справа № 753/15249/25 головуючий у суді І інстанції Шаповалова К.В.
провадження № 22-ц/824/7372/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
01 квітня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Надточий К.О.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 грудня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Шаповалової К.В., у м. Києві, у справі за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, -
У липні 2025 року КП «Київтеплоенерго» звернулося до суду з позовом, у якому просило суд стягнути з відповідача заборгованість:
- за спожиті послуги з централізованого опалення за період до 01 травня 2018 року у розмірі 29 902,32 грн., інфляційну складову у розмірі 4 933,88 грн. та 3% від суми боргу - 1 194,45 грн.;
- за спожиті послуги з централізованого постачання гарячої води за період до 01 травня 2018 року у розмірі 368,07 грн., інфляційну складову у розмірі 60,73 грн. та 3% від суми боргу - 14,70 грн.;
- за спожиті послуги з централізованого опалення за період з 01 травня 2018 року по 31 жовтня 2021 року у розмірі 43 872,83 грн., інфляційну складову у розмірі 7 239,02 грн. та 3% від суми боргу - 1 752,51 грн.;
- за спожиті з 01 листопада 2021 року послуги з постачання теплової енергії у розмірі 57 467,43 грн., інфляційну складову у розмірі 7 494,81 грн., 3% від суми боргу - 1 776,09 грн. та пеню у розмірі 2 160,91 грн.;
- за спожиті з 01 листопада 2021 року послуги постачання гарячої води у розмірі 5 646,52 грн., інфляційну складову у розмірі 757,89 грн., 3% від суми боргу - 179,55 грн. та пеню у розмірі 218,46 грн.;
- плату за абонентське обслуговування за постачання теплової енергії у розмірі 1 437,35 грн.;
- плату за абонентське обслуговування за постачання гарячої води у розмірі 729,40 грн.;
- плату з обслуговування вузла комерційного обліку централізованого опалення у розмірі 75,32 грн., що в загальному розмірі складає 167 282,24 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що КП «Київтеплоенерго» надає послуги з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідач зареєстрована у квартирі № 28 вказаного будинку та є споживачем зазначених вище послуг. У зв'язку із несплатою відповідачем коштів за отримані послуги, у неї виникла заборгованість, яка станом на 31 травня 2025 року складає 167 282,24 грн.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року позов КП «Київтеплоенерго»задоволено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 вказує, що вона не була обізнана про знаходження справи № 753/15249/25 у провадженні Дарницького районного суду м. Києва через відсутність належного повідомлення ОСОБА_1 про заявлені позивачем вимоги, а тому була позбавлений можливості надати свої заперечення проти позову та викласти доводи, що підтверджують необґрунтованість вимог КП «Київтеплоенерго».Суд першої інстанції, неправильно визначив належного боржника: відповідач не є власником квартири, власником є неповнолітня дитина ІНФОРМАЦІЯ_1 , яку суд не встановив і не залучив до розгляду справи. Суд першої інстанції не з'ясував фактичного споживача та фактичні обставини користування житлом (відповідач не проживає за вказаною адресою з 2018 року) та не врахував відсутність правових підстав для стягнення коштів з огляду на розмежування природи послуг (гаряче водопостачання та опалення). Розмір боргу та його склад не доведені належними і допустимими доказами; суд першої інстанції підмінив обов'язок доказування припущеннями (порушення ст. 81 ЦПК України). Суд першої інстанції не застосував строк позовної давності до 01 травня 2018 року. Позивачем не доведено, а судом не встановлено на підставі належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів, щодо підставності та правильності нарахування заборгованості за комунальні послуги, а також те, що цей період часу відповідач не проживала за адресою: АДРЕСА_3 , тобто була споживачем послуг з центрального опалення та гарячого водопостачання, в розумінні Закону України «Про житлово-комунальні послуги», а відтак, відсутні підстави для покладення на неї обов'язку по оплаті зазначених послуг.
В судове засідання апеляційного суду відповідач ОСОБА_1 не з'явилася. Подала заяву про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв'язку з сімейними обставинами.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні, а явка до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 виснував, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.
