06 квітня 2026 р. м. Чернівці Справа № 600/282/26-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Боднарюка О.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Чернівецької обласної державної адміністрації (Чернівецької обласної військової адміністрації), про визнання дій та рішень протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач ), звернувся в суд з позовом до Чернівецької обласної державної адміністрації (Чернівецької обласної військової адміністрації) (далі - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправними дії та скасувати рішення Чернівецької обласної державної адміністрації від 21.11.2025р.;
- зобов'язати Чернівецьку обласну державну адміністрацію нарахувати та виплатити грошову компенсацію у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, тримання під вартою у відповідності до статті 5 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917- 1991 років» за період з 1948р. до 28 квітня 1949 р. та з 28 липня 1949 р. до 2 лютого 1951р.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ.
1. Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначив, що рішенням Національної комісії з реабілітації 29 квітня 2025 року його визнано реабілітованим як особу, яка зазнала репресій у формі позбавлення волі за рішенням позасудового репресивного органу на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років".
З метою отримання компенсації позивач звернувся із відповідною заявою до посадових осіб відповідача, за результатами розгляду якої відповідачем відмовлено у виплаті такої компенсації, у зв'язку з тим, що позивач не був засуджений, відтак не є реабілітованим.
Позивач вважає, що відмова відповідача у виплаті компенсації реабілітованій особі на підставі того, що останнього не було засуджено є протиправною та такою, що не відповідає діючому законодавству.
Зокрема, наголошував на тому, що відповідачем порушені та знехтувані права позивача, як реабілітованої особи, які гарантовані і прямо передбачені Законом та, відповідно, протиправно відмовлено в гарантованому останньому діючим законодавством праві на відповідну компенсацію, за наявності відповідного рішення, яким позивача визнано реабілітованим як особу, яка зазнала репресій.
2. Відповідач подав до суду відзив на адміністративний позов, в обґрунтування якого заперечив, щодо задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.
Заперечуючи проти позову зазначив, що сам по собі факт визнання особи реабілітованою за рішенням позасудового репресивного органу не є безумовною правовою підставою для виплати грошової компенсації, оскільки чинним законодавством визначено вичерпний перелік форм та умов застосування репресій, за наявності яких у особи виникає відповідне право.
У ході аналізу норм чинного законодавства Чернівецькою обласною державною адміністрацією (обласною військовою адміністрацією) встановлено невідповідність між висновками, викладеними у рішенні Національної комісії з реабілітації, та фактичним, документально підтвердженим статусом особи, що унеможливлює належну юридичну кваліфікацію заявлених вимог як таких, що породжують право на отримання грошової компенсації.
При цьому зауважив, що чинна редакція Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», з урахуванням змін, внесених Законом України від 13 березня 2018 року № 2325-VIII, передбачає чітке ієрархічне розмежування категорій осіб, які зазнали репресій, а також диференційований обсяг їхніх прав на соціальні гарантії та компенсаційні виплати залежно від характеру та форми застосованих до них репресивних заходів.
Відтак, відповідач вважає, що вимоги позивача про нарахування компенсації за період з 21.11.1948 по 28.04.1949 є завідомо безпідставними та такими, що вводять суд в оману. Згідно з архівними документами, у цей період матір позивача ухилялася від заслання ("була у бігах"), а сам позивач народився та перебував у цивільних умовах. Нарахування державних коштів за час, коли особа фактично користувалася свободою пересування та не перебувала під вартою, є прямим порушенням Бюджетного кодексу України та принципу цільового використання бюджетних коштів. Аналогічно, період перебування позивача під опікою батька (з 28.04.1949 по 28.07.1949) за своєю суттю є вихованням у сім'ї на волі, що виключає можливість будь-яких компенсацій за "позбавлення волі".
Наголошував на тому, що законодавець свідомо розмежував правовий статус реабілітованої особи та потерпілої від репресій особи, що має принципове значення для визначення обсягу соціальних гарантій і компенсаційних виплат, оскільки право на грошову компенсацію прямо пов'язується з фактом застосування репресій безпосередньо до особи, а не лише з її перебуванням у похідному від репресій статусі.
Зазначив, що позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_1 під час дії вироку відносно матері та перебування її за місцем проживання. За своєю правовою природою та з урахуванням положень статті 1-3 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» правовий статус позивача відповідає категорії «потерпілий від репресій».
Отже, з огляду на визначений Законом правовий статус позивача як потерпілого від репресій, а також з урахуванням імперативних положень статті 5 Закону, правові підстави для виплати йому грошової компенсації відсутні.
Зважаючи на зазначене Чернівецька обласна державна адміністрація (обласна військова адміністрація) діяла виключно в межах повноважень статті 19 Конституції. Постанова КМУ № 535 та ст. 5 Закону не надають відповідачу права призначати виплати особам, які не відбували індивідуального покарання. Будь-яке інше рішення Відповідача (у разі задоволення заяви Позивача) було б протиправним та містило б ознаки перевищення службових повноважень, оскільки призвело б до безпідставної виплати коштів з Державного бюджету України.
3. Позивачем подано до суду відповідь на відзив (письмові пояснення), в яких наведені переважно подібні аргументи викладені в позовній заяві.
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ.
1. Ухвалою суду прийняти до свого провадження адміністративну справу, за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження без повідомленням (виклику) сторін за наявними в справі матеріалами.
ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ ТА ВІДПОВІДНІ ПРАВОВІДНОСИНИ.
1. Згідно з висновком Національної комісії з реабілітації від 29 квітня 2025 року ОСОБА_1 підлягає визнанню реабілітованим на підставі пункту 1 статті 1-2, пункту 2 статті 2 Закону України "Про реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", як особа, яка зазнала репресій у формі позбавлення волі за рішенням позасудового органу.
Зі змісту висновку встановлено, що мати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , уродженка с. Стрілецький Кут Чернівецького району Чернівецької області, 1925 р.н., вироком Особливої Наради при МВС СРСР від квітня 1946 року, як член сім'ї учасника ОУН, виселена з Чернівецької області у "віддаленні краї СРСР" (Актюбинську область) на 5 років. 25 вересня 1947 року, отримала дозвіл на відпустку в м.Чернівці "за сімейними обставинами". По завершенні 25 жовтня 1947 року не повернулась на місце заслання. Повторно арештована 27 квітня 1947 року в с. Невесілля Кіцманського району Чернівецької області. Перебувала під вартою з 26 квітня 1949 року по 1 лютого 1951 року. Слідчу справу стосовно репресованої особи припинено 1 лютого 1951 року. По звільненні обрала місце проживання в с. Нові Мамаєвці Кіцманського району.
Після народження, заявник перебував з матір'ю з 1948 року до 28 квітня 1949 року. Надалі переданий на опіку батька, ОСОБА_3 з 28 квітня по 28 липня 1949 року. Повторно перебував під вартою з матір'ю з 28 липня 1949 року до 2 лютого 1951 року.
2. Відповідно до рішення Національної комісії з реабілітації від 29.04.2025 року ОСОБА_1 , 1948 року народження визнано реабілітованим.
3. З метою отримання виплат позивач звернувся із відповідною заявою до Мамаївської територіальної громади.
4. 22 жовтня 2025 року Мамаївська сільська рада, розглянувши заяву ОСОБА_1 у межах наданих їй повноважень, повідомила наступне: керуючись абзацом 3 пункту 6 Положення про виплату компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 травня 2021 року № 535 «Деякі питання реалізації Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"» (із змінами), заяву позивача разом із доданими до неї документами листом від 20 жовтня 2025 року, за № 1124 було направлено до Чернівецької обласної державної адміністрації (обласної військової адміністрації) для розгляду та прийняття відповідного рішення.
5. 21 листопада 2025 року Чернівецька обласна державна адміністрація (обласна військова адміністрація), розглянувши лист Мамаївської сільської ради щодо виплати грошової компенсації ОСОБА_1 , зазначила, що відповідно до рішення Національної комісії з реабілітації від 29 квітня 2025 року та висновку Національної комісії з реабілітації про визнання особи репресованою за рішенням позасудового репресивного органу, підстав для виплати грошової компенсації не встановлено, оскільки ОСОБА_1 не був засуджений.
ДО ВКАЗАНИХ ПРАВОВІДНОСИН СУД ЗАСТОСОВУЄ НАСТУПНІ ПОЛОЖЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ТА РОБИТЬ ВИСНОВКИ ПО СУТІ СПОРУ.
1. Звертаючись до суду аргументи позивача фактично зводились до того, що у періоди з 1948 року до 28 квітня 1949 року та з 28 липня 1949 року до 2 лютого 1951 року останній фактично був позбавлений волі на підставі рішень позасудових репресивних органів, що прямо підтверджується висновком Національної комісії з реабілітації, та рішенням Національної комісії з реабілітації від 29 квітня 2025 року, згідно якого позивача визнано реабілітованим як особу, яка зазнала репресій у формі позбавлення волі за рішенням позасудового репресивного органу.
