6 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 752/6921/20
провадження № 61-16276св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, про позбавлення права користування житловим приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та вселення за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ковтун Андрій Володимирович, на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 4 лютого 2021 року, ухвалене
у складі судді Чередніченко Н. П., та постанову Київського апеляційного суду
від 10 серпня 2021 року, ухвалену колегією у складі суддів Гаращенка Д. Р., Суханової Є. М., Сушко Л. П.,
Короткий зміст позовних вимог за первісним та зустрічним позовами
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Голосіївська районна
в місті Києві державна адміністрація, про позбавлення права користування жилим приміщенням.
В обґрунтування позову вказував, що 21 вересня 2013 року ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_4 .
Зазначав, що протягом останніх трьох років стосунки між подружжям погіршились, вони проживають окремо та сімейні відносини не підтримують.
13 березня 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.
Позивач за первісним позовом вказував, що 4 вересня 2017 року на підставі розпорядження Подільської районної в місті Києві державної адміністрації
від 1 вересня 2017 року № 604 він отримав ордер № 012203 на право зайняття службового жилого приміщення, відповідно до якого йому на час роботи у військовій частині НОМЕР_1 надано службове приміщення - двокімнатну
квартиру АДРЕСА_1 .
У зазначеній квартирі сторони зареєстрували своє місце проживання.
З моменту отримання ордеру та реєстрації місця проживання ОСОБА_2 у вказаній квартирі фактично не проживала і не проживає, її особистих речей у квартирі немає.
При цьому ОСОБА_1 зареєстрований та проживає у вказаній квартирі і перешкод ОСОБА_2 у користуванні квартирою не чинив.
ОСОБА_2 проживає разом із сином у квартирі
АДРЕСА_2 , яка належить їй на праві власності.
Таким чином, відповідач має у власності квартиру, в якій фактично проживає вже більше трьох років, однак її місце проживання зареєстровано у квартирі
АДРЕСА_1 , що, з урахуванням небажання її знятись з реєстраційного обліку, чинить позивачу за первісним позовом перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою.
За таких обставин просив усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом позбавлення ОСОБА_2 права користування зазначеним житловим приміщенням.
У липні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до ОСОБА_1 із зустрічним позовом про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та вселення.
В обґрунтування зустрічного позову вказувала, що з 21 вересня 2013 року до
10 червня 2020 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому у них народився син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Після реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проживали разом
у квартирі АДРЕСА_3 , яка на праві власності належить матері ОСОБА_1 - ОСОБА_6 .
4 вересня 2017 року ОСОБА_1 на сім'ю з трьох осіб отримав двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Квартира на час її отримання ОСОБА_1 була непридатна для проживання, тому ОСОБА_2 не наполягала на вселенні в житло.
Подружнє життя у сторін не склалось та протягом тривалого часу ОСОБА_2 із сином проживає окремо від позивача за первісним позовом.
Після розірвання шлюбу вона дізналася про проживання у спірній квартирі осіб, яким ОСОБА_1 передав квартиру в оренду.
ОСОБА_2 вважала, що метою позову ОСОБА_1 є позбавлення її та їх спільного сина права на подальшу приватизацію житла, яке надано позивачу на сім'ю з трьох осіб.
Позивач за зустрічним позовом зазначає, що вона свого житла немає, проживає разом із сином у квартирі, яка належить її матері.
На думку позивача за зустрічним позовом, вона має з відповідачем рівне право на користування квартирою АДРЕСА_1 , однак ОСОБА_1 чинить їй перешкоди у користування квартирою.
За таких обставин ОСОБА_2 просила зобов'язати ОСОБА_1 усунути
їй та сину ОСОБА_4 перешкоди в користуванні квартирою
АДРЕСА_1 шляхом їх вселення до вказаної квартири та передання ключів від квартири.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 4 лютого 2021 року відмовлено у задоволенні первісного та зустрічного позовів.
Суд першої інстанції керувався тим, що позивач за первісним позовом обрав неправильний спосіб захисту права, оскільки мав пред'явити позов про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції зазначив про недоведення належними і допустимими доказами того, що відповідач за зустрічним позовом чинить ОСОБА_2 перешкоди в користуванні квартирою.
Постановою Київського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв адвокат Ковтун А. В., залишено без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 4 лютого 2021 року в частині вирішення зустрічного позову скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення зустрічного позову.
Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 в користуванні та ОСОБА_4 квартирою АДРЕСА_1 .
Вселено ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у квартиру
АДРЕСА_1 .
Відмовлено у задоволенні зустрічного позову в іншій частині.
У іншій частині рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 4 лютого 2021 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що ОСОБА_2 не втратила інтерес до спірної квартири, між сторонами виникли неприязні стосунки, а ОСОБА_1 чинить перешкоди у користуванні позивачем за зустрічним позовом спірною квартирою.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У жовтні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Ковтун А. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення процесуального права, просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 4 лютого 2021 року в частині вирішення первісного позову та постанову Київського апеляційного суду від 4 лютого 2021 року повністю, ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову і залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову.
Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків суду першої інстанції про обрання позивачем за первісним позовом неефективного способу захисту права, оскільки такого суд дійшов без урахування висновків:
- Верховного Суду України, викладених у постанові від 16 січня 2012 року
у справі № 6-57цс11, за якими у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на жиле приміщення; 2) про позбавлення права користування жилим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою;
- Верховного Суду, викладених у постанові від 16 грудня 2020 року
у справі № 182/7347/18 (провадження № 61-19252св19), про те, що суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. З'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та при вирішенні справи застосовує ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, якою нормою матеріального права потрібно керуватися для вирішення спору. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише з формулювань її клопотання, які можуть бути недосконалими.
Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні первісного позову з підстав втрати ОСОБА_2 інтересу до спірної квартири та чинення ОСОБА_1 перешкод у користуванні цією квартирою.
Апеляційний суд не врахував, що обставини непроживання ОСОБА_2 у вказаній квартирі підтверджуються належними і допустимими доказами та не заперечуються відповідачем за первісним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову з вказаних підстав, суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування статей 71, 72 ЖК України, викладені у постановах від:
- 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. У таких справах необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк;
- 3 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц (провадження № 61-46621св18), в якій вказано, що при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою
для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до цього жилого приміщення.
Суд апеляційної інстанції не врахував обставини, встановлені рішеннями Голосіївського районного суду міста Києва від 10 червня 2020 року у справі про розірвання шлюбу та від 20 травня 2020 року про стягнення аліментів на дитину, якими встановлено факт непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі. Зазначене свідчить про порушення апеляційним судом частини п'ятої статті 82 ЦПК України.
Також заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції вирішив питання про права, свободи, інтереси або обов'язки ОСОБА_4 , який не був залучений у справі.
Позиція інших учасників справи
У лютому 2022 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначали про безпідставність її доводів та правильність висновків суду апеляційної інстанції.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 9 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про:
- неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 (провадження № 61-3438сво21),
у постановах Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц (провадження № 61-46621св18), від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);
- прийняття апеляційним судом рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, що не була залучена до участі у справі (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 21 вересня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 21 вересня 2013 року серії НОМЕР_2 .
В період перебування у шлюбі у сторін народилась дитина - ОСОБА_4 (свідоцтво про народження від 14 січня 2015 року серії НОМЕР_3 .
4 вересня 2017 року на підставі розпорядження Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 1 вересня 2017 року № 604 ОСОБА_1 , який працював
у Військовій частині НОМЕР_1 , видано ордер № 012203 на право зайняття службового жилого приміщення - двокімнатної квартири
АДРЕСА_1 .
Зі змісту ордеру суди встановили, що квартира надана ОСОБА_1 на сім'ю з трьох осіб: ОСОБА_1 , дружину ОСОБА_2 та сина ОСОБА_4 .
З витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва від 24 квітня 2020 року № 49077824 суди встановили, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4
з 18 вересня 2017 року зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки Товариства з обмеженою відповідальністю «Дом Сервіс»
від 17 березня 2020 року № 10-17/03 у квартирі
АДРЕСА_1 фактично проживає ОСОБА_1 . ОСОБА_2 з моменту отримання ордера на житло в квартирі не проживала та не проживає на момент надання довідки.
З акта від 7 квітня 2020 року суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4
не проживають у вказаній квартирі з 4 вересня 2017 року до 7 квітня 2020 року.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 10 червня 2020 року
у справі № 752/5401/20 розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Апеляційний суд встановив, що квартира
АДРЕСА_2 не є власністю ОСОБА_2 .
Також апеляційний суд встановив, що квартира
АДРЕСА_1 виключена з числа службових жилих приміщень Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України.
Зі змісту листа Головного управління Національної поліції у місті Києві від 21 травня 2020 року № Б-114-ГЛ/125/12/02-2020 апеляційний суд встановив, що згідно з обліковими даними інформаційно-телекомунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» 13 березня 2020 о 3 год03 хв, 3 год25 хв,
3 год46 хв та 3 год55 хв від ОСОБА_2 за спецлінією «102» надходили повідомлення про те, що у квартирі
АДРЕСА_1 виник конфлікт з чоловіком, який наніс їй тілесні ушкодження, забрав мобільний телефон та поїхав у невідомому напрямку. 13 березня 2020 року
від ОСОБА_2 надійшла заява до Святошинського УП ГУНП у місті Києві, яка
14 березня 2020 року слідчим відділом зазначеного управління зареєстрована у Єдиному реєстрі досудових розслідувань за № 12020100080001469, з правовою кваліфікацією кримінального правопорушення - частина перша статті 125 КК України.
З відповіді Київської місцевої прокуратури № 8 від 6 липня 2020 року апеляційний суд встановив, що зазначене кримінальне провадження закрито постановою слідчого СВ Святошинського УП ГУНП України в місті Києві від 30 квітня 2020 року на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, якими керується суд при ухваленні постанови
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і доводів відзиву, дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб.
На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім'ї наймача в установленому законом порядку.
Згідно зі статтею 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченими законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 2 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03), та наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві» (рішення від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02).
У цій справі позовні вимоги первісного позову про припинення права користування жилим приміщенням заявлено з підстав, передбачених статтями 71, 72 ЖК України.
Стаття 71 ЖК України регулює питання збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім громадянином та передбачає загальне правило, згідно з яким при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом.
Крім того, частиною третьою статті 71 ЖК України визначено випадки збереження житла за тимчасово відсутньою особою понад шість місяців, а частина п'ята цієї статті передбачає, що відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Отже, за нормами ЖК України особа втрачає право користування жилим приміщенням у разі відсутності в ньому без поважних причин понад шість місяців.
Оскільки збереження або втрата права користування житлом за відсутнім мешканцем прямо залежить від причин відсутності, то при вирішенні спору підлягають з'ясуванню обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності особи.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: 1) непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та 2) відсутність поважних причин такого непроживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин відсутності у спірному житлі понад встановлений законом строк
(постанови Верховного Суду від 4 листопада 2025 року у справі № 755/16458/23 (провадження № 61-13675св24), від 19 січня 2022 року у справі № 344/9319/19 (провадження № 61-16066св21)).
У постановах Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 756/167/23 (провадження № 61-12134св24), від 17 червня 2024 року у справі № 404/9215/19 (провадження № 61-4042св24) зазначено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням
(стаття 71 ЖК України), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
У постанові Верховного Суду від 3 квітня 2024 року у справі № 161/126/23 (провадження № 61-16023св23) вказано, що процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідачів понад встановлені ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, у цей строк перериває строк тимчасової відсутності. За тимчасової відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому під час розгляду позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Аналогічні за змістом висновки містяться, зокрема, в постановах Верховного Суду
від 6 лютого 2025 року у справі № 490/9394/20 (провадження № 61-15812св23),
від 3 грудня 2024 року у справі № 725/5967/21 (провадження № 61-16291св23),
від 19 січня 2022 року у справі № 344/9319/19 (провадження № 61-16066св21).
