06 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 289/2578/21
провадження № 51-1211ск26
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 , яка діє в інтересах засудженого ОСОБА_5 , на вирок Радомишльського районного суду Житомирської області від 26 серпня 2025 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 24 грудня 2025 року щодо останнього,
встановив:
Вироком Радомишльського районного суду Житомирської області від 26 серпня 2025 року, залишеним без змін ухвалою Житомирського апеляційного суду від 24 грудня 2025 року,
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Меньківка Радомишльського району Житомирської області, проживаючого там само за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК), та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.
Також вироком вирішено цивільний позов, заявлений потерпілими, питання щодо початку обчислення строку відбування покарання, заходів забезпечення кримінального провадження, процесуальних витрат у кримінальному провадженні та долю речових доказів.
За обставин, детально викладених у вироку, 27 вересня 2021 року близько 10 години ОСОБА_5 допустив порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинили смерть потерпілого ОСОБА_6 .
Доводи касаційної скарги та її вимоги
У касаційній скарзі захисник просить оскаржені судові рішення скасувати та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
На обґрунтування вимог зазначає, що обставини у цьому кримінальному провадженні, які відповідно до приписів ст. 91 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) підлягають доказуванню, не підтверджені доказами, що покладені в основу обвинувального вироку суду щодо ОСОБА_5 , оскільки вони є сумнівними, суперечливими та взаємовиключними.
Стверджує, що допитані в суді свідки не бачили моменту та обставин зіткнення транспортних засобів обвинуваченого та потерпілого, до того ж показання окремих свідків є суперечливими між собою, а також даними слідчого експерименту стосовно швидкості мотоцикла під керуванням потерпілого, а висновки експертиз - стосовно механізму зіткнення.
Також зазначає про порушення права ОСОБА_5 на захист, оскільки останній є інвалідом 2 групи, має вади слуху, є особою похилого віку, юридично необізнаний, натомість, всупереч положенням ст. 20, п. 1 ч. 1 ст. 49, п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК, захисником на стадії досудового розслідування він забезпечений не був, проте оцінки даним обставинам судами не надано.
Крім того, захисник указує на неправильне застосування судами попередніх інстанцій закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість.
Зазначає, що ОСОБА_5 раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, є особою похилого віку, характеризується позитивно, частково відшкодував заподіяну шкоду, вчинив необережний злочин, з моменту вчинення злочину до набрання вироком законної сили нових злочинів не вчиняв й ці обставини, на переконання захисника, у сукупності з досудовою доповіддю, за якою виправлення ОСОБА_5 можливе без обмеження або позбавлення волі на певний строк, та тим, що стан здоров'я останнього значно погіршився, давали підґрунтя до звільнення його від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, що судами не аналізувалося.
Мотиви Суду
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі, та зміст доданих до неї копій судових рішень, колегія суддів не знайшла підстав для відкриття касаційного провадження.
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, при цьому переглядає судові рішення у межах касаційної скарги.
Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку.
Отже, Верховний Суд не перевіряє доводи касаційної скарги, які стосуються оцінки показань свідків на предмет їх достовірності, а також невідповідності висновків суду встановленим фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК).
Під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами. Водночас, суд касаційної інстанції зобов'язаний перевірити в межах доводів, викладених у касаційній скарзі, чи були додержані судами попередніх інстанцій норми процесуального права, які регулюють розгляд судами обвинувачення, у тому числі положення, що стосуються оцінки доказів з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та сукупності доказів з точки зору їх достатності та взаємозв'язку для висновків суду, а також правильність правової оцінки обставин.
Положеннями ст. 370 КПК встановлено, що судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог, встановлених в ст. 94 цього Кодексу, де мають бути наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За приписами ст. 94 КПК суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору їх достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Положеннями ст. 17 КПК визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
Тобто, дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій обов'язок, передбачений ст. 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення. Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин було вчинено і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Обов'язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та в установлених КПК випадках на потерпілого.
