Справа № 466/4201/20 Головуючий у 1 інстанції: Єзерський Р.Б.
Провадження № 22-ц/811/4170/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.
06 квітня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Ванівського О.М.,
суддів Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.
секретаря: Костюк С.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 27 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та усунення перешкод у користуванні допоміжними приміщеннями, -
В червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Львова з позовною заявою до Брюховицької селищної ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування.
У процесі розгляду справи відповідач Брюховицька селищна рада була замінена правонаступником - Львівською міською радою.
24.06.2022 р. відповідач ОСОБА_2 відчужила квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 , яка Ухвалою від 12 грудня 2023 року була залучено до участі у даній справі у якості співвідповідача.
В обґрунтування позову позивач покликалась на те, що в будинку, що по АДРЕСА_2 , в якому проживає позивач ОСОБА_1 складається з двох квартир, де квартира АДРЕСА_3 належить на праві приватної власності позивачу ОСОБА_1 і розташована на першому поверсі будинку, а квартира АДРЕСА_4 , яка належала відповідачці ОСОБА_2 , а на цей час належить відповідачці ОСОБА_3 розташована в мезоніні даного будинку.
Квартира АДРЕСА_3 була приватизована позивачем ОСОБА_1 та членами його сім'ї у 1993 р. Відповідно до свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 виданого Брюховицькою селищною радою 23.12.1993 р., площа такої квартири складає 62,3 кв. м. і складається з трьох житлових кімнат площею 12,5, 12,00 та 16,00 кв. м., кухні 15,20 кв. м. та веранди 6,6 кв. м. Окрім того, в свідоцтві про право власності на житло також зазначено, що йому також належить комора в підвалі площею 2,0 кв. м., яка в технічному паспорті не відображена та не включена в загальну площу квартири.
Квартира відповідачки ОСОБА_3 має загальну площу 44,9 кв. м. та складається з кухні - 9,5 кв. м., кладової - 0,5 кв. м., трьох житлових кімнат площею 12,9, 10,9 та 11,1 кв. м. Окрім того, за квартирою АДРЕСА_1 закріплено комору в підвалі площею 5,8 кв. м.
З метою отримання копії рішення Брюховицької селищної ради №30 від 18.02.1994 р. в серпні 2019 р. позивач ОСОБА_1 з відповідною заявою звернувся в архівний відділ Львівської міської ради, котрий 09.09.2019 р. надав йому відповідь №110003-967 до якої в додатках було долучено копію рішення виконкому Брюховицької селищної ради №30 від 18.02.1994 р. «Про розмежування квартири по АДРЕСА_5 за фактичним користуванням та володінням».
За цим рішенням Брюховицької селищної ради було проведено реальний розподіл в будинку АДРЕСА_6 , що приватизована на ім'я ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 загальною площею 62,3 кв. м. з включенням в неї наступних приміщень згідно поверхового плану: 1-1 кухня, 1-2 кімната, 1-3 кімната, 1-4 кімната, 1-5 веранда, та підвал під верандою, і на квартиру АДРЕСА_4 з включенням в неї наступних приміщень 2- 1 кухня, 2-2 кладова, 2-3 кімната, 2-4 кімната, 2-5 кімната, 2-6 сходова клітка, 2-7 підвал. Пуктом 2 цього рішення вирішено зареєструвати як майно комунальної власності у виконкомі Брюховицької селищної ради квартиру АДРЕСА_4 загальною площею 45,5 кв.м. з включенням в нею приміщень згідно з п. 1 цього рішення.
Позивач вважає, що включення єдиного підвалу, що знаходиться в будинку, де проживають сторони, та сходової клітки в площу квартири АДРЕСА_4 порушує його законні права та інтереси, а тому рішення виконкому Брюховицької сільської ради №30 від 18.02.1994 в цій частині вважає незаконним та просив скасувати.
