Постанова від 10.02.2026 по справі 760/32197/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 760/32197/19

провадження № 22-ц/824/1097/2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:

судді - доповідача Кирилюк Г. М.

суддів: Рейнарт І. М., Ящук Т. І.

при секретарі Черняк Д. Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Карпенко Оксана Михайлівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалка Роман Олегович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Степаненко Дмитро Васильович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_16, Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , про визнання договору дарування та шлюбного договору недійсними, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна із чужого незаконного володіння та поділ майна подружжя, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Власюк Катерини Петрівни на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 17 квітня 2025 року, до якої включено заперечення на протокольну ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 17 березня 2025 року, в складі судді Кицюк В. С.,

встановив:

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом, в якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог та відмови від частини позовних вимог просила:

1)визнати договір дарування квартири від 19 вересня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_16, недійсним в цілому;

2)визнати шлюбний договір від 19 вересня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_16, недійсним в цілому;

3)визнати спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наступне майно, включаючи рухоме майно і нерухоме майно та грошові кошти:

-квартиру площею 32,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 ;

-квартиру площею 90,0 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 ;

-квартиру площею 45,1 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 ;

-квартиру площею 72,0 кв.м. за адресою: АДРЕСА_4 ;

-квартиру площею 58 кв.м. за адресою: АДРЕСА_5 ;

-транспортний засіб Nissan Qashqai 2015 р.в., номер кузова НОМЕР_1 ;

-дохід від здійснення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_2 в розмірі 2 091 275,80 грн;

4)витребувати з чужого незаконного володіння нерухомі об'єкти спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_9 :

-у ОСОБА_5 витребувати квартиру площею 32,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 ;

-у ОСОБА_3 витребувати квартиру площею 90,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 ;

-у ОСОБА_6 витребувати квартиру площею 45,1 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 ;

-у ОСОБА_4 квартиру площею 72,0 кв.м. за адресою: АДРЕСА_4 ;

5)здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , включаючи рухоме і нерухоме майно та грошові кошти, в порядку поділу спільного майна подружжя наступним чином:

-визнати за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на наступне нерухоме майно загальною площею 150 кв.м., що є 1/2 часткою спільного сумісного майна подружжя:

- право особистої приватної власності на 1-кімнатну квартиру площею 32,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 ;

- право особистої приватної власності на 1-кімнатну квартиру площею 45,1 кв.м. по АДРЕСА_3 ;

- право особистої приватної власності на 2-кімнатну квартиру площею 72,0 кв.м. по АДРЕСА_4 ;

- визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на наступне нерухоме майно загальною площею 148,9 кв.м., що є 1/2 часткою спільного сумісного майна подружжя:

- право особистої приватної власності на 3-кімнатну квартиру площею 90,9 кв.м. по АДРЕСА_2 ;

- право особистої приватної власності на 1-кімнатну квартиру площею 58 кв.м. по АДРЕСА_5 ;

- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 1/2 частки від отриманого ОСОБА_2 доходу з 01 січня 2013 по 26 липня 2019 року від здійснення підприємницької діяльності, що становить 1 045 637,90 грн;

6) зобов'язати ОСОБА_2 перерахувати грошову компенсацію в розмірі 1/2 частки від отриманого ОСОБА_2 доходу з 01 січня 2013 по 26 липня 2019 року від здійснення підприємницької діяльності, що становить 1 045 637,90 грн на банківський рахунок ОСОБА_1 ;

7) визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на 1/2 частину транспортного засобу марки Nissan Qashqai 2015 р.в., номер кузова НОМЕР_1 ;

- визнати за ОСОБА_1 право на компенсацію вартості 1/2 частини транспортного засобу марки Nissan Qashqai 2015 р.в., номер кузова НОМЕР_1 у розмірі 200 000 грн;

- стягнути з ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості 1/2 частини транспортного засобу марки Nissan Qashqai 2015 р.в., номер кузова НОМЕР_1 у розмірі 200 000 грн;

8) зобов'язати ОСОБА_2 перерахувати грошову компенсацію вартості 1/2 частини транспортного засобу марки Nissan Qashqai 2015 р.в., номер кузова НОМЕР_1 , у розмірі 200 000 грн на банківський рахунок ОСОБА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 11 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб.

В даному шлюбі народилося двоє дітей: донька ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

В серпні 2018 року позивач подала позов до суду про розірвання шлюбу.

21 червня 2019 року рішенням Солом'янського районного суду міста Києва у справі №760/20695/18 шлюб між сторонами було розірвано.

Однією із підстав, чому позивач подала позов про розірвання шлюбу було те, що відповідач чинив довготривале та систематичне домашнє насильство як по відношенню до позивача, так і по відношенню до своїх малолітніх дітей. Відповідач забороняв виходити з квартири протягом декількох днів і при цьому відбирав у позивача та дітей всі можливі засоби зв'язку, відключав інтернет. Були випадки, коли відповідач виганяв з квартири позивача, навіть не даючи можливість вдягти взуття чи взяти бодай якісь речі. Протягом останніх двох років, в період загострення агресії, він забороняв дітям відвідувати навчальні заклади, оскільки діти можуть там розповісти, що їх батько б'є маму, не дає їй їсти та спати та триває в страху всю сім'ю. Позивач та діти знаходились під тривалим психологічним тиском відповідача і були його маріонетками, з якими він міг роботи все що завгодно і відучувати себе безкарним володарем їх життя.

В квітні 2018 року відповідач серед ночі жбурнув мобільний телефон позивачу в обличчя та влучив в ніс, наносив долонями удари їй в обличчя та по рукам, а ногами - по ногам позивача. Згідно висновку спеціаліста у галузі судово-медичної експертизи від 23.04.2018 №603/ж, після побиття позивач отримала ушкодження у вигляді синців та саден.

У вересні 2018 року захворіла бронхітом донька ОСОБА_12 . Відповідач ігнорував прохання позивача придбати ліки для доньки лише тому, що позивач відмовлялась піти до нотаріуса та укласти шлюбний договір.

Тиснувши психологічно на позивача, позбавляючи її сну та їжі, тримаючи в квартирі з хворою донькою, відповідач створив для позивача нестерпні психологічні умови з метою, щоб остання відмовилась від всього спільного майна, яке сторони придбали перебуваючи у шлюбі та за спільні кошти.

Приватний нотаріус ОСОБА_24 три рази відмовлялась посвідчувати шлюбний договір у зв'язку з тим, що бачила неймовірний психологічний тиск відповідача на позивача, її психо-емоційний стан та повне виснаження від знущань.

Відповідач знайшов «лояльного приватного нотаріуса» ОСОБА_16, який 19 вересня 2018 року, не поспілкувавшись з позивачем, не перевіривши, чи дійсно позивач розуміє значення своїх дій, чи усвідомлює, що відбувається, чи бажає настання тих юридичних наслідків, які змушував їх прийняти відповідач, надав їй відкриті на сторінці, де потрібен підпис сторін, договори. Тобто, на момент, коли відповідач привіз позивача до «свого» нотаріуса, договір дарування та шлюбний договір вже були надруковані, в реєстрі нотаріуса вже було внесено відповідні записи, позивачці залишалось лише поставити свій підпис. Лише після підпису позивачем, відповідач надав незначні кошти, аби позивач придбала ліки для доньки ОСОБА_12 та дозволив їй на 15 хвилин сходити в аптеку.

21 вересня 2018 року позивач, маючи декілька годин, звернулась до адвоката Власюк К. П. за допомогою, яка порадила звернутись до психолога.

Висновок психотерапевта за результатами проведення психоемоційної діагностики ОСОБА_1 від 29 вересня 2018 року підтверджує той факт, що останній рік позивач знаходилась під значним психологічним тиском відповідача, який окрім побиття, тривалий час чинив психологічне та економічне насильство над позивачем та їх спільними дітьми.

10 червня 2019 року Солом'янським районним судом м. Києва (справа №760/17770/19) було винесено рішення про видачу обмежувального припису відносно відповідача на максимальний строк - 6 місяців, яким відповідача заборонено наближатись до позивача більш ніж на 200 метрів. Вказане рішення підтверджує факт того, що позивач була не тільки обмежена в своєму волевиявленні та не бажала реального настання юридичних наслідків, але й більше року піддавалась безкінечному тиску з боку відповідача.

Умови шлюбного договору поставили позивача в надзвичайно невигідне матеріальне становище. Жодна особа, яка має здоровий глузд та опікується майбутнім своїх дітей, в тому числі і комфортними житловими умовами, не буде укладати договір поділу майна (шлюбний договір), за яким в неї з дітьми залишається лише 20% спільного сумісного майна. Позивач вимушена тулитися із двома дітьми в однокімнатній квартирі, у той час як відповідачу залишилось чотири квартири.

Щодо недобросовісності набувачів квартири, яким відповідач 26 листопада 2018 року начебто відчужив чотири квартири.