Враховуючи зазначене, та те, що відповідач реалізувала своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі, наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
З огляду на викладене, апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності відповідача, яка була належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, відхиливши її клопотання про відкладення розгляду.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27 грудня 2017 № 1693 «Про деякі питання припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27 вересня 2001 року, укладеної між Київською міською державною адміністрацією та акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго», КП «Київтеплоенерго» визначено підприємством, за яким закріплено на праві господарського відання майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, що повернуто з володіння та користування ПАТ «Київенерго». За розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 квітня 2018 року № 591 КП «Київтеплоенерго» видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з виробництва та постачання теплової енергії споживачам.
11 жовтня 2018 року між ПАТ «Київенерго» та КП «Київтеплоенерго» було укладено договір № 602-18 про відступлення права вимоги (цесії) до Додатки до нього, відповідно до яких ПАТ «Київенерго» відступило, а КП «Київтеплоенерго» набуло права грошової вимоги до боржників, щодо виконання ними грошових зобов'язань перед кредитором з оплати спожитих до 1 травня 2018 року послуг з централізованого опалення та гарячого водопостачання станом на 1 серпня 2018 року з урахуванням оплат, що отриманні кредитором за період 1 серпня 2018 до дати укладення цього договору. Перелік договорів, (особових рахунків), споживачів та сум грошових зобов'язань (основний борг), право вимоги яких відступається за цим договором, зазначається у додатку № 1 та додатку № 2 до цього договору.
Тобто, з 1 травня 2018 року по 31 жовтня 2021 року надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води здійснювало КП «Київтеплоенерго».
З 01 листопада 2021 року, у зв'язку зі зміною законодавства, КП «Київтеплоенерго» є виконавцем послуг з постачання теплової енергії та постачання гарячої води.
Будинок АДРЕСА_1 під'єднаний до мереж тепло- та водопостачання, тобто мешканці квартир, що розташовані в будинку, є споживачами послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, а з 01 листопада 2021 року послуг з постачання теплової енергії та постачання гарячої води.
Відповідач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , та є споживачем вищезгаданих послуг.
З наданого позивачем розрахунку вбачається, що у відповідача виникла заборгованість у розмірі 167 282,24 грн., яка складається з:
- за спожиті послуги з централізованого опалення за період до 01 травня 2018 року у розмірі 29 902,32 грн., інфляційну складову у розмірі 4 933,88 грн. та 3% від суми боргу - 1 194,45 грн.;
- за спожиті послуги з централізованого постачання гарячої води за період до 01 травня 2018 року у розмірі 368,07 грн., інфляційну складову у розмірі 60,73 грн. та 3% від суми боргу - 14,70 грн.;
- за спожиті послуги з централізованого опалення за період з 01 травня 2018 року по 31 жовтня 2021 року у розмірі 43 872,83 грн., інфляційну складову у розмірі 7 239,02 грн. та 3% від суми боргу - 1 752,51 грн.;
- за спожиті з 01 листопада 2021 року послуги з постачання теплової енергії у розмірі 57 467,43 грн., інфляційну складову у розмірі 7 494,81 грн., 3% від суми боргу - 1 776,09 грн. та пеню у розмірі 2 160,91 грн.;
- за спожиті з 01 листопада 2021 року послуги постачання гарячої води у розмірі 5 646,52 грн., інфляційну складову у розмірі 757,89 грн., 3% від суми боргу - 179,55 грн. та пеню у розмірі 218,46 грн.;
- плату за абонентське обслуговування за постачання теплової енергії у розмірі 1 437,35 грн.;
- плату за абонентське обслуговування за постачання гарячої води у розмірі 729,40 грн.;
- плату з обслуговування вузла комерційного обліку централізованого опалення у розмірі 75,32 грн.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що стороною позивача належним чином обґрунтовано позовні вимоги та доведено наявний у відповідача розмір заборгованості.
Апеляційний суд не в повній мірі погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Правовідносини між сторонами регулюються нормами Закону України «Про житлово-комунальні послуги», Закону України «Про теплопостачання», Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630 (далі - Правила).
Статтею 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року (в редакції Закону, чинної на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.
Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються, зокрема, на комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньо будинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо).
Виконавцем послуг з централізованого постачання холодної води та послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання, що провадить господарську діяльність з централізованого водопостачання та водовідведення (частина п'ята статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).
Статтями 20, 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» були визначені права та обов'язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг, за якими споживач, зокрема, має право одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, та зобов'язаний оплачувати їх у строки, встановлені договором або законом.
Згідно із статтями 19, 25 Закону України «Про теплопостачання» споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію і у разі відмови споживача оплачувати споживання теплової енергії теплопостачальної організації остання має право на стягнення заборгованості.
