ - «Овчаренко та Колос проти України» (12 січня 2023 року, заяви № 27276/15 і № 33692/15) та «Головін проти України» (13 липня 2023 року, заява № 47052/18).
14. Для повного та правильного розуміння позиції ЄСПЛ, наводимо витяги з його рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України», яке було першим у цій серії:
«(b) Чи було втручання законним
93. Словосполучення «згідно із законом» пункту 2 статті 8 Конвенції по суті посилається на національне законодавство та встановлює зобов'язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм...
94. До того ж словосполучення «згідно із законом» стосується якості відповідного закону та вимагає, щоб він був сумісним з принципом верховенства права і доступним для відповідної особи, яка до того ж повинна мати можливість передбачити наслідки його застосування для себе…
95. У цій справі рішення про звільнення заявників ґрунтувалося виключно на статті 126 Конституції України, яка передбачала, inter alia, що у випадку «порушення присяги» суддя має бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив. Ці законні підстави для втручання були дуже загальними і, якщо вони не обмежувалися іншими застосовними положеннями та практикою, як вбачається, вони надавали широку свободу розсуду національним органам влади.
96. Суд зазначає, що він вже розглядав аспект «якості закону» стосовно законності застосованих до суддів в Україні покарань за «порушення присяги»…
97. …Суд встановив у рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), що застосовне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та захисту від свавілля, підсумувавши свої висновки таким чином…:
«185. …відсутність керівних принципів та практики, які б встановлювали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних гарантій призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, цілком можна припустити, що будь-яка неналежна поведінка судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар'єри, за бажанням дисциплінарного органу могла бути розтлумачена, як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного проступку як «порушення присяги» та призвести до його звільнення з посади»…
101. Суд також зазначає, що статус суддів Конституційного Суду України був визначений спеціальним законодавством, а саме: Законом «Про Конституційний Суд України». Стаття 28 цього Закону в редакції, чинній на момент подій, встановлювала функціональний імунітет для суддів Конституційного Суду України, вказуючи, зокрема, що вони не мали нести юридичну відповідальність за результати свого голосування в цьому суді. Сторони не уточнили тлумачення цього положення і, зокрема, чи забезпечувало воно імунітет не лише від кримінальної та цивільної відповідальності, але й передбачало захист від звільнення. Однак з огляду на той факт, що заявників звільнили саме за результати їхнього голосування, зокрема, за їхній суддівський висновок, відображений у Рішенні від 30 вересня 2010 року (див. пункт 17), питання, чи могло це положення Закону «Про Конституційний Суд України» тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів Конституційного Суду України за «порушення присяги» згідно зі статтею 126 Конституції України та статтею 32 Закону «Про ВРЮ», мало вирішальне значення та вимагало здійснення детального аналізу.
102. Як вбачається, на момент подій у практиці чи іншому авторитетному джерелі не було роз'яснено ці питання.
103. За таких обставин зазвичай потрібен дуже детальний і чіткий аналіз, аби продемонструвати, що під час застосування Конституції України і законодавства всі відповідні аргументи було враховано, а спірне рішення ґрунтувалося на ретельному тлумаченні відповідних правових принципів. Верховна Рада України не навела такий аналіз та обґрунтування. Крім того, хоча ВАСУ, діючи як суд першої інстанції у справах заявників, дійшов висновку, що функціональний імунітет за статтею 28 Закону «Про Конституційний Суд України» мав пріоритет і перешкоджав звільненню заявників з посади за «порушення присяги», Верховний Суд України скасував цю постанову, не здійснивши детальний аналіз обсягу імунітету суддів, гарантованого Законом «Про Конституційний Суд України».
104. У зв'язку з цим Суд не може не наголосити на важливості чіткої та передбачуваної нормативно-правової бази щодо імунітету суддів та їхньої відповідальності для цілей забезпечення незалежності суддів. Суд посилається на порівняльно-правове дослідження (див. пункти 68-71) і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів та вважає загалом, що відповідальність судді за зміст судової діяльності є дуже делікатним питанням, яке вимагає розмежування спірного тлумачення або застосування закону, з одного боку, та рішення чи заходу, які виявляють, наприклад, серйозне й грубе порушення закону, свавілля, серйозне спотворення фактів або очевидну відсутність законних підстав для судового заходу, з іншого. Лише остання зазначена поведінка може становити actus reus таких кримінальних правопорушень. Крім того, справи про відповідальність судді вимагають розгляду суб'єктивної сторони стверджуваної неправомірної поведінки. Слід розрізняти добросовісну судову помилку від недобросовісного проступку судді. Суд бере до уваги відповідні принципи, розроблені в Рекомендації Комітету міністрів (див. пункт 58), і вважає, що в таких справах необхідно здійснити спеціальний аналіз mens rea кожного окремого судді для встановлення індивідуального суб'єктивного аспекту такої поведінки.