26 листопада 2018 року відповідачем начебто відчужено чотири квартири: дві квартири продав своєму другу ОСОБА_4 та дві продав своїй матері ОСОБА_13 . Таку активну діяльність по фіктивному продажу майна відповідач почав здійснювати після того, як 27 жовтня 2018 року правоохоронними органами було складено відносно нього адміністративний протокол про вчинення домашнього насильства. Вказані особи виступили покупцями виключно задля уникнення поділу майна між позивачем та відповідачем, не без допомоги та підтримки приватного нотаріуса Карпенко О. М., яка посвідчила ці договори без присутності ОСОБА_4 та

ОСОБА_14 подальшому протягом 2018-2019 років на відповідача відкривались кримінальні провадження по факту нанесення тілесних ушкоджень, тому ОСОБА_2 не відчував, що відібране ним майно в безпеці, вирішив знову відчужити дві квартири. Позивач вважає, що укладені відповідачем договори купівлі-продажу були фіктивними, оскільки направлені на неможливість позивачем ініціювати процес повернення її майна.

Щодо поділу доходів, отриманих відповідачем за період з 01.01.2013 по 26.07.2019 включно, ФОП ОСОБА_2 отримав дохід від підприємницької діяльності у сумі 2 091 275,80 грн. Враховуючи, що свою підприємницьку діяльність відповідач здійснював у період зареєстрованого з позивачем шлюбу, даний дохід підлягає поділу в рівних частках.

Щодо транспортного засобу, він придбаний сторонами в період шлюбу, а саме 18.02.2015 року. Таким чином, транспортний засіб є об'єктом спільної сумісної власності подружжя і підлягає поділу.

Протокольною ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 19 вересня 2023 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до судового розгляду по суті.

17.03.2025 представник позивача адвокат Власюк К. П. заявила клопотання про повернення до стадії підготовчого судового засідання, прийняття заяви про зміну предмета позову та витребування доказів.

Протокольною ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 17 березня 2025 року в задоволенні вказаних клопотань відмовлено.

Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 17 квітня 2025 року у задоволенні вказаного позову відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2022 року у справі № 760/32197/19 (провадження №61-11951св20).

Скасовано арешт, накладений на квартиру АДРЕСА_6 , та квартиру АДРЕСА_7 .

Зазначено, що заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили цим рішенням суду.

21.05.2025 представник ОСОБА_1 - адвокат Власюк К. П. подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 17 березня 2025 року, постановлену судом без оформлення окремого документа, та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

У разі відмови у скасуванні ухвали Солом'янського районного суду м. Києва від 17 березня 2025 року, - скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 17 квітня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну заяву ОСОБА_1 .

Вважає, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийнятим з формальним підходом до вирішення справи, неповним з'ясуванням важливих обставин справи, з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність підстав для визнання шлюбного договору та договору дарування недійсними з підстав, передбачених ст. 231 ЦК України.

Зазначає, що позивачем було доведено належними та допустимими доказами, що :

1) оспорювані шлюбний договір та договір дарування були укладені проти справжньої волі позивача внаслідок застосування до неї фізичного та психічного тиску з боку відповідача;

2) нотаріус під час укладення оспорюваних договорів не виконала вимоги Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій, оскільки права та обов'язки позивачу роз'яснені не були, умови, значення договорів, наслідки вчинюваних нотаріальних дій позивачу роз'яснено не було, дійсні наміри позивача на укладення оспорюваних договорів встановлені не були;

3) оспорюваний шлюбний договір суперечить вимогам ч. 4 ст. 93 СК України, оскільки таким поставлено позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище;

4) метою укладення оспорюваних договорів була наявність у відповідача боргу перед діаспорою Палестини та необхідність повернення, а отже оспорювані договори не були спрямовані на настання обумовлених ними правових наслідків і волевиявлення позивачки на укладення таких договорів не було вільним;

5) в період перед укладенням оспорюваних договорів захворіла донька сторін і відповідач маніпулював позивачем, що дасть позивачу кошти для придбання доньці необхідних лікарських засобів тільки після підписання позивачем договорів;

6) відповідач менше, ніж через місяць після укладення з позивачем оспорюваних договорів відчужив всі отримані на підставі шлюбного договору квартири: 2 квартири своєму другу, який є та був на той час засновником (учасником) ГО «Палестинська діаспора в Україні», та своїй матері, яка проживає за межами України;

7) відчужені відповідачем квартири своїй матері надалі були також відчужені, при цьому, такі відчужувались відповідачем як уповноваженою особою на підставі довіреності, і одна квартира, яка була відчужена другу відповідача, також невдовзі була відчужена.

Звертає увагу, що специфіка домашнього насильства в тому, що його важко виявити, усвідомити та зупинити, бо таке послідовно відбувається в наступних повторюваних фазах: фаза збільшення напруги, фаза вибуху чи побиття, фаза каяття/примирення/спокою.

В даній ситуації вчинення відповідачем насилля по відношенню до позивачки розпочалось задовго до укладення між сторонами оспорюваних договорів (ще на початку 2018 року, що ймовірно було спровоковано виявленням відповідачем, що позивач вела переписку з іншим чоловіком та у зв'язку з цим підозрою у зраді, про що відповідач повідомляв суду, намагаючись виправдати свою агресивну поведінку по відношенню до позивача) і проявлялось з певною періодичністю та лише набирало обертів.

Підтвердженням цьому є висновок спеціаліста у галузі судово-медичної експертизи від 23.04.2018 №603/Ж, яким зафіксовано, що після побиття відповідачем позивачки 22.04.2018, вона отримала ушкодження у вигляді синців та саден. Вказаний доказ безпідставно не було враховано судом першої інстанції.

Проживши більше 10 років подружнього життя, позивачка, страждаючи час від часу від агресивної поведінки відповідача, яка циклічно тимчасово переходила у фазу спокою, терпіла такі пориви агресії у сподіванні, що наступного разу такого не відбудеться.

Посилання суду першої інстанції на надання позивачкою згоди у липні 2018 року на придбання відповідачем квартир, на подорожі сторін за межі України, свідчать про неврахування судом специфіки домашнього насилля та його циклічність.

Зазначає, що після підписання спірних договорів відповідач став погрожувати, що забере дітей, тому тільки тоді позивачка звернулась за правовою допомогою та почала звертатись до правоохоронних органів, адже насилля з боку відповідача і надалі продовжувалось.

Зауважує, що факт звернення до правоохоронних органів та фіксування вчинення домашнього насилля не дорівнює моменту, коли таке розпочалось. Фіксування факту вчинення насилля є всього лише наслідком накопиченого страждання жертви, терпіння якої досягло кінцевої межі.

Таким чином, наявні у матеріалах справи докази доводять, що до моменту укладення оспорюваних договорів позивачка страждала від інтенсивної насильницької поведінки відповідача.

Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Судом не взято до уваги судові рішення, якими преюдиційно встановлено факти вчинення насилля:

постанову Київського апеляційного суду від 10 січня 2019 року у справі №760/20695/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу;

постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2019 року та постанову Верховного Суду від 28 серпня 2020 року у справі №760/2043/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей.

Вважає необґрунтованим відхилення судом першої інстанції показань свідка - приватного нотаріуса ОСОБА_24 , які доводять факт того, що укладенню оспорюваних договорів передувало насилля з боку відповідача по відношенню до позивачки, примус і тиск підписати шлюбний договір та договір дарування.

Суд першої інстанції залишив поза увагою доводи сторони позивача, що оспорюваний шлюбний договір суперечить вимогам ч. 4 ст. 93 СК України та що таким поставлено позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Звертає увагу на правові висновки Верховного Суду, наведені в постановах від 28 січня 2015 року у справі №6-230цс14, від 25 листопада 2020 року у справі №201/4255/16-ц, від 28 квітня 2021 року у справі №320/3970/18.

Зазначає, що позивачка подарувала відповідачу квартиру АДРЕСА_8 не безоплатно, а з метою погашення відповідачем боргу перед діаспорою. Отже, договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В момент вчинення оспорюваних правочинів не було додержано вимог ч. 3, ч. 4 ст. 203 ЦК України, ч. 1 ст. 717 ЦК України.

Вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні позову щодо транспортного засобу внаслідок необґрунтованої відмови у визнанні недійсним договору дарування та шлюбного договору.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині поділу доходу ФОП ОСОБА_2 від підприємницької діяльності, суд першої не врахував висновки Верховного Суду в постановах від 06 грудня 2021 року у справі №161/7804/19, від 30 листопада 20243 року у справі №640/16611/18, від 23.01.2024 у справі №523/14489/15-ц.

Заперечення позивача на протокольну ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 17 березня 2025 року обґрунтовані тим, що дана справа розглядається з 05.12.2019 року, за цей час позивачка змінювала відповідачів, збільшувала позовні вимоги, відмовлялась від частини позовних вимог.

У зв'язку з тривалим розглядом справи, зміною обставин щодо зміни власників спірного нерухомого майна, проживанням позивача з дітьми за межами України та запобігання порушенню прав інших осіб (добросовісних набувачів), 17.03.2025 адвокатом Власюк К. П. було подано до суду заяву про зміну предмета позову та про витребування доказів.