Вказаних вимог судом першої інстанції дотримано у повному обсязі.
Як убачається з оскарженого вироку, висновок місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_5 в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні зроблено з дотриманням правил безпосередності дослідження доказів, на підставі з'ясування обставин, що належать до предмета доказування, які підтверджено дослідженими у судовому засіданні доказами, оціненими відповідно до правил ст. 94 КПК та з дотриманням вимог кримінального процесуального закону.
Винуватість ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення встановлена на підставі належних, допустимих та достовірних доказів, безпосередньо досліджених судом, серед яких: показання потерпілої ОСОБА_7 , свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , протокол огляду місця дорожньо-транспортної пригоди від 27 вересня 2021 року зі схемами та фототаблицею до нього, висновок експерта Житомирського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України № СЕ-19/106-21/10080-ІТ від 28 жовтня 2021 року, висновок експерта Житомирського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України № СЕ-19/106-21/10081-ІТ від 28 жовтня 2021 року, висновок експерта Житомирського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України № СЕ-19/106-21/10072-ІТ від 29 жовтня 2021 року, протокол проведення слідчого експерименту від 30 вересня 2021 року за участі ОСОБА_5 зі схемою та ілюстративною таблицею до нього, протокол огляду трупа ОСОБА_6 від 01 жовтня 2021 року та ілюстративна таблиця до нього, висновок експерта Малинського відділення судово-медичної експертизи № 161 від 26 жовтня 2021 року, висновок експерта Житомирського відділення Київського НДІ судових експертиз ОСОБА_15 за результатами проведення судової автотехнічної експертизи № 2237/21-25 від 06 жовтня 2021 року та показання судового експерта ОСОБА_15 , протокол проведення слідчого експерименту від 10 січня 2024 року за участю свідка ОСОБА_11 та фототаблиця до нього, висновок експерта Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення додаткової судової автотехнічної експертизи № 6072/24-52 від 07 квітня 2025 року.
Суд перевірив доводи захисника про недопустимість протоколу проведення слідчого експерименту від 30 вересня 2021 року з тих підстав, що всупереч положенням п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК ОСОБА_5 не залучено адвоката, встановив, що дану слідчу дію проведено за участю останнього у присутності двох понятих, ОСОБА_5 було роз'яснено його права та обов'язки, передбачені статтями 66, 67 КПК, зокрема право користуватися під час давання показань та участі у проведенні інших процесуальних дій правовою допомогою адвоката, а також відмовитися давати показання щодо себе, що можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні ним кримінального правопорушення, про що у відповідній графі протоколу міститься його підпис. У ході проведення зазначеної слідчої дії, як встановив суд, ОСОБА_5 описував перебіг подій, які відбувалися 27 вересня 2021 року близько 10 години, детально розказав та показав обставини ДТП за участю його автомобіля, показав розташування автомобіля на перехресті перед початком виконання повороту вліво та місце зіткнення транспортних засобів. За таких обставин суд дійшов висновку, що слідчий експеримент відбувся у формі, що містила ознаки відтворення дій, обстановки, обставин події, що свідчило про те, що ця слідча (розшукова) дія була проведена із дотриманням вимог закону та прав учасників такої слідчої дії. Протокол проведення слідчого експерименту було прочитано ОСОБА_5 і останній будь-яких зауважень, як щодо його змісту, так і щодо проведення слідчої дії, підписавши його, не вказав.
Таким чином, порушень будь-яких прав і свобод людини, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Конституцією України, суд першої інстанції при проведенні слідчого експерименту за участю ОСОБА_5 не встановив, як не встановив й підстав, передбачених ст. 87 КПК, до визнання фактичних даних з протоколу проведення цієї слідчої дії недопустимими.
Висновки суду першої інстанції про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, на переконання колегії суддів Верховного Суду, належним чином обґрунтовані та вмотивовані.
Частина 2 ст. 286 КК передбачає відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого.