Оскаржуваним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 27 жовтня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 до Львівської міської ради, ЄДРПОУ: 04055896, місцезнаходження: м. Львів, пл. Ринок, 1, ОСОБА_2 , проживаючої за адресою: АДРЕСА_7 , ОСОБА_3 , проживаючої за адресою: АДРЕСА_7 про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та усунення перешкод у користуванні допоміжними приміщеннями - відмовлено.
Рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_1 просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Апелянт зазначає, що наявність підвалу, можливість доступу до цього підвалу, а також до сходової клітки була підтверджена рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 02.06.2021р. та залишена в силі відповідними постановами апеляційної та касаційної інстанцій. Вказані обставини мають преюдиційне значення. Фактично в оскаржуваному рішенні суду ставиться під сумнів право позивача користуватись приміщення коридору (сходової клітки) площею 6,7 кв.м. Причому суд навмисно називає це приміщення сходовою кліткою, однак це насправді коридор, з додатковим виходом на вулицю та входом у підвал, а не лише сходова клітка, що веде до квартири Відповідачки ОСОБА_3 . Також суд вказав, що у поверховому плані не передбачено входу у підвал, а начебто такій вхід позначено на техпаспорті збоку. Це твердження не відповідає дійсності. На техпаспорті вказано наявність бокового вікна (воно і позначено як вікно т.1 а.с.9), те що на техпаспорті не позначено входу у підвальне приміщення не значить, що його нема.
Також стверджує, що оскаржуване рішення виконкому Брюховицької селищної ради №30 було винесено 18.02.1994р. Покликається на те, що про існування такого рішення вперше дізнався при складанні Акту працівниками виконкому Брюховецької селищної ради 02.05.2019р. Після складання Акту, звернувся із відповідною заявою для отримання оскаржуваного рішення виконкому. Отримавши його у 2019 році одразу звернуся до суду.
30.03.2026р. від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Буловчака В.І. до Львівського апеляційного суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки останній перебуватиме у робочому відрядженні з 30.03.2026р. до 02.04.2026р., однак жодних підтверджуючих документів не надано.
В судове засідання , сторони не з'явився, будучи повідомленими належним чином у відповідності до ст. 128 ЦПК України.
Отже, з урахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Сторони мали реальну можливість реалізувати свої процесуальні права з доведенням своєї позиції по справі, у тому числі через можливість брати участь в судовому засідання в режимі відеоконференції або через представника.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі "ЮніонАліментаріаСандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися в судове засідання.
Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що таку слід задовольнити з наступних підстав.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
В силу положень ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та усунення перешкод у користуванні допоміжними приміщеннями, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки позивач про оскаржуване рішення Брюховицької селищної ради міг довідатись ще у 1994 року, оскільки він проживав у будинку та не звертався до суду із заявою про поновлення пропущених процесуальних строків, зокрема про поновлення строку позовної давності.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судом встановлено, щоу червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Брюховицької селищної ради (правонаступником якої є Львівська міська рада), ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та усунення перешкод у користуванні допоміжними приміщеннями.
З урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив:
-визнати незаконними та скасувати пункти 1 і 2 рішення № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартир АДРЕСА_3 і АДРЕСА_8 за фактичним користуванням і володінням»;
-усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні допоміжними приміщеннями будинку АДРЕСА_5 , а саме: приміщенням коридору (сходової клітки) площею 6,7 кв. м, позначеному на поверховому плані цифрою 1 та приміщенням підвалу, площею 12 кв. м, позначеному на поверховому плані цифрою-1;
-зобов'язати ОСОБА_2 демонтувати ванну та умивальник з приміщення кухні, позначеної на поверховому плані цифрами 2-1, туалет, облаштований на території коридору, площею 6.7 кв. м, позначеному на поверховому плані цифрою 1, привівши приміщення коридору до попереднього стану, а також демонтувати самовільно прокладену каналізаційну систему з квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року, яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного суду від 16 червня 2022 року, позов ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та усунення перешкод у користуванні допоміжними приміщеннями задоволено.
