25 березня 2026 року
м. Київ
справа № 165/3307/24
провадження № 61-1016св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
заявник (боржник) - ОСОБА_1 ,
суб'єкт оскарження - старший державний виконавець Володимирського відділу державної виконавчої служби у Володимирському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Васенко Вікторія Ростиславівна,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колодійчук Наталія Володимирівна, на ухвалу Нововолинського міського суду Волинської області від 13 жовтня 2025 року у складі судді Гайворонського О. В. та постанову Волинського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року у складі колегії суддів Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Киці С. І. у справі за скаргою ОСОБА_1 на рішення та дії старшого державного виконавця Володимирського відділу державної виконавчої служби у Володимирському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Васенко Вікторії Ростиславівни,
Описова частина
Короткий зміст заявлених вимог
У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою, в якій просив визнати неправомірними та скасувати постанови старшого державного виконавця Володимирського відділу державної виконавчої служби у Володимирському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - Володимирський ВДВС) Васенко В. Р., прийняті у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, а саме: про стягнення виконавчого збору в розмірі 16 000,00 грн; про визначення розміру мінімальних витрат виконавчого провадження у сумі 170,00 грн; про накладення штрафу в розмірі 1 700,00 грн; та про накладення штрафу в розмірі 3 400,00 грн.
Скаргу заявник обґрунтовував тим, що державний виконавець неправомірно та безпідставно прийняв зазначені постанови про стягнення виконавчого збору, визначення мінімальних витрат виконавчого провадження та накладення штрафів у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Нововолинський міський суд Волинської області ухвалою від 13 жовтня 2025 року відмовив у відкритті провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 на рішення та дії старшого державного виконавця Володимирського ВДВС Васенко В. Р.
Роз'яснив ОСОБА_1 , що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та право на звернення до Волинського окружного адміністративного суду.
Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» - передбачено поширення юрисдикції адміністративних судів на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, а також про накладення штрафу.
Волинський апеляційний суд постановою від 25 листопада 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а ухвалу Нововолинського міського суду Волинської області від 13 жовтня 2025 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.
Отже, висновки суду першої інстанції про те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У січні 2026 року ОСОБА_1 через представника Колодійчук Н. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Нововолинського міського суду Волинської області від 13 жовтня 2025 року та постанову Волинського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 подав на підставі абзацу другого частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та мотивував її тим, що предметом його скарги на рішення та дії державного виконавця є не оскарження постанов виконавця як таких, а оскарження дій державного виконавця щодо безпосереднього виконання судового рішення, які спричинили необґрунтовані матеріальні витрати та фактично позбавили його конституційного права на самостійне й добровільне виконання рішення суду без відкриття виконавчого провадження. У зв'язку із цим заявник просив суд скасувати відповідні виконавчі провадження.
Якщо оскаржуються рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби, пов'язані саме з виконанням судового рішення, такий спір підлягає розгляду судом, який видав виконавчий документ. Такий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 310/2210/21.
Норми Закону України «Про виконавче провадження» мають загальний характер, тоді як положення процесуальних кодексів є спеціальними та підлягають застосуванню з урахуванням принципу спеціальності правового регулювання.
Підставою для звернення заявника до суду в порядку цивільного судочинства саме до Нововолинського міського суду Волинської області було те, що 30 травня 2025 року цим судом видано виконавчий лист у цивільній справі № 165/3307/25. Однак зазначену обставину суд першої інстанції належним чином не врахував.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 26 січня 2026 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Нововолинського міського суду Волинської області.
17 лютого 2026 року матеріали справи № 165/3307/24 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалами від 03 березня 2026 року поновив касаційне провадження та призначив справу до судового розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У пункті 7 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у відкритті провадження у справі.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Згідно з абзацом другим частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» містить таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Згідно зі статтею 447 ЦПК України судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції. Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому цим розділом.
Відповідно до статті 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
Згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди є виконавчими документами (пункт 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»).
Тобто примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, і накладенням штрафу.
Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Отже, крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного нормами процесуального законодавства, Закон України «Про виконавче провадження» встановлює спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, згідно з яким відповідні спори належать до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово робила висновки про те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні. Такі правові висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 906/515/17 (провадження № 12-246гс18), від 16 січня 2019 року у справі № 910/22695/13 (провадження № 12-277гс18), від 07 лютого 2019 року у справі № 927/769/16 (провадження № 12-273гс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 925/138/18 (провадження № 12-74гс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19), від 15 січня 2020 року у справі № 1.380.2019.001073 (провадження № 11-709апп19), від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (провадження № 14-51цс21), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19) та інших.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 754/2223/15-ц (провадження № 14-568цс19) зазначила, що імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» - закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, а також про накладення штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, такі документи видані.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Оскільки у цій справі боржник оскаржує саме постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, визначення витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, а також про накладення штрафів, такий спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.
Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про відмову у відкритті провадження у справі, оскільки саме юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, та накладення штрафів, прийнятих у межах виконавчих проваджень щодо примусового виконання виконавчих документів, незалежно від органу, яким видано відповідний виконавчий документ.
Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі № 369/12781/21 (провадження № 61-15681св23), від 19 лютого 2025 року у справі № 753/19205/21 (провадження № 61-11019св24), від 09 липня 2025 року у справі № 636/3930/23 (провадження № 61-8594св24).
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що предметом його звернення є не оскарження постанов державного виконавця як таких, а оскарження дій щодо безпосереднього виконання судового рішення, не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій.
Із змісту скарги вбачається, що заявник просив визнати неправомірними та скасувати конкретні постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, визначення мінімальних витрат виконавчого провадження та накладення штрафів. Саме ці індивідуальні акти стали предметом судового оскарження, а не абстрактні дії щодо виконання судового рішення.
Правова позиція щодо розмежування юрисдикції з цього питання викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 754/2223/15-ц (провадження № 14-568цс19), відповідно до якої спори щодо оскарження зазначених постанов державного виконавця підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Посилання заявника на те, що його було позбавлено права на добровільне виконання рішення суду, не змінює правової природи спірних правовідносин, оскільки наслідки відкриття виконавчого провадження та винесення відповідних постанов прямо врегульовані Законом України «Про виконавче провадження» та пов'язані з реалізацією владних управлінських функцій державного виконавця.
Також безпідставними є доводи касаційної скарги про необхідність розгляду спору судом, який видав виконавчий лист, з огляду на те, що предметом оскарження є владні рішення посадової особи органу державної виконавчої служби щодо застосування заходів примусового виконання, що віднесено законом до адміністративної юрисдикції.
Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що заявлені вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а мають вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, у зв'язку з чим підстав для задоволення касаційної скарги немає.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колодійчук Наталія Володимирівна, залишити без задоволення.
Ухвалу Нововолинського міського суду Волинської області від 13 жовтня 2025 року та постанову Волинського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
І. В. Литвиненко