31 березня 2026 р.Справа № 440/11807/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: П'янової Я.В.,
Суддів: Бегунца А.О. , Русанової В.Б. ,
за участю секретаря судового засідання Тютюник О.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.11.2025, головуючий суддя І інстанції: І.Г. Ясиновський, м. Полтава, повний текст складено 26.11.25 у справі № 440/11807/25
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі за текстом також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі за текстом також - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо невчасного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 10.02.2025 по 29.07.2025 ОСОБА_1 ;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди в розмірі 500000,00 грн.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2025 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, яка полягає у невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 11.02.2025 по 31.07.2025 ОСОБА_1 у сумі 41975,52 грн з відрахуванням обов'язкових платежів та зборів.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення суду ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначає про неврахування судом першої інстанції того, що після 12.11.2024 заборгованість Військової частини НОМЕР_1 перед ОСОБА_1 втратила ознаки заборгованості із грошового забезпечення в розумінні ст. 116 КЗпП України і набула статусу заборгованості за виконавчим документом. На думку відповідача суд першої інстанції помилково ототожнив ці два різні види заборгованості, застосувавши до відносин з виконання судового рішення норми трудового права (ст. 117 КЗпП), які на цьому етапі вже не підлягають застосуванню.
За результатами апеляційного розгляду просить скасувати оскаржуване судове рішення в частині задоволення позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки вважає доводи відповідача безпідставними, а оскаржуване рішення ухваленим із дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні відповідно до приписів статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України).
Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 11.10.2024 у справі №440/9358/24, що набрало законної сили 12.11.2024, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, збільшеної до 100000,00 грн, за час перебування на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я, включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу охорони здоров'я до іншого, з 09.11.2023 по 04.12.2023 відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 за №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану"; зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду, збільшену до 100000,00 грн, за час перебування на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я, включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу охорони здоров'я до іншого, з 09.11.2023 по 04.12.2023, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 за №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану", з урахуванням проведених виплат /https://reyestr.court.gov.ua/Review/122359701/.
Згідно з витягом із наказу №51 від 10.02.2025 ОСОБА_1 звільнено відповідно до п. п. «б» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з військової служби наказом командира військової частини НОМЕР_1 ЦОТО Національної гвардії України по особовому складу від 07.02.2025 за № 7 о/с у запас за станом здоров'я, з 10 лютого 2025 року /зв.а.с.15-16/.
На виконання рішення суду відповідно до платіжних інструкцій від 30.07.2025 № 6651, № 6652 та № 6653 проведено виплату 31 липня 2025 року на загальну суму у розмірі 82903,23 грн, у тому числі додаткової винагороди у розмірі 78758,07 грн, військового збору у розмірі 4145,16 грн та податку на доходи фізичних осіб у розмірі 14922,58 грн /а.с.37-38/.
Належність розрахунку таких сум позивачем під сумнів не ставиться.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за весь період затримки розрахунку сум належних виплат при звільненні, позивач звернувся до суду з позовом у цій справі.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з огляду на обставини того, що нездійснення остаточного розрахунку із позивачем у визначені законодавством строки відбулось з вини власника, або уповноваженого ним органу, що є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, дійшов висновку, що позивач набув право на отримання відшкодування за затримку виплати грошового забезпечення на підставі статті 117 КЗпП України та приписів Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, а саме: за період з 11.02.2025 по 31.07.2025 у сумі 41975,52 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Виходячи з положень вказаної норми законодавства, колегія суддів переглядає рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та доводам апеляційної скарги в цій частині, суд апеляційної інстанції виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Стаття 58 Конституції України закріплює один із ключових принципів права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
У Рішенні від 12.07.2019 № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Подібних висновків щодо тлумачення змісту положень статті 58 Конституції України Конституційний Суд України дійшов у Рішеннях від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19.07.2022, положення статті 117 Кодексу законів про працю України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 Кодексу законів про працю України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції № 3248-IV); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону № 2352-IX).
Такий підхід при вирішенні подібних правовідносин застосовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 04.09.2024 у справі № 359/1316/22.