Зазначає, що суд порушив принцип змагальності сторін та надав процесуальну перевагу стороні відповідача, адже незважаючи на подання відповідачем доказів на стадії розгляду справи по суті, суд першої інстанції задовольнив клопотання відповідача та долучив докази, хоча згідно вимог ст. 83, 189, 197, 209 ЦПК України суд може вирішувати клопотання про долучення доказів тільки на стадії підготовчого провадження. В той же час, суд першої інстанції відмовив стороні позивача у зміні предмета позову, посилаючись на те, що позивач має право змінити предмет позову на стадії підготовчого провадження, а необхідності у поверненні на стадію підготовчого провадження немає.

Суд першої інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 902/271/18, від 16 грудня 2021 року у справі № 910/7103/21, згідно яких за наявності певних обставин суди першої інстанції можуть повертатись на стадію підготовчого провадження після його закриття для вчинення тих чи інших процесуальних дій, які можуть бути реалізовані лише на стадії підготовчого провадження, в тому числі для зміни предмету позову, що у відповідності до ч. 3 ст. 49 ЦПК України може бути реалізовано лише на стадії підготовчого провадження.

Суд першої інстанції вдався до надмірного формалізму та не врахував, що у зв'язку з тривалим розглядом справи, зміною обставин щодо неодноразової зміни власників спірного нерухомого майна, проживанням позивача з дітьми через повномасштабне вторгнення за межами України та відповідно з метою найбільш ефективного захисту прав позивача та запобігання порушенню прав інших осіб (добросовісних набувачів) доцільною є зміна предмету позову в частині вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння на вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача компенсації половини вартості відчуженого майна, що відповідає правовим висновкам, викладеним у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц, від 09 грудня 2020 року у справі № 301/2231/17, від 16 січня 2023 року по справі № 754/3132/16-ц (провадження № 61-5956св22) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року по справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20).

19.06.2025 представник ОСОБА_2 - адвокат Багрій І. О. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить у її задоволенні відмовити, рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 17 квітня 2025 залишити без змін.

Вважає, що судом першої інстанції ухвалене обґрунтоване та законне рішення, з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права, доказам та доводам сторін надано належну правову оцінку та правильно вирішено спір по суті.

Посилається на те, що згідно позиції Верховного Суду щодо застосування ст.231 ЦК України, що міститься у постанові від 12 січня 2022 року по справі № 466/6829/17: «Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.»

Позивачем не було доведено жодного з обов'язкових елементів, які одночасно повинні мати місце для визнання правочину недійсним на підставі ст. 231 ЦК України.

Загалом, оскільки майже всі «епізоди насильства», на які посилалася позивач, датувалися хронологічно пізніше укладення оспорюваних договорів, відтак вказані події фізично не могли бути причинами укладення оспорюваних договорів. Єдиний випадок, який датований періодом до укладення договорів (квітень 2018 року), не знайшов свого підтвердження та був аргументовано критично оцінений судом першої інстанції.

Стверджуванні позивачем події про нібито вчинення насильства безпосередньо в період укладення оспорюваних правочинів (вересень 2018 року) були прямо доказово спростовані відповідачем, адже як з'ясувалося, донька сторін в цей період не хворіла, відвідувала шкільні заняття, до медсестри не зверталася, а позивач в свою чергу не була ніяк обмежена в контактах з зовнішнім світом, мала в своєму розпорядженні як засоби зв'язку, так і дороговартісні матеріальні активи тощо.

До того ж, суд першої інстанції цілком слушно зауважив, що наведені стороною позивача підстави позову про вчинення нею дій по укладенню договору, одночасно: внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску (ст.231 ЦК України),а також на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК України) є взаємовиключними, так як предмет доказування кожної із обставин, на яку посилається, як на підтвердження своїх вимог позивач, передбачає встановлення відмінних за правовою природою юридичних фактів.

Наголошує, що матеріалами справи не підтверджено вчинення відповідачем відносно позивача насильства, а отже недоречно говорити про його специфіку, фази та циклічність, адже відповідні обставини не мали місця.

До того ж, певна суб'єктивна теорія щодо специфіки насильства, яка не підкріплена жодним нормативно-правовим актом, не може переважати в судовому процесі над реальними доказами, які відповідають вимогам ЦПК України щодо належності, допустимості, достовірності та достатності доказів, а тим більше - не може собою їх підміняти.

Факт звернення до правоохоронних органів не обов'язково є наслідком «накопиченого страждання жертви», а може бути також наслідком безпідставного, голослівного звинувачення. В матеріалах справи наявні як рішення уповноважених органів Національної поліції, так і судів у справах про адміністративні правопорушення, відповідно до яких повідомлені позивачем обставини щодо нібито вчинення відповідачем насильства не знайшли свого підтвердження, а відповідні провадження були закриті за відсутністю події та складу правопорушення.

Те, що факт насильства не обов'язково має підтверджуватися вироком у кримінальному провадженні, не можна розуміти як повне звільнення від доказування для особи, яка стверджує про вчинення насильства.

Зазначає, що судовим рішення про розірвання шлюбу між сторонами жодних фактів вчинення насильства не встановлено.

З аналізу судових рішень у справі про визначення місця проживання дітей простежується, що всі описані в них події мали місце після укладення оспорюваних договорів, відтак об'єктивно не могли бути причиною їх укладення.

На час розгляду справи про видачу обмежувального припису, оскільки заяви позивача ще не були розглянуті уповноваженими органами, суд прийняв до уваги наведені позивачем обставини, та видав обмежувальний припис, як превентивний захід, а не як визнання винним відповідача у певних діях.

В апеляційній скарзі необ'єктивно, упереджено та вибірково наведено показання приватного нотаріуса ОСОБА_24 та приватного нотаріуса ОСОБА_16, створюючи хибне уявлення про дійсні обставини даної справи. Апелянт спочатку наводить цитати показань свідка, а потім робить з них повністю протилежний висновок, що вказує на намагання сформувати хибне уявлення в суду щодо обставин справи та наявної доказової бази.

Важливо врахувати, що приватні нотаріуси ОСОБА_24 та ОСОБА_16 є добре знайомими, що знайшло підтвердження під час їх допиту. Саме ОСОБА_24 , оскільки не мала часу посвідчувати оспорювані правочини, порадила відповідачу звернутися до приватного нотаріуса ОСОБА_16 Цим спростовуються твердження апелянта, що нібито ОСОБА_24 відмовилася посвідчувати правочини, через те, що вбачала примус, адже в такому разі вона б не рекомендувала сторонам знайомого нотаріуса.

Вважає, що приватний нотаріус ОСОБА_16 виконала вимоги закону в повному обсязі, роз'яснивши до моменту підписання договорів всі необхідні умови та правові наслідки, а також надавши сторонам змогу внести правки та задати будь-які питання.

Мовчазна поведінка однієї із сторін та відсутність з її боку запитань не є індикатором незгоди з правочином або тиском, та не є обов'язково підставою для нотаріуса вчиняти певні додаткові дії, які не передбачені законом.

Судом встановлено, що позивач отримала свої примірники договорів, адже при зверненні з позовом надала чіткі копії даних договорів, а не фотокопії та не копії з фотографії.

Позивачем не доведено, що укладенням шлюбного договору її було поставлено у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Намагаючись продемонструвати «надзвичайно невигідне матеріальне становище» апелянт стверджує, що «4 квартири (80% майна) переходять у особисту приватну власність ОСОБА_2 і 1 квартира (20%) майна переходить у особисту приватну власність ОСОБА_1 ».

Вважає, що апелянт оцінює баланс інтересів, який виник внаслідок шлюбного договору, некоректно.

Зазначає, що кватири за адресою: АДРЕСА_3 площею 45,1 кв.м. та за адресою: АДРЕСА_2 , площею 90,9 кв.м., були придбані за особисті кошти відповідача. Вказані обставини визнає і сам апелянт, стверджуючи про наявність боргу у відповідача перед діаспорою Палестини.

Так, відповідач брав кошти в борг у діаспори Палестини, та ці кошти були використані для придбання двох вищевказаних квартир.

В листопаді 2018 року мати відповідача - ОСОБА_7, привезла грошові кошти, які були використані для погашення вказаного боргу.

Так, в матеріалах справи наявна копія листа Київської митниці Держмитслужби від 11 березня 2020 року №18-1/28-6/12/5074, згідно якого в облікових базах митниці наявна інформація щодо декларування ОСОБА_7 грошових коштів у сумі 97 430 доларів США під час ввезення їх на митру територію України 14 листопада 2018 року.

Згідно даних НБУ курс долара США станом на 14.11.2018 був 27,92 грн за долар, отже матір'ю відповідача було ввезено на територію України 2 720 245,60 грн.

Отже, вказані квартири не підлягають врахуванню при визначенні балансу інтересів внаслідок укладення шлюбного договору, оскільки були придбані за особисті кошти відповідача.