Доводи касаційної скарги захисника зводяться до тверджень про недоведеність достатніми доказами об'єктивної сторони інкримінованого ОСОБА_5 кримінального правопорушення.
Діяння, передбачене диспозицією ч. 2 ст. 286 КК, завжди пов'язане з недотриманням вимог відповідних правил безпеки руху та експлуатації транспортних засобів, та полягає у порушенні цих правил. Воно може вчинятися шляхом дії або бездіяльності і полягати у вчиненні дій, які заборонені правилами, або невиконанні дій, які особа може і зобов'язана вчинити відповідно до вимог правил безпеки дорожнього руху й експлуатації транспорту.
Указані обставини, відповідно до оскарженого вироку місцевого суду, встановлені за оцінкою, зокрема, висновку експерта Житомирського відділення Київського НДІ судових експертиз ОСОБА_15 за результатами проведення судової автотехнічної експертизи № 2237/21-25 від 06 жовтня 2021 року, відповідно до якої, в даній дорожній обстановці, з технічної точки зору, водій ОСОБА_5 повинен був діяти відповідно до вимог п. 10.1 та п. 16.6 Правил дорожнього руху, однак його дії не відповідали вимогам зазначених пунктів Правил дорожнього руху, з урахуванням вихідних даних та проведеного дослідження, з технічної точки зору, причиною створення аварійної обстановки і виникнення згаданої ДТП, в даних умовах дорожнього руху, слід вважати невідповідність дій водія ОСОБА_5 вимогам п. 10.1, 16.6 Правил дорожнього руху. Невідповідності дій водія мотоцикла «SPARK-SP125C-2C» ОСОБА_6 технічним вимогам п. 12.3 Правил дорожнього руху, за якими він в даній дорожній обстановці, з технічної точки зору, повинен був діяти, експертом не встановлено.
Висновком додаткової судової автотехнічної експертизи № 6072/24-52 від 07 квітня 2025 року підтверджено, що дії водія автомобіля «ВАЗ-21099» з технічної точки зору не відповідали вимогам п. 16.6 ПДР й дана невідповідність знаходиться в причинному зв'язку з виникненням даної ДТП. Натомість, виходячи з обсягу наданих на дослідження матеріалів, експерт виключив форму категоричності у висновку щодо змоги визначити технічну можливість у водія мотоцикла уникнути даної ДТП експертним (розрахунковим) шляхом, здійснити оцінку дій водія мотоцикла з технічної точки зору відповідно до вимог ПДР та встановити невідповідність вимогам ПДР, що знаходились в причинному зв'язку з виникненням даної ДТП, а також встановити чиї дії з технічної точки зору стали причиною створення аварійної обстановки і виникнення даної ДТП.
Суд, вирішуючи питання про наявність необхідного причинного зв'язку між порушенням обвинуваченим ОСОБА_5 правил дорожнього руху та наслідками у виді смерті потерпілого ОСОБА_6 , також допитав судового експерта ОСОБА_15 , який зазначив, що ним проводились судова автотехнічна експертиза лише на підставі вихідних даних, які йому були надані слідчим у матеріалах кримінального провадження та зазначені в його постанові. Експерт вказав, що мотоцикліст з моменту виявлення небезпеки подолав відстань 20 м, а для зупинки йому потрібно було 23,7 м, середній час існування для нього небезпеки становив 1,8 с. Згідно дослідженої ним схеми слідів гальмування мотоцикла не було. Мотоцикліст їхав зі сталою швидкістю, не змінюючи її, що було враховано в ході проведення експертизи. Експерт зазначив, що з технічної точки зору обвинувачений перед тим, як розпочинати маневр повороту, повинен був переконатись, що не створить перешкоду для руху мотоцикла. Перевагу в русі мав саме потерпілий, обвинувачений мав гальмувати, а не продовжувати рух. Експертом були встановлені в діях ОСОБА_5 невідповідності вимогам п. 10.1, 16.6 ПДР. Експерт розтлумачив значення терміну зустрічно-перехресного руху, вказавши, що це рух під певним кутом.