Обов'язок щодо оплати власниками квартир та споживачами житлово-комунальних послуг, крім вищенаведених положень цивільного законодавства, закріплений також у статті 162 ЖК Української РСР.
Згідно частини першої статті 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Аналогічні положення містить уведений в дію 01 травня 2019 року Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року, згідно частини першої статті 9 якого споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.
Згідно пункту 18 Правил розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць, а оплата послуг здійснюється не пізніше 20 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом (місяцем), якщо договором не встановлено інший строк.
Пунктом 30 Правил передбачено що споживач зобов'язаний оплачувати послуги в установлені договором строки та дотримуватися вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг.
Виходячи зі змісту статті 526 ЦК України, цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
При розгляді такої категорії спорів слід враховувати правовий висновок, викладений у постанові від 20 квітня 2016 року Верховного Суду України при розгляді справи № 6-2951цс15, предметом якої був спір про стягнення боргу за надані комунальні послуги, відповідно до якого, хоча у частині першій статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» зазначено, що відносини між учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 вказаного Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, де Велика Палата погодилася з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що у сторін спору є фактичні договірні відносини щодо надання відповідних житлово-комунальних послуг, а відсутність укладеного письмового договору не звільняє відповідача від обов'язку оплати за надані такі послуги та не знайшла підстав для відступу від висновку Верховного Суду України у постанові від 20 квітня 2016 року при розгляді справи № 6-2951цс15 (пункти 19-20).
Такі ж висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц та від 06 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16 щодо обов'язковості сплати комунальних послуг незалежно від наявності договору.
В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якими вони фактично користувалися ними. При цьому наявність чи відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Під час розгляду справи про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги визначальним є встановлення факту надання обслуговуючою організацією (позивачем) житлово-комунальних послуг особам, які є їх споживачами (відповідачу), та правильність нарахування заборгованості за житлово-комунальні послуги.
Наявність відносин між сторонами, отже і виникнення цивільних прав та обов'язків, підтверджується діями сторін: постачальник надає послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, надсилає споживачу платіжні документи (рахунки) на оплату спожитої енергії, а споживач отримує послуги та має здійснювати оплату виставлених рахунків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є споживачем послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води у квартирі АДРЕСА_4 , які надавало ПАТ «Київенерго», а після 01 травня 2018 року - КП «Київтеплоенерго», однак відповідачем належним чином не проводилась оплата спожитих комунальних послуг, а тому у неї наявні невиконані боргові зобов'язання перед позивачем за надані комунальні послуги.
На підтвердження позовних вимог КП «Київтеплоенерго» надало: розрахунки заборгованості за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води за період з 01 травня 2018 року по 31 січня 2025 року; копії витягів з додатку до договору про відступлення права вимоги (цесії) від 11 жовтня 2018 року № 602-18; документи, які підтверджують надання послуг та підключення будинку до мереж теплопостачання та гарячої води.
Судом встановлено, що відповідач не відмовлялася від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води за адресою: АДРЕСА_3 .
Матеріали справи не містять доказів на підтвердження направлення відповідачем на адресу КП «Київтеплоенерго» заперечень щодо надання послуг теплопостачання на гарячого водопостачання.
Доказів неотримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води за адресою: АДРЕСА_3 відповідачем суду також не надано.
Як вбачається з позовної заяви, відповідач своєчасно не сплачувала за спожиті послуги, в результаті чого утворилася заборгованість, що станом на 31 травня 2025 року складається з:
- за спожиті послуги з централізованого опалення за період з 01 травня 2018 року по 31 жовтня 2021 року у розмірі 43 872,83 грн., інфляційну складову у розмірі 7 239,02 грн. та 3% від суми боргу - 1 752,51 грн.;
- за спожиті з 01 листопада 2021 року послуги з постачання теплової енергії у розмірі 57 467,43 грн., інфляційну складову у розмірі 7 494,81 грн., 3% від суми боргу - 1 776,09 грн. та пеню у розмірі 2 160,91 грн.;
- за спожиті з 01 листопада 2021 року послуги постачання гарячої води у розмірі 5 646,52 грн., інфляційну складову у розмірі 757,89 грн., 3% від суми боргу - 179,55 грн. та пеню у розмірі 218,46 грн.;
- плату за абонентське обслуговування за постачання теплової енергії у розмірі 1 437,35 грн.;
- плату за абонентське обслуговування за постачання гарячої води у розмірі 729,40 грн.;
- плату з обслуговування вузла комерційного обліку централізованого опалення у розмірі 75,32 грн.