Зауважує, що використання коштів матері для погашення заборгованості й стало дійсною причиною відчуження відповідачем 15 листопада 2018 року цих квартир саме їй.

Квартира за адресою: АДРЕСА_1 , площею 32,9 кв.м., була подарована позивачем відповідачу згідно договору дарування.

Квартира за адресою: АДРЕСА_5 , площею 58 кв.м., залишилася за позивачем.

Таким чином, якщо об'єктивно оцінювати баланс інтересів сторін внаслідок укладення шлюбного договору, спільним сумісним майном, що підлягало б поділу, якби не укладався шлюбний договір, були лише 2 квартири, одна з яких після шлюбного договору залишилася за позивачем, а одна - за відповідачем.

За цих обставин немає нічого дивного та тим більше протиправного в тому, що сторони домовились визначити правовий режим майна саме таким чином.

За шлюбним договором інше майно, в тому числі рухоме і нерухоме, придбане, набуте або яке буде набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім'я воно було або буде придбано.

На підставі цього пункту за позивачем залишився автомобіль TOYOTA CAMRY 2.4, 2008 року випуску, а за відповідачем - автомобіль Nissan Qashqai, 2015 року випуску.

Тобто, жодного істотного дисбалансу, або ж «надзвичайно невигідного матеріального становища» для позивача не простежується.

Наявність боргу у відповідача перед діаспорою Палестини жодним чином не впливає на юридичну кваліфікацію та правову природу укладеного договору, адже ним не встановлено обов'язку відповідача використати подаровану майно саме для погашення боргу. З даного договору не випливає жодних майнових чи немайнових зобов'язань відповідача перед позивачем, тому немає жодних підстав говорити про відплатність даного договору. Не містить даний договір і жодних обов'язків для відповідача вчинити будь-які дії на користь третіх осіб. Подальше розпорядження цим дарунком здійснюється обдаровуваним як власником на власний розсуд з урахуванням всіх правомочностей, передбачених чинним законодавством.

Оскільки позивач не довела підстав для визнання недійсним шлюбного договору та договору дарування, судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено в задоволенні похідних вимог про визнання спільним сумісним майном транспортного засобу Nissan Qashqai та стягнення з відповідача компенсації половини його вартості, про витребування майна з чужого незаконного володіння та поділ спільного майна подружжя.

Суд першої інстанції обґрунтовано погодився з доводами відповідача про те, що позивач, скориставшись умовами шлюбного договору від 19 вересня 2018 року, була власником транспортного засобу та відчужила його як особисту приватну власність.

Ні постановою КМУ від 07.09.1998 №1388, ні жодним іншим нормативним актом не надається право одному з подружжя правомірно відчужити як свою особисту приватну власність транспортний засіб, який належить до спільної сумісної власності.

Водночас презумпцію спільності майна змінює шлюбний договір, який був укладений в даному випадку, і лише в силу його положень позивач правомірно відчужила автомобіль. Щодо стягнення з позивача на користь відповідача половини вартості відчуженого нею транспортного засобу, відповідач підстав для цього не вбачає, адже між сторонами був укладений шлюбний договір та позивач, свідомо виконуючи його умови, мала право відчужити транспортний засіб.

Щодо вимог у частині поділу доходу ФОП ОСОБА_2 від підприємницької діяльності зазначив, що позивачем не було надано доказів, а саме розрахунку чистого прибутку відповідача від господарської діяльності, відповідно відповідач об'єктивно не міг набути процесуального обов'язку спростування тих доказів, які надані не були.

Позивач не була позбавлена процесуальної можливості заявити клопотання про витребування податкової та фінансової звітності, в якій наявна інформація в тому числі й про розмір чистого прибутку суб'єкта господарювання, проте звернулась із клопотанням про витребування інформації про розмір доходу відповідача. Тому суд першої інстанції розподілив тягар доказування в даній частині абсолютно правомірно, у відповідності до норм ЦПК України та висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23.01.2024 у справі №523/14489/15-ц, на яку посилається апелянт в апеляційній скарзі.

Стверджуючи, про те, що висновки суду першої інстанції про використання доходу від підприємницької діяльності відповідача в інтересах сім'ї базуються лише на припущеннях, апелянт суперечить сама собі.

Так, позивачем під час розгляду справи в суді першої інстанції підтверджено, що єдиним джерелом доходів сім'ї сторін був дохід від діяльності кафе ОСОБА_2 , в той час як позивач не працювала.

Сторона відповідача вважає ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 17 березня 2025 року цілком законною та обґрунтованою.

Так, вказана справа тривалий час розглядалася в першій інстанції та у позивача було більш ніж достатньо часу та можливостей для правильного формулювання своїх позовних вимог, предмету та підстав позову, надання необхідних доказів тощо.

Заявляючи про зміну предмета позову по справі 17.03.2025, через півтора роки після завершення підготовчого провадження, позивачем не було обґрунтовано наявності поважних підстав, які завадили це зробити раніше. Так само не було обґрунтовано наявності поважних підстав для повернення на стадію підготовчого провадження.

При цьому в позовній заяві у новій редакції містилися вимоги про визнання ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_4 добросовісними набувачами квартир.

Але подібні вимоги є по суті позовними вимогами в інтересах вказаних осіб , однак процесуальне законодавством не передбачає переведення відповідача по справі у статус позивача, а до того ж, за клопотанням представника, що не уповноважений представляти їх інтереси, подавати від їх імені позови та представляти протилежну сторону в даному судовому процесі.

Необхідність зміни предмету позову апелянт обґрунтовує «зміною обставин щодо неодноразової зміни власників спірного нерухомого майна, проживанням позивача з дітьми через повномасштабне вторгнення за межами України та відповідно з метою найбільш ефективного захисту прав позивача та запобігання порушенню прав інших осіб (добросовісних набувачів) доцільною є зміна предмету позову (в частині вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння на вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача компенсації половини вартості відчуженого майна».

Однак всі описані обставини виникли задовго до 17.03.2025, а отже зволікання позивача з вчиненням процесуальних дій не є підставою для повернення справи на стадію підготовчого провадження.

19.06.2025 ОСОБА_5 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити її без задоволення, рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 17 квітня 2025 року та протокольну ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 17 березня 2025 року - без змін.

Вважає подану апеляційну скаргу необґрунтованою та безпідставною, спрямованою на порушення прав та охоронюваних законом інтересів учасників справи, а оскаржувані судові рішення - законними, обґрунтованими, вмотивованими та справедливими ухваленими з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права, всім обставинам справи, доказам та доводам сторін надано належну правову оцінку та правильно вирішено спір по суті.

Зазначає, що апеляційна скарга містить нові та суперечливі доводи, які не були вказані у позовній заяві та не були озвучені ні позивачем, ні його представником під час судового розгляду згаданої цивільної справи.

Вважає, що матеріалами справи не підтверджено вчинення відповідачем відносно позивача насильства, а отже недоречно говорити про його специфіку, фази та циклічність, адже відповідні обставини не мали місця.

Твердження позивача про те, що суд нібито надав перевагу відповідачу, дозволивши долучити докази є безпідставними, адже в своєму рішенні суд на ці докази не посилався. Судом першої інстанції було надано рівні можливості учасникам справи в реалізації процесуальних прав, та позивач мала більш ніж достатньо часу для правильного визначення предмета і підстав позову, при цьому неподання відповідної заяви своєчасно не було зумовлено жодними об'єктивними, непереборними та поважними причинами.

Вважає, що позиція позивача не знаходить свого підтвердження та ґрунтується на неправдивих, упереджених та суб'єктивних припущеннях, які суперечать наявним в матеріалах справи доказам, а подекуди й самі ж собі. В свою чергу, суд дослідив позиції сторін, докази по справі, встановив всі обставини, які мають значення при вирішенні спору, та з правильним застосуванням норм матеріального права і при дотриманні норм процесуального права, прийняв цілком законне, обґрунтоване, вмотивоване та справедливе рішення.

Інші учасники справи правом надання відзиву не скористались.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Власюк К. П. підтримала подану апеляційну скаргу та просила її задовольнити.

Відповідачі ОСОБА_2 та його представник - ОСОБА_17 , представник ОСОБА_3 - адвокат Рекрут Д. В., представник ОСОБА_18 - адвокат Кобрин С.Б. просили в задоволенні апеляційної скарги відмовити, оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені судом належним чином.

Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Судом встановлено, що 11 серпня 2007 року у Центральному відділі реєстрації шлюбів м. Києва з державним Центром розвитку сім'ї ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб.

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

20.05.2009 ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, набула у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

22.07.2013 ОСОБА_1 набула у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_5 .

06.10.2015 ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу набув у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 .

30.07.2018 ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу набув у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 .

30.07.2018 ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу набув у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 .