Під час вирішення питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення (постанови Верховного Суду від 3 квітня
2019 року у справі № 454/2025/15-ц (провадження № 61-46621св18) (про неврахування якої заявляє заявник у касаційній скарзі), від 21 липня 2021 року
у справі № 227/1044/20 (провадження № 61-15632св20), від 15 березня 2023 року
у справі № 522/4382/21 (провадження № 61-679св23), від 9 січня 2024 року
у справі № 761/38440/21 (провадження № 61-8833св23), від 17 жовтня 2025 року
у справа № 206/1119/24 (провадження № 61-7034св25)).
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що
ОСОБА_1 та син сторін - ОСОБА_4 на законних підставах набули право користування спірною квартирою, оскільки згідно з ордером № 012203 на право зайняття службового жилого приміщення квартира надана на сім'ю із трьох осіб: ОСОБА_1 , дружину ОСОБА_2 та сина ОСОБА_4 .
Отже, суд апеляційної інстанції правильно встановив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 мають право на проживання у квартирі, проте у зв'язку зі вчиненням ОСОБА_1 перешкод, позбавлені можливості вільного доступу до житла та проживання в ньому.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не підтвердив факт непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, тому відсутні правові підстави для припинення права користування відповідача за первісним позовом зазначеною квартирою.
Встановивши, що ОСОБА_2 не втратила інтересу до спірної квартири, а
ОСОБА_1 вчинялися та вчиняються перешкоди у користуванні нею квартирою, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення зустрічного позову, погодившись із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні первісного позову.
Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду щодо застосування статей 71, 72 ЖК України, викладених
у постановах від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц
(провадження № 61-37646св18) та від 3 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц (провадження № 61-46621св18), є безпідставними, оскільки постанова апеляційного суду узгоджується із зазначеними висновками.
Посилання заявника на непроживання ОСОБА_1 у вказаній квартирі, що підтверджується належними і допустимими доказами та не заперечується відповідачем за первісним позовом, та порушення судом частини п'ятої
статті 82 ЦПК України відхиляються касаційним судом, оскільки суд апеляційної інстанції надав оцінку причинам непроживання ОСОБА_1 у спірній квартирі та обґрунтовано вважав, що такі докази не свідчать про втрату нею інтересу до жилого приміщення.
З огляду на те, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про недоведення первісного позову, безпідставними є доводи заявника про помилковість висновку суду першої інстанції щодо обрання неефективного способу захисту права та про неврахування цим судом висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 16 січня 2012 року у справі № 6-27цс11 та
у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 (провадження № 61-19252св19).
Колегія суддів відхиляє доводи заявника про вирішення апеляційним судом питання про права, свободи, інтереси або обов'язки ОСОБА_4 , оскільки останній (його законний представник в його інтересах) в касаційному порядку постанову апеляційного суду не оскаржує і зміст позовних вимог за первісним та зустрічним позовами, а також зміст постанови апеляційного суду не підтверджує такі доводи заявника.
Отже доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції у частині, залишеній без змін апеляційним судом, та постанова апеляційного суду ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права.
Касаційний суд з урахуванням частини першої статті 400 ЦПК України переглянув у касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Підстав для виходу за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої (у частині, залишеній без змін апеляційним судом) та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції у вказаній частині та постанови апеляційного суду - без змін.
Щодо судових витрат
Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ковтун Андрій Володимирович, залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 4 лютого 2021 року у частині, залишеній без змін апеляційним судом, та постанову Київського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв І. М. Фаловська