Справа № 761/39242/21
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/2035/2026
Головуючий у суді першої інстанції: Юзькова О.Л.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Крижанівська Г.В.
31 березня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідача Крижанівської Г.В.,
суддів Оніщука М.І., Шебуєвої В.А.,
при секретарі Шпирук Ю.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційні скарги адвоката Ачкіназі Євгенія Борисовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , Кирилюк Валерії Юріївни, яка діє в інтересах Державної міграційної служби України, та Білоконь Наталії Олегівни, яка діє в інтересах Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 грудня 2024 року, ухвалене у м. Києві у складі судді Юзькової О.Л., повний текст якого складено 16 грудня 2024 року, у справі №761/39242/21 за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Держави України в особі Державної міграційної служби України, Держави України в особі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення прав, -
У листопаді 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Держави України в особі Державної міграційної служби України, Держави України в особі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення прав. Зазначила, що вона є громадянкою Республіки Вірменія, матір'ю двох дітей - громадян України, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ІНФОРМАЦІЯ_2 . З 30 січня 2016 року вона перебуває у шлюбі з громадянином України та проживає з ними в Україні. 09 лютого 2016 року вона отримала посвідку на тимчасове проживання в Україні та з 30 січня 2018 року право поза квотою отримати дозвіл на імміграцію в Україну та подати клопотання про прийняття до громадянства України. 26 грудня 2018 року відповідач ГУ ДМС України в Одеській області вчинив проти неї протиправні дії і порушив її права, що встановлено рішенням Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 640/103/19. Внаслідок таких дій відповідача вона з 06 січня 2019 року втратила можливість користуватись своїми правами, використання яких обумовлене наявністю у неї чинної посвідки або паспорту громадянки України: від працевлаштування до отримання кредитних коштів у банківських установах, від зміни зареєстрованого в Україні місця проживання до виїздів за кордон з поверненням в Україну, від видачі нотаріально посвідчених довіреностей від свого імені до укладення цивільних договорів. Протягом майже трьох років вона перебуває у безпорадному стані, постійно вимушена виправдовуватись перед представниками влади, місцевого самоврядування, близькими родичами, сусідами, знайомими в тім, що вона не є нелегальним мігрантом, доводити, що не вона порушила закон, а навпаки, органи державної влади поклали тягар своїх помилок на неї. Відповідач примусив її залишатись в такому стресовому стані навіть під час вагітності та пологів, бути вимушеною у такому стані шукати необхідну медичну допомогу по медичних закладах, які погодяться надавати її особі без документів. Отримавши рішення Верховного Суду на її користь та два листи з проханням видати чинну посвідку через необхідність отримання належної медичної допомоги під час вагітності у закладах, до яких вона має намір звернутись, відповідач 19 січня 2021 року замість видачі чинної посвідки на один рік продовжив строк дії посвідки позивачки на один рік у минулому часі - на період з 06 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року. З огляду на очевидну неможливість користуватись у 2021 році своїми правами за допомогою посвідки, продовженої на 2019 рік, вона вдруге звернулась до суду у порядку адміністративного судочинства, в результаті чого у справі № 420/2739/21 рішенням суду дії відповідача від 19 січня 2021 року визнано протиправними і скасовано та зобов'язано відповідача прийняти рішення про оформлення позивачці чинної посвідки. Внаслідок тривалого протиправного утримання її з 06 січня 2019 року без чинної посвідки порушено її права та спричинено моральну шкоду. Якщо Верховний Суд ухвалив рішення про поновлення її прав, відповідач мав виправити свої помилки і здійснити таке поновлення, а не вигадувати комбінації з прийняттям рішень про видачу посвідок у минулому часі, погіршуючи становище людини, яка звернулась за судовим захистом своїх прав. З урахуванням викладеного, ОСОБА_2 просила стягнути з Державного бюджету України шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України через Державну казначейську службу України моральну шкоду, завдану внаслідок порушення прав, у сумі 443 852,64 грн., еквівалентній сумі в 14 400 євро.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 14 грудня 2024 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 87 640,00 грн. на відшкодування моральної шкоди. В задоволені іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, адвокат Ачкіназі Є.Б., який діє в інтересах ОСОБА_1, Кирилюк В.Ю., яка діє в інтересах Державної міграційної служби України, та Білоконь Н.О., яка діє в інтересах ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області, подали апеляційні скарги.
Адвокат Ачкіназі Є.Б., який діє в інтересах ОСОБА_2 , в апеляційній скарзі просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким стягнути з держави Україна на користь ОСОБА_2 у відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення прав, суму коштів у розмірі 443 852,00 грн. Посилається на те, що судом було порушено норми матеріального та процесуального права, неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи. Зазначає, що суд першої інстанції обґрунтовано вважав встановленим факт спричинення ОСОБА_2 моральної шкоди внаслідок протиправних дій державних органів, проте, визначаючи розмір грошового відшкодування моральної шкоди, безпідставно відкинув викладені у позовній заяві розрахунки, які ґрунтуються на тривалості порушення прав, обсязі душевних страждань, психологічного тиску та які еквіваленті компенсації шкоди, визнаній у практиці Європейського суду з прав людини. При цьому суд першої інстанції не навів належних мотивів у оскаржуваному рішенні. Визначений судом розмір відшкодування не відображає ані тяжкості, ані тривалості порушення. Звертає увагу, що порушення прав позивачки мали місце понад тисячу днів, що був для неї затяжним періодом невизначеності, неможливості планувати своє життя та вимушеної тривалої боротьби за відновлення прав, незважаючи на очевидність протиправності дій державних органів.
