справа № 752/18060/22 головуючий у суді І інстанції Машкевич К.М.
провадження № 22-ц/824/6502/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
31 березня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді Березовенко Р.В.,
суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 поданою представницею - адвокаткою Голицею Тетяною Іванівною на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року та на додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, ОСОБА_2 , Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області, третя особа: ОСОБА_3 про визнання права постійного користування земельною ділянкою та скасування державної реєстрації земельної ділянки,
у грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до Київської міської ради, ОСОБА_2 , Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області, третя особа: ОСОБА_3 про визнання права постійного користування земельною ділянкою та скасування державної реєстрації земельної ділянки, у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, остаточно просив:
визнати за позивачем у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 право постійного користування 1/4 частиною земельної ділянки площею 2 310 кв.м. по АДРЕСА_1 ;
визнати за позивачем у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 право постійного користування 1/4 частиною земельної ділянки площею 2 310 кв.м. по АДРЕСА_1 ;
скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки площею 0, 1 га (кадастровий номер 8000000000:90:099:0011, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка ), категорія земель - землі житлової та громадської забудови; вид використання для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги посилався на те, що є власником 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом.
Власником іншої 1/2 частини будинку є ОСОБА_3 .
Будинок збудований у 1942 році бабою позивача ОСОБА_6 та дядьком на місці згорілого будинку, згідно з рішенням виконавчого комітету Московської районної ради народних депутатів трудящих у м. Києві від 29 січня 1962 року №170 було передано їм у власність.
ІНФОРМАЦІЯ_1 баба позивача померла і належну їй 1/2 частину будинку успадкувала його мати ОСОБА_5
ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати позивача і належну їй частку в будинку в рівних частках успадкував позивач та його батько ОСОБА_4
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер батько позивача, після смерті якого останній успадкував 1/4 частку будинку.
Будинок розташований на земельній ділянці розміром 2 310 кв.м., однак у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку ні бабою, ні батьками позивача зареєстровано не було.
Позивач вважає, що вказана земельна ділянка перебуває в його постійному користуванні, оскільки фактично успадкована разом із домоволодінням, зберігаючи при цьому свій правовий титул.
Відповідно до Технічного паспорта Київського міського БТІ від 12 серпня 1998 року домоволодіння розташоване на присадибній земельній ділянці площею 2 310 кв.м., з них 104 кв.м. під житловими приміщеннями, 104 кв.м. під нежитловими, та 2 057 кв.м. під городом.
Такий же розмір земельної ділянки зазначений і в Технічному паспорті від 17 серпня 2016 року.
Право приватної власності на присадибну земельну ділянку ні бабою, ні батьками позивача зареєстровано не було, хоч він та його родина використовували її за цільовим призначенням.
На момент набуття права власності на будинок законодавством передбачалося одночасний перехід разом із правом власності на будівлю і право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення. Тому вважає, що 1/2 частина земельної ділянки перейшла до нього в силу положень статті 120 ЗК України, статей 377 та 1268 ЦК України в порядку спадкування за законом із збереженням при цьому свого правового титулу - право постійного користування.
05 листопада 2021 року позивачу стало відомо, що 07 жовтня 2021 року частину присадибної земельної ділянки площею 0,1 га, що перебуває в його постійному користуванні, було зареєстровано в Державному земельному кадастрі на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 04 жовтня 2021 року, розробником якого було ТОВ «Терра Проект», якій було присвоєно кадастровий номер 8000000000:90:099:0011 та адресу: АДРЕСА_1 .
Ця земельна ділянка накладається на частину земельної ділянки, яка перебуває в постійному користуванні позивача.
Земельна ділянка з даним кадастровим номером була зареєстрована за клопотанням відповідача ОСОБА_2 від 03 листопада 2020 року до Київської міської ради.
16 грудня 2020 року в Міському земельному кадастрі було зареєстровано заяву-повідомлення про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
З метою належного оформлення права на земельну ділянку позивач 12 жовтня 2020 року звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рафалович-Полегойко В.Ф., однак йому було відмовлено в видачі свідоцтва про право на спадщину на право постійного користування земельною ділянкою, оскільки вона знаходилася в постійному користуванні спадкодавця, а не у власності.
Зазначає, що відповідно до статті 15 ЗК Української РСР 1970 року земля надавалася у тимчасове або безстрокове користування без встановленого строку.
Із свідоцтва про право на спадщину за законом від 06 вересня 2016 року вбачається, що його мати прийняла спадщину після ОСОБА_6 шляхом фактичного вступу в управління спадковим майном, проте не оформила спадкові права.