Отже, всі елементи складу інкримінованого ОСОБА_5 кримінального правопорушення підтверджені сукупністю доказів, досліджених судом безпосередньо, за правилами, визначеними в ст. 94 КПК.
Таким чином, як видно з вироку місцевого суду, під час судового провадження було з'ясовано усі передбачені ст. 91 КПК обставини, що належать до предмета доказування. Відповідно до приписів ст. 374 цього Кодексу, у вироку зазначено формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановлено і зазначено місце, час, спосіб вчинення кримінального правопорушення, а також наведено докази, на яких ґрунтується висновок про доведеність винуватості ОСОБА_5 .
Питання щодо неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є предметом перевірки суду касаційної інстанції, разом із тим вони були перевірені апеляційним судом, який, переглядаючи вирок Радомишльського районного суду Житомирської області від 26 серпня 2025 року за доводами апеляційної скарги захисника, дійшов умотивованого висновку про відсутність підстав до визнання їх обґрунтованими.
Згідно з положеннями ст. 419 КПК в ухвалі апеляційного суду, за результатом перегляду в межах і в порядку, визначених приписами статей 404, 405 цього Кодексу, крім іншого, мають бути зазначені узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, а при залишенні апеляційної скарги без задоволення - підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою, наводяться мотиви, що спростовують її доводи.
З оскарженої ухвали вбачається, що під час перегляду вироку місцевого суду апеляційний суд дотримався вимог статей 404, 405, 419 КПК, надав належну оцінку доводам апеляційної скарги захисника ОСОБА_4 , які є аналогічними доводам її касаційної скарги, та із зазначенням достатніх мотивів постановленого рішення залишив вирок суду першої інстанції без змін.
Свій висновок апеляційний суд зробив на підставі аналізу та належної правової оцінки дотримання місцевим судом правил, встановлених статтями 23, 85, 86, 94-96 КПК, дійшов переконливого висновку про повноту, всебічність та об'єктивність дослідження обставин кримінального провадження місцевим судом.
Погоджуючись із вироком суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що висновок про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених місцевим судом, відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, підтверджується сукупністю зібраних у кримінальному провадженні та досліджених у судовому засіданні доказів, які суд оцінив у сукупності і взаємозв'язку, на підставі чого постановив обґрунтоване рішення.
Апеляційний суд перевірив доводи апеляційної скарги захисника щодо відсутності в діях обвинуваченого порушень вимог ПДР, які б знаходилися у причинному зв'язку з виникненням ДТП, а також щодо недопустимості, недостовірності й неналежності доказів сторони обвинувачення, наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону по справі.
Спростував їх на підставі перевірки правильності оцінки місцевим судом доказів, покладених в обґрунтування обвинувального вироку.
Зокрема, апеляційний суд встановив, що показання свідків у вироку місцевого суду відображено з достатньою повнотою. Перевірив суд також й оцінку інших доказів у цьому провадженні, які є допустимими, де встановив відповідність проведеного судового розгляду межам, визначеним у ст. 337 КПК.
Встановлення механізму й обставин ДТП місцевим судом суд апеляційної інстанції визнав правильним, з огляду на досліджену сукупність відповідних доказів, серед яких висновок експерта № 2237/21-25 від 06 жовтня 2021 року, пояснення судового експерта ОСОБА_15 , висновок експерта Житомирського науково-дослідного експертно?криміналістичного центру МВС України № СЕ-19/106-21/10072-ІТ від 29 жовтня 2021 року, дійшов вмотивованого переконання про необґрунтованість доводів апеляційної скарги захисника про сумнівність в їх правильності та суперечність цих доказів іншим матеріалам справи.
При цьому, апеляційний суд аргументовано виходив із того, що предметом автотехнічної експертизи є фактичні дані про дорожню обстановку на місці пригоди, дії учасників пригоди і їх можливості, механізм ДТП, технічний стан транспортного засобу та його деталей, а також про обставини, що сприяли виникненню ДТП, що встановлює експерт автотехнік на підставі своїх спеціальних знань і матеріалів справи (провадження). Водночас юридичний аналіз причинно-наслідкового зв'язку виходить за межі дослідження технічної причинності між діями учасника дорожнього руху і виникненням ДТП, яку за встановленими методиками досліджують відповідні автотехнічні експерти. Такий зв'язок як ознаку об'єктивної сторони кримінального правопорушення суд установлює за кримінально-правовими правилами оцінки, спираючись на висновки експерта та на інші докази. Вирішення питання про те, діяння якого учасника ДТП є головною умовою, причиною заподіяння наслідків, з урахуванням характеру допущених ними порушень, належить до компетенції суду, адже автотехнічні експертизи в розумінні ч. 2 ст. 242 КПК не є обов'язковими для постановлення остаточного рішення у справі та підлягають оцінці в сукупності і взаємозв'язку з іншими доказами.
Перевірив також на підставі матеріалів справи доводи сторони захисту стосовно того, що під час цих експертиз були враховані не всі відомості, встановив, що такі доводи необґрунтовані, а їх висновки відповідають положенням ст. 102 КПК.
Доводи апеляційної скарги щодо не встановлення судом першої інстанції причинно-наслідкового зв'язку між діями обвинуваченого в тій обстановці та спричиненим наслідком у виді настання смерті потерпілого суд апеляційної інстанції перевірив та спростував, навівши переконливі мотиви.
Суд вірно виходив з того, що такий елемент об'єктивної сторони встановлюється за кримінально-правовими правилами оцінки, з огляду на висновки експерта та на інші докази, й у цьому кримінальному провадженні місцевим судом таких правил дотримано, адже причинно-наслідковий зв'язок між діями обвинуваченого та наслідком у вигляді смерті потерпілого встановлено сукупністю доказів, які недопустимими чи неналежними не визнано.
Питання стосовно недопустимості протоколу слідчого експерименту зі свідком ОСОБА_5 через порушення права на захист останнього також було предметом перевірки апеляційного суду за доводами апеляційної скарги захисника, аналогічними її позиції в суді першої інстанції. Апеляційний суд такі доводи перевірив, спростував їх, навів належні та достатні мотиви свого рішення, які узгоджуються з мотивами суду першої інстанції. Додатково суд наголосив, що винуватість ОСОБА_5 підтверджується, окрім протоколу слідчого експерименту за його участю, й іншими належними та допустимими доказами.
Аналогічні доводи касаційної скарги стосовно недоведеності обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, не спростовують мотивів і висновків апеляційного суду, по своїй суті є суб'єктивним запереченням, яке спирається на незгоду захисника з оцінкою доказів у кримінальному провадженні на предмет їх достовірності, що в силу приписів ч. 2 ст. 433 КПК не може бути предметом касаційного перегляду.
Всупереч доводам касаційної скарги, ухвала апеляційного суду відповідає вимогам п. 2 ч. 1, ч. 2 ст. 419 КПК, у мотивувальній частині зазначено, серед іншого, короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи захисника ОСОБА_4 , мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали і положення закону, яким він керувався, залишаючи апеляційну скаргу останньої без задоволення.
Доводи касаційної скарги про недотримання апеляційним судом принципу безпосередності дослідження доказів колегія суддів не вважає переконливими.
Відповідно до положень ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. За клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Відповідно до аналізу вказаної норми КПК суд апеляційної інстанції безпосередньо досліджує докази за правилами ст. 358 КПК за умов, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), і це покладає на апеляційний суд певний обов'язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК, про що прямо зазначено в ч. 1 ст. 405 цього Кодексу.