Кирилюк В.Ю., яка діє в інтересах Державної міграційної служби України, та Білоконь Н.О., яка діє в інтересах ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області, в апеляційних скаргах просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові ОСОБА_1 Посилалися на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. Зазначали, що Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області виконало постанову Верховного Суду від 26 листопада 2020 року та рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2021 року. Таким чином, суд першої інстанції безпідставно вважав встановленим, що Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області не відновив порушені права позивачки та погіршив її становище як іноземця. Сам по собі факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб'єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для відшкодування моральної шкоди. Також, ОСОБА_2 не надала суду належних і допустимих доказів на підтвердження завдання внаслідок дій або бездіяльності відповідачів моральної шкоди, обмеження відповідачами її у здійсненні нею своїх прав та у виїзді за межі України. У зв'язку з цим у суду були відсутні підстави для часткового задоволення позову та відшкодування позивачці витрат на правничу допомогу.
Адвокат Ачкіназі Є.Б., який діє в інтересах ОСОБА_2 , подав відзиви на апеляційні скарги Державної міграційної служби України та ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області. Просив апеляційні скарги залишити без задоволення.
В судовому засіданні адвокат Ачкіназі Є.Б., який діє в інтересах ОСОБА_2 , та приймав участь в судовому засіданні в режимі відео конференції, подану ним апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити з наведених у ній підстав. Проти доводів апеляційних скарг Державної міграційної служби України та ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області заперечував, просив скарги залишити без задоволення з огляду на їх безпідставність.
Білоконь Н.О., яка діє в інтересах Державної міграційної служби України, ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області, та приймала участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, Новицька А.О., яка діє в інтересах Кабінету Міністрів України, апеляційні скарги Державної міграційної служби України та ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області підтримали, просили їх задовольнити з наведених у них підстав. Проти доводів апеляційної скарги адвоката Ачкіназі Є.Б., який діє в інтересах ОСОБА_2 , заперечували, просили скаргу залишити без задоволення з огляду на її безпідставність.
Представник Державної казначейської служби України в судове засідання не з'явився, про час та місце апеляційного розгляду справи повідомлений належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за його відсутності.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, а апеляційні скарги представників Державної міграційної служби України та ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 є громадянкою Республіки Вірменії, матір'ю двох неповнолітніх дітей 02 червня 2018 року та ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадян України. З 30 січня 2016 року ОСОБА_2 перебуває у шлюбі з громадянином України та проживає в Україні.
09 лютого 2016 року ОСОБА_2 отримала посвідку на тимчасове проживання в Україні та з 30 січня 2028 року має право поза квотою отримати дозвіл на імміграцію в Україну та подати клопотання про прийняття громадянства України.
26 грудня 2018 року ОСОБА_2 звернулась до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою та необхідними документами щодо чергового продовження строку дії посвідки на тимчасове проживання на один рік.
ГУ ДМС України в Одеській області відмовило у прийнятті документів з мотивів подачі їх у десятиденний строк, встановлений ч. 2 ст. 5-3 Закону України № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», замість подачі їх у 15-денний строк, встановлений п. 19 Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 322 від 25 квітня 2018 року.
У січні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області.
Постановою Верховного Суду України від 26 листопада 2020 року у справі №640/103/19 частково задоволено касаційну скаргу представника ОСОБА_1 Скасовано рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 грудня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2020 року у справі № 640/103/19 за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, Державної міграційної служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії та ухвалено нову постанову про часткове задоволення позовних вимог. Визнано протиправною відмову ГУ ДМС України в Одеській області у прийнятті заяви ОСОБА_2 від 26 грудня 2018 року з доданими документами про продовження дії посвідки на тимчасове проживання в Україні. Зобов'язано ГУ ДМС України в Одеській області прийняти та розглянути заяву ОСОБА_2 від 26 грудня 2018 року з доданими документами про продовження дії посвідки на тимчасове проживання в Україні у відповідності до вимог Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» з урахуванням висновків, викладених у цій постанові.
На виконання рішення Верховного Суду ГУ ДМС України в Одеській області 11 січня 2021 року здійснило прийняття заяви, зареєструвавши за № 119958800 від 11 січня 2021 року. Листом ГУ ДМС України в Одеській області повідомило ОСОБА_2 про продовження строку дії посвідки на один рік до 31 грудня 2019 року та одночасно відмовило у задоволенні заяви про продовження строку дії посвідки на тимчасове проживання.