Таким чином, відповідно до статей 548, 549 ЦК Української РСР 1963 року спадщина належала його матері з моменту її відкриття.
Це підтверджує і перехід до неї права користування 1/2 частиною спірної земельної ділянки.
Після набрання чинності ЗК України 1990 року за матір'ю позивача залишилося право постійного користування даною земельною ділянкою у вказаному розмірі, яке було набуте за ЗК Української РСР 1970 року.
01 січня 2002 року набув чинності ЗК України 2001 року. Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України передбачено обов'язок постійних землекористувачів переоформити таке право відповідно до порядку, встановленого ЗК України. В той же час, рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року ця норма визнана неконституційною. Тобто, право постійного користування, набуте до 01 січня 2002 року, не втрачалося внаслідок його непереоформлення і зберігається за ним до приведення прав і обов'язків щодо земельної ділянки у відповідність до вимог закону.
На підставі викладеного вважає, що відповідно до частини 1 статті 377 ЦК України в редакції станом на 2016 рік, при переході до позивача права власності на будинок перейшло і право власності/ право користування земельною ділянкою. Оскільки батьки не зареєстрували своє право на 1/2 частину земельної ділянки, він не може оформити правовстановлюючі документи, хоч і прийняв спадщину.
Крім того, вважає, що державна реєстрація в Державному земельному кадастрі земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011, що накладається на частину наявної в його користуванні земельної ділянки, суперечить вимогам закону і порушує його права, як землекористувача.
Земельна ділянка, яку намагається отримати у власність відповідач, є частиною земельної ділянки площею 2 310 кв.м., яка з 2017 року перебуває у безстроковому користуванні позивача. Таким чином, державна реєстрація має бути скасована, оскільки сам факт державної реєстрації не припиняє право користування ОСОБА_1 . Крім того, відповідач не був користувачем земельної ділянки і Київська міська рада не приймала рішення про надання дозволу на розробку проектної документації. Позивач не погоджував відповідачу межі земельної ділянки, а відповідно до листа Департаменту містобудування від 09 червня 2022 року відомостей про присвоєння поштової адреси житлового будинку АДРЕСА_2 не зафіксовано. Таким чином, документація ТОВ «Терра Проект» розроблена з порушеннями вимог закону, а отримана ним у спадок земельна ділянка не може бути самовільно вилучена. У свою чергу, державна реєстрація земельної ділянки на підставі виготовлених даним товариством документів порушує права та інтереси позивача.
10 травня 2023 року відзив на позовну заяву подав представник відповідача - Головного управління Держгеокадастру у м. Києві, яким проти позову заперечив. Посилається на те, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_7 для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 відповідав вимогам статті 50 Закону України « Про землеустрій» та в межах спірної земельної ділянки були відсутні зареєстровані інші оформлені у власність земельні ділянки, була проведена державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011.
Доказів належного оформлення земельної ділянки розміром 2310 кв.м. позивачем також не надано. Таким чином, державна реєстрація вказаної земельної ділянки проведена з дотриманням вимог закону.
29 травня 2023 року відзив на позовну заяву подав представник відповідача - Київської міської ради, яким проти позову також заперечив. Посилається на те, що з точки зору закону громадяни не можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою. Відповідно до листа Департаменту земельних ресурсів від 24 листопада 2021 року земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 на АДРЕСА_1 не зареєстрована та не обліковується. Клопотання від фізичних чи юридичних осіб про надання дозволу на розробку проектної документації землеустрою щодо відведення земельної ділянки не надходили, і рішення про надання дозволу на розроблення Київською міською радою не приймалося. З урахуванням цього, права позивача не є порушеними, а тому просить у позові відмовити.
30 жовтня 2023 року відзив на позовну заяву подав представник відповідача Остапенка О.В., який проти позову також заперечив. Посилається на те, що позивачем будь-яким документом не підтверджено право постійного користування земельною ділянкою. Крім того, позивачем не надано також доказів прийняття рішення органами влади про передачу йому земельної ділянки у власність чи постійне користування. Зазначає, що з точки зору статті 92 ЗК України громадяни не можуть набувати права постійного користування земельною ділянкою. Будь-яких доказів, що спірна земельна ділянка належним чином оформлена та зареєстрована в Державному земельному кадастрі позивач також не надав.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
У грудні 2025 року від представника ОСОБА_2 надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, а саме про вирішення питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000,00 грн.