Відповідачем не спростовано належними та допустимими доказами у справі факт наявності та розміру заборгованості за надані послуги з централізованого постачання гарячої води та централізованого опалення надані після 01 травня 2018 року, хоча це є її процесуальним обов'язком.
Посилаючись на невірний розрахунок заборгованості, що зроблений позивачем, відповідач на його спростування свого розрахунку не надала та не вказала на конкретні обставини, що свідчать про його не відповідність реальному споживанню.
Зважаючи на встановлені обставини справи та норми закону, колегія суддів приходить до висновку, що надані позивачем розрахунки заборгованості є належним та допустимим засобом доказування у цій справі та в сукупністю з іншими доказами свідчать про порушення відповідачем умов публічного договору (оферти) та вимог закону щодо своєчасної оплати фактично спожитої комунальної послуги, яка надавалася позивачем у спірний період.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що у спірний період відповідач фактично не проживала у квартирі АДРЕСА_4 , а отже не користувалася житлово-комунальними послугами, колегія суддів відхиляє, оскільки факт не проживання відповідача у квартирі, в якій вона зареєстрована, не звільняє її від обов'язку нести витрати з оплати послуг, які забезпечують утримання відповідного майна.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживачем комунальних послуг являється фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.
Згідно із частиною третьою статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.
Згідно з пунктом 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2006 року № 45, власник та наймач квартири зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Доводи відповідача, що суд першої інстанції проігнорував той факт, що відповідач не є власником даної квартири, а лише є однією з зареєстрованих осіб, не проживає в ній, апеляційний суд відхиляє з огляду на наступне.
Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Позивач, як особа, яка вважає, що її права порушено, є ініціатором судового процесу, самостійно визначає особу, яка, на його думку, повинна відповідати за порушення його прав, та має право подати до суду клопотання про залучення співвідповідача, реалізувала своє процесуальне право, заявивши в передбачений законом строк клопотання про залучення співвідповідача.
При цьому, статтею 360 ЦК України встановлено, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.
З указаного вбачається, що співвласники є солідарними боржниками.
Згідно з ч. 1 ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) (ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги») кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Відповідно до ч.1 ст. 544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.
Тобто співвласник (користувач), який виконав солідарний обов'язок щодо сплати необхідних витрат на утримання майна, має право вимагати від іншого співвласника їх відшкодування (право зворотної вимоги - регрес).
Аналогічний за змістом правовий висновок висловлено Верховним Судом у постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 703/2200/15-ц.
Оскільки відповідач зареєстрована у вищезазначеній квартирі, вона має нести солідарну відповідальність за зобов'язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.
Як вбачається з матеріалів справи власником квартири є ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно з ч.1 ст. 47 ЦПК України здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.
Відповідно до ст. 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.
Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість; здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду (ст. 31 ЦК України).
Крім правочинів, передбачених статтею 31 цього Кодексу, фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників (ч.1, 2 ст. 32 ЦК України).
Згідно зі ст. 33 ЦК України неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник. Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану нею іншій особі, відповідно до статті 1179 цього Кодексу.
Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття) (ст. 34 ЦК України).
Відповідно до ст. 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Оскільки ОСОБА_2 на час утворення заборгованості є неповнолітнім, перебуває на утриманні батьків, він не має обов'язку нести відповідальність за зобов'язаннями відповідача з оплати житлово-комунальних послуг.
Відповідно до положень пункту 6 частини 1 статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», у редакції на час виникнення спірних правовідносин, споживач має право на несплату вартості житлово-комунальних послуг за період тимчасової відсутності споживача та/або членів його сім'ї при відповідному документальному оформленні, а також за період фактичної відсутності житлово-комунальних послуг, визначених договором у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно пункту 6 частини 1 статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», споживач має право на неоплату вартості комунальних послуг (крім постачання теплової енергії) у разі їх невикористання (за відсутності приладів обліку) за період тимчасової відсутності в житловому приміщенні (іншому об'єкті нерухомого майна) споживача та інших осіб понад 30 календарних днів, за умови документального підтвердження відповідно до умов договорів про надання комунальних послуг.