Визнано незаконними та скасовано пункти 1 і 2 рішення № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартири АДРЕСА_3 і АДРЕСА_8 » за фактичним користуванням і володінням.
Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні допоміжними приміщеннями будинку АДРЕСА_5 , а саме: приміщення коридору (сходової клітки) площею 6,7 кв. м, позначеному на поверховому плані цифрою - 1, та приміщеннями підвалу, площею 12 кв. м, позначеному на поверховому плані цифрою - 1.
Зобов'язано ОСОБА_2 демонтувати ванну та умивальник з приміщення кухні, позначеного на поверховому плані цифрами 2-1, туалет, облаштований на території коридору площею 6,7 кв. м, позначеному на поверхневому плані цифрою - 1, привівши приміщення коридору до попереднього стану, а також самовільно прокладену каналізаційну систему з квартири АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 840,80 грн.
Постановою Верховного суду від 04 жовтня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 16 червня 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування пунктів рішення виконкому селищної ради скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Разом з тим, суд першої інстанції, в порушення вимог норм процесуального права, незважаючи на висновки Верховного суду, розглянув справу при новому розгляді не в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування пунктів рішення виконкому селищної ради, а повністю відмовив у задоволенні позову у зв'язку із пропуском строку позовної давності.
Судом встановлено, що будинок АДРЕСА_5 складається з двох квартир.
Квартира АДРЕСА_3 , яка розташована на першому поверсі будинку, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 . Квартира АДРЕСА_4 , яка розташована в мезоніні цього будинку, належить ОСОБА_2 .
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Брюховицькою селищною Радою народних депутатів 23 грудня 1993 року, квартира АДРЕСА_3 площею 62,3 кв. м та комора в підвалі площею 2 кв. м у АДРЕСА_3 належить ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 . Належна ОСОБА_1 на праві приватної власності квартира приватизована згідно з розпорядженням Брюховицької селищної ради № 85 від 23 грудня 1993 року.
Згідно з технічним паспортом на цю квартиру, виданим Львівським БТІ 29 грудня 1993 року, квартира АДРЕСА_3 складається з трьох житлових кімнат площею 12,50 кв. м; 12 кв. м та 16 кв. м; кухні площею 15,20 кв. м та веранди площею 6,60 кв. м, матеріал зовнішніх стін - цегла, матеріал перекриття - дерево. В технічному паспорті комора в підвалі площею 2 кв. м не відображена та не включена до загальної площі квартири.
Згідно із довідкою № 699 від 09 липня 2018 року, виданою виконкомом Брюховицької селищної Ради народних депутатів, у відповідності до ухвали 12 сесії Брюховицької селищної Ради народних депутатів від 11 грудня 1992 року «Про зміну назв вулиць у смт. Брюховичі» та рішення виконкому № 51 від 13 лютого 1997 року «Про впорядкування нумерації будинків та вулиць будинку АДРЕСА_3 присвоєно АДРЕСА_5 ».
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна) від 18 вересня 2013 року, ОСОБА_7 належить на праві власності 1/2 частка квартири АДРЕСА_1 загальною площею 44,9 кв. м, житловою площею - 34,9 кв. м, яка складається з трьох кімнат та кухні, комора в підвалі площею 5,8 кв. м.
Актом комісії Брюховицької селищної ради від 02 травня 2019 року встановлено, що підвал, який розміщений під сходами на другий поверх будинку до квартири АДРЕСА_4 , використовується ОСОБА_2 . Комісія виявила, що над підвалом влаштовується санвузол (виведена каналізаційна труба діаметром 100 мм до каналізаційного колодязя). На влаштування сантехнічних вигод та вигрібної ями ОСОБА_2 . Брюховицька селищна рада дозволу не надавала (пункт 1. 3. акту).
В цьому акті зазначено, що ОСОБА_2 заперечує право ОСОБА_1 на спірне підвальне приміщення, мотивуючи це рішенням Виконкому Брюховицької селищної ради № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартир АДРЕСА_3 та АДРЕСА_8 за фактичним користуванням та володінням».
Згідно з відповіддю начальника архівного відділу Львівської міської ради від 09 вересня 2019 року № 110003-967, до якої долучена копія рішення Виконкому Брюховицької селищної ради № 30, проведено реальний розподіл в будинку АДРЕСА_3 на квартиру АДРЕСА_3 , яка приватизована ОСОБА_8 (батьком позивача), загальною площею 62,3 кв. м з включенням до неї наступних приміщень згідно поверхового плану: 1-1 кухня, 1-2 кімната, 1-3 кімната, 1-4 кімната, 1-5 веранда, та підвал під верандою, і на квартиру АДРЕСА_4 з включенням в неї наступних приміщень: 2- 1 кухня, 2-2 кладова, 2-3 кімната, 2-4 кімната, 2-5 кімната, 2-6 сходова клітка, 2-7 підвал.
Пунктом 2 цього рішення вирішено зареєструвати як майно комунальної власності у Виконкомі Брюховицької селищної ради квартиру АДРЕСА_4 загальною площею 45,5 кв. м з включенням до неї приміщень згідно з пунктом 1 цього рішення.
Комісією Брюховицької селищної ради з виходом на місце проведено обстеження веранди у квартирі ОСОБА_9 . При обстеженні виявлено наявність приямку висотою 60 см. Під дерев'яною верандою площею 6,6 кв. м без фундаменту, низ приямку засипано ґрунтом. Підвалу під верандою не виявлено. Встановлено, що єдиним підвалом в будинку, де проживають сторони, є приміщення, передане згідно оспорюваного рішення ОСОБА_2 .
ОСОБА_2 заблокувала двері між кімнатою квартири позивача, позначеною на поверховому плані цифрами 1-2, та спірною сходовою кліткою, не допускає позивача до спірного підвалу, чим чинить йому, як співвласнику допоміжних приміщень будинку, перешкоди у користуванні ними.
Позивач позбавлений доступу до коридору, в якому знаходиться сходова клітка, та вихід з будинку, а також доступу до єдиного в будинку підвалу загальною площею 12 кв. м, позначеного на поверховому плані цифрою 1.
Відповідач без жодного дозволу та погодження влаштувала ванну, умивальник на площі кухні, позначеної на поверховому плані цифрами 2-1, та на площі коридору облаштувала туалет.
Згідно з актом загального огляду житлового будинку АДРЕСА_9 від 06 травня 1982 року будинок збудовано у 1927 році, він має дерев'яне міжповерхове перекриття. Стіни та перегородки в будинку виконані з дерева, і тому влаштування сантехнічних приладів в такому випадку повинно відбуватись з дотриманням санітарно-технічних та будівельних норм та правил. Неправильне облаштування та подальша експлуатація таких приладів загрожує знищенням дерев'яного перекриття будинку. Незаконним є також прокладення трубопроводів до квартири АДРЕСА_4 , яка розташована в мезоніні будинку, оскільки такі комунікації прокладені самовільно та кріпляться безпосередньо до міжквартирних стін і перегородок, які огороджують житлові кімнати.
Як вбачається із Постанови ВС від 04.10.2023р., позовні вимоги щодо усунення ОСОБА_1 перешкод в користуванні допоміжними приміщеннями будинку АДРЕСА_5 , а саме: приміщення коридору (сходової клітки) площею 6,7 кв.м, позначеному на поверховому плані цифрою - 1 та приміщеннями підвалу, площею 12 кв.м., позначеному на поверховому плані цифрою -1 та зобов'язання ОСОБА_2 демонтувати ванну та умивальник з приміщення кухні, позначеної на поверховому плані цифрами 2-1, туалет, облаштований на території коридору площею 6,7 кв.м., позначеному на поверхневому плані цифрою-1, привівши приміщення коридору до попереднього стану, а також самовільно прокладену каналізаційну систему з квартири АДРЕСА_1 - залишено без змін.
Частиною 4 статті 82 ЦПК України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відтак, наявність підвалу, можливість доступу до цього підвалу, а також до сходової клітки була підтверджена рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 02.06.2021р. та залишена в силі відповідними постановами апеляційної та касаційної інстанцій. Вказані обставини мають преюдиційне значення.
Також, як вбачається із матеріалів справи, відповідач ОСОБА_2 у заяві про відкликання касаційної скарги в частині самостійних вимог, зазначає про добровільне виконання рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 02.06.2021р. у справі №466/4201/20 щодо двох самостійних вимог: усунення перешкоди у користуванні приміщеннями та демонтажу сантехнічного обладнання.(Т.2 а.с.90 зв.)
Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо позовної давності в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування пунктів рішення виконкому селищної ради, колегія суддів виходить з наступного.
Встановлено, що Рішенням виконкому Брюховицької селищної ради №30 від 18.02.1994 р. «Про розмежування квартири АДРЕСА_3 та АДРЕСА_8 за фактичним користуванням та володінням» було проведено реальний розподіл в будинку АДРЕСА_3 на квартиру АДРЕСА_3 що приватизована на ім'я ОСОБА_10 (батько позивача) загальною площею 62,3 кв. м. з включенням в неї наступних приміщень згідно поверхового плану: 1-1 кухня, 1-2 кімната, 1-3 кімната, 1-4 кімната, 1-5 веранда, та підвал під верандою, і на квартиру АДРЕСА_4 з включенням в неї наступних приміщень 2- 1 кухня, 2-2 кладова, 2-3 кімната, 2-4 кімната, 2-5 кімната, 2-6 сходова клітка, 2-7 підвал. Пуктом 2 даного рішення вирішено зареєструвати як майно комунальної власності у виконкомі Брюховицької селищної ради квартиру АДРЕСА_4 загальною площею 45,5 кв.м. з включенням в нею приміщень згідно з п. 1 цього рішення.
Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, установлений законодавством, що діяло раніше, не закінчився до набрання чинності зазначеним Кодексом.
Згідно зі статтею 71 ЦК УРСР 1963 року, який діяв на час винесення оскарженого рішення, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Відповідно до статті 75 ЦК УРСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.
Згідно з вимогами статті 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.
Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (стаття 80 ЦК Української РСР).
У цивільному законодавстві закріплено об'єктивні межі застосування позовної давності. Об'єктивні межі застосування позовної давності встановлюються:
(а) прямо (стаття 83 ЦК УРСР). Серед переліку вимог, на які позовна давність не поширюється (стаття 83 ЦК УРСР), відсутня вимога про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування;
(б) опосередковано (із врахуванням сутності заявленої вимоги). Зокрема, у пункті 96 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зроблено висновок про незастосування позовної давності до негаторного позову.
Вимога про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування є «вимогою» у розумінні ЦК УРСР. З урахуванням того, що оспорювання рішення відбувається за волею відповідної особи, законодавець не передбачив конструкцію нікчемності рішення, то на таку вимогу має поширюватися позовна давність. Тобто сутність вимоги про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування не виключає застосування до неї позовної давності. По своїй суті вимога про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування не може бути кваліфікована як негаторний позов.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 6610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).
Судом встановлено, що при зверненні до суду у червні 2020 року ОСОБА_1 просив визнати незаконними та скасувати пункти 1 і 2 рішення № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартир АДРЕСА_3 і АДРЕСА_8 за фактичним користуванням і володінням».
Представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_11 просив застосувати позовну давність (т. 1 арк. спр. 97-103).
У виступі у судових дебатах ОСОБА_1 просив поновити позовну давність, оскільки про існування оскарженого рішення він довідався лише у 2019 році (т. 2 арк. спр.194).
Задовольняючи клопотання відповідача про застосування строків позовної давності, суд не звернув увагу на наступні обставини.
Звертаючись із позовом в червні 2020р., позивач зазначив, що дізнався про таке при складанні Акту працівниками виконкому Брюховецької селищної ради 02.05.2019р.(Т.1 а.с.2).
Як вбачається із Акту комісії Брюховицької селищної ради від 02.05.2019р. (Т.1 а.с.17) в п.1.4. свої дії ОСОБА_2 мотивує Рішенням виконкому Брюховицької селищної ради №30 від 18.02.1994р. «Про розмежування квартири по АДРЕСА_5 за фактичним користуванням та володінням».
Після складання вказаного вище Акту, позивач ОСОБА_1 звернувся із відповідною заявою для отримання оскаржуваного рішення виконкому в Архівний відділ ЛМР та отримав таке 09.09.2019р..
Отримавши, Рішенням виконкому Брюховицької селищної ради №30 від 18.02.1994р. «Про розмежування квартири по АДРЕСА_5 за фактичним користуванням та володінням», позивач в червні 2020р. звернувся в суд із позовом.
Зважаючи на те, що дізнатись про існування оскаржуваного рішення селищної рад позивач раніше не міг, адже в середині 90х років не існувало загальнодоступної бази доступу до документів або інформації про право власності, враховуючи, що про таке позивач дізнався під час складання Акту комісією Брюховицької селищної ради від 02.05.2019р., якою було виявлено наявність оскаржуваного документу, а докази протилежного в матеріалах справи відсутні, відтак у відповідності до ст..80 ЦК УРСР, порушене право підлягає захистові.
З урахуванням вищевикладеного, оцінивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності та підставність позовних вимог в частині визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування.
Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України головним обов'язком держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини; забезпечення прав і свобод, крім усього іншого, потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004).
У своїй прецедентній практиці Європейський суд з прав людини застосовує певні критерії до аналізу якості закону, зазначаючи, що закон повинен бути досить доступним, він повинен служити для громадянина відповідним орієнтиром, достатнім у контексті, в якому застосовуються певні правові норми у відповідній справі (рішення у справі "Санді Таймс" проти Сполученого Королівства" від 26 квітня 1979 року).
Згідно до позиції Європейського суду у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), заява № 36760/06, право на справедливий суд за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб.
Правосуддя у демократичній державі покликане не лише формально застосовувати норми закону, а й забезпечувати справедливий результат, який відповідає принципам верховенства права.
За наведених обставин, колегія суддів вважає, що в силу вимог ст. 376 ЦПК України рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог з наведених апеляційним судом підстав.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
Згідно зі частиною першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_1 при поданні позовної заяви сплатив судовий збір в розмірі 840 грн. 80 коп., а також 1260 грн. за подання апеляційної скарги.
Оскільки апеляційним судом задоволено апеляційну скаргу та ухвалено по справі нове рішення, то з відповідачів в користь позивача підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви та за подання апеляційної скарги в рівних частках.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382 ЦПК України, Львівський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 27 жовтня 2025 року - скасувати та ухвалити нове рішення.
Позовну вимогу ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування пунктів рішення виконкому селищної ради задовольнити.
Визнати незаконними та скасувати пункти 1 і 2 рішення №30 від 18.02.1994 року «Про розмежування квартири АДРЕСА_3 і АДРЕСА_8 » за фактичним користуванням і володінням.
Стягнути з Львівської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в користь ОСОБА_1 в рівних частках судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 840 грн. 80 коп. та 1260 грн. за подання апеляційної скарги.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повний текст постанови складено 06 квітня 2026 року.
Головуючий: Ванівський О.М.
Судді Цяцяк Р.П.
Шеремета Н.О.