При цьому, незгода сторони захисту з показаннями свідків та письмовими доказами у справі не є підставою для повторного дослідження цих доказів. Під час апеляційного перегляду у суду не виникає обов'язку досліджувати докази з дотриманням засади безпосередності, якщо він по-іншому не тлумачить докази, досліджені в суді першої інстанції. Розгляд у суді апеляційної інстанції не повинен дублювати дослідження доказів, яке проводилося в місцевому суді, оскільки це суперечить основним засадам кримінального процесуального законодавства України, повторне дослідження доказів є правом, а не обов'язком суду.
В обґрунтування порушення безпосередності дослідження доказів, захисник стверджує, що апеляційним судом не досліджено документів, на які вона посилалася у своєму виступі, натомість з оскарженої ухвали не вбачається, що аби-які докази залишилися без оцінки суду апеляційної інстанції, а клопотання, подане в порядку ч. 3 ст. 404 КПК, - без уваги. Всі питання, про які вона зазначає в касаційній скарзі, зокрема й щодо оцінки доказів, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який їх перевірив та підстав до переоцінки не встановив, навів мотиви постановленого рішення.
Що стосується доводів про незабезпечення ОСОБА_5 як на стадії досудового розслідування, так і на стадії судового провадження захисником на підставі п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК, то Суд виходить з такого .
Згідно з приписами п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК обов'язкова участь захисника забезпечується у кримінальному провадженні щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні повною мірою реалізувати свої права, - з моменту встановлення цих вад.
Як убачається з оскаржених судових рішень, суди попередніх інстанції навели мотиви, з яких визнали необґрунтованими доводи захисту про проведення слідчої дії за участю засудженого з порушенням приписів п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК, підстав визнавати такий доказ недопустимим з огляду на положення ст. 87 КПК, не встановили.
Разом з тим, судовий розгляд кримінального провадження як у суді першої інстанції, так і в апеляційному суді здійснювався за участю захисника ОСОБА_4 , що також не свідчить про порушення права на захист засудженого, як про це зазначено в касаційній скарзі останньої.
Що стосується доводів про невідповідність призначеного ОСОБА_5 покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особі через суворість у зв'язку з незастосуванням до нього положень ст. 75 КК, то колегія суддів їх відхиляє як необґрунтовані.
Як убачається з вироку Радомишльського районного суду Житомирської області від 26 серпня 2025 року, призначаючи ОСОБА_5 покарання, місцевий суд врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке є тяжким злочином, дані про особу обвинуваченого, який раніше не судимий, за місцем проживання характеризується позитивно, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, має похилий вік та являється особою з інвалідністю другої групи. Обставин, що пом'якшують покарання або його обтяжують суд не встановив.
Також суд врахував досудову доповідь, надану Житомирським районним сектором № 6 Філії Державної установи «Центр пробації» у Житомирській області від 09 травня 2022 року, за якою виправлення ОСОБА_5 можливе без обмеження або позбавлення волі на певний строк.
Разом з тим, наведені обставини оцінив як такі, що не дають достатніх підстав до звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням. Мотивував таке рішення тим, що з урахуванням тяжкості вчиненого ОСОБА_5 злочину, не визнання ним вини у скоєному та відсутності щирого каяття, лише часткового відшкодування заподіяних збитків необхідним і достатнім покаранням для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень буде покарання у виді позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами, що відповідатиме принципам законності, справедливості та індивідуалізації покарання.
Питання щодо невідповідності призначеного обвинуваченому ОСОБА_5 покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особі через суворість або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність сторона захисту до суду апеляційної інстанції не ставила, адже захисник, відповідно до змісту оскарженої ухвали апеляційного суду, наводила мотиви на обґрунтування вимог про закриття кримінального провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції перевіряв правильність призначення місцевим судом обвинуваченому покарання.
Реалізація апеляційним судом дискреційних повноважень щодо прийняття рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням має межі, визначені статтями 409, 413 КПК. При цьому, суд апеляційної інстанції керується положеннями ст. 404 КПК, у їх взаємозв'язку із приписами п. 4 ч. 1 ст. 91, ч. 2 ст. 92, ст. 22 цього Кодексу в частині врахування обставин, які можуть свідчити про наявність або відсутність підстав до звільнення особи від відбування покарання з випробуванням.
