Справа № 554/14538/22 Номер провадження 22-ц/814/92/26Головуючий у 1-й інстанції Тімошенко Н. В. Доповідач ап. інст. Триголов В. М.
23 березня 2026 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючий суддя: Триголов В.М.
Судді: Дорош А.І., Лобов О.А.
Секретар : Горбун К.О.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , адвоката Васильєвої Любові Миколаївни на рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 17 грудня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,-
У листопаді 2022 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою про поділ майна подружжя.
Просила визнати за нею, ОСОБА_1 право власності на:
1/2 частку житлового будинку літ. А-1 жилою площею 31.10 кв.м., надвірні будівлі та побутові споруди сараї Б,б,а1, погреби 61, а2, вбиральня Г, огорожа №1, водогін дворовий АДРЕСА_1 та виділити її реально, відповідно до варіантів висновку судової будівельно - технічної експертизи.
1/2 частку земельної ділянки загальною площею 867 кв.м цільове призначення якої для будівництва і обслуговування житлового будинку за адресою АДРЕСА_2 та виділити її, відповідно до варіантів висновку судової земельно-технічної експертизи.
1/2 частку незавершеного будівництвом споруди, що розташована в АДРЕСА_2 та виділити її реально, відповідно до варіантів висновку судової будівельно - технічної експертизи.
Іншу половину спільного сумісно майна подружжя залишити відповідачеві.
В обгрунтування позовних вимог зазначала, що з 15 жовтня 1997 року по 14 вересня 2017 року перебувала в шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 .
В період шлюбу, за спільні кошти придбали житловий будинок жилою площею 31.10 кв.м з надвірними будівлями та побутовими спорудами та земельну ділянку розміром 867 кв.м, що знаходиться в АДРЕСА_2 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 20.08.2002, який посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Гризуновою О.В., зареєстровано в реєстрі №4137.
На земельній ділянці, цільове призначення якої для будівництва і обслуговування жилого будинку, розташований жилий будинок з шлакобетону обкладений цеглою літ. А-1 жилою площею 31.10 кв.м., надвірні будівлі та побутові споруди сараї Б,б,а1, погреби 61, а2, вбиральня Г, огорожа №1, водогін дворовий №2.
Договір купівлі-продажу оформлений на ім'я відповідача
ОСОБА_2 , однак він не зареєстрував його в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
В період спільного проживання за спільні кошти ними, на земельній ділянці по АДРЕСА_3 , яка належить на праві приватної власності збудована капітальна споруда, незавершена будівництвом та не здана в експлуатацію.
У червня 2021 року відповідач влаштував бійку, що відчула реальність його намірів щодо позбавлення її життя та вимушена була тікати з власного будинку, так як залишатись в подальшому проживати в будинку було небезпечно.
Однак залишилась бути зареєстрованою у нашому будинку.
Протягом року намагалась вирішити з відповідачем питання щодо розподілу майна, іншого житла ніж спірний будинок не має.
Однак усі наміри були безрезультатними, відповідач не підпускає до будинку, не визнає її право на будинок.
Вказані обставини змусили ОСОБА_1 звернутись до суду із позовом про розподіл майна подружжя.
Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб який розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили ('статті 109.110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 17 грудня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя - задоволено частково.
Визнано в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_1 право власності на частину житлового будинку літ. А-1 жилою площею 31.10 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 , з надвірними будівлями та побутовими спорудами: сараї Б, б, а1; погреби б1, а2; вбиральня Г; огорожа N 1; водогін дворовий N2.
Визнано в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_1 право власності на частку земельної ділянки загальною площею 867 кв.м., цільове призначення якої для будівництва і обслуговування житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_2 .
Додатковим рішенням Шевченківського районного суду міста Полтави від 22 жовтня 2025 року визнано в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_2 право власності на частину житлового будинку літ. А-1 жилою площею 31.10 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 , з надвірними будівлями та побутовими спорудами: сараї Б, б, а1; погреби б1, а2; вбиральня Г; огорожа N 1; водогін дворовий N2.
Визнано в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_2 право власності на частку земельної ділянки загальною площею 867 кв.м., цільове призначення якої для будівництва і обслуговування житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_2 .
Не погодившись із вказаним рішенням його в апеляційному порядку оскаржив позивач ОСОБА_1 . Скарга мотивована тим, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права .
Апелянт вказує, що судом першої інстанції фактично було унеможливлено проведення призначеної будівельно-технічної експертиз , оскільки ОСОБА_1 просила витребувати необхідні для проведення судової будівельно-технічної експертизи документи, проте судом в задовленні відповідного клопотання було відмовлено , а без документів проведення експертизи було неможливим. Самостійно надати відповідні документи позивач не мала можливості.
Відповідач у справі не заперечував того факту , що земельна ділянка була придбана у 2002 році, а будівництво нового будинку на ній розпочато 2003 року, також не заперечувався і факт того, що новий будинок збудований, проте не зданий в експлуатацію.