Під час шлюбу сторонами набуто у власність також транспортний засіб TOYOTA CAMRY 2.4, 2008 року випуску, на ім'я відповідача, який 10.01.2019 було перереєстровано на ТОВ «Медельїн Інвест Лізинг» на підставі договору купівлі-продажу, а також транспортний засіб Nissan Qashqai 2015 року випуску, на ім'я позивача, який 03.01.2020 було перереєстровано на ОСОБА_19 на підставі договору купівлі-продажу.

19 вересня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір дарування квартири, який нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_16 за реєстровим №1852. За умовами вказаного договору ОСОБА_1 , як власниця квартири за номером АДРЕСА_6 , передає безоплатно ОСОБА_2 , а останній приймає вказану квартиру у власність як дарунок.

19 вересня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюбний договір, який нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_16 за реєстровим №1853.

Згідно умов шлюбного договору, все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, придбане та/або набуте чоловіком або дружиною до реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім'я воно було придбане чи набуте ( п.2).

Все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, придбане, набуте або яке буде набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім'я воно було або буде придбане, набуте, в тому числі:

- квартира за АДРЕСА_9 належить на праві особистої приватної власності ОСОБА_2 ;

- квартира за АДРЕСА_10 належить на праві особистої приватної власності ОСОБА_2 ;

- квартира за АДРЕСА_7 належить на праві особистої приватної власності ОСОБА_2 ;

- квартира за АДРЕСА_6 належить на праві особистої приватної власності ОСОБА_2 ;

- квартира за АДРЕСА_11 належить на праві особистої приватної власності ОСОБА_1 .

При цьому під «майном» ми, подружжя, розуміємо:

-будь-які речі, як рухомі (авто- мото- транспортні засоби, грошові кошти тощо), так і нерухомі ( в тому числі, але не виключно, садиби, окремі житлові будинки, квартири, недобудови, інші об'єкти нерухомості, земельні ділянки тощо, в тому числі дохід, що приноситимуть ці речі);

-будь-які майнові права, в тому числі, але не виключно, права на частки у статутних капіталах, господарських товариств, прибутки (дивіденди), роялті, права інтелектуальної власності, права на акції та/чи інші цінні папери, права вимоги за грошовими та/чи іншими зобов'язаннями, грошові кошти на рахунках в банківських установах, будь-які банківські внески, ПІФи, депозити, в тому числі відсотки, нараховані по ним;

-будь-що інше, що відноситься до майнових корпоративних прав того із подружжя, хто є учасником господарського товариства ( п. 3).

Сторони заявляють, що жодна з них не поставлена даним договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище ( п.11).

Сторони підтверджують, що домовились і не мають жодних зауважень, доповнень або суперечностей відносно умов даного договору ( п.12).

Ми, сторони, підтверджуємо, що цей договір відповідає нашим дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладається нами у відповідності зі справжньою нашою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску та на вигідних для нас умовах і не є результатом впливу тяжких обставин, договір укладається нами без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, ми однаково розуміємо значення, умови договору, його природу і правові наслідки, бажаємо настання саме тих правових наслідків, що створюються даним договором, а також свідчимо, що договором визначені всі істотні умови, про що свідчать наші особисті підписі на договорі (п. 15).

Шлюбний договір складено у трьох примірниках, що мають однакову юридичну силу, один з яких призначено для зберігання у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_16, а два інші, викладені на бланках нотаріальних документів - для сторін за договором.

21 червня 2019 року рішенням Солом'янського районного суду міста Києва шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

09.11.2018 на підставі договору купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_6 було відчужено ОСОБА_4

17.05.2019 на підставі договору купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_6 було відчужено ОСОБА_5

09.11.2018 на підставі договору купівлі-продажу квартиру за АДРЕСА_7 було відчужено ОСОБА_4

15.11.2018 на підставі договору купівлі-продажу квартиру за АДРЕСА_9 було відчужено ОСОБА_20

19.02.2020 на підставі договору купівлі-продажу квартиру за АДРЕСА_9 було відчужено ОСОБА_3

15.11.2018 на підставі договору купівлі-продажу квартиру за АДРЕСА_10 було відчужено ОСОБА_20

05.06.2019 на підставі договору купівлі-продажу квартиру за АДРЕСА_10 було відчужено ОСОБА_8

02.11.2019 на підставі договору купівлі-продажу квартиру за АДРЕСА_10 було відчужено ОСОБА_6 .

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання договору дарування квартири та шлюбного договору недійсними, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що шлюбний договір та договір дарування від 19 вересня 2018 року, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_16, були вчинені за відсутності її волевиявлення внаслідок застосування до неї психологічного та фізичного тиску.

За змістом статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною третьою цієї статті передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Під насильством необхідно розуміти фізичний чи психічний тиск з боку другої сторони або іншої особи з метою спонукати вчинити ті дії, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань. Насильство може мати будь-які прояви: фізичне насильство (катування, биття, заподіяння болі); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень самій особі або її близьким); насильство дією (викрадення дитини, пошкодження майна особи).

Для визнання правочину недійсним позивач має довести такі обставини: факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; вчинення правочину проти своєї справжньої волі; наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства, судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так й іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна.

Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі. Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов'язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Необхідно лише, щоб він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 601/1083/16.

У разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 484/3809/16.

Для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин.

На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц.

Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем (вказана позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 907/113/18).

Відповідно до частин першої-третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно висновку спеціаліста у галузі судово-медичної експертизи ОСОБА_21 від 23 квітня 2018 року № 603/ж, складеного на підставі заяви ОСОБА_22 щодо нанесення їй тілесних ушкоджень ОСОБА_2 , нанесені заявнику ушкодження у вигляді синців і саден утворилися від дії тупого (тупих) предмета (предметів) та за критерієм розладу здоров'я відносяться до легких тілесних ушкоджень, які за давністю утворення могли бути нанесенні 22 квітня 2018 року.

Суд першої інстанції надав належну правову оцінку вказаному висновку, як письмовому доказу по справі, який свідчить лише про наявність та ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, а не про доведеність вини ОСОБА_2 в їх заподіянні. При цьому суд першої інстанції обґрунтовано взяв до уваги ту обставину, що після зазначених подій ОСОБА_1 два рази надавала згоду у липні 2018 року відповідачу ОСОБА_2 на купівлю двох квартир, остання разом з відповідачем та їхніми дітьми у червні 2018 року відпочивали у м. Барселоні та у липні 2018 року у м. Тель-Авіві, що сторонами не заперечувалось.

В серпні 2018 р. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила розірвати шлюб з відповідачем ОСОБА_2 , посилаючись на те, що спільне життя з відповідачем не склалося з різних причин, через протилежні погляди на спосіб життя та сімейний побут, через відсутність взаєморозуміння, що призвело до фактичного припинення між сторонами шлюбних відносин.

Довідкою медичного центру «Добробут-поліклініка» про огляд лікарем ортопедом-травматологом від 16 жовтня 2018 року підтверджується, що в ОСОБА_22 було діагностовано струс головного мозку, забій м'яких тканин обличчя, шийного та грудного відділу хребта.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 21 червня 2019 року про розірвання шлюбу між сторонами встановлено, що причини, на підставі яких позивач наполягає на розірванні шлюбу є обґрунтованими і подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечить її інтересам, що має істотне значення. Фактичні обставини щодо взаємин подружжя свідчать, що розлад в сім'ї має не тимчасовий характер, що підтверджується матеріалами справи, а подальше спільне проживання в шлюбі стало неможливим, оскільки взаєморозуміння між сторонами втрачено, збереження шлюбу суперечить інтересам позивача.

Встановлено, що ОСОБА_1 зверталася до правоохоронних органів із заявами з приводу незаконних дій ОСОБА_2 , на підставі яких Солом'янським управлінням поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві було розпочато досудове розслідування у кримінальних провадженнях, внесених до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018100090012011 від 17 жовтня 2018 року, № 12018100090012471 від 30 жовтня 2018 року, № 12018100090013826 від 06 грудня 2018 року, № 12019100090005225 від 25 травня 2019 року, за частиною першою статті 125 КК України.

Вказані кримінальні провадження закрито за п. 2 ч.1 ст. 284 КПК України.

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила визначити місце проживання дітей ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з нею за адресою: АДРЕСА_5 .

У лютому 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 та просив визначити місце проживання дітей ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом із ним за адресою: АДРЕСА_12 .

Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 19 серпня 2019 року ( справа № 760/20695/18), залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 грудня 2019 року та постановою Верховного Суду від 28 серпня 2020 року, первісний позов задоволено та визначене місце проживання дітей ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з матір'ю. У задоволення зустрічного позову відмовлено.

Визначаючи місце проживання дітей із матір'ю, суд першої інстанції виходив із того, що між батьками виник спір щодо місця проживання дітей, а тому з урахуванням обставин справи, з метою уникнення конфліктів між батьками, в яких діти можуть стати знаряддям психологічного тиску, що призведе до негативного впливу на них, ураховуючи якнайкращі інтереси дітей необхідно визначити їх місце проживання з матір'ю.