У пункті 29 Правил зазначено, що споживач має право на зменшення розміру плати у разі тимчасової відсутності споживача та/або членів його сім'ї на підставі письмової заяви споживача та офіційного документа, що підтверджує його/їх відсутність (довідка з місця тимчасового проживання, роботи, лікування, навчання, проходження військової служби, відбування покарання).
Відповідності до пп. 11 п. 37 Правил надання послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 2019 р. № 690, споживач має право на не оплату вартості послуг у разі їх невикористання (за відсутності приладів обліку) за період тимчасової відсутності в житловому приміщенні (іншому об'єкті нерухомого майна) споживача та інших осіб понад 30 календарних днів за умови документального підтвердження відповідно до умов договору.
Отже, для припинення нарахування позивачем вартості послуги з постачання гарячої води, відповідач повинна була звернутися з даним питання до позивача у відповідності до вимог зазначених правил.
Матеріали справи не містять доказів, що відповідач зверталась до позивача з заявами та відповідними доказами та просила у зв'язку з її не проживанням в квартирі припинити нарахування плати за послуги з постачання гарячої води.
Разом з тим, звертаючись до суду з даним позовом, позивач серед іншого, просив стягнути з відповідача заборгованість за спожиті до 01 травня 2018 року послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води.
З матеріалів справи, вбачається, що позивач на підставі договору № 602-18 про відступлення права вимоги (цесії) від 11 жовтня 2018 року, укладеного з ПАТ «Київенерго», прийняв право вимоги до відповідача щодо заборгованості за спожиті до 01 травня 2018 року послуги з централізованого опалення у розмірі 29 902,32 грн. та з централізованого гарячого водопостачання у розмірі 368,07 грн.
Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України).
Стороною позивача надано суду додаток № 1 та додаток № 2 до даного договору, в яких зазначено перелік споживачів право вимоги щодо заборгованості з оплати послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води яких відступлено позивачу.
Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Заявляючи вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за спожиті до 01 травня 2018 року послуги з централізованого опалення у розмірі 29 902,32 грн. та з централізованого гарячого водопостачання у розмірі 368,07 грн. позивач не звернув уваги, що жодного доказу наявності такої заборгованості, часу та підстав її виникнення матеріали справи не містять.
В даному випадку відступлення ПАТ «Київенерго» певної суми заборгованості на користь позивача, ніяким чином не підтверджує її наявність та обґрунтованість.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони.
Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Статтею 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст.89 ЦПК України).
За змістом ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.
Всупереч вимогам зазначених норм закону, позивач, стверджуючи про отримання права вимоги зазначеної заборгованості від ПАТ «Київенерго», не надав суду ні оригіналу, ні належним чином засвідченої копії, ні витягу з договору про відступлення права вимоги (цесії) від 11 жовтня 2018 року № 602-18. Наявна на ст. 30 фотокопія першої та останньої сторінки договору не є оригіналом, не є засвідченою належним чином копією та не є засвідченим витягом, що в силу вимог ст. 95 ЦПК України не дає суду апеляційної інстанції підстав вважати дану фотокопію письмовим доказом.
Також апеляційний суд не приймає до уваги, розрахунок заборгованості з постачання теплової енергії та гарячої води в період до 01 травня 2018 року, який зроблено та подано позивачем, оскільки такий розрахунок по суті є лише твердженням позивача, яке не створює для суду обов'язок вважати обставини, зазначені в такому твердженні доведеними. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Подаючи до суду вказаний розрахунок, позивач не звернув уваги, що в період, за який зроблений розрахунок, а саме до 01 травня 2018 року, він не був виконавцем цих послуг.
З огляду на викладене апеляційний суд приходить до висновку, що розрахунок боргу за надані послуги з постачання теплової енергії та гарячої води за період до 01 травня 2018 року, не може бути зроблений особою, яка ці послуги не надавала, а відтак є не належним доказом та не може прийматись до уваги.
Разом з тим будь-якого розрахунку заборгованості за вказані послуги, зробленого особою, яка їх надавала в зазначений період, а саме ПАТ «Київенерго», позивач суду не надав.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості за спожиті до 01 травня 2018 року послуги з централізованого опалення у розмірі 29 902,32 грн. та до 01 травня 2018 року послуги з централізованого гарячого водопостачання у розмірі 368,07 грн. є не доведеними та задоволенню не підлягають.