Зазначає, що відповідач наразі проживає у новому будинку на другому поверсі оскільки будинок літ. А-1 не придатний для проживання . Тож, не витребування судом першої інстанції документів необхідних для проведення експертизи унеможливило фактичне виконання ухваленого у справі рішення , окрім того факт проживання відповідача у спірному будинку свідчить про наявність можливості здійснити поділ такого майна.
Скаржник зазначає, що матеріали справи не містять доказів того, що будинок збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил, а отже в розумінні статті 376 ЦК України новозбудований будинок по АДРЕСА_2 не є самочинно збудований, а має ознаки нерухомого майна незавершеного будівництвом ( ст. 331 ЦК України).
Отже позивач має право на визнання за нею права власності на половину незавершеного будівництвом будинку по АДРЕСА_2 , а у крайньому випадку на половину будівельних матеріалів, будівельних робіт, чи стягнення грошової компенсації вартості половин будівельних матеріалів та будівельних робіт. Однак суд відмовивши у витребуванні доказів та призначенні судової будівельнотехнічної експерти, земельно-технічної експертизи позбавив її права на реальний поділ земельної ділянки площею 856 кв.м, що знаходиться по АДРЕСА_2 із визначенням конкретних розмірів і конфігурації частини земельної ділянки, право власності на яку визнано позивачем за рішенням суду.
Зважаючи на викладені обставини скаржник просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 грудня 2024 року в частині не вирішення позовних вимог про реальний поділ земельної ділянки, загальною площею 856 кв.м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 , цільове призначення якої для будівництва і обслуговування житлового будинку відповідно до варіантів висновку судової земельно-технічної експертизи, а також в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права власності на 1/2 частину незавершеної будівництвом споруди, що розташована в АДРЕСА_2 та її реального поділу відповідно до варіантів висновку судової будівельно-технічної експертизи.
Апеляційний суд, згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду скасувати з огляду на таке.
Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Положеннями ст. ст. 12, 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 14 вересня 2017 року шлюб, зареєстрований 15 жовтня 1997 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - розірвано.
В період шлюбу, 20 серпня 2002 року ОСОБА_2 придбав жилий будинок за адресою АДРЕСА_2 , площею 31.10 кв.м з надвірними будівлями та побутовими спорудами та земельну ділянку розміром 867 кв.м, що підтверджується договором купівлі-продажу від 20.08.2002, який посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Гризуновою О.В., зареєстровано в реєстрі №4137.
На земельній ділянці, цільове призначення якої для будівництва і обслуговування жилого будинку, розташований жилий будинок з шлакобетону обкладений цеглою літ. А-1 жилою площею 31.10 кв.м., надвірні будівлі та побутові споруди сараї Б,б,а1, погреби 61, а2, вбиральня Г, огорожа №1, водогін дворовий №2.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що сторонами неспростовано презумпцію спільності права власності подружжя на майно,яке набуте ними в період шлюбу, а саме земельну ділянку та жилий будинок з шлакобетону обкладений цеглою літ. А-1 жилою площею 31.10 кв.м з надвірними будівлями. Відмовляючи у задоволенні вимоги щодо визнання за позивачем права власності на 1/2 частку незавершеної будівництвом споруди, суд першої інстанції виходив з того, що здійснена побудова вказаного житлового будинку є об'єктом самочинного будівництва й не може бути предметом цивільно-правових відносин у розумінні положень цивільного законодавства України.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 368 ЦК України визначено,що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Згідно зі ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
Правилами ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у ст. 69 СК України.
Отже, ст. 60 СК України та ст. 368 ЦК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Як роз'яснено в п. п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України) відповідно до ч. ч. 2-3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Згідно з ч. ч. 1, 2, 4, 5 ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Системне тлумачення ч. 4 та ч. 5 ст. 71 СК України дає підстави дійти висновку, що згоду на отримання компенсації за частину майна при його поділі повинен надати той з подружжя, на чию користь така компенсація присуджується, оскільки іншому з подружжя присуджується майно.
Відповідно до ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Водночас ч. 2 ст. 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналіз положень ст. 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами ст. ст. 177-179, 182 цього Кодексу, ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, а державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.
Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятий до експлуатації, у судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.
Вказаний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц.
Отже, новостворене нерухоме майно, будівництво якого здійснено в передбаченому законом порядку, а саме на підставі дозволу компетентного органу про надання дозволу на будівництво на виділеній у пердбаченому законом порядку для будівництва будинку земельної ділянки, відповідно до проекту на будівнтцтво, відповідності будівлі нормам ДБН, санітарним нормам та пожежним вимогам, набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.
До цього об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів як речей матеріального світу, як у зібраному виді (конструкції, окремі елементи об'єкта незавершеного будівництва, чи сам об'єкт у цілому залежно від ступеня готовності), так і у вигляді окремих видів будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
У постанові від 06 травня 2020 року у справі № 722/823/17-ц Верховний Суд розмежував правовий статус незавершеного та самочинного будівництва, зазначивши, що об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, а отже, є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил може підлягати поділу між ними, а щодо самочинного будівництва такі способи захисту прав не застосовуються.
При вирішенні спору про поділ майна подружжя Верховний Суд України зазначив, що в разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання (постанова від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15).
У постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15 Верховний Суд України звернув увагу на те, що новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними (аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року № 6-388цс15, від 27 травня 2015 року № 6-159цс15).
Зазначене узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19.
До подібного висновку дійшов також Верховний Суд у постанові від 10 травня 2023 року у справі № 520/16281/15-ц.
Так, згідно витяга із рішення ВК Октябрської районної у м.Полтаві ради ОСОБА_2 на підставі звернення та наданих правовстановлюючих документів , враховуючи погодження управління у справах містобудування і архітектури, дозволено гр.. ОСОБА_2 , власнику домоволодіння на АДРЕСА_3 , побудувати новий житловий будинок замість старого, згідно зі схемою, що додається.
Відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю №369 ОСОБА_2 надано у приватну власність земельну ділянку площею 867 кв.м. за адресою АДРЕСА_2 , для будівництва та обслуговування жилого будинку.
З урахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов висновку, що будинок збудований на земельній ділянці за адресою АДРЕСА_2 є новоствореним нерухомим майном, є об'єктом самочинного будівництва, так як відсутній затверджений проект на його будівництво, докази побудованого будинку до відповідного проекту, відсутні докази відповідності побудованого будинку будівельним нормам та новостворене нерухоме майно не прийнято до експлуатації, щодо якого наразі не зареєстровано право власності.
Тож, обраний позивачем спосіб захисту права на об'єкт незавершеного будівництва, що розташований за згаданою вище адресою, не відповідає способу захисту, встановленому законом для спірних правовідносин, оскільки визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації та поділ його внатурі, у судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено, що є підставою для відмови у задоволенні цієї вимоги, а позивач позовних вимог про визнання права власності на частину будівельних матеріалів, що були витрачені на будівництво спірного будинку, відповідно до ч. 3 ст. 331 ЦК України, не заявляла.
За ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 456/2635/21 зазначив, що згідно з усталеною судовою практикою щодо застування ч. 5 ст. 71 СК України, ст. 365 ЦК України суд визнає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, якщо один із подружжя не вчинив передбачених ч. ч. 4-5 ст. 71 СК України дій.
У постанові від 04 жовтня 2023 року у справі № 691/1240/18 Верховний Суд звернув увагу, що визнання права на половину частини спірного майна (визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі) є поділом майна подружжя у розумінні ч. 1 ст. 71 СК України.
Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ч. 1 ст. 370 ЦК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з ч. 3 ст. 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст. 364 цього Кодексу.
Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абз. 1 і 2 ч. 2 ст. 364 ЦК України).
Так за системним тлумаченням ч. ч. 4-5 ст. 71 СК України згоду на отримання компенсації за частину майна при його поділі повинен надати той з подружжя, на чию користь така компенсація присуджується, оскільки іншому з подружжя присуджується майно.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц вказала, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимогипро поділ спільного сумісного майна. У цій ж постанові зазначено, що помилковим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про необхідність задоволення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном.
Вирішуючи спір в частині вимоги про поділ земельної ділянки з огляду на підстави позову та зміст позовних вимог у цій справі, суд встановив, що сторони не дійшли згоди щодо поділу цієї земельної ділянки в натурі. Відповідачем , як особою, що зазначена власником спірної земельної ділянки технічна документація на неї не виготовлена, що у свою чергу унеможливило проведення експертизи. Правом на зобов'язання відповідача вчинити відповідіні дії суд у межах розгляду даної справи не наділений.
Однак наведене не позбавляє суд обов'язку вирішити спір про поділ земельної ділянки відповідно до підстав та змісту позову із застосуванням норм матеріального права, які регулюють ці спірні правовідносини, шляхом визначення ідеальних часток сторін (колишнього подружжя) в цьому майні без його реального поділу і залишення майна у їх спільній частковій власності. Метою заявленого ОСОБА_1 позову є поділ спільного сумісного майна, набутого за період перебування у шлюбі, поділити яке суд може із застосуванням спеціально визначеного законодавчого механізму, а тому вимогу позивача про поділ земельної ділянки слід задовольнити частково. З урахуванням приписів ч. 1 ст. 370 ЦК України про те, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, у порядку поділу спільного майна подружжя суд вірно визнав за ОСОБА_1 та за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини зазначеної земельної ділянки за кожним з них.
Інші наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог є законними і обгрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.
Наведене свідчить, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦІК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374,375, 381, 384 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , адвоката Васильєвої Любові Миколаївни - залишити без задоволення
Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 17 грудня 2024 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Полтави від 22 жовтня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на неї подається безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий суддя: В.М. Триголов
Судді: А.І. Дорош
О.А. Лобов