Справа №:755/1441/26
Провадження №: 2-а/755/148/26
про повернення адміністративного позову
"16" березня 2026 р. м.Київ
Суддя Дніпровського районного суду міста Києва Коваленко І.В., перевіривши виконання вимог статей 160, 161 КАС України за адміністративним позовом громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження,
30.01.2026 року до Дніпровського районного суду м. Києва надійшла позовна заява громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Домарацька М.С., до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни. звернулась до суду з позовом, в якому просить:
Відповідно до заявлених позовних вимог, позивач просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 13.04.2023 про примусове повернення громадянки Азербайджанської Республіки Поладової ОСОБА_2 до країни походження.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на порушення чинного законодавства при винесенні оскаржуваного рішення про її примусове повернення.
02.02.2026 року матеріали справи за вказаною позовною заявою передані у провадження судді Коваленко І.В. в порядку визначеному ст. 18 КАС України.
03.02.2026 року ухвалою суду позовна заява залишена без руху, з тих підстав, що вона не відповідає вимогам статті 161 КАС України, зокрема: до позовної заяви не додано копію оскаржуваного рішення про примусове повернення до країни походження, що позбавляє суд можливості пересвідчитись у твердженнях позивача, що про наявність оскаржуваного рішення вона дізналась лише 23 грудня 2025 року, а не раніше.
12.02.2026 року (Вх.№6920) позивач ОСОБА_1 подала до суду клопотання на виконання вимог ухвали суду від 03.02.2026 року, клопотання про витребування доказів, заяву про поновлення строку для звернення до суду з адміністративним позовом, заяву про підтвердження того, що вона володіє українською мовою.
У клопотанні про витребування доказів позивач просила суд:
«Витребувати з Центрального міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області рішення від 13.04.2023 року про примусове повернення ОСОБА_1 .»
Клопотання обґрунтовувала тим, що вона неодноразово зверталась до Центрального міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з проханням надати рішення про примусове повернення, проте їй відмовляли і говорили, в разі незгоди, звертатись до суду.
Вивчивши зміст клопотанням про витребування доказів, суд зазначає таке.
Згідно положень частин 1 та 2 ст. 80 КАС України, у учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 79 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
У клопотанні про витребування доказів повинно бути зазначено:
1) який доказ витребовується;
2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати;
3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа;
4) заходи, яких особа, що подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів, та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу.
Проте в клопотанні не вказані причини неможливості самостійного отримання позивачем та/або його представником оскаржуваного рішення у Центрального міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Доказів звернення позивача до Центрального міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про надання копії оскаржуваного рішення матеріали позовної заяви не містять.
Отже відсутні підстави вважати, що позивач на дату складання клопотання про витребування доказів мала перешкоди в особистому отриманні оскаржуваного рішення.
Тому клопотання про витребування доказів задоволенню не підлягає.
Положеннями частин першої, другої статті 122 КАС України визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Статтею 121 КАС України визначено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, у письмовому провадженні. Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подана заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк. Про поновлення або продовження процесуального строку, відмову у поновленні або продовженні процесуального строку суд постановляє ухвалу, яка не пізніше наступного дня з дня її постановлення надсилається особі, яка звернулася із відповідною заявою.
Отже, приписи процесуального закону пов'язують початок перебігу строку звернення до суду або з дня, коли особа дізналася про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, або з дня, коли особа могла дізнатися про їх порушення.
Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові по справі № 380/2355/20 від 28 травня 2021 року.
Частиною другою статті 286 КАС України встановлено, що позовну заяву щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності може бути подано протягом десяти днів з дня ухвалення відповідного рішення (постанови), а щодо рішень (постанов) по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, - протягом десяти днів з дня вручення такого рішення (постанови).
Водночас, положеннями статті 288 КАС України визначено особливості провадження у справах за адміністративними позовами з приводу примусового повернення чи примусового видворення іноземців або осіб без громадянства за межі території України.
Спеціального строку звернення до адміністративного суду вимогами вказаної статті не встановлено.