В свою чергу, відповідачем підстав для виплати грошової компенсації не встановлено, оскільки позивач не був засуджений, його правовий статус - потерпілий від репресій.
2. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» репресіями визнаються, зокрема, незаконне позбавлення волі, тримання під вартою, заслання, вислання та інші обмеження прав і свобод людини, застосовані з політичних мотивів, у тому числі за рішеннями позасудових органів.
Відповідно до вимог статті 5 Закону України "Про реалібілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років" - для осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення у лікувальні заклади і згодом реабілітовані відповідно до цього Закону, встановити грошову компенсацію у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, але не більш як 75 мінімальних заробітних плат. Одноразово як грошова компенсація реабілітованій особі виплачується до 15 мінімальних заробітних плат, а решта належних грошей - протягом наступних п'яти років. У разі можливості, на вимогу реабілітованого, вся нарахована грошова компенсація може бути виплачена одноразово. Виплата компенсації спадкоємцям не проводиться, крім випадків, коли компенсація була нарахована, але не отримана реабілітованим.
Згідно вимог статті 1-2 зазначеного вище Закону реабілітованими визнаються особи:
1) які до 24 серпня 1991 року були обвинувачені або яким було призначено покарання за рішенням позасудового органу незалежно від діяння або мотивів обвинувачення чи призначення покарання;
2) стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів;
3) стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено недоведеність вини таких осіб у скоєнні злочину або адміністративного правопорушення;
4) які до 24 серпня 1991 року були арештовані, перебували під вартою і яким було пред'явлено обвинувачення за статтями законодавчих актів, передбачених пунктами 1-5, за законодавчими актами, передбаченими пунктами 6-14, за діяння, передбачені пунктами 15-22 статті 3 цього Закону, якщо справи проти таких осіб були припинені під час слідства, попереднього (досудового) слідства або закриті за відсутності події злочину, відсутності складу злочину, недоведеності участі особи у вчиненні злочину;
5) стосовно яких до 24 серпня 1991 року за рішенням іншого репресивного органу були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за недонесення (неповідомлення) про вчинення або підготовку до вчинення іншою особою діяння, за яке законодавством, що діяло до 24 серпня 1991 року, було передбачено кримінальну або адміністративну відповідальність, за умови що особа, якій призначено покарання за вчинення або підготовку до вчинення такого діяння, була реабілітована в установленому порядку.
Статті 1-3 зазначено Закону визначає, що потерпілими від репресій визнаються:
1) чоловік або дружина репресованої особи, який/яка на момент здійснення репресії перебували у шлюбі з репресованою особою;
2) діти репресованої особи, у тому числі усиновлені, які у віці до 18 років залишилися без батька, матері (усиновлювача) внаслідок здійснення репресій проти батька, матері (усиновлювача) або які народилися не пізніше ніж через 10 місяців з дня арешту батька, матері, або які народилися у місці позбавлення волі, на засланні, висланні під час перебування репресованої особи у місці позбавлення волі, на засланні, висланні, залишення репресованої особи для роботи у таборах Народного комісаріату внутрішніх справ у становищі вільнонайманого без права виїзду з прикріпленням до районів табору-будівництва, закріплення репресованої особи за будівництвом згідно з директивою Народного комісара внутрішніх справ та Прокурора СРСР від 29 квітня 1942 року № 185, або які народилися у матері, яку було примусово безпідставно поміщено до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, під час перебування матері у такому психіатричному закладі, або які у віці до 18 років перебували, незалежно від тривалості, у спецприймальниках чи розподільниках, спеціальних будинках малюка чи дитячих будинках репресивних органів, або які внаслідок здійснення репресії проти батька, матері були примусово позбавлені імен, включаючи родові імена;
3) інші особи, які на момент здійснення репресії спільно проживали, були пов'язані спільним побутом з репресованою особою або перебували на утриманні репресованої особи.
3. Як видно зі змісту висновку Національної комісії з реабілітації, позивач фактично був позбавлений волі перебуваючи у місцях позбавлення волі разом з мамою, на підставі рішень позасудових репресивних органів, що вбачається згідно рішенням Національної комісії з реабілітації від 29 квітня 2025 року, яким останнього визнано реабілітованим як особу, яка зазнала репресій у формі позбавлення волі за рішенням позасудового репресивного органу.
При цьому, суд наголошує, що у спірних правовідносинах, висновок Національної комісії з реабілітації має преюдиційне значення для органів державної влади щодо встановлення факту репресій та його характеру, а відтак відповідач був зобов'язаний діяти відповідно до такого висновку та не мав повноважень ігнорувати встановлені обставини.