105. Це стосується суддів Конституційного Суду, які, як зауважила Венеціанська комісія, повинні нести відповідальність за свої суддівські висновки у виняткових випадках крайнього відступу від принципів і стандартів верховенства права та конституційності (див. пункт 63). Порівняльне дослідження національного законодавства держав-членів щодо дисциплінарної відповідальності та звільнення суддів (див. пункти 72 і 73) вказує на існування чіткої тенденції серед держав-членів стосовно загального розуміння, що підстави для накладення покарання на суддів Конституційного Суду мають бути особливо суворими та обмеженими.
106. На думку Суду, максимальна обережність і детальне обґрунтування мають особливо важливе значення у зв'язку зі звільненням суддів Конституційного Суду та за обставин, коли рішення про їхнє звільнення ухвалює Парламент. Отже, недостатня чіткість законодавства щодо звільнення суддів Конституційного Суду, а також його застосування Парламентом і судами без детального правового обґрунтування, зокрема, складових елементів «порушення присяги» згідно з чинним законодавством, складно узгодити із самою метою, яку переслідує покарання за порушення присяги,- збереження віри у верховенство права.
107. У цій справі рішення, за ухвалення якого заявників звільнили, було спірним у конституційно-правовому аспекті, як зауважила Венеціанська комісія (див. пункт 50). Не слід забувати, що на заявників було накладено покарання за суддівський висновок зі складного правового питання, яке також було предметом серйозної дискусії в Україні та за її межами. Зокрема, це питання привернуло увагу ПАРЄ, яка висловила занепокоєння щодо способу прийняття змін до Конституції України 2004 року та закликала органи державної влади України якомога швидше вирішити це питання для забезпечення легітимності змін до Конституції України 2004 року та їхньої відповідності європейським стандартам (див. попередній пункт). Хоча наведене, безумовно, не є вирішальним у питанні, чи правильно тлумачило Конституцію та законодавство України рішення, за яке на заявників було накладено стягнення, конкретний контекст і складність питання вимагали особливої обачності та вагомих аргументів, якщо наділений повноваженнями звільняти суддів Конституційного Суду України орган - Верховна Рада України - вважав, що голосування заявників під час ухвалення рішення з таких питань становило «порушення присяги».
108. У контексті наведеного Суд вважає, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін повноважень суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання стосовно сутності «порушення присяги» судді Конституційного Суду України цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, які вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття як «порушення присяги», яке не застосовувалося до суддів Конституційного Суду України до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги» у зв'язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями у такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.
109. Суд пам'ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені Верховною Радою України у той період. Проте Суду не було надано доказів, що Верховна Рада України мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв'язку з цим конкретним питанням, і в будь-якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників Верховною Радою України, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.
110. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції…
126. …національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ, і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування в якості членів Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за замовченням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв'язку з цим Суд нагадує свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії, мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», яке нібито вчинив суддя Конституційного Суду України (див. пункти з 95 до 108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачає підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачає необхідності у розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники.
127. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з правом заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах».
Постанова Великої Палати Верховного Суду
15. На підставі рішення ЄСПЛ у її справі ОСОБА_1 звернулася до ВП ВС про перегляд постанови Великої Палати від 20 січня 2021 року за виключними обставинами.
16. Велика Палата, як уже було зазначено вище, задовольнила цю заяву частково. Вона погодилася з висновком ЄСПЛ про те, що її попередня постанова від 20 січня 2021 року не містила належної відповіді на ключові аргументи позивачки (зокрема щодо її доводів, які стосувалися питання функціонального імунітету судді Конституційного Суду і відсутності аналізу того, чи було втручання у її права «передбачуваним»). Отже, попередня правова аргументація була недостатньою для виправдання правомірності звільнення за «порушення присяги» у світлі стандартів пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції. Водночас ВП ВС вважала, що виправити цей недолік можна шляхом наведення інших мотивів, у зв'язку з чим замість скасування постанови ВРУ про звільнення ОСОБА_1 , вона вирішила викласти мотивувальну частину свого попереднього рішення у новій редакції.