Згідно із частиною шостою статті 161 КАС України у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов'язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.
Тобто, строк звернення до адміністративного суду може бути поновлений лише за наявності поважних підстав, наявність яких підтверджена відповідними доказами.
Як убачається зі змісту адміністративного позову, оскаржуване рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства прийнято 13 квітня 2023 року.
Позов подано до суду 22 січня 2026 (вх.№4678 від 30.01.2026 року), тобто майже через три роки після винесення оскаржуваного рішення.
Жодних відомостей про ненадходження на адресу позивача засобами поштового зв'язку, оспорюваного рішення, до позовної заяви позивачем не долучено, зокрема, але не виключно, інформаційної довідки оператора поштового зв'язку АТ «Укрпошта» про поштові відправлення на ім'я позивача за період після 13 квітня 2023 року із зазначенням інформації про їх статус, в тому числі про причини повернення.
Таким чином, встановити дату фактичного отримання позивачем оскаржуваної постанови, від якої залежить вирішення питання про поновлення строку звернення до адміністративного суду, з наданих до суду пояснень та доказів, неможливо.
Суд повторно нагадує вимогу ч.7 ст.161 КАС України, відповідно до якої до заяви про визнання індивідуального акта протиправним чи адміністративного договору недійсним додається також оригінал або копія оспорюваного акта чи договору або засвідчений витяг з нього, а у разі відсутності акта чи договору у позивача - клопотання про його витребування.
Таким чином, звертаючись до суду з даним позовом позивачем не дотримано вимог закону, щодо оформлення змісту позовної заяви для звернення до суду, у зв'язку з порушенням його прав та законних інтересів.
ЄСПЛ у справах «Салов проти України», пункт 93, «Сутяжник проти Росії», пункт 38 підкреслює, що відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи. Зокрема, під правовим пуризмом у практиці ЄСПЛ розуміється невідступне слідування вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без врахування того, чи призведе це у подальшому до реального, а не формального усунення допущених судових помилок; надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.
Крім того, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, а також строки для подання апеляційної чи касаційної скарги, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. Однак, для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку, оскільки національним законодавством вирішення цього питання віднесено до дискреційних повноважень суду.
Обґрунтовуючи важливість дотримання принципу правової визначеності, ЄСПЛ сформовано практику, відповідно до якої національними судами пріоритетність має надаватися дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду, також строків апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, а поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб'єктивні, а об'єктивні та непереборні причини їх пропуску.
Європейський суд з прав людини вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 03 квітня 2008 року).
Норми, які регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (PERETYAKA AND SHEREMETYEV v. UKRAINE, № 17160/06 та N 35548/06, § 34, ЄСПЛ, від 21 грудня 2010 року).
Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (ALIMENTARIA SANDERS S.A. V. SPAIN, № 11681/85, § 35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року).
Європейський суд з прав людини наголосив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що позивач не усунув вказані в ухвалі недоліки, обґрунтованого клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку не заявив.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 169 КАС позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
Вказані обставини є підставою для повернення позовної заяви позивачу, в порядку визначеному частиною четвертою статті 169 КАС України.
При цьому враховано позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 20 січня 2021 року № 9901/258/ (11-331заі20) про те, що повернення позовної заяви через те, що позивач не виконав вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху та не усунув недоліків такої заяви, обмежує гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на доступ позивача до суду, але не порушує цього права і не нівелює його суті. Зазначене повернення позовної заяви забезпечує юридичну визначеність у правовідносинах суду з позивачем, який не виконав вимог чинної ухвали.
На підставі викладеного, керуючись статтями 160, 161, 169, 248, 294 КАС України, суддя, -
У задоволенні клопотання позивача громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 про витребування доказів - відмовити.
У задоволенні клопотання громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з адміністративним позовом - відмовити.
Позовну заяву громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження, - вважати такою, що не подана, та повернути суб'єкту звернення.
Роз'яснити позивачу, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги до Шостого апеляційного адміністративного суду, протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя І.В.Коваленко