Під час перегляду кримінального провадження в апеляційному порядку цей суд проаналізував всі обставини, які повинні бути взяті до уваги при призначенні покарання, й ці обставини аналогічні тим, що навела в касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 .
Зокрема, апеляційний суд врахував характер вчинених обвинуваченим дій, їх небезпечність, тяжкість кримінального правопорушення та дані про особу винного, де дійшов висновку про співмірність за своїм видом та розміром призначеного ОСОБА_5 покарання. Зазначив, що воно відповідає принципу індивідуалізації, відповідно до якого суд на основі оцінки ряду загальних і спеціальних критеріїв, зазначених у законі, визначив особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, внаслідок якого настала непоправна втрата людини, справедливу міру покарання, спрямовану на досягнення цілей виправлення засудженого та попередження вчинення аналогічних кримінальних правопорушення як обвинуваченим так й іншими особами.
На обґрунтування відсутності підстав до застосування положень статей 69, 75 КК при призначенні покарання, суд апеляційної інстанції врахував відношення ОСОБА_5 до скоєного, а саме не визнання ним вини, відсутність каяття, вибачень перед потерпілою, думку потерпілої, яка наполягала на призначенні суворого покарання, мізерне відшкодування заподіяної шкоди, враховуючи смерть людини, характер порушень ПДР, які стали причиною ДТП, відсутність пом'якшуючих покарання обставин.
Дійшов обґрунтованого переконання, що похилий вік ОСОБА_5 та поганий стан його здоров'я, позитивна характеристика самі по собі не зменшують суспільну небезпечність вчиненого ним діяння, враховуючи його відношення до скоєного та непоправні наслідки, які настали.
З указаними мотивами судів попередніх інстанцій стосовно призначеного засудженому ОСОБА_5 покарання погоджується й колегія суддів касаційного суду.
У касаційній скарзі захисник, як на підстави для звільнення засудженого від відбування призначеного покарання з іспитовим строком, посилається на сукупність тих самих обставин, що були встановлені і досліджені судом першої інстанції та перевірені й оцінені апеляційним судом під час перегляду вироку місцевого суду.
Щодо оцінки таких доводів Верховний Суд виходить із такого.
Насамперед Суд звертає увагу захисника, що звільнення від відбування покарання передбачене приписами норм розділу XII Загальної частини КК, де визначені підстави й умови застосування іншого, відмінного від визначеного розділом XI цього Кодексу, інституту кримінального права - призначення покарання. Суд має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, що мають значення для кримінального провадження, та врахувати, що звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується в тому разі, коли є умови і підстави, визначені ст. 75 КК, у їх взаємозв'язку із положеннями статей 50, 65 цього Кодексу, тобто за умови обґрунтованого переконання суду про можливість досягнення цілей покарання внаслідок звільнення від його відбування, враховуючи при цьому тяжкість кримінального правопорушення.
За правилами ст. 75 КК (в редакції закону, чинній на момент вчинення кримінального правопорушення), якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Отже, підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є обґрунтоване переконання суду, викладене в мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду ґрунтується на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення рішення, зокрема на відомостях про вчинений особою злочин, характер суспільно небезпечного діяння, його наслідки, зміст протиправної поведінки. Крім того, важливе значення для вирішення питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням мають відомості, що характеризують особистісні прояви винуватої особи в головних сферах життєдіяльності, спосіб життя, соціальні зв'язки, посткримінальну поведінку, наскільки її ціннісні орієнтири збігаються із загальнопоширеними в суспільстві нормами моралі, соціально-психологічну характеристику тощо.