Додатковим рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 50 000,00 грн витрат на правову допомогу.
Не погодившись із рішенням суду, представниця ОСОБА_1 - адвокатка Голиця Тетяна Іванівна 30 грудня 2025 року подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просила скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Підтримавши доводи позовної заяви, апелянт вказав на хибність висновків суду першої інстанції та неправильну оцінку наявним у справі доказам.
Вважає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки технічному паспорту на житловий будинок (домоволодіння) по АДРЕСА_1 , затвердженому 12 серпня 1998 року начальником Київського МБТІ, а також показам свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .
Вказані докази на переконання позивача достеменно підтверджують, що у ОСОБА_10 та ОСОБА_6 виникло безстрокове право користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 .
Набуте ними право користування земельною ділянкою під житловим будинком є чинним і для їх спадкоємців, у т.ч. ОСОБА_1 .
У зв'язку з наведеним, апелянт вважає, що місцевий суд неповно дослідивши матеріали справи дійшов помилкового висновку про те, що позивач не довів у встановленому законом порядку набуття прав на спірну земельну ділянку ним та або його родичами.
Окрім того, суд не врахував, що факт державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 за ОСОБА_2 створює ОСОБА_1 перешкоди для набуття у власність присадибної ділянки, яка перебуває у його користуванні, зокрема, унеможливлює її державну реєстрацію у попередніх межах і конфігурації оскільки має місце накладення меж.
Також, реєстрація цієї земельної ділянки у Державному земельному кадастрі була проведена з порушенням вимог чинного законодавства в частині отримання згоди щодо оформлення проїзду (проходу) через належну позивачу земельну ділянку, на якій розміщено домоволодіння АДРЕСА_1 , співвласником якого є позивач.
Наразі до земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 можна дістатися лише через двір позивача.
З метою підтвердження позовних вимог у цій частині позивач подавав суду першої інстанції клопотання про проведення судової земельно-технічної експертизи, у задоволенні якого суд відмовив.
Апелянт вважає, що відмова суду у задоволенні цього клопотання унеможливила встановлення фактичних обставин справи, зокрема встановлення того, що реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 була проведена з порушенням вимог чинного законодавства, адже відсутній проїзд до земельної ділянки, а спроектований проїзд, про який йдеться у пояснювальній записці до Проекту землеустрою, проходить через земельну ділянку, на якій в т.ч. знаходяться споруди, співвласником яких є позивач.
За таких обставин, до апеляційної скарги ОСОБА_1 долучено аналогічне клопотання про проведення судової земельно-технічної експертизи.
Не погодившись із додатковим рішенням суду, представниця ОСОБА_1 - адвокатка Голиця Тетяна Іванівна 30 січня 2026 року подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просила скасувати додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_11 про ухвалення додаткового рішення.
Доводи апеляційної скарги мотивувала тим, що позивач оскаржує у апеляційному порядку рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року, невід'ємною частиною якого є оскаржуване додаткове рішення.
Окрім того, сторона позивача не отримувала від ОСОБА_11 надані суду першої інстанції докази на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, що унеможливило подання заперечень проти їх розподілу.
Позивач вважає заявлені ОСОБА_11 до стягнення витрати на професійну правничу допомогу явно завищеними та не обґрунтованими, однак місцевий суд жодної оцінки обґрунтованості заявлених витрат не надав.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційні провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_1 поданими представницею - адвокаткою Голицею Тетяною Іванівною на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року та на додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, ОСОБА_2 , Головного управління Держгеокадастру у м. Києві, третя особа: ОСОБА_3 про визнання права постійного користування земельною ділянкою та скасування державної реєстрації земельної ділянки, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
19 лютого 2026 року від представника ОСОБА_2 - адвоката Шайка С.В. надійшли відзиви на апеляційні скарги, у яких відповідач заперечив проти доводів апелянта вважаючи оскаржувані судові рішення законними та обґрунтованими.
20 лютого 2026 року від представника ГУ Держгеокадастру у м. Києві та Київській області - О. Шевчук-Мельниченко надійшов відзив на апеляційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року, у яких відповідач заперечив проти доводів апелянта вважаючи оскаржуване рішення законним та обґрунтованим.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 03 березня 2026 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи. Залучено до участі у справі ГУ Держгеокадастру у м. Києві та Київській області як правонаступника відповідача ГУ Держгеокадастру у м. Києві.