Варто наголосити на тому, що рішення Національної комісії з реабілітації є індивідуальним актом, прийнятим уповноваженим державним органом, у межах наданих законом повноважень, має юридичну силу та породжує для позивача відповідні правові наслідки, зокрема право на передбачені законом гарантії та компенсації. Більше того, Національна комісія з реабілітації утворена згідно Розпорядження №489-р саме відповідачем, а відтак, в разі незгоди з рішеннями останньої, не позбавлена права ініціювати перегляд рішень комісії, або ж вжити інших заходів про скасування Рішення від 29 квітня 2025 року.
Будь-яких доказів станом на день розгляду заяви позивача, а також розгляду справи в суді, щодо скасування, визнання протиправним чи недійсним зазначеного Рішення та висновку комісії - суду не надано, а відтак воно є обов'язковим до виконання всіма органами державної влади, у тому числі відповідачем.
Натомість, як убачається зі змісту оскаржуваного рішення від 21.11.2025 року, відповідач фактично поставив під сумнів встановлений Національною комісією з реабілітації факт застосування до позивача репресій, дійшовши самостійного висновку про відсутність підстав для виплати компенсації. Такий підхід на думу суду юридично неприйнятним.
Суд наголошує, що відповідач не наділений повноваженнями щодо ревізії чи переоцінки рішень Національної комісії з реабілітації, а його функція у спірних правовідносинах має виключно похідний (виконавчий) характер і полягає у реалізації наслідків, що прямо випливають із встановленого Комісією правового статусу особи.
Фактично відповідач вийшов за межі наданих йому повноважень, що прямо заборонено статтею 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
4. Оцінюючи доводи відповідача щодо відсутності у позивача права на компенсацію у зв'язку з тим, що останній не був засуджений, суд зазначає наступне.
Закон України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років" не ставить право на отримання компенсації у залежність від факту наявності обвинувального вироку суду. Навпаки, закон прямо визнає репресіями, зокрема, дії позасудових органів, що підтверджує намір законодавця забезпечити відновлення прав осіб, незаконно позбавлених волі незалежно від форми такого позбавлення.
Ігнорування відповідачем цієї норми та звуження її змісту виключно до випадків судового засудження свідчить про неправильне застосування норм матеріального права та суперечить як буквальному, так і системному тлумаченню закону.
Додатково суд зазначає, що посилання відповідача на нібито «диференційований підхід» до визначення обсягу прав реабілітованих осіб не спростовує права позивача на компенсацію, оскільки в даному випадку його правовий статус вже визначений уповноваженим органом як реабілітованої особи, а не "потерпілої від репресій", що в свою чергу підтверджується матеріалами справи.
Таким чином, відповідач фактично здійснив підміну правового статусу позивача, що є недопустимим та свідчить про протиправність прийнятого рішення.
5. Окремо суд звертає увагу на доводи відповідача щодо окремих періодів, за які заявлено компенсацію.
Дійсно, з огляду на дату народження позивача, періоди з часу народження позивача - ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також інші проміжки часу, коли позивач об'єктивно не міг перебувати під вартою, не можуть автоматично включатися до строку, за який підлягає виплата компенсації.
Разом з тим, наведені обставини не можуть бути підставою для повної відмови у реалізації права на компенсацію, оскільки вони підлягають оцінці саме при визначенні її розміру, а не при вирішенні питання про наявність права як такого.
Інший підхід фактично призводив би до повного нівелювання гарантій, передбачених законом, що є неприпустимим.
6. Суд також відхиляє посилання відповідача на норми бюджетного законодавства як підставу для відмови у виплаті, оскільки питання фінансування не можуть обмежувати або скасовувати прямо встановлені законом права особи.
Правова позиція відповідача у цій частині фактично зводиться до виправдання невиконання закону, що суперечить принципу верховенства права.
7. З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення відповідача від 21.11.2025 року є протиправним, прийнятим із перевищенням повноважень, на підставі неправильного застосування норм матеріального права та з істотним порушенням прав позивача як реабілітованої особи.
8. Щодо вимоги позивача про визнання протиправними дій відповідача суд зазначає, що позивачем одночасно заявлено вимоги про визнання протиправними дій відповідача та скасування рішення відповідача від 21.11.2025 року.
Надаючи правову оцінку таким вимогам, суд виходить із того, що оскаржуване рішення відповідача є індивідуальним актом, який породжує для позивача правові наслідки та є самостійним предметом судового контролю. При цьому, саме рішення суб'єкта владних повноважень є юридичною формою реалізації його волевиявлення, а відповідні дії щодо його прийняття охоплюються змістом такого рішення.
