(розбіжна)
судді Верховного Суду Мартєва С. Ю.
25 березня 2026 року
м. Київ
справа № 752/6588/22
провадження № 61-4260св24
у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, трьох відсотків річних, інфляційних втрат і пені
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 27 червня 2023 року, постановлене суддею Шевченко Т. М., та постанову Київського апеляційного суду від 14 лютого 2024 року, ухвалену колегією суддів у складі Фінагеєва В. О., Журби С. О., Яворського М. А.
Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
І. Короткий зміст справи
1. Позивач у справі ствердив, що усно, без укладення письмового договору, домовився з братом відповідачки, яка є фізичною особою - підприємцем, про купівлю-продаж будівельних товарів і техніки для здійснення ремонту квартири. На виконання домовленостей відповідачка сформувала рахунки на суму 1 011 822,00 грн, які він одразу оплатив.
Брат відповідачки запевнив його, що оплачений ним товар є в наявності та розміщений на складах. Однак, після чергових безрезультатних усних його прохань надати докази існування оплаченого ним товару та через невиконання домовленостей він письмово звернувся до відповідачки з вимогами про повернення грошових коштів у розмірі 1 011 822,00 грн.
На час пред'явлення позову відповідачка не передала йому товар та не повернула сплачені ним грошові кошти.
Відтак, позивач просив суд стягнути з відповідачки на свою користь грошові кошти у розмірі 1 011 822,00 грн, 3 % річних у розмірі 38 329,15 грн, інфляційні збитки у розмірі 226 078,63 грн, пеню у розмірі 971 349,12 грн
2. Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 27 червня 2023 року, яке залишив без змін Київський апеляційний суд постановою від 14 лютого 2024 року, відмовив у позові.
3. Відмовляючи у позові, місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не довів факту узгодження усіх істотних умов усного правочину з відповідачкою, а також порушення останньою зобов'язання за усним договором.
Виснував, що сам факт наявності платіжних доручень про перерахування грошових коштів у період з 09 жовтня 2020 року до 11 жовтня 2021 року в розмірі 1 011 822,00 грн, з огляду на заперечення відповідачки проти укладення усного договору між сторонами спору, не може бути єдиною і безумовною підставою для висновку про те, що сторони спору дійшли згоди щодо усіх істотних умов договору купівлі-продажу будівельних товарів і техніки для здійснення ремонту квартири.
4. У касаційній скарзі позивач наполягав, що він перерахував кошти в загальному розмірі 1 011 822,00 грн на рахунок відповідачки з метою придбання будівельних матеріалів і техніки, проте через відсутність намірів у відповідачки виконувати свої зобов'язання ці кошти перебувають у неї безпідставно.
Наголосив на недобросовісній та непослідовній поведінці відповідачки, яка полягає у визнанні нею факту отримання коштів та вимог щодо передання товару і повернення коштів від нього, та водночас у відмові повертати кошти у зв'язку з тим, що сторони не узгодили усіх істотних умов договору.
Зауважив, що позиція відповідачки про помилкове отримання 19 платежів від нього на банківський рахунок фізичної особи - підприємця протягом року, а також вимог щодо поставки товару та повернення коштів, є менш переконливою і вірогідною, ніж його позиція про досягнення сторонами домовленості щодо купівлі-продажу товару.
5. Підставами касаційного оскарження судових рішень позивач визначив пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме застосування судами норм права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, сформованих у постановах Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 752/16778/22, від 24 вересня 2020 року у справі № 761/9737/18, від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16, від 24 лютого 2021 року у справі № 487/6183/18, а також недослідження судами зібраних у справі доказів.
6. Верховний Суд постановою від 25 березня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 27 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 лютого 2024 року - без змін.
7. У своєму рішенні касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про недоведення позивачем належними і допустимими доказами факту узгодження сторонами усіх істотних умов правочину, відповідно й укладення цього правочину з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 , а також порушення останньою зобов'язання за усним договором купівлі-продажу.
Зауважив, що цей висновок повною мірою узгоджується з правовими висновками Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема зроблених у постановах від 19 листопада 2018 року у справі № 372/4949/15-ц та від 19 березня 2021 року у справі № 724/970/18. Натомість постанови Верховного Суду, на які послався позивач у касаційній скарзі, ухвалені у справах, обставини яких є неподібними до обставин цієї справи, тому зроблені в них висновки є нерелевантними.
З огляду на безпідставність основної вимоги касаційний суд виснував і про необхідність відмови у похідних вимогах про стягнення трьох відсотків річних, інфляційних втрат і пені.
ІІ. Зміст окремої думки
8. Не погоджуюся з результатом розгляду цієї справи з огляду на таке.
9. Вважаю, що зроблені на основі зібраних у справі доказів висновки судів попередніх інстанцій про недоведення факту узгодження сторонами істотних умов договору купівлі-продажу не нівелюють заявленого у позовній заяві факту порушення права позивача у зв'язку з перерахуванням останнім на рахунок відповідачки коштів у загальному розмірі 1 011 822,00 грн та неотримання натомість очікуваного товару.
10. Встановлені судами попередніх інстанцій обставини неузгодження сторонами істотних умов договору купівлі-продажу своєю чергою констатують факт неукладення цього договору. Тож відсутність між сторонами договірних правовідносин та достеменно встановлений судами факт перерахування позивачем відповідачці грошових коштів, повернення яких в подальшому безрезультатно вимагав позивач, щонайменше свідчить про небезпідставність позовної вимоги останнього про повернення сплачених коштів.
11. В контексті зазначеного варто зауважити, що відповідно до частин першої, другої статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
12. Зобов'язання з повернення безпідставно набутого (збереженого) майна випливає із загальної для права заборони безпідставного збагачення: той, хто збагатився за рахунок іншого, без належної на те правової підстави зобов'язаний повернути предмет власного збагачення.
13. Сутність зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18).
14. Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (див. постанови Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19).
15. Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі.
16. Тож за загальним правилом, кондикція у її класичному розумінні є позадоговірним зобов'язальним способом захисту права власності або іншого майнового права, спрямованим на повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, тому учаснику цивільних відносин, за чий рахунок відбулося таке неправомірне збагачення.
17. Вирішуючи цивільну справу, суд має насамперед визначити вид спірних правовідносин між сторонами, обрати норму права, що їх регулює, та правильно її застосувати.
18. За принципом jura novit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов'язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд [близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала в постановах від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункти 6.56-6.58), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21, пункт 9.58)]. З огляду на вказане Верховний Суд не зв'язаний посиланнями на норми права, зазначеними у позовній заяві та в інших письмових заявах учасників справи.
19. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15).
20. Насамперед підставою для відмови у позові є відсутність у позивача того права чи інтересу, про який він стверджує.
21. У контексті наведеного вище, доречно звернути увагу на зазначення позивачем у касаційній скарзі про необхідність належним чином перевірити доводи відповідачки щодо відсутності узгодження істотних умов договору, отримання протягом року 19 платежів від позивача, ігнорування письмових вимог та невчинення жодних дій, спрямованих на виконання умов договору чи повернення коштів. У судовому засіданні апеляційного суду відповідачка неодноразово заявляла, без пояснення причин, що не має наміру віддавати перераховані їй кошти. Така поведінка відповідачки є суперечливою та недобросовісною. Пояснення відповідачки про помилковість здійснення позивачем 19 платежів, в яких чітко зазначено реквізити 19 рахунків-фактур за одночасної наявності письмових вимог щодо поставки товару суперечить зазначеним принципам і є достатнім для підтвердження обставин безпідставного отримання відповідачкою спірних коштів.
22. Дійшовши переконання про недоведеність доводів позивача про існування між сторонами невиконаних договірних правовідносин та достеменно встановивши факт перерахування позивачем коштів у загальному розмірі 1 011 822,00 грн на рахунок відповідачки, суди попередніх інстанцій, з якими погодився Верховний Суд у постанові від 25 березня 2026 року, ухилилися від надання відповіді на одне з ключових питань - власне існування правової підстави перебування цих коштів у відповідачки, позаяк саме у зв'язку із вибуттям цих коштів з володіння позивача і розпочалися ті спірні правовідносини, правову кваліфікацію яким і суди в оскаржених судових рішеннях.
23. Встановивши факт неузгодження сторонами істотних умов договору купівлі-продажу, тобто неукладення цього договору, суди попередніх інстанцій у спірних правовідносинах, як наслідок, і не встановили правової підстави перебування спірних коштів, які вибули з володіння позивача, на рахунках відповідачки. Тож з урахуванням вимог позивача від 14 січня та 06 лютого 2022 року до відповідачки про повернення цих коштів, суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин положення статті 1212 ЦК України щодо наслідків збереження майна без достатньої правової підстави, на що не звернув увагу Верховний Суд при касаційному перегляді справи.