25.05.2019 відносно ОСОБА_2 було складено протокол про адміністративне правопорушення за частиною першою статті 173-2 КУпАП, за яким ОСОБА_2 вчинив домашнє насильство по відношенню до дружини ОСОБА_1 , а саме погрожував фізичною розправою, виражався нецензурною лайкою, чим спричинив у дружини емоційну невпевненість та побоюванню за власну безпеку.

Судом установлено, що постановою Київського апеляційного суду від 15 травня 2019 року скасовано постанову судді Солом'янського районного суду м. Києва від 21 лютого 2019 року (справа №3-2174/19). Провадження у справі про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.173? КУпАП закрито з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст. 247 КУпАП.

Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 10 липня 2019 року (справа №760/17770/19) заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Видано ОСОБА_2 обмежувальний припис строком на 6 місяців, шляхом встановлення наступних заходів тимчасового обмеження його прав, а саме: заборонено наближатися на відстань ближче 200 метрів до ОСОБА_1 за місцем її проживання (перебування) за адресою: АДРЕСА_13 , за місцем її роботи за адресою: АДРЕСА_14 , за місцем знаходження дитсадку «Кіт-Муркіт», який відвідує син - ОСОБА_11 за адресою: АДРЕСА_15 , за місцем знаходження школи № 324, яку відвідує дочка - ОСОБА_10 за адресою: АДРЕСА_16 ; заборонено вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто. В іншій частині заяви відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 10 липня 2019 року в частині видачі обмежувального припису ОСОБА_2 шляхом заборони наближатися на відстань ближче 200 метрів до ОСОБА_1 за місцем знаходження дитсадка «Кіт-Муркіт», який відвідує син - ОСОБА_11 , за адресою: АДРЕСА_15 , та за місцем знаходження школи № 324, яку відвідує дочка - ОСОБА_10 , за адресою: АДРЕСА_16 , скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні заяви. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 надала належні та допустимі докази на підтвердження вчинення ОСОБА_2 щодо неї психологічного та фізичного насильства, що є підставою для видачі йому обмежувального припису. Разом з тим, матеріали справи не містять доказів вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства щодо дітей, а тому місцевий суд безпідставно заборонив батьку наближатися до дитсадка, який відвідує син, і школи, яку відвідує дочка.

Залишаючи касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 10 липня 2019 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року без змін, Верховний Суд в постанові від 25 лютого 2021 року зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для видачі обмежувального припису щодо ОСОБА_2 , оскільки наведені ОСОБА_1 обставини містять ознаки застосування відносно неї заінтересованою особою у справі фізичного та психологічного насильства в розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Доводи ОСОБА_2 про те, що на момент розгляду справи про видачу обмежувального припису він не є та не був визнаний винним у вчиненні домашнього насильства, не набув статусу «кривдника», не заслуговують на увагу, оскільки, враховуючи положення Закону України «Про запобігання та протидію домашнього насильству», обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію, направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій особи та прийняття стосовно неї рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.

Проаналізувавши надані суду докази та обставини, які були встановлені вказаними судовими рішеннями, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність позивачем того, що спірні договори укладені проти її справжньої волі внаслідок застосування відповідачем фізичного та психічного тиску.

Достатніх доказів того, що фізичне насилля по відношенню до позивачки розпочалось задовго до укладення між сторонами оспорюваних правочинів, суду надано не було. Крім цього, застосування до неї фізичного насильства з боку чоловіка не може автоматично свідчити про вчинення правочину із застосуванням насильства.

До правоохоронних органів щодо неправомірних дій відповідача позивачка зверталась вже після підписання оспорюваних правочинів, будь-який обвинувальний вирок на час вирішення спору відсутній.

Судовими рішеннями про розірвання шлюбу та про визначення місця проживання дітей також не встановлено обставин, які б мали преюдиційне значення для вирішення даного спору.

Суд першої інстанції надав належну правову оцінку психоемоційній діагностиці ОСОБА_1 від 29 вересня 2018 року, виконаній нейропсихологом когнітивного розвитку ОСОБА_23 , в якій нейропсихолог аналізує стан позивача ОСОБА_1 з її власних слів та внаслідок спілкування з нею.

Враховуючи відповідь директора спеціалізованої школи І ступеня №324 про те, що донька сторін ОСОБА_10 була присутня на шкільних заняттях з 17 вересня 2018 року по 21 вересня 2018 року, суд першої інстанції обґрунтовано не взято до уваги доводи позивача про те, що укладення спірних договорів 19 вересня 2018 року було обумовлено, в тому числі, хворобою доньки та діями відповідача щодо чинення перешкод у відвідуванні дітьми навчального закладу та наданні доньці необхідної медичної допомоги.

Судом належним чином проаналізовано доводи позивача щодо примушування її укласти правочини за умов відібрання засобів зв'язку, не надання можливості спати та їсти тощо та зроблено обґрунтований висновок про недоведеність вказаних обставин.

За відсутності доказів того, що по відношенню до позивача вчинялись дії фізичного та психологічного характеру, під впливом яких остання була змушена укласти оспорювані договори, колегія суддів погоджується з доводами відповідача про відсутність підстав надання оцінки специфіці домашнього насильства з огляду на його фази та циклічність.

Покази приватного нотаріуса ОСОБА_24 про виникнення у неї сумнівів у бажанні позивачки підписувати договір, оскільки у неї «покотились сльози, руки трусяться цигарка ця труситься, видно було що людина в розпачі, що людина не виявляє бажання» не є достатнім доказом на підтвердження тієї обставини, що подальше укладення оспорюваних правочинів, посвідчених приватним нотаріусом ОСОБА_16, було вчинено особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку відповідача.

Приватний нотаріус ОСОБА_16 підтвердила, що сторони з'явились на підписання договорів з оригіналами документів. Останні ознайомились з текстами договорів, вносили відповідні правки, підтвердили, що розуміють наслідки їх підписання. ОСОБА_1 не виглядала як людина, яка знаходиться під тиском, жодних ознак насильства чи примушування нотаріус не помітила. Підтвердила, що вона роз'яснювала сторонам зміст правочинів та наслідки тих дій, які вони вчиняють.

За умовами шлюбного договору від 19 вересня 2018 року, сторони підтвердили, що договір укладається відповідно до їх справжньої волі,

Шлюбний договір укладений сторонами у письмовій формі та нотаріально посвідчений. Перед посвідченням правочину нотаріус встановив особи сторін, перевірив їх цивільну дієздатність, з'ясував дійсне волевиявлення та роз'яснив правові наслідки укладення шлюбного договору, що прямо зафіксовано у посвідчувальному написі.

Зміст п. 11, 15 шлюбного договору свідчить, що сторони прямо та однозначно підтвердили: що жодна з них не поставлена цим договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище; що договір відповідає їхнім дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину; що він укладається ними у відповідності зі справжньою їхнею волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску, на вигідних для них умовах і не є результатом впливом тяжких обставин; що сторони однаково розуміють значення, умови договору, його правову природу та правові наслідки, а всі істотні умови договору визначені.

Наведені умови договору не мають формального характеру, а є результатом реалізації принципу свободи договору, закріпленого у статтях 6, 627 ЦК України, та підлягають оцінці судом у сукупності з іншими доказами. Саме собою подальше незадоволення однієї зі сторін наслідками виконання договору або зміна сімейних відносин не може свідчити про відсутність вільного волевиявлення на момент його укладення.

Посилання заявника на психологічний та моральний тиск з боку відповідача ґрунтуються виключно на його суб'єктивних поясненнях та не підтверджені належними і допустимими доказами у розумінні статей 76-81 ЦПК України. Доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених статтями 229-231 ЦК України (обман, насильство, погроза), або про істотне порушення свободи волевиявлення, матеріали справи не містять.

Щодо невідповідності шлюбного договору вимогам ч. 4 ст. 93 СК України.

У частинах першій, дев'ятій статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, відповідно до яких домовленість сторін не повинна суперечити вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому контексті слід розуміти імперативні норми, які встановлюють заборону на договірне врегулювання сімейних правовідносин відносин подружжя.

Згідно з частиною першою статті 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, у тому числі шлюбний, насамперед є категорією цивільного права, і відповідно до статті 8 ЦК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин підлягають застосуванню загальні засади цивільного законодавства, зокрема норми статей 3 та 6 ЦК України щодо свободи договору, а також положення глав 52 та 53 ЦК України, якими визначено поняття, умови договору, порядок його укладення, зміни та розірвання.

У частині третій статті 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, сторони можуть врегульовувати свої відносини у договорі на власний розсуд, за винятком випадків, коли: існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; така заборона випливає зі змісту відповідного акта законодавства; або домовленість сторін суперечить суті правовідносин між ними.

Відповідно до статті 94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Згідно зі статтею 95 СК України, якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Відповідно до статті 103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203 та 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент його вчинення сторонами загальних вимог, установлених законом, зокрема: 1) зміст шлюбного договору не повинен суперечити вимогам законодавства України та моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного з подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.

Відповідно до статті 97 СК України подружжя має право визначити у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до шлюбу або під час шлюбу. У частинах другій, третій та п'ятій цієї статті передбачено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу та визнати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них, а також визначити порядок поділу майна, у тому числі у разі розірвання шлюбу. Крім того, сторони вправі включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Отже, укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України, саме собою не може кваліфікуватися як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна чи іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.

Водночас частиною четвертою статті 93 СК України встановлено спеціальні обмеження щодо змісту шлюбного договору, а саме: шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», використана у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до вимог частини третьої статті 12 ЦПК України, а надані докази - оцінці судом за правилами цивільного процесуального законодавства. Водночас положення статті 97 СК України надають подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до або під час шлюбу, і не містять заборон чи обмежень щодо реалізації цього права.

Схожий за змістом правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14 та у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 201/4255/16, від 01 червня 2022 року у справі № 759/23521/20, від 08 червня 2022 року у справі № 363/1545/20, від 09 червня 2022 року у справі № 553/2298/18, від 07 лютого 2023 року у справі № 202/1381/21, від 23 лютого 2023 року у справі № 369/2435/20 та інших.

У справі, що переглядається, судом встановлено, що умовами шлюбного договору сторони погодили договірний правовий режим майна, відповідно до якого рухоме і нерухоме майно, набуте подружжям у період шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на ім'я якого воно було придбано чи набуте.

Судом встановлено, що квартири за адресою: АДРЕСА_3 та за адресою: АДРЕСА_2 , були придбані за кошти, отримані відповідачем в борг, який, в свою чергу, було повернуто за рахунок коштів, які були надані матір'ю відповідача.

За таких підстав, досягнута сторонами домовленість про непоширення на вказане майно положень статті 60 цього Кодексу та визнання його особистою приватною власністю відповідача не може свідчити про те, що така умова шлюбного договору поставила позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

За умовами спірного шлюбного контракту квартира за АДРЕСА_11 залишилась у приватній власності ОСОБА_1 , квартира за АДРЕСА_7 залишилась у приватній власності ОСОБА_2 , що спростовує доводи позивача про те, що на момент укладення шлюбного договору його умови об'єктивно ставили позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Доводи апеляційної скарги в тій частині, що договір дарування квартири по АДРЕСА_1 було укладено з метою повернення боргів перед діаспорою Палестини, не є безумовною підставою для висновку про відсутність у позивача вільного волевиявлення на укладення цього договору.

Мотив правочину дозволяє встановити, чому саме особа вчиняє правочин та не має істотного значення для його кваліфікації як такого, що не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги про психологічний тиск, моральний вплив та невільність волевиявлення є недоведеними, спростовуються змістом самого шлюбного договору, нотаріальним порядком його посвідчення та встановленими судами фактичними обставинами справи, а тому не можуть бути підставою для визнання шлюбного договору недійсним.

Водночас доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції застосував норми матеріального права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, постанові Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі №201/4255/16-ц є необґрунтованими та такими, що не враховують відмінностей фактичних обставин зазначених справ.

Так, у справі № 755/19197/18 Верховний Суд дійшов висновку про невідповідність умов шлюбного договору вимогам статей 93, 97 СК України з огляду на те, що за його умовами усе нерухоме та рухоме майно подружжя, у тому числі квартира, житловий будинок, земельні ділянки, транспортні засоби, побутова техніка, меблі та інші речі, а також майнові права, набуті подружжям після укладення договору, безумовно визнавалися власністю одного з подружжя. Такий зміст договору фактично передбачав перехід права власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, та ставив іншого з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що й стало підставою для визнання відповідних положень договору недійсними.

У справі №201/4255/16-ц Верховний Суд, встановивши, що за умовами оспорюваного шлюбного договору у випадку розірвання шлюбу сторін кожному з них переходять визначені договором транспортні засоби, а також передбачено, що дружина не матиме права на усе нерухоме майно, побутові речі та побутову техніку, яку подружжя придбало за час шлюбу (без урахування особи, на чиє ім'я придбане, зокрема, нерухоме майно), а чоловіку переходить все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутова техніка, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо (без урахування особи, на чиє ім'я придбане нерухоме майно, земельна ділянка), суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що наведеними умовами зазначеного правочину позивач поставлена у надзвичайно невигідне майнове становище порівняно з відповідачем та положеннями закону. Фактично, усе майно, набуте сторонами за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутова техніка, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо, окрім транспортних засобів, переходить у власність відповідача на підставі шлюбного договору.

На відміну від справ № 755/19197/18, №201/4255/16-ц спірний шлюбний договір у цій справі не передбачає переходу права власності на все рухоме та нерухоме майно. В даній справі за позивачем залишилась квартира та автомобіль Toyota Camry, 2008 року випуску, остання не позбавлялась права на побутову техніку, побутові ручі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо. Тобто фактичні обставини справи в цих справах не є подібними даній справі.

Оскільки позивач не довела підстав для визнання недійсним шлюбного договору та договору дарування, судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено у похідних вимогах про витребування майна з чужого незаконного володіння та про його поділ.

Щодо поділу доходу від підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_2 .

Судом встановлено, що відповідно до копії витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань на 05 червня 2023 року, 18 листопада 2009 року зареєстровано ФОП ОСОБА_2, реєстраційний номер НОМЕР_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 , основним видом діяльності якого є 56.10 діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування.

Згідно з листом ГУ ДПС у м. Києві від 26 червня 2023 року №19584/5/26-15-24-01-03-08, згідно з даними інформаційно-комунікаційних ресурсів ГУ ДПС у м. Києві, ОСОБА_2 перебуває на обліку як фізична особа-підприємець зареєстрований в ГУ ДПС у м. Києві, в ДПІ у Солом'янському районі, відповідно до виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань №20730000000020138 від 18.11.2009. Згідно з даними, які містяться в інформаційно-комунікаційних ресурсах ГУ ДПС у м. Києві, за період з 01 січня 2013 року по 26 липня 2019 року фізична особа-підприємець ОСОБА_2 господарську діяльність здійснював на загальній системі оподаткування. Згідно з показниками, наведеними в:

- податковій декларації про майновий стан і доходи за 2013 рік: сума загального оподаткованого доходу 124248,00 грн, сума чистого оподаткованого доходу 16476,06 грн;

- податковій декларації про майновий стан і доходи за 2014 рік: сума загального оподаткованого доходу 127053,00 грн, сума чистого оподаткованого доходу 19596,00 грн;

- податковій декларації про майновий стан і доходи за 2015 рік: сума загального оподаткованого доходу 222852,95 грн, сума чистого оподаткованого доходу 22766,00 грн;

- податковій декларації про майновий стан і доходи за 2016 рік: сума загального оподаткованого доходу 333579,40 грн, сума чистого оподаткованого доходу 49899,69 грн;

- податковій декларації про майновий стан і доходи за 2017 рік: сума загального оподаткованого доходу 394491,00 грн, сума чистого оподаткованого доходу 52972,17 грн;

- податковій декларації про майновий стан і доходи за 2018 рік: сума загального оподаткованого доходу 439381,00 грн, сума чистого оподаткованого доходу 48673,59 грн;

- податковій декларації про майновий стан і доходи за 2019 рік: сума загального оподаткованого доходу 449670,45 грн, сума чистого оподаткованого доходу 56450,38 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову про зобов'язання відповідача перерахувати позивачу грошову компенсацію в розмірі 1/2 частки від отриманого ОСОБА_2 доходу від здійснення підприємницької діяльності, що становить 1 045 637,90 грн на банківський рахунок ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що за загальним правилом дохід розраховується як загальна сума грошей, отримана від реалізації товарів або послуг, а прибуток - це дохід з вирахуванням податків, витрат на виробництво, придбання і збут товарів або послуг.

Таким чином, в порядку поділу спільного майна подружжя не можуть підлягати стягненню валові доходи, які надходять на рахунок фізичної-особи підприємця, а підлягає розподілу виключно прибуток, тобто гроші, які ФОП отримував у вигляді надлишку після сплати всіх податків, зборів і платежів. Ця обставина підлягає доказуванню на загальних підставах.

Судом взято до уваги правову позицію, яка викладена по постанові Верховного Суду від 30 вересня 2021 року (справа №755/20605/15-ц), згідно з якою вимога про стягнення доходу від підприємницької діяльності не підлягає задоволенню з огляду на те, що звітність, на яку посилається особа, відображає валовий дохід фізичної особи - підприємця. Для цілей оподаткування такий дохід розраховується як загальна сума грошей, отримана в результаті реалізації товарів або послуг, у той час як прибуток - це дохід з відрахуванням витрат на виробництво, придбання та збут товарів або послуг.

Заявлені позивачем до поділу кошти включають у себе не лише прибуток (заробіток) підприємця, який можна було б визнати об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а й кошти, які включають у себе собівартість надання послуг, виготовлення та реалізації продукції тощо.