Ухвалою Київського апеляційного суду постановленою на місці у судовому засіданні 31 березня 2026 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , поданого адвокаткою Голицею Тетяною Іванівною, про проведення судової земельно-технічної експертизи з тих підстав, що поставлені експерту на вирішення питання виходять за межі предмету доказування у даній справі з урахуванням обраного позивачем способу захисту.
У судовому засіданні представниця ГУ Держгеокадастру у м. Києві та Київській області - Шевчук-Мельниченко Олена Петрівна заперечила проти доводів апеляційної скарги на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року з підстав, наведених у відзиві. Також заперечила проти стягнення судових витрат за рахунок цього відповідача; у решті вимог апелянта поклалася на розсуд суду.
У судовому засіданні ОСОБА_3 доводи апеляційних скарг підтримала та просила їх задовольнити. Підтвердила, що разом з позивачем є співвласницею житлового будинку АДРЕСА_1 та співкористувачем спірної земельної ділянки. Однак, з аналогічним позовом щодо визнання за нею в порядку спадкування права користування земельною ділянкою під будинком не зверталася.
Апелянт ОСОБА_1 у судове засідання не з'явився, про розгляд справи повідомлений у встановленому законом порядку.
30 березня 2026 року від адвокатки Голиці Т.І. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з перебуванням у службовому відрядженні у м. Одеса. Крім того, вказала, що позивачем самостійно замовлено проведення судової земельно-технічної експерти по справі, однак висновок на дату судового засідання не готовий.
Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Верховним Судом неодноразово зазначалось, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з'явилась (статті 240 ЦПК України).
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04).
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Виходячи з наведеного, апеляційний суд у межах своїх повноважень дійшов висновку про визнання причини неявки представниці ОСОБА_1 - адвокатки Голиці Т.І. в судове засідання неповажною. Зокрема, представником не наведено обставин неможливості приймати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Той факт, що представник позивача надав перевагу представництву інтересів інших клієнтів (про що свідчить долучений до клопотання наказ про відрядження), а не ОСОБА_1 , не може бути достатньою та об'єктивною підставою для відкладення розгляду справи, з урахуванням того, що метою відрядження є надання юридичних консультацій та укладення договорів. Таким чином, з огляду на належне повідомлення про судове засідання учасників справи, з урахуванням позиції Верховного Суду від 24 жовтня 2024 року у справі №752/1803/13-ц, категорії справи, та строку її розгляду, оскільки позиція сторін у справі є чіткою і зрозумілою, колегія суддів ухвалила проводити розгляд справи по суті на підставі наявних у справі доказів.
Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Щодо доводів апеляційної скарги на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 на підставі Свідоцтв про право на спадщину за законом від 06 вересня 2016 року та 10 жовтня 2017 року є власником 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1 після смерті батьків ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .
З рішення виконкому Московської районної ради депутатів трудящих №170 від 29 січня 1962 року встановлено, що домоволодіння АДРЕСА_1 збудовано у 1942 році ОСОБА_12 та ОСОБА_13 на місці згорілого будинку та передано їм у власність.
19 березня 1962 року виконавчим комітетом Київської міської ради депутатів трудящих ОСОБА_10 видано Свідоцтво про право особистої власності на 1/2 частину домоволодіння, а Свідоцтвом про право власності на домоволодіння від 24 грудня 1998 року, виданим Держадміністрацією Харківського р-ну м. Києва, підтверджено право власності на частину домоволодіння баби позивача - ОСОБА_14 .
Відповідно до Технічного паспорта на будинок від 12 серпня 1998 року, виготовленого Бюро технічної інвентаризації, будинок розташований на земельній ділянці розміром 2 310 кв.м., з яких: 149 кв.м. під житловими приміщеннями, 104 кв.м. під нежитловими та 2057 кв.м. під городом.
Цей же розмір земельної ділянки підтверджений і Технічним паспортом від 17 серпня 2016 року.
Право власності та/ або користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав не зареєстровано.
07 жовтня 2021 року державним кадастровим реєстратором відділу у Деражнянському р-ні Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій обл. за заявою ТОВ «Терра Проект» на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок внесенно відомості (здійснено реєстрацію) до Державного земельного кадастру про земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 площею 0,1000 га, вид користування - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Відповідно до Проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки його розроблено щодо земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до листа директора ТОВ «Терра Проект» від 06 грудня 2021 року на адвокатський запит з посиланням на дані Державного земельного кадастру земельна ділянка сформована за рахунок земель, не наданих у власність чи користування в межах населеного пункту.
Відповідно до листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 20 червня 2022 року в Міському земельному кадастрі зареєстроване клопотання відповідача ОСОБА_2 від 03 листопада 2020 року до Київської міської ради про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку поблизу АДРЕСА_3 , а також заява-повідомлення від 16 грудня 2020 року про розроблення проекту землеустрою.
Рішення Київської міської ради про передачу земельної ділянки АДРЕСА_1 не приймалося.
Крім того, відповідно до листа Департаменту від 24 листопада 2021 року за даними Міського земельного кадастру по АДРЕСА_1 обліковується земельна ділянка площею 0, 09 га, код 90:099:0009, та площею 0, 10 га по АДРЕСА_1 , код 90:099:0010.
Земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 не зареєстрована та не обліковується.
Вирішуючи спір у справі, місцевий суд вважав недоведеним позивачем, що спірна земельна ділянка була раніше відведена у користування та передана бабі або ж батькам позивача; на підставі яких документів позивач та його спадкодавці здійснювали користування даною земельною ділянкою також не зазначено. Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою його спадкодавцям також не видавався. Таким чином, спадкодавці позивача, попри тривалість користування спірною земельною ділянкою, право постійного користування нею у встановленому законом порядку не набули. Сам факт користування нею протягом тривалого часу, з точки зору закону, не є підставою для набуття такого права.
При цьому, непогодження позивачем меж земельної ділянки при розробленні відповідачем проектної документації за адресою: АДРЕСА_1 , не є порушенням його прав, а сам акт не тягне за собою набуття права власності на земельну ділянку. Крім того, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 в Міському земельному кадастрі не зареєстрована та не обліковується. Рішення Київською міською радою про передачу земельної ділянки відповідачу у власність не приймалося. Встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовив в задоволенні позову.
Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Щодо позовних вимог в частині визнання в порядку спадкування права користування земельною ділянкою
Оскільки у цій справі правовідносини щодо користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 виникли до набрання чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року №2768-ІІІ, до таких правовідносин підлягає застосуванню положення чинних на той час ЗК Української РСР 1922 року, ЦК Української РСР 1963 року.
Статтею 66 ЗК Української РСР 1922 року передбачено, що двором визнається сімейно-трудове об'єднання осіб, які спільно ведуть сільське господарство. Двір може складатися і з однієї безсімейної особи (без відмінності статі).
Членами двору вважаються як усі наявні його учасники (включаючи і малолітніх і для людей похилого віку), так і ті, що пішли тимчасово на трудові заробітки і не вийшли з нього законним порядком. Склад двору збільшується у разі шлюбу та примачества (прийому у двір нових членів) та зменшується при виході з нього членів або їх смерті (стаття 67 ЗК Української РСР 1922 року).
Відповідно до статті 68 ЗК Української РСР 1922 року право на землю, що перебуває у трудовому користуванні двору (господарства), а також на споруди та сільсько-господарський інвентар, належить всім членам двору, у повному його складі, незалежно від статі та віку.
Представником двору у його господарських справах визнається домогосподар (чоловік чи жінка) (стаття 69 ЗК Української РСР 1922 року).
Статтею 2 ЗК УРСР 1922 року урегульовано, що всі землі в межах Української РСР в чийому б віданні вони не були, становлять власність Робітничо-Селянської Держави.
Відповідно до частини першої статті 11 ЗК УРСР 1922 року право на землю, надану в трудове користування, є безстроковим і може бути припинено лише з підстав, зазначених у законі.
Статтею 17 ЗК Української РСР 1922 року визначено, що право на землю, надану трудовому землекористувачу, припиняється у випадках: а) добровільної відмови від землі всіх членів двору; б) припинення двором ведення самостійного господарства повністю; в) виморочності двору; г) остаточного переселення його в інше місце, з припиненням у колишньому місці самостійного господарства; д) позбавлення прав користування землею по суду за зазначені у законі злочину; е) заняття землі в установленому порядку для державних та громадських потреб (шляхи сполучення, розробка цінних копалин тощо).
ЗК УРСР 1922 року передбачав (статті 195-206) ведення державного запису землекористувачів (земельна реєстрація), функції якого покладалися на Народний комісаріат землеробства та його місцеві органи. Завдання державного запису землекористувачів полягало у проведенні збору та збереженні «у систематичному та наглядному вигляді» точних та своєчасних відомостей про правове та господарське становище всіх землекористувачів. Відповідно при здійсненні земельної реєстрації фіксувалися такі відомості про кожну земельну ділянку: 1) місце розташування та назва земельної ділянки, кількість землі в цілому та по угіддях, відомості про будівлі та господарські споруди; 2) найменування землекористувачів та підстави отримання землі у користування; 3) відомості про особливі повноваження та повинності, пов'язані з використанням ділянки; 4) інші відомості, внесення яких передбачено наступними розпорядженнями.
Крім того, як у ЗК Української РСР 1970 року, так і у ЗК України 1990 року, серед підстав припинення прав користування земельними ділянками не було такої підстави, як неоформлення або непереоформлення раніше наданих прав. Такі висновки Верховний Суд виклав у постанові від 30 червня 2021 року у справі №727/10679/17 та від 23 квітня 2025 року у справі №727/2377/23.
У постанові від 12 грудня 2018 року у справі №372/5635/13-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що ЗК Української РСР 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею. Поняття користування землею у ЗК Української РСР 1990 року поряд із постійним передбачало тимчасове користування. ЗК України визначив право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку, проте не надав визначення праву тимчасового користування, яке продовжує існувати на підставі рішень, прийнятих відповідно до вимог чинного на той час законодавства. Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Крім того, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», визнаються державою. Згідно з пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року №562-ХІІ «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування. Аналогічне положення міститься у пунктах 1 і 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК України».
Відповідно до пункту 7 розділ X «Перехідні положення» ЗК України (в редакції від 25 жовтня 2001 року) громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше чинним законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Згідно з пунктом 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року №563-XII «Про земельну реформу» з наступними змінами громадяни, підприємства, установи й організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення у дію Земельного кодексу Української PCP, повинні до 1 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається.
Однак Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі №1-17/2005 положення пункту 6 Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року №563-ХII (563-12 ) з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою. У мотивувальній частині Рішення Конституційний Суд України зазначив, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше надане їм право користування земельною ділянкою.
У постанові від 05 листопада 2019 року у справі №906/392/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше надане їм в установлених законодавством випадках право користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, викладеному в Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005.
Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України (в редакції, чинній на час одержання позивачем свідоцтв про право на спадщину на частку у домоволодінні) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Зі змісту наведених норм вбачається, що громадяни, які мали в користуванні земельні ділянки, надані їм за раніше діючим законодавством, зберігали свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
У рішенні 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголосив, що у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей» … Суд повинен вирішити, чи є вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
Рішення виконкому Московської районної ради депутатів трудящих №170 від 29 січня 1962 року, яким за бабою позивача визнано право власності на житловий будинок не містить інформації про правові підстави набуття нею права користування земельною ділянкою під згорівшим домоволодінням.
Позивач у цій справі після смерті батьків успадкував 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 . Співвласницею іншої частки є третя особа у справі - ОСОБА_3 .
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 січня 2023 року у справі №752/14593/22 проведено поділ домоволодіння АДРЕСА_1 , загальною площею 121,9 кв.м., житловою площею 58,3 кв.м., виділено в натурі в особисту приватну власність ОСОБА_1 приміщення квартири №1 у житловому будинку під літ. «А» загальною площею 57,5 кв.м., житловою - 30,8 кв.м., а саме: 1-1 - сіни площею 5,5 кв.м., 1-2 - кухня площею 6,5 кв.м., 1-3 - житлова кімната 8,0 кв.м., 2-1 - сіни площею 2,4 кв.м., 2-2 - кухня площею 6,3 кв.м., 2-3 - кладова площею 6,0 кв.м., 2-4 - житлова кімната площею 22, 8 кв.м., разом з господарськими спорудами та будівлями: сарай під літ. «И», гараж під літ. «З», хвіртка під №1, ворота під №2, а ОСОБА_3 - приміщення квартири №2 у житловому будинку під літ. «А» загальною площею 64,4 кв.м., житловою - 27, 5 кв.м., а саме: 3-1 - сіни площею 11,8 кв.м., 3-4 - кухня площею 8,3 кв.м., 4-1 - сіни площею 5,4 кв.м.. 4-2 - кузня площею 7,8 кв.м., 4-3 - житлова кімната площею 15,7 кв.м., разом з господарськими спорудами та будівлями: сарай під літ. «В», вбиральня під літ. «Г», огорожа під №3.
Верховний Суд у своїй практиці при вирішенні подібних спорів виходить з доведеності факту оформлення в установленому законом порядку права власності чи права користування на земельну ділянку первісним набувачем (див. постанови від 02 липня 2025 року у справі №569/13445/20, від 23 квітня 2025 року у справі №727/2377/25 та ін.)