24. Наголошую, що за частинами першою і другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
25. Наведені міркування не суперечать висновкам Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 14 січня 2021 року у справі «Гусєв проти України», про те, що хоча, звичайно, саме національні суди повинні визначати правильну правову кваліфікацію позовів на підставі національного законодавства, це має відбуватися із дотриманням принципу справедливого судового розгляду, який передбачає надання належного обґрунтування принаймні стосовно питань, які є вирішальними для результату розгляду справи, оскільки на відміну від зазначеної справи, де ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у цій справі не відбулося «далекосяжної зміни правової кваліфікації поданого заявником позову, що вимагало наведення чітких правових аргументів».
Так, позивач насамперед твердив про відсутність правових підстав для перебування його грошових коштів на рахунку відповідачки, а остання не могла не розуміти, що обрана нею позиція щодо заперечення існування між сторонами договірних правовідносин, безумовно вимагатиме відповіді на питання про підставу збереження нею коштів позивача.
Власне в процесі судового розгляду позивач і наполягав на з'ясуванні цього питання. Ці обставини є взаємопов'язаними і надання їх судом належної правової кваліфікації не свідчить про далекосяжну зміну правової кваліфікації позову, а є реалізацією принципу всебічного, повного і об'єктивного судового розгляду.
26. Тож, з огляду на зазначене, вважаю обґрунтованим мотивування позивачем підстави касаційного оскарження, передбаченої частиною першою статті 389 ЦПК України, в частині посилання на висновки, зроблені у постанові Верховного Суду від 06 січня 2023 року у справі № 335/736/17, де касаційний суд, в контексті виниклих між сторонами договірних правовідносин застосував доктрину заборони суперечливої поведінки, та зауважив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
27. У цій справі суди попередніх інстанцій, повно та всебічно встановивши обставини справи, не звернули увагу на суперечливу поведінку відповідачки, яка заперечивши факт виникнення договірних правовідносин між сторонами натомість не пояснила підстави утримання нею отриманих від позивача грошових коштів у сумі 1 011 822,00 грн.
28. Погодившись з позицією відповідачки про недоведення факту узгодження сторонами істотних умов договору купівлі-продажу, та, як наслідок, неукладення цього договору, місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції залишив поза увагою основну мету звернення позивача до суду - повернення сплачених позивачем коштів, які без досягнення очікуваного результату (що достеменно встановили суди) продовжують перебувати у розпорядженні відповідачки.
29. Відтак, з урахуванням установлених у цій справі обставин, відповіддю на зазначене питання мала б бути здійснена судом належна правова кваліфікація спірних правовідносин та, з огляду на недоведення існування договірних правовідносин, застосування інституту «набуття, збереження майна без достатньої правової підстави», а саме - норм статті 1212 ЦК України, що відповідало би завданню цивільного судочинства та змісту окресленого позивачем порушення його права.
30. На моє переконання, належним рішенням Верховного Суду в цій справі було б часткове задоволення касаційної скарги позивача, скасування оскаржених судових рішень в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення грошових коштів[за положеннями статті 1212 ЦК України], а також трьох відсотків річних та інфляційних втрат [за положеннями статті 625 ЦК України] з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення зазначених вимог.
31. Встановлення обставин порушення відповідачкою прав позивача з одночасним ухваленням рішення про відмову в позові з підстав незазначення у тексті позову змісту положень статті 1212 ЦК України за наявності доводів про безпідставність перебування коштів у володінні відповідачки, є формальним підходом, який не забезпечує виконання завдань цивільного судочинства - розгляду справи й захисту порушених прав.
32. Помилка позивача у визначенні (кваліфікації) змісту виниклих між сторонами правовідносин не змінила ключову фактичну обставину, яка призвела до цього судового процесу, - безпідставне перебування коштів позивача у володінні відповідачки.
33. Отже, результат розгляду справи породить новий судовий процес, в якому позивач буде твердити про те ж саме безпідставне перебування тих же самих коштів у відповідачки, однак вже з екскурсом у кондикційне зобов'язання, що вочевидь не узгоджується з принципами ефективного та своєчасного судочинства, здійснюваного «судом, який знає закони».
СуддяС. Ю. Мартєв