Колегія суддів звертає увагу, що правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України, пов'язані із недотриманням роботодавцем свого обов'язку провести повний розрахунок з працівником при звільненні. Отже, момент виникнення таких правовідносин пов'язаний із днем звільнення, у який роботодавець не провів виплати всіх належних працівникові сум при звільненні.
У постанові від 01.05.2024 у справі № 140/16184/23 Верховний Суд зазначив, що незважаючи на визначення приписами статті 117 Кодексу законів про працю України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником у строк, встановлений приписами статті 116 Кодексу законів про працю України, яким переважно є день звільнення.
Отже, датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 Кодексу законів про працю України у цій справі, є 10.02.2025 - дата звільнення позивача.
За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції на момент їхнього виникнення, тобто після набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Тобто, з огляду на приписи ст. 117 КЗпП України, у відповідача виник обов'язок виплати працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців.
Щодо здійснення відповідного розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку, то колегія суддів зазначає, що вирішення питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з визначенням розміру такого заробітку здійснюється за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за № 100 (далі - Порядок № 100).
Відповідно до п. 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 року, проводиться виходячи з виплат, нарахованих у 2023 році.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
За приписами абзацу другого пункту сьомого Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 за № 260, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Враховуючи викладені положення, при обчисленні розміру середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця, слід виходити з числа календарних днів за цей період.
Згідно з довідкою, наданою відповідачем, середньоденний розмір грошового забезпечення позивача складав 715,45 грн /зв.а.с.54/.
Обрахована судом відповідно до Порядку №100 сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату грошового забезпечення, становить 122341,95 грн (715,45 грн (середньоденний розмір грошового забезпечення) * 171 день (кількість днів затримки розрахунку при звільненні, що обраховані з наступного дня після звільнення, тобто 11.02.2025, по дату фактичної виплати, тобто 31.07.2025).
Суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що порушення прав позивача виникло з наступного дня після звільнення і матеріали справи не містять доказів виплати позивачу суми додаткової винагороди саме 29.07.2025, натомість і платіжними інструкціями і випискою з рахунку позивача підтверджено здійснення виплати вказаної додаткової винагороди, зокрема згідно з відміткою на платіжній інструкції №6651 від 30.07.2025 УДКСУ у м. Полтаві система дистанційного обслуговування "Клієнт Казначейства - Казначейство" оплачено 31.07.2025 року /а.с. 37/, дата отримання коштів позивачем - 31.07.2025.
Загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 241641,51 гривень, з яких: виплачена сума грошового забезпечення з урахуванням податків та зборів становить 158738,28 грн, що підтверджується довідкою, у які міститься інформація про виплачені суми грошового забезпечення /а.с. 55/ та недоплачена сума - 82903,23 грн, що становить 34,31% від загальної суми.
Виходячи з принципу пропорційності, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача є стягнення на його користь 41975,52 гривень як середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (34,31 % від 122341,95 грн).
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року та дійшла висновку, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Зі змісту позовної заяви встановлено, що позивач, зокрема, просив зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 10.02.2025 по 29.07.2025.
Підсумовуючи викладені висновки, з метою ефективного захисту прав позивача, суд першої інстанції на підставі частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України обґрунтовано вийшов за межі позовних вимог, самостійно обравши спосіб захисту, який відповідає порушеному праву та у спірних правовідносинах є достатнім і необхідним (ефективним), та дійшов висновку про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, яка полягає у невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні з покладенням на відповідача обов'язку нарахувати та виплатити середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 11.02.2025 по 31.07.2025 ОСОБА_1 у розмірі 41975,52 грн з відрахуванням обов'язкових платежів та зборів.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків, якими мотивоване рішення суду першої інстанції.
Твердження відповідача про те, що до відносин з виконання судового рішення норми трудового права (ст. 117 КЗпП) не підлягають застосуванню, є помилковим.
За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Крім того, у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції в оскаржуваній частині правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Керуючись статтями 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.11.2025 у справі № 440/11807/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Я.В. П'янова
Судді А.О. Бегунц В.Б. Русанова
Повний текст постанови складено 06.04.2026