Відмовляючи у задоволенні позову у цій справі, суд першої інстанції, дослідивши обставини справи та надані сторонами докази, дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не доведено факту надання/оформлення в установленому законом порядку права власності чи права користування на земельну ділянку, площею 2310 кв. м, не надано доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка була об'єктом спадкування та увійшла до складу спадщини після смерті ОСОБА_14 , ОСОБА_5 чи ОСОБА_4 .
Частина друга статті 78 ЦПК України визначає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У розумінні цієї норми не є належними доказами набуття у встановленому законом порядку права користування ОСОБА_14 на земельну ділянку по АДРЕСА_1 ані технічний паспорт на домоволодіння ані покази свідків.
Відповідно до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна №127 від 24 травня 2001 року (чинної на час складення наявних у матеріалах справи технічних паспортів) технічний паспорт - документ, що складається на основі матеріалів технічної інвентаризації об'єкта нерухомого майна, містить основні відомості про нього (місцезнаходження (адреса), склад, технічні характеристики, план та опис об'єкта, ім'я/найменування власника/замовника, відомості щодо права власності на об'єкт нерухомого майна, відомості щодо суб'єкта господарювання, який виготовив технічний паспорт тощо) та видається замовнику.
Тобто, вказаний документ не є правовстановлюючим, не посвідчує речове право на об'єкт нерухомого майна, а лише описує його технічні та ін. характеристики. Відповідно, не може бути доказом набуття у встановленому законом порядку права користування на земельну ділянку по АДРЕСА_1 власниками домоволодіння, який на ній розташований.
Також колегія суддів критично оцінює покази свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 як належний доказ виникнення у ОСОБА_14 безстрокового права користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 .
Окрім того, ч. 6 ст. 81 ЦПК України встановлює, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
На цій підставі апеляційний суд критично оцінює посилання позивача на лист Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу КМР (КМДА) від 24 жовтня 2023 року №0570202/1-14104, відповідно до якого за даними Міського земельного кадастру на АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 обліковується земельна ділянка площею 0,0937 га, а за ОСОБА_10 - земельна ділянка площею 0,0975 га на АДРЕСА_1.
Сукупний розмір площ цих земельних ділянок становить 0,1912 га та є меншим ніж заявлено позивачем у позові (0,2310 га), а також з урахуванням того, що 1/2 частка належного позивачу домоволодіння розташована саме за адресою АДРЕСА_1 , у зв'язку з чим площа земельної ділянки по АДРЕСА_1 становить лише 0,0937 га.
З огляду на вищевказане, місцевий суд підставно вважав, що позивачем не було доведено належними, допустимими та достатніми доказами виникнення у спадкодавців ОСОБА_1 прав землекористування за адресою АДРЕСА_1 , а тому позовні вимоги у цій частині є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про скасування державної реєстрації земельної ділянки площею 0, 1 га кадастровий номер 8000000000:90:099:0011
Частинами першою, другою статті 152 ЗК України визначено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Частиною третьою статті 152 ЗК України визначено способи захисту прав на землю. Проте, визначений перелік не є вичерпним.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Аналіз вказаних норм вказує на можливість захисту права осіб на землю у будь-який спосіб, якщо такий спосіб є ефективним та не суперечить вимогам Закону.
Відповідно до статей 193, 195, 202, 203 ЗК України Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.
Основними завданнями ведення державного земельного кадастру є: забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки; запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності.
Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у Державному земельному кадастрі в порядку, встановленому Законом.
Процедура державної реєстрації земельної ділянки передбачена Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1051 від 17 жовтня 2012 року.
Відповідно до п. 107 Порядку №1051 державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку відповідно до пунктів 49-54 цього Порядку.
Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється, зокрема, за заявою особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи (п. 109 Порядку №1051).
Пункт 110 Порядку №1051 передбачає, що для державної реєстрації земельної ділянки Державному кадастровому реєстраторові, який здійснює таку реєстрацію, подаються: заява про державну реєстрацію земельної ділянки за формою згідно з додатком 22; оригінал погодженої відповідно до законодавства документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки (разом з позитивним висновком державної експертизи землевпорядної документації у разі, коли така документація підлягає обов'язковій державній експертизі землевпорядної документації); електронний документ.
Імперативна норма статті 11 Закону України «Про Державний земельний кадастр» передбачає, що відомості про об'єкти Державного земельного кадастру під час внесення їх до Державного земельного кадастру мають відповідати існуючим характеристикам об'єктів у натурі (на місцевості), визначеним з точністю відповідно до норм та правил, технічних регламентів.