17. Ключові мотиви Великої Палати в частині, яка стосувалася встановлених ЄСПЛ порушень, викладені в наступних пунктах постанови:
"102. Функціональний імунітет судді, у тому числі й судді КСУ, є не самоціллю, а правовим засобом забезпечення незалежності судді при виконанні ним посадових обов'язків відповідно до складеної присяги. Між функціональним імунітетом судді КСУ та присягою, яку складає суддя цього Суду, існує взаємообумовлений зв'язок: функціональний імунітет забезпечує судді КСУ можливість виконання присяги; присяга ж, у свою чергу, визначає межі функціонального імунітету.
103. Лише забезпечення суддею КСУ дотримання верховенства Конституції України, обов'язок щодо якого є складовою даної ним присяги, надає йому таку гарантію його професійної діяльності, як суддівський імунітет.
104. Порушення суддею КСУ присяги, у свою чергу, не може гарантувати йому додержання функціонального імунітету".
"117. У Постанові № 775-VII Рішенню № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року надано оцінку, відповідно до якої цим Рішенням КСУ в неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади".
"120. Приймаючи вказане вище Рішення, КСУ [як це зазначено в пункті 6 мотивувальної частини Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010] виходив з того, що визнання неконституційним Закону № 2222-IV у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222-IV. Це [за висновком КСУ] «…забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України».
121. Разом з тим згідно зі статтею 160 Конституції України вона набуває чинності з дня її прийняття, а відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції, належить до повноважень ВРУ.
122. Тобто саме Конституцією України визначено порядок її дії та внесення змін до неї.
124. Тож покладення КСУ на органи держаної влади обов'язку щодо невідкладного виконання Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність із Конституцією України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV, прямо суперечить установленому Конституцією України порядку набуття чинності та внесення змін до неї.
125. Очевидним є й те, що норми Закону № 2222-IV з часу набрання ними чинності стали нормами (тілом) Конституції України. Відтак Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 фактично стосувалося самої Конституції та припинило (нівелювало) дію її норм".
"132. За таких обставин, ураховуючи очевидність перевищення КСУ (у складі суддів цього Суду, в тому числі судді ОСОБА_1.) своїх повноважень, що призвело до внесення змін до Конституції України (припинення дії чинних норм Конституції) з порушенням конституційної процедури їх внесення, а в підсумку - до порушення конституційного принципу народовладдя, зміни конституційного ладу України та порушення конституційного принципу розподілу влади, висновок ВРУ про порушення ОСОБА_1 статей 3, 19, 147-153 Конституції України [незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов'язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина], що протирічить змісту присяги судді КСУ - є таким, що відповідає чинному законодавству, зокрема статті 17 Закону № 422/96-ВР. Наведені порушення Конституції України є безумовною підставою для притягнення судді КСУ до відповідальності за порушення присяги судді".
"134. Тож у цій справі з огляду на викладене вище немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» в контексті змісту присяги судді КСУ, визначеного статтею 17 Закону № 422/96-ВР, було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача і самого судді КСУ, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення визначених присягою зобов'язань.
135. Велика Палата дійшла висновку, що діяння заявниці кваліфікується як порушення присяги з очевидністю, що була передбачуваною для неї…".
18. Велика Палата також послалася на Висновок Венеційської комісії «Про конституційну ситуацію в Україні» (17-18 грудня 2010 року), яка зауважила, що "оскільки Конституційні суди зобов'язані діяти в рамках Конституції і не можуть стояти над нею, такі рішення порушують важливі питання щодо демократичної легітимності та верховенства права… Цілком очевидно, що зміна політичної системи країни, яка ґрунтується на рішенні Конституційного Суду, не має такої легітимності, яка може бути досягнута тільки в результаті звичайної конституційної процедури внесення змін до конституції і попереднього відкритого і всебічного громадського обговорення".
19. Зрештою Велика Палата нагадала, за два роки до рішення 2010 року КСУ уже розглядав аналогічне питання і висловив абсолютно протилежну позицію в ухвалі від 05 лютого 2008 року № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження за поданням 102 народних депутатів щодо відповідності Конституції України Закону № 2222-ІV.
Мотиви окремої думки
20. У своїй постанові Велика Палата вважала, що достатньо навести нове обґрунтування, щоб усунути встановлені ЄСПЛ порушення.
21. Однак більш уважне прочитання рішення у справі «Маркуш проти України» разом із справами «Овчаренко та Колос проти України» та «Головін проти України» явно свідчить про те, що висновки ЄСПЛ щодо неналежного обґрунтування судового рішення Великою Палатою у 2021 році, попри всю їхню важливість, мали похідний характер від оцінки обставин звільнення заявниці з посади КСУ.