Положення ст. 75 КК підлягають застосуванню за умови обґрунтованого переконання суду про можливість досягнення мети покарання, внаслідок звільнення від його відбування, враховуючи при цьому особу та тяжкість кримінального правопорушення.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом насамперед питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку протиправне діяння (ст. 12 КК). Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що відображено у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Форма реалізації кримінальної відповідальності, зокрема і та, що пов'язана зі звільненням від відбування покарання з випробуванням, в кожному конкретному випадку визначається судом з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання тощо. Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання, а за наявності підстав, встановлених законом, вирішити питання про звільнення особи від покарання чи його відбування.
Водночас суд має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, що мають значення, та врахувати, що звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується в тому разі, коли є умови і підстави, визначені ст. 75 КК, у їх взаємозв'язку із положеннями статей 50, 65 цього Кодексу.
Відповідно до вимог статей 50, 65 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених та попередження нових кримінальних правопорушень, а при його призначенні суд повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових правопорушень. Згідно з принципами співмірності та індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.
Як убачається із оскаржених судових рішень, суди дотрималися вимог закону України про кримінальну відповідальність щодо призначення покарання.
Посилання захисника в обґрунтування підстав до звільнення від відбування засудженим покарання на обставини, що характеризують його особу, колегія суддів не вважає переконливими, оскільки вони вже взяті до уваги судами попередніх інстанцій при визначенні виду та розміру покарання у сукупності і взаємозв'язку з іншими, встановленими судами, серед яких і ті, що визначають тяжкість вчиненого кримінального правопорушення.
Про інші обставини, які не були враховані судами попередніх інстанцій, в касаційній скарзі не йдеться.
Таким чином, на переконання колегії суддів Верховного Суду, з огляду на встановлені фактичні обставини цього кримінального провадження, дані про особу засудженого, відсутність обставин, які обтяжують чи пом'якшують покарання, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про відсутність підстав до застосування приписів ст. 75 КК, з наведенням достатніх мотивів у цій частині.
З огляду на положення розділу XII Загальної частини КК в касаційній скарзі не наведено належного обґрунтування до спростування висновку про відсутність підстав до застосування положень ст. 75 КК. Автор скарги посилається на неправильне застосування судом закону про кримінальну відповідальність за результатом власної оцінки тих обставин, які уже перевірені судами попередніх інстанцій та оцінені в їх сукупності та взаємозв'язку.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, невідповідності призначеного засудженому покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особі через суворість чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би могли бути підставами для скасування чи зміни судових рішень, за змістом доводів касаційної скарги, судами допущено не було.
Ухвала апеляційного суду є належно умотивованою й обґрунтованою, у ній наведено переконливі мотиви, з яких виходив суд, та положення закону, якими він керувався під час постановлення рішення.
В аспекті дотримання судом апеляційної інстанції вимог статей 370, 419 КПК, колегія суддів Верховного Суду враховує, що приписи пункту 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які зобов'язують суд обґрунтовувати своє рішення, не можна тлумачити як такі, що вимагають детальної відповіді на кожен аргумент. Питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 цієї Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У цьому кримінальному провадженні такі стандарти дотримано. Зважаючи на вимоги кримінального процесуального закону та позицію ЄСПЛ в аспекті оцінки аргументів учасників справи щодо мотивування судових рішень, викладену, зокрема, у справі «Салов проти України» (рішення від 06 вересня 2005 року, § 89), суд апеляційної інстанції належним чином перевірив під час апеляційного перегляду доводи апеляційної скарги, вмотивовано погодившись з рішенням місцевого суду. Недотримання ним приписів статей 370, 419 КПК, за доводами касаційної скарги не вбачається.
Істотного порушення вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би могли бути безумовними підставами для скасування оскаржених судових рішень, постановлених щодо засудженого ОСОБА_5 , за доводами касаційної скарги захисника ОСОБА_4 . Судом не встановлено. Обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження. З касаційної скарги та наявних в матеріалах копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 , яка діє в інтересах засудженого ОСОБА_5 , на вирок Радомишльського районного суду Житомирської області від 26 серпня 2025 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 24 грудня 2025 року щодо останнього.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3