З огляду на встановлення судом протиправності рішення відповідача від 21.11.2025 року та його скасування, вимога про визнання протиправними дій щодо його прийняття є похідною та не має самостійного значення для ефективного захисту порушеного права, відтак і не підлягає задоволенню.
9. З приводу позовних вимог щодо зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію за період з 1948р. до 28 квітня 1949 р., суд зазначає наступне.
Згідно з наявною інформацією яка міститься у висновку Національної комісії з реабілітації та зазначеними офіційними відомостями, матір позивача ОСОБА_4 у жовтні 1948 року не повернулася з відпустки до місця заслання. Позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто у період, коли його матір фактично перебувала на волі та ухилялася від нагляду відповідних органів. Повторний арешт матері відбувся лише 26 квітня 1949 року.
Таким чином, протягом перших п'яти місяців життя позивач не перебував під вартою чи у місцях ізоляції. Після повторного арешту матері позивач протягом трьох місяців з 28.04.1949 - 28.07.1949 перебував під опікою свого батька, що підтверджується матеріалами справи.
Суд звертає увагу на те, що в даному випадку, ключовою юридично значимою обставиною для виникнення права на компенсацію є наявність фактичного обмеження свободи пересування позивача, що має характер позбавлення волі. Сам по собі факт наявності репресій або загальний контекст репресивних заходів не є достатнім для застосування положень статті 5 Закону без встановлення безпосереднього обмеження свободи.
Відтак, з огляду на те, що в зазначений вище період позивач не перебував у місцях позбавлення волі, не утримувався під вартою, а тому у вказаний період відсутній юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення права на грошову компенсацію.
Системний аналіз наведено вище, в контексті встановлених обставин в справі дає підстави дійти висновку, що позовні вимоги в частині нарахування та виплати грошової компенсації за період з 1948 по 28.07.1949 є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
10. Щодо періоду з 28.07.1949 року по 02.02.1951 рік, суд зазначає, що позивач перебував у місцях застосування репресивних заходів разом із матір'ю, яка була піддана репресіям та фактично перебував у тих самих умовах примусового утримання, що й його мати.
Такі обставини свідчать про наявність реального та безпосереднього обмеження свободи пересування, що за своїм змістом є позбавленням волі у розумінні Закону.
Суд також враховує, що зазначені обставини покладені в основу рішення Національної комісії з реабілітації, яке має обов'язковий характер та не може бути довільно переоцінене відповідачем, або ж судом в межах цієї справи, оскільки таке не є предметом спору, а суд в свою чергу не може підміняти державний орган і проводити переоцінку виданих цим органом рішень.
Отже, у вказаний період позивач зазнав репресій у формі позбавлення волі, що є достатньою правовою підставою для застосування статті 5 Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917- 1991 років".
Враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в зазначеній частині слід задовольнити та зобов'язати відповідача здійснити нарахування та виплату грошової компенсації виключно за період, протягом якого встановлено факт позбавлення волі, а саме з 28.07.1948 року по 2 лютого 1951 року.
11. Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 90 КАС України).
Відповідно до норм статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
12. Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів учасників справи, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази надані позивачем - суд дійшов висновку, що обґрунтування на які посилається позивач, частково дають суду підстави для висновків, які спростовують доводи відповідача, а тому наявні підстави для часткового задоволення позову.
РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ.
1. Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
2. Зважаючи на часткове задоволення позовних вимог, сплачений позивачем судовий збір підлягає стягненню за рахунок бюджетних відповідача у сумі 665,60 грн.
Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд-
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Чернівецької обласної державної адміністрації - задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Чернівецької обласної державної адміністрації від 21.11.2025р.
3. Зобов'язати Чернівецьку обласну державну адміністрацію нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, тримання під вартою у відповідності до статті 5 Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917- 1991 років" за період з 28 липня 1949 р. до 2 лютого 1951р.
4. В іншій частині позовних вимог відмовити.
5. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Чернівецької обласної державної адміністрації судовий збір в сум 665,60 грн.
У відповідності до статей 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України рішення може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його складання.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Повне найменування учасників процесу:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код РНОКПП: НОМЕР_1 );
Відповідач - Чернівецька обласна державна адміністрація (Чернівецька обласна військова адміністрація) (вул. Грушевського Михайла, 1, м. Чернівці, 58002, код ЄДРПОУ: 00022680).
Суддя О.В. Боднарюк