22. Із наведених вище рішень видно, що ЄСПЛ врахував конкретний контекст звільнення заявників (події Революції Гідності), але не вважав, що це могло виправдати недотримання органами державної влади (зокрема, парламентом) основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності. Цей Суд звернув увагу на недостатню ясність законодавства щодо «порушення присяги судді» «на момент подій», на відсутність (насамперед у рішенні парламенту) «дуже детального та чіткого обґрунтування» складових елементів «порушення присяги», на функціональний імунітет суддів КСУ і на те, що заявників було покарано за суддівський висновок «зі складного правового питання, яке також було предметом серйозної дискусії в Україні та за її межами».
23. Ми не думаємо, що нові аргументи, наведені Великою Палатою через 15 років після ухвалення рішення КСУ 2010 року та через 12 років після постанови ВРУ 2014 року, здатні виправити фундаментальний характер встановлених ЄСПЛ порушень, пов'язаних із відсутністю належної чіткості та якості нормативної бази щодо «порушення присяги» «на момент подій» та відсутністю відповідного «дуже детального та чіткого обґрунтування» в постанові ВРУ, якою заявницю було звільнено з посади.
24. Додатковим свідченням правової невизначеності, яка існувала на той момент, є те, що один із п'яти суддів КСУ, звільнених парламентом у лютому 2014 року відповідно до постанови № 775-VII, був поновлений на посаді на підставі рішень Вищого адміністративного суду України ще в червні 2014 року (див.: постанову ВАСУ від 11.06.2014 р. та додаткову постанову ВАСУ від 27.06.2014 р. у справі № 800/134/14), і жоден із семи інших суддів КСУ, яких парламент рекомендував звільнити іншим суб'єктам призначення, так і не був звільнений за порушення присяги.
25. Ми не можемо погодитися також із самою суттю наведених у постанові ВП ВС мотивів.
26. Велика Палата заявила про «очевидність перевищення КСУ… своїх повноважень», оскільки «очевидним є й те, що норми Закону № 2222-IV з часу набрання ними чинності стали нормами (тілом) Конституції України. Відтак Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 фактично стосувалося самої Конституції та припинило (нівелювало) дію її норм». Ґрунтуючись на цих міркуваннях, ВП ВС зробила висновок, що «діяння заявниці кваліфікується як порушення присяги з очевидністю, що була передбачуваною для неї», а «порушення суддею КСУ присяги, у свою чергу, не може гарантувати йому додержання функціонального імунітету».
27. По-перше, такий висновок Великої Палати неминуче передбачав самостійну правову оцінку того, чи вийшов КСУ за межі своїх конституційних повноважень, тобто оцінку, близьку за своєю природою до ревізії змісту рішення Конституційного Суду. Проте суди загальної юрисдикції не наділені повноваженнями переглядати рішення КСУ.
28. По-друге, такі висновки сильно контрастують із твердженням ЄСПЛ про те, що висновок КСУ стосувався «складного правового питання, яке також було предметом серйозної дискусії в Україні та за її межами».
29. Навіть у висновку Венеційської комісії, на який послалася Велика Палата та в якому дійсно були висловлені певні достатньо вагомі і, можливо, цілком слушні критичні міркування щодо рішення КСУ від 30.09.2010 року, відсутній категоричний висновок про «очевидну» неконституційність цього рішення або цілковиту неможливість наступного конституційного контролю щодо законів про внесення змін до Конституції після набрання ними чинності (натомість наведено міркування щодо обставин, які доцільно було би взяти до уваги при ухваленні такого рішення КСУ):
«29. Це не завдання Венеціанської комісії переглядати рішення національних конституційних судів, які мають повноваження забезпечити остаточне тлумачення Конституції. Тому Комісія утримується від висловлення позиції щодо того, чи є Рішення Суду [від 30.09.2010] правильним або ні. Тим не менше, кілька загальних зауважень видаються доцільними.
30. Не існує загальноприйнятого стандарту в порівняльному конституційному праві стосовно участі конституційних судів у конституційному процесі внесення змін до Конституції…
38. ...Принцип правової визначеності, як один з ключових елементів верховенства права, також вимагає, щоб при оголошенні конституційних змін неконституційними час, що минув з моменту їх прийняття, брався до уваги. Більше того, коли рішення суду ґрунтується тільки на формальних або процедурних підставах, основний ефект від такого рішення також повинен бути взятий до уваги. Іншими словами, остаточне рішення має бути засноване на критерії пропорційності, відповідно до якого вимога дотримання конституційності повинна бути збалансованою відносно негативних наслідків скасування конституційних змін».