Також суд зазначив і про те, що доходи від підприємницької діяльності, набуті одним із подружжя під час шлюбу, можуть або накопичуватись або витрачатись. Відповідно, що доходи, набуті під час шлюбу та витрачені в інтересах сім'ї, не можуть бути повторно окремим предметом поділу. Відповідна позиція викладена в постанові Верховного суду від 05 липня 2023 року по справі №295/98/21.

Відтак, поділу в даному випадку можуть підлягати лише грошові кошти у вигляді чистого прибутку, які не були отримані відповідачем та не витрачені в інтересах сім'ї.

Однак, звертаючись до суду із позовною вимогою щодо поділу доходів від підприємницької діяльності, сторона позивача не надала суду будь-яких доказів, що відповідали б критеріям достатності, належності, достовірності та допустимості та обґрунтованих розрахунків щодо розміру саме прибутку, отриманого відповідачем та не витраченого в інтересах сім'ї, враховуючи, що єдиним джерелом доходом сім'ї був дохід від діяльності кафе ОСОБА_2 , в той час як позивач не працювала.

Вказаний висновок суду першої інстанції відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23 січня 2024 року у справі №523/14489/15-ц, на яку йде посилання в апеляційній скарзі.

Згідно постанови Великої Палати Верховного Суду у вказаній справі:

«125. Слід звернути увагу на те, що при поділі доходу від здійснення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем необхідно враховувати, чи був він використаний проти волі іншого з подружжя та чи використаний в інтересах сім'ї. Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою вказані обставини, відмовивши в задоволенні цієї вимоги. Однак якщо колишня дружина використала дохід від здійснення підприємницької діяльності на свій розсуд, проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховала його, такі кошти слід було б врахувати при поділі.

126. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, не надав умотивованого пояснення доводам колишньої дружини щодо витрачання цих доходів в інтересах сім'ї, зокрема на утримання малолітньої дитини, на потреби сім'ї в харчуванні, лікуванні, придбанні одягу, засобів гігієни, побутової техніки, забезпечення відпочинку, та щодо понесення витрат під час ведення нею підприємницької діяльності, зокрема на сплату внесків на загальнообов'язкове соціальне страхування, єдиного податку, комунальних послуг, оренди.

127. Колишня дружина вказує на те, що позивач помилково визначив її дохід від здійснення підприємницької діяльності на підставі суми сукупного доходу, вказаного нею в податковій декларації платника єдиного податку.

128. Велика Палата Верховного Суду погоджується із запереченнями колишньої дружини в частині помилкового визначення позивачем суми доходу, який є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу між ними.

129. Доходом платника єдиного податку для фізичної особи - підприємця є: дохід, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); вартість безоплатно отриманих протягом звітного періоду товарів (робіт, послуг); винагороди за договорами доручення, комісії, транспортного експедирування, агентськими договорами (без урахування транзитних сум) (пункти 292.1, 292.3, 292.4 статті 292 Податкового кодексу України).

130. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач просить стягнути з позивачки половину із 600 000,00 грн доходу, отриманого нею від здійснення підприємницької діяльності в період перебування у шлюбі з липня 2014 року до вересня 2015 року. Однак не вказує, на підставі яких доказів він визначив цю суму доходу позивачки у 2014- 2015 роках.

131. Колишня дружина зазначає, що за період з липня по грудень 2014 року її задекларований дохід склав 200 000,00 грн, а за період із січня до вересня 2015 року- 385 000,00 грн згідно з довідками Державної податкової інспекції у Суворовському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області від 23 жовтня 2015 року № 15-54-17-04 та від 5 січня 2016 року № 131/15-54-17-04, податковими деклараціями платника єдиного податку фізичної особи - підприємця ІІ групи за 2014 рік та за три квартали 2015 року.

132. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги заперечення колишньої дружини та висновує, що дохід останньої достовірно не становить за 2014 та 2015 роки 600 000,00 грн, оскільки якщо додати сукупний дохід за ці роки, то отримаємо 585 000,00 грн (200 000,00 грн (сукупний дохід за 2014 рік) + 385 000,00 грн (сукупний дохід за 2015 рік)).

133. 585 000,00 грн сукупного доходу колишньої дружини за 2014-2015 роки складає загальну суму коштів, отриману в результаті реалізації товарів або послуг. Тобто ці кошти включають у себе не лише чистий прибуток підприємця, який є об'єктом спільної сумісної власності подружжя в розумінні частини другої статті 61 СК України, але й кошти від собівартості виготовлення та реалізації продукції. У матеріалах справи відсутні інші відомості, аніж зазначені колишньою дружиною у довідках ДПІ та її податкових деклараціях за 2014 та 2015 роки, на підставі яких неможливо встановити чистий дохід колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності у вказаний період.

134. Оскільки позивач не довів обґрунтованості вимоги про стягнення 300 000,00 грн доходу колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності, а колишня дружина не довела використання цього доходу в інтересах сім'ї, Велика Палата Верховного Суду вважає, що слід відмовити позивачу в задоволенні його вимоги, змінивши мотиви судових рішень попередніх інстанцій у цій частині».

Позивачем не надано доказів чистого прибутку, отриманого відповідачем від здійснення ним підприємницької діяльності, а також використання ним доходу від здійснення підприємницької діяльності на свій розсуд, проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби, враховуючи умови шлюбного договору в тій частині, що отримані одним із подружжя або обома доходи від підприємницької діяльності є особистою приватною власністю особи, яка здійснює таку діяльність, правові підстави для врахування вказаних коштів при їх поділі відсутні.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення з точки зору його законності та обґрунтованості, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник в апеляційній скарзі.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання позивача про повернення до стадії підготовчого провадження, порушивши принцип змагальності сторін та надавши процесуальну перевагу стороні відповідача, не врахувавши, що у зв'язку з тривалим розглядом справи та зміною обставин щодо неодноразовою зміною власників нерухомого майна, з метою ефективного захисту прав позивача та запобігання порушення прав добросовісних набувачів спірного майна, позивач вважала доцільним змінити предмет позову в частині вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння на стягнення з відповідача компенсації вартості відчужуваного майна.

Завданнями підготовчого провадження є: остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; з'ясування заперечень проти позовних вимог; визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; вирішення відводів; визначення порядку розгляду справи; вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті…Підготовче провадження має бути проведене протягом шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. У виняткових випадках для належної підготовки справи для розгляду по суті цей строк може бути продовжений не більше ніж на тридцять днів за клопотанням однієї із сторін або з ініціативи суду (частини перша, третя статті 189 ЦПК України).

Протокольною ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 28 листопада 2022 року розпочато підготовче судове засідання.

26.04.2023 до суду надійшла позовна заява у новій редакції, у якій позивач, серед іншого просила: витребувати майно з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4

11.09.2023 до суду надійшла заява представника позивача про збільшення позовних вимог.

20.10.2023 суд оголосив про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Отже, позивач протягом часу з дня відкриття провадження у справі 05.12.2019 до 20.10.2023 мав достатньо час для того, щоб остаточно визначити предмет спору та зміст позовних вимог.

Разом з тим, з заявою про зміну предмета спору представник позивача звернулася лише 17.03.2025, після закриття підготовчого засідання.

За таких підстав суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання представника позивача про повернення до стадії підготовчого судового засідання, відмовив у вирішенні заяви представника позивача про зміну предмету позову та витребування доказів.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 902/271/18, від 16 лютого 2021 року у справі № 922/2115/19, від 16 грудня 2021 року у справі № 910/7103/21 щодо можливості повернення до стадії підготовного провадження після його закриття та безпідставно відмовив у задоволення відповідного клопотання є необґрунтованими, оскільки стадія підготовчого провадження з огляду на її мету є не формальною, а реальною запорукою здійснення ефективного правосуддя на стадії розгляду справи по суті, тож належне та добросовісне ставлення до стадії підготовчого провадження як з боку суду, так і з боку всіх учасників справи, є таким, що у повній мірі відповідає засадам справедливого правосуддя.

Про зміну власників спірного нерухомого майна позивачу було відомо принаймні, станом на 26.04.2023 - подання позовної заяви в новій редакції.

Судом, в межах наданих повноважень, були створені належні умови для здійснення всіх необхідних процесуальних дій, якими сторона не скористалась.

Допущене судом першої інстанції порушення норм процесуального права щодо задоволення клопотання відповідача про долучення копій електронних доказів - скріншотів електронної пошти ОСОБА_2 із зображенням його переписки від 22.07.2018 з приватним нотаріусом нотаріального округу м .Києва ОСОБА_24 та файлу, що містяться в зазначеній переписці «ОСОБА_2 шлюбний.doc», з огляду на те, що посилання на вказані докази в матеріалах справи відсутні, не є обставиною, що свідчить про порушення судом принципу змагальності сторін.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Власюк Катерини Петрівни залишити без задоволення.

Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 17 квітня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 06.04.2026.

Суддя - доповідач Г. М. Кирилюк

Судді І. М. Рейнарт

Т. І. Ящук