За таких обставин ОСОБА_2 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування рішення.
25 червня 2021 року Одеським окружним адміністративним судом задоволено позов ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання протиправними та скасування рішення. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 19 січня 2021 року про продовження строку дії посвідки на тимчасове проживання в України серії НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_2 до 31 грудня 2019 року. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 19 січня 2021 року про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання в Україні на ім'я ОСОБА_5 . Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення про оформлення посвідки на тимчасове проживання в Україні на підставі заяви ОСОБА_2 від 11 січня 2021 року, відповідно до вимог Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» з урахуванням висновків суду, викладених в цьому рішенні.
При цьому суд звернув увагу, що Верховний Суд визнав протиправною відмову ГУ ДМС України в Одеській області прийняти заяву з доданими документами, проте державний орган не виправив свої помилки та внаслідок прийняття такого рішення не тільки не відновив порушені права позивача, а й погіршив її становище як іноземця, що перебуває в Україні. Саме відповідачем були створені умови, за яких позивач опинилась в ситуації повної правової невизначеності щодо власного статусу іноземця, за умови, що нею протягом декількох років вчинялись дії, передбачені законодавством, з метою своєчасного документування її перебування в Україні як особи зі статусом іноземця.
ОСОБА_2 порушила перед судом питання про стягнення з Державного бюджету України шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України через Державну казначейську службу України моральної шкоди у сумі 443 852,64 грн., еквівалентній сумі в 14 400 євро.
Суд першої інстанції дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та стягнув Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 моральну шкоду в сумі 87 640,00 грн.
Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції.
Так, ч. 1 ст. 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди (п.п. 8, 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України).
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами ст. 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені ст. 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме - у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
При цьому, за відсутності підстав для застосування частини першої ст. 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (ст. 1174 цього Кодексу).
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі ст. 1174 ЦК України.
Згідно із вимогами ст. 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданням, яких фізична особа зазнала у зв'язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв'язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов'язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв'язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
Аналогічний висновок викладено й у постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19.
Разом з тим, відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Також, у відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Однак, всупереч вищенаведених вимог законодавства, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження наявності заподіяної йому шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і діяннями відповідачів.
Натомість, слід зазначити, що суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунення недоліків у такій діяльності.
При цьому, наявність певних недоліків і помилок у діяльності органів та посадових осіб, визнання їх рішень, дій та бездіяльності неправомірними сама по собі не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної шкоди.
Як вбачається з матеріалів справи, свої вимоги про відшкодування шкоди ОСОБА_2 пов'язувала із неправомірністю дій органів Державної міграційної служби України щодо продовження їй дії посвідки на тимчасове проживання в Україні.
Обґрунтовуючи заявлені вимоги про відшкодування моральної шкоди, ОСОБА_2 посилалася на те, що внаслідок таких дій відповідача вона з 06 січня 2019 року втратила можливість користуватись своїми правами, використання яких обумовлене наявністю у неї чинної посвідки, від працевлаштування до отримання кредитних коштів у банківських установах, від зміни зареєстрованого в Україні місця проживання до виїздів за кордон з поверненням в Україну, від видачі нотаріально посвідчених довіреностей від свого імені до укладення цивільних договорів. Протягом трьох років вона перебувала у безпорадному стані, постійно вимушена виправдовуватись перед представниками влади, місцевого самоврядування, близькими родичами, сусідами, знайомими в тім, що вона не є нелегальним мігрантом, доводити, що не вона порушила закон. Відповідач примусив її залишатись в такому стресовому стані навіть під час вагітності та пологів, бути вимушеною у такому стані шукати необхідну медичну допомогу по медичних закладах, які погодяться надавати її особі без документів.
Разом з тим, як було встановлено, за результатом розгляду спорів за позовами ОСОБА_2 , було поновлено її права.
Позивачкою ОСОБА_2 не було надано суду будь-яких належних і допустимих доказів на підтвердження того, що внаслідок вчинення оскаржуваних нею рішень та бездіяльності органів Державної міграційної служби України було порушено її права на одержання медичної допомоги, вільне пересування та виїзду за кордон, її особисті немайнові права тощо, а також доказів на підтвердження завдання їй моральних страждань та їх обсягу.
Саме по собі посилання на визнання неправомірними дій чи бездіяльності органів Державної міграційної служби України не може бути достатньою підставою для відшкодування позивачці моральної шкоди.
Враховуючи викладене, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 грудня 2024 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в позові ОСОБА_2 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Держави України в особі Державної міграційної служби України, Держави України в особі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення прав.
Керуючись ст.ст. 268, 367, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу адвоката Ачкіназі Євгенія Борисовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Апеляційні скарги Кирилюк Валерії Юріївни, яка діє в інтересах Державної міграційної служби України, та Білоконь Наталії Олегівни, яка діє в інтересах Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 грудня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Держави України в особі Державної міграційної служби України, Держави України в особі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення прав.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 06 квітня 2026 року.
Суддя-доповідач
Судді