Статтею 106 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин.
На виконання вказаної статті наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за №391/17686, затверджено Інструкцію про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками (далі - Інструкція), пунктом 3.12 якої передбачено, що закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою.
Закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез'явлення, якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення вищезазначених робіт, про що зазначається у акті приймання-передачі межових знаків на зберігання.
Погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є «погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами.
Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачі. Не надання позивачем своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача не може бути перепоною для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Наведене відповідає позиції Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року в справі №681/1039/15-ц.
Враховуючи, що позивач у цій справі не набув в установленому законом порядку речове право на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , місцевий суд правомірно вважав, що реєстрація відповідачем ОСОБА_2 07 жовтня 2021 року у Державному земельному кадастрі земельної ділянки площею 0,1 га кадастровий номер 8000000000:90:099:0011 не порушує прав ОСОБА_1 .
Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду, а гуртуються виключно на тлумаченні апелянтом норм права на власний розсуд.
Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Щодо доводів апеляційної скарги на додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
У відповідності до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпечення доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно з вимогами частин 1, 2, 5, 6 статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з частини 8 статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
З матеріалів справи встановлено, що у відзиві на позовну заяву представник Остапенка В.В. повідомив попередній (орієнтовний) розмір витрат на правничу допомогу у зв'язку з розглядом справи - 50 000,00 грн, розподіл яких просив здійснити при ухваленні рішення.
08 грудня 2025 року від представника ОСОБА_2 - адвоката Шайко С.В. до суду першої інстанції надійшла заява про стягнення понесених судових витрат, до якої долучено копію звіту №35 від 05 грудня 2025 року на виконання Договору про надання правничої допомоги від 05 жовтня 2023 року; копію акту №35 від 05 грудня 2025 року на виконання Договору про надання правничої допомоги від 05 жовтня 2023 року; копію договору про надання правничої допомоги від 05 жовтня 2023 року.
Також, представником зазначено, що до заяви долучено докази її направлення іншим учасникам справи, зокрема ОСОБА_1 .
Однак, фактично до заяви долучено докази її направлення ОСОБА_3 (т. 3 а.с. 84, 88), КМР (т. 3 а.с. 90-91), ГУ Держгеокадастру у м. Києві та Київській області (т. 3 а.с. 92-93).
Приймаючи до розгляду заяву позивача про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу витрат на правничу допомогу місцевий суд не врахував висновки Верховного Суду у постанові від 12 квітня 2023 року у справі №626/133/21, що докази понесення витрат на правничу допомогу є складовими заяви про ухвалення додаткового рішення у справі та до заяви підлягають застосуванню правила статті 183 ЦПК України та відповідні процесуальні наслідки у разі недотримання вимог процесуального закону щодо форми та порядку подання такої заяви.
Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення передбачені статтею 183 ЦПК України, а саме будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити:
1) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) особи, яка подає заяву чи клопотання або заперечення проти них, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), відомості про наявність або відсутність електронного кабінету;
2) найменування суду, до якого вона подається;
3) номер справи, прізвище та ініціали судді (суддів), якщо заява (клопотання, заперечення) подається після постановлення ухвали про відкриття провадження у справі;
4) зміст питання, яке має бути розглянуто судом, та прохання заявника;
5) підстави заяви (клопотання, заперечення);
6) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви (клопотання, заперечення);
7) інші відомості, що вимагаються цим Кодексом.
До заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження).
Відповідно до вимог частини 4 статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.
Оскільки до заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Шайко С.В. про стягнення понесених судових витрат не долучено докази надсилання такої заяви та доказів понесення витрат на правничу допомогу ОСОБА_1 або ж його представнику, вона не відповідає вимогам ст. 183 ЦПК України та підлягала поверненню без розгляду.
У зв'язку з викладеним, місцевий суд безпідставно стягнув заявлені позивачем витрати на правничу допомогу з ОСОБА_1 .
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
На підставі вищенаведених мотивів, колегія апеляційного суду вважає, що додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року належить скасувати, а заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Шайко С.В. про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу залишити без розгляду.
Керуючись ст. ст. 375, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представницею - адвокаткою Голицею Тетяною Іванівною на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року - залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року - залишити без змін.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представницею - адвокаткою Голицею Тетяною Іванівною на додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року - задовольнити частково.
Додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року - скасувати.
Заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Шайко Сергія Валерійовича про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу - залишити без розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 03 квітня 2026 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова