Справа № 448/1878/24 Головуючий у 1 інстанції: Кічак Ю.В.
Провадження № 22-ц/811/4272/25 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.
06 квітня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Костюк С.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мостиського районного суду Львівської області від 18 листопада 2025 року,-
в жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Мостиської міської ради Львівської області, про визначення місця проживання та утримання дітей.
В обгрунтування позовної заяви покликається на те, що перебував у шлюбі з відповідачкою з 08.10.2008 року, який було розірвано рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 12.09.2024 року. У шлюбі народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після розірвання шлюбу діти фактично проживають разом із позивачем, відповідачка проживає окремо. Сторони не досягли згоди щодо визначення місця проживання дітей. Стверджує, що самостійно забезпечує дітей, займається їх вихованням, розвитком і здоров'ям, підтримує зв'язок із навчальними закладами, відвідує батьківські збори та загалом належно виконує батьківські обов'язки. ОСОБА_2 приділяє дітям недостатньо уваги, а між сторонами виникають конфлікти, що ускладнює домовленості щодо виховання дітей. Вважає, що проживання дітей разом із ним відповідає їхнім інтересам, оскільки він створив належні побутові умови (власний будинок із усіма зручностями, достатній простір для проживання та розвитку дітей), має стабільний дохід, позитивно характеризується за місцем проживання та піклується про здоров'я дітей, які хочуть проживати разом з батьком. ОСОБА_1 не заперечує щодо спілкування матері з дітьми, буде сприяти їхнім зустрічам та спілкуванню, однак вважає за необхідне, щоб такі зустрічі відбувалися під його контролем з огляду на інтереси та стан дітей. З наведених підстав просить визначити місце проживання дітей: доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 для подальшого самостійного виховання та утримання разом з ним (позивачем) - батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою його зареєстрованого місця проживання ( АДРЕСА_1 ).
Рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 18 листопада 2025 року частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Мостиської міської ради Львівської області, про визначення місця проживання дітей.
Визначено місце проживання малолітньої дитини - дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який проживає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесений ним судовий збір у розмірі 605, 60 грн.
В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Рішення суду в частині позовних вимог, в задоволенні яких судом відмовлено, оскаржує ОСОБА_1 ,в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду в цій частині є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Апелянт стверджує, що після припинення фактичних шлюбних відносин з відповідачкою діти проживають разом із ним та перебувають на його утриманні. Відповідачка проживає окремо та не цікавиться дітьми, не приділяє їм належної уваги. Діти в суді першої інстанції підтвердили, що рідко спілкуються з матір'ю, востаннє вона телефонувала їм три місяці тому, приїжджала один раз до школи, а батько займається їхнім вихованням. Вказує, що він самостійно виховує та утримує дітей. З наведених підстав просить змінити рішення суду першої інстанції, виклавши резолютивну частину наступним чином: визначити місце проживання дітей: доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 для подальшого самостійного виховання та утримання разом з ОСОБА_1 за адресою його зареєстрованого місця проживання.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. (ч.1 ст. 89 ЦПК України).
Оскільки рішення суду оскаржується лише в частині відмови суду у задоволенні інших позовних вимог, то законність та обґрунтованість рішення суду в частині задоволених позовних вимог судом апеляційної інстанції не перевіряється.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині визначення місце проживання сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з позивачем, суд першої інстанції виходив з того, що на момент звернення до суду із цим позовом сину сторін виповнилось чотирнадцять років, тому неповнолітній син ОСОБА_4 , з урахуванням його віку, самостійно визначив своє місце проживання разом із батьком, а сімейним законодавством не передбачено порядок вирішення спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо подальшого самостійного виховання та утримання ним дітей, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд першої інстанції покликався на те, що позивачем не доведено наявності підстав для подальшого самостійного одноособового виховання та утримання ним дітей; ОСОБА_2 , незважаючи на обмежену участь у вихованні дітей, юридично залишається їх матір'ю з усіма правами та обов'язками, передбаченими Сімейним кодексом України, а відсутність активної участі матері у вихованні дітей не є тотожною повній відсутності такої участі та не є самостійною підставою для встановлення факту самостійного виховання без наявності об'єктивних обставин, які унеможливлюють виконання матір'ю своїх обов'язків, яка на утримання дітей сплачує аліменти.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Декларація прав дитини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року як принципове положення визначила, що дитина повинна зростати в умовах турботи.
Статтею 3 Конвенції ООН «Про права дитини» від 20.11.1989 року із змінами, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року №789-ХІІ. передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до ст. 18 Конвенції про права дитини батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до статей 11, 15 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї разом з батьком або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкування з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Конвенція про права дитини, виходячи із рівності прав матері та батька, у пункті першому статті 9 проголосила правило, за яким дитина не повинна розлучатися з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини.
Згідно зі ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Згідно зі ст. 151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
Права батьків щодо виховання дитини розцінюється як засіб виконання ними своїх обов'язків щодо неї.
Відповідно до положень статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Стаття 160 СК України передбачає, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Частина 1 статті 161 СК України передбачає, що якщо мати та батько не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Таким чином, за відсутності згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, місце її проживання у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом, проте при визначенні місця проживання дитини, яка досягла 14 років, слід керуватися частиною третьою статті 160 СК України та положеннями статті 29 ЦК України.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 537/5119/15-ц.
Відповідно до частини третьої статті 160 СК України якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Вказана норма узгоджується з положеннями статті 29 ЦК України, зокрема, її частиною другою, відповідно до якої фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання.
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HANT v. UKRAINЕ, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).
Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2020 року у справі № 574/886/18, від 26 лютого 2020 року у справі № 206/532/18, від 18 березня 2020 року у справі № 336/1205/19, від 23 вересня 2020 року у справі № 359/3580/18, від 12 лютого 2019 року у справі № 461/3144/17 та від 16 листопада 2022 року у справі №201/13423/19.
Як вбачається з оскаржуваного рішення суду, цим рішенням визначено місце проживання малолітньої дитини - дочки сторін, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком, ОСОБА_1 , що стосується визначення місця проживання сина сторін, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком, суд відмовив у задоволенні цієї позовної вимоги, оскільки син сторін досягнув чотирнадцятирічного віку, а відтак, з врахуванням положень частини 3 статті 160 СК України вправі самостійно визначати місце проживання.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції врахував наступне.
Судом встановлено, що з 08 жовтня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 12.09.2024 року розірвано.
Судом також встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1 , виданим відділом реєстрації актів цивільного стану Мостиського районного управління юстиції у Львівській області 22 грудня 2009 року, та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_2 , виданим Крисовицькою сільською радою Мостиського району Львівської області 23 січня 2012 року.
Згідно з актом обстеження умов проживання в будинку АДРЕСА_1 - будинок житловою площею 97,7 кв.м. є індивідуальним житловим будинком, його власником є ОСОБА_1 , стан будинку задовільний, під'єднаний до водопровідної та каналізаційної мережі. ОСОБА_1 проживає за вказаною адресою разом зі своїми дітьми: ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Відповідно до характеристики Мостиської міської ради Львівської області, ОСОБА_1 за час перебування на території Мостиської міської ради зарекомендував себе з позитивної сторони, скарг на нього до виконавчого комітету Мостиської міської ради не поступало, наявні в матеріалах справи довідки підтверджують, що ОСОБА_1 не перебуває на диспансерному обліку в лікаря-нарколога та має задовільний стан здоров'я, позивач працевлаштовай та має стабільний дохід.
З висновку органу опіки та піклування Мостиської міської ради щодо визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 від 20 грудня 2024 року, затвердженого рішенням виконавчогокомітету Мостиської міської ради Львівської області №11 від 20.12.2024 року вбачається, що службою у справах дітей Мостиської міської ради 13 грудня 2024 року здійснено комісійний виїзд та проведено обстеження житлових умов ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 ; встановлено, що будинок новозбудований, двоповерховий, загальна площа 197,7 кв.м, житлова площа - 97,7 кв.м, що складається із чотирьох кімнат, кухні, коридору, двох ванних кімнат; у помешканні створенні належні умови для проживання та повноцінного виховання дитини. Органом опіки встановлено, що син позивача ОСОБА_4 самостійно визначив місце проживання з батьком, де і проживає. Діти підтвердили, що у них з батьком склалися дружні стосунки. Відповідачка проживає окремо за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з висновком органу опіки та піклування Мостиської міської ради Львівської області щодо визначення місця проживання дитини, доцільно визначити місце проживання дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 разом з батьком.
Судом першої інстанції в присутності представника органу опіки та піклування з'ясовано думку малолітньої ОСОБА_3 та неповнолітнього ОСОБА_4 , які висловили своє бажання проживати з батьком.
Судом вірно враховано, що ОСОБА_4 , який досягнув чотирнадцятирічного віку, самостійно обрав місце проживання разом із батьком, тобто скористався наданим йому законом правом на самостійне визначення місця проживання, передбаченим частиною третьою статті 160 СК України.
Встановивши вищезазначені обставини справи, а також те, що на момент подання ОСОБА_1 позовної заяви про визначення місця проживання дітей з ним, сину сторін ОСОБА_4 виповнилося 14 років, суд першої інстанції, беручи до уваги положення частини другої статті 29 ЦК України та частини третьої статті 160 СК України дійшов до обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для визначення судом місця проживання ОСОБА_4 та підставно відмовив у задоволенні цієї позовної вимоги ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги не спростовують таких висновків суду першої інстанції.
Апелянт не погоджується з відмовою суду першої інстанції у задоволенні позовних вимог про визначення місце проживання разом з ним дітей, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , для подальшого їх самостійного виховання та утримання, покликаючись на те, що саме він забезпечує дітей матеріально та створює належні умови для їх проживання та розвитку.
Судовим наказом, виданим Мостиським районним судом Львівської області 06 листопада 2024 року вирішено стягувати з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на дітей: дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у розмірі 1/3 частки з усіх видів заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 15.07.2024 і до досягнення дітьми повноліття.
У старшого державного виконавця Мостиського ВДВС у Яворівському районі Львівської області ЗМУМЮ на примусовому виконанні перебуває вищазазначений судовий наказ №448/1695/24, виданий 6 листопада 2024 року.
Відповідно до розрахунку заборгованості по аліментах станом на 29.04.2025 року у ОСОБА_2 відсутня заборгованість зі сплати аліментів відповідно до виконавчого документа.
Наведене підтверджує те, що ОСОБА_2 бере участь в матеріальному утриманні дітей, заборгованості по сплаті аліментів немає, а належних та допустимих доказів на підтвердження тієї обставини, що матір дітей умисно ухиляється від участі у їх вихованні чи утриманні матеріали справи не містять, і позивач таких доказів, всупереч вимогам статті 81 ЦПК України, суду не надав.
Матеріалами справи також підтверджується, що матір дітей, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 зверталася до органу опіки та піклування Мостиської міської ради з приводу чинення батьком дітей, ОСОБА_1 перешкод у спілкуванні матері з дітьми, що підтверджує бажання матері спілкуватися з дітьми, брати участь у їх житті, займатися їх вихованням.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, який дійшов до вірного висновку, що сам факт матеріального забезпечення дітей батьком, не є достатньою підставою для задоволення вимог про визначення місця проживання дітей з батьком для подальшого самостійного їх виховання та утримання.
Задоволення судом першої інстанції такої позовної вимоги ОСОБА_1 мало б наслідком позбавлення матері дітей приймати участь у вихованні та утриманні дітей, що є її правом та обов'язком, може мати негативні наслідки для матері дітей, що є недопустимим,
Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, в силу яких обсяг прав матері обмежується чи припиняється.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими, є зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Доводи апеляційної скарги щодо відсутності участі матері у вихованні дітей не підтверджуються матеріалами справи, що свідчить про відсутність підстав для задоволення в повному обсязі позовної вимоги ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей разом з батьком для подальшого самостійного виховання та утримання дітей, в частині саме подальшого самостійного виховання та утримання дітей.
Колегія суддів враховує і те, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком/матір'ю (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через існування (настання) обставин, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.
Встановлення факту самостійного виховання дитини можливе у випадках, зокрема, коли особа самостійно здійснює обов'язки по вихованню та утриманню дитини, в той час коли інший з батьків позбавлений фактичної змоги виконувати свої обов'язки; батько або матір не беруть участі у вихованні та утриманні дитини або зникли, проте не визнані судом безвісно відсутніми або такими, що позбавлені батьківських прав; якщо один з батьків перебуває на окупованій території, в полоні і не може фактично виховувати та утримувати дитину тощо.
Згідно із ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено звільнення військовослужбовців з військової служби через сімейні обставини, серед іншого, у разі самостійного виховання військовослужбовцем дитини (дітей) віком до 18 років.
Відповідно до ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої ст.135 СК України.
З огляду на вищевикладене, рішення суду, яке підтверджує самостійне виховання одним з батьків дитини до 18 років, є підставою для відстрочки або звільнення з військової служби.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суд першої інстанції, які достатньо мотивовані.
Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatismutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Мостиського районного суду Львівської області від 18 листопада 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення постанови.
Постанова складена 06.04.2026 року
Головуючий: Н.О. Шеремета
Судді: О.М. Ванівський
Р.П. Цяцяк