30. По-третє, висновок Великої Палати про «очевидність» перевищення КСУ своїх повноважень при перевірці конституційності Закону № 2222-IV після набрання ним чинності не узгоджується із недавньою правовою позицією КСУ, викладеною в Рішенні КСУ від 1 листопада 2022 року № 2-р/2022 у справі щодо конституційного контролю змін до Конституції України після набрання ними чинності:
«2.2. Конституційний Суд України вже досліджував питання конституційного контролю - як передувального (a priori), так і подальшого (a posteriori) - щодо конституційних поправок (рішення від 9 червня 1998 року № 8-рп/98, від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008, від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010; Ухвала від 5 лютого 2008 року № 6-у/2008).
2.3. Зі статті 159 Конституції України випливає, що нею чітко визначено обов'язковість передувального (a priori) конституційного контролю. Це підтвердив і сам Конституційний Суд України у Рішенні від 9 червня 1998 року № 8-рп/98, наголосивши, що звернення «до Конституційного Суду України з метою перевірки відповідності законопроектів про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України є обов'язковим для Верховної Ради України" (абзац шостий пункту 2 мотивувальної частини). Однак Конституція України не містить чіткої вказівки на те, що Конституційний Суд України може здійснювати подальший (a posteriori) конституційний контроль щодо конституційних поправок після набрання ними чинності.
2.4. Конституційний Суд України з урахуванням своєї юридичної позиції, висловленої в абзаці третьому підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008, та для забезпечення послідовності своєї судової практики, юридичної визначеності й конституційної стабільності наголошує на такому.
Конституція України не містить застережень щодо можливості здійснення Конституційним Судом України подальшого (a posteriori) конституційного контролю щодо закону про внесення змін до Конституції України як конституційної поправки після його ухвалення Верховною Радою України. Конституційному Суду України належить здійснювати подальший (a posteriori) конституційний контроль щодо конституційних поправок після набрання ними чинності, оскільки відсутність судового контролю за процедурою розгляду та ухвалення відповідних законів, що її визначено приписами розділу XIII Конституції України, може мати наслідком обмеження чи скасування прав і свобод людини і громадянина, ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності або зміну конституційного ладу у спосіб, не передбачений Конституцією України. Не лише дотримання встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення та набрання чинності законами, що як конституційні поправки є актами конституцієдавця, який діє через Верховну Раду України, є неодмінною умовою легітимності установчої влади народу. Як випливає зі статті 157 Конституції України, установча влада експліцитно обмежила себе тим, що не дозволила змінювати ті приписи Конституції України, що захищають «права і свободи людини і громадянина", «незалежність" і «територіальну цілісність"».
31. На тлі викладеного ми не переконані, що Великій Палаті вдалося навести «дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», яке нібито вчинив суддя Конституційного Суду України», а так само підстав незастосування чіткої законодавчої норми про функціональний імунітет суддів КСУ (про що говорив ЄСПЛ).
32. Насамкінець варто звернути увагу і на те, що заявниця була звільнена парламентом за участь в ухваленні трьох рішень КСУ, тоді як Касаційний адміністративний суд у 2019 році дійшов висновку, що участь ОСОБА_1 в ухваленні Рішень від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 та від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 не могла свідчити про порушення присяги, оскільки вони прийняті в межах виключної компетенції КСУ, установленої статтею 150 Конституції України (до того ж суддя ОСОБА_1 висловила окрему думку щодо Рішення № 3-рп/2012). Велика Палата не ставила цей висновок під сумнів ні у 2021 році, ні у 2026 році.
33. Водночас суди відмовилися скасувати постанову парламенту, оскільки вважали, що для висновку про порушення заявницею присяги судді КСУ цілком достатньою її участі в ухваленні лише одного з названих рішень КСУ - від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010.
34. Суди у такий спосіб фактично перебрали на себе функції «дисциплінарного» органу (яким у цьому випадку був парламент), самостійно визначивши достатні підстави для звільнення судді КСУ. Такий підхід, на нашу думку, є неправильним у контексті цієї справи, адже не можна виключати, що всі або якась частина депутатів, які голосували у 2014 році за звільнення заявниці та інших суддів КСУ, підтримали проєкт відповідної постанови через участь цих суддів у прийнятті не одного, не двох, а саме трьох рішень КСУ.
35. Отже, єдиним належним заходом restitutio in integrum у цій справі, на нашу думку, було визнання Постанови ВРУ № 775-VII протиправною в частині звільнення ОСОБА_1 та скасування попередніх судових рішень у цій справі. Тільки такий крок відповідав би суті рішення ЄСПЛ.
Судді: М. В. Мазур
М. М. Гімон
О. А. Губська
С. Ю. Мартєв
Т. Г. Стрелець
Н. В. Шевцова