На зазначене суд першої інстанції уваги не звернув та помилково стягнув з відповідача дану заборгованість.
Щодо застосування позовної давності.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 61-20952св19).
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості до 01 травня 2018 року через недоведеність вимог в цій частині - підстав для застосування позовної давності немає.
Позовна давність щодо вимог про стягнення заборгованості, утвореної після 01 травня 2018 року не пропущена.
Доводи апеляційної скарги про незаконність нарахування відповідачем плати за абонентське обслуговування, апеляційний суд відхиляє з огляду на наступне.
Пунктом 11 ч.1 ст.1 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що плата за абонентське обслуговування - це платіж, який споживач сплачує виконавцю комунальної послуги за індивідуальним договором про надання комунальних послуг (далі - індивідуальний договір) або за індивідуальним договором з обслуговуванням внутрішньо будинкових систем про надання комунальних послуг (далі - індивідуальний договір з обслуговуванням внутрішньо будинкових систем) (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і з постачання та розподілу електричної енергії), що включає витрати виконавця, пов'язані з укладенням договору про надання комунальної послуги, здійсненням розподілу обсягу спожитих послуг між споживачами, нарахуванням та стягненням плати за спожиті комунальні послуги, обслуговуванням та заміною вузлів комерційного обліку води і теплової енергії (у разі їх наявності у будівлі споживача), крім випадків, визначених цим Законом, а також за виконання інших функцій, пов'язаних з обслуговуванням виконавцем абонентів за індивідуальними договорами (крім обслуговування та поточного ремонту внутрішньо будинкових систем теплопостачання, водопостачання, водовідведення та постачання гарячої води).
Згідно п. 33 Правил надання послуг з постачання теплової енергії, передбачена щомісячна плата за абонентське обслуговування. Абонентська плата включає такі витрати: здійснення розподілу обсягу спожитих послуг між споживачами (зняття показів теплового лічильника, розподіл спожитих Гкал між абонентами; друк інформаційних повідомлень), оплата банківських послуг, нарахування та стягнення плати за спожиті послуги; заробітна плата обслуговуючого персоналу та нарахування єдиного соціального внеску на зарплату; обслуговування та заміна вузлів комерційного обліку теплової енергії (у разі їх наявності), господарські витрати (електроенергія, заправка картриджів, обслуговування комп'ютерів, канцелярські витрати, надання різних довідок).
Плата за абонентське обслуговування нараховується всім споживачам. Споживач не звільняється від плати за абонентське обслуговування у разі відсутності фактичного споживання ним послуги або у разі відключення (відокремлення) його квартири або нежитлового приміщення від мереж (систем) централізованого теплопостачання.
Плата за абонентське обслуговування затверджується внутрішнім наказом по підприємству та визначається виконавцем комунальних послуг за їх фактичними витратами у розрахунку на 1 абонента/місяць. Тобто плата за абонентське обслуговування розраховується не за обсяги спожитих послуг, а в розрахунку на 1 абонента та виставляється, як окремий платіж.
Таким чином, позивні вимоги в частині стягнення заборгованості з плати за абонентське обслуговування послуг з постачання теплової енергії у розмірі 1 437,35 грн.; заборгованості з плати за абонентське обслуговування послуг з постачання гарячої води у розмірі 729,40 грн.; заборгованості з обслуговування вузла комерційного обліку централізованого опалення у розмірі 75,32 грн., підлягають до задоволення.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтею 129 Конституції України одними з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положення цього конституційного принципу закріплені у статтях 12, 13 ЦПК України.
Отже, ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.
Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року).
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
З матеріалів справи вбачається, що 06 серпня 2025 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу про відкриття провадження у справі та проведення розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (а.с. 35-36).
Копія зазначеної ухвали та копія позовної заяви з додатками були направлені на адресу відповідача 08 серпня 2025 року. Після повернення вказаної кореспонденції до суду без вручення з відміткою «За закінченням терміну зберігання», 07 жовтня 2025 року судом було повторно направлено на адресу відповідача вищезазначені документи. Вказана кореспонденція повернулась до суду з відміткою «Адресат відсутній за вказаною адресою».
У Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 у справі №755/17944/18 касаційний суд виснував, що довідка поштового відправлення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв'язку з «відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду. Зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.
За правилом частини першої статті 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи.
Порядок повідомлення учасників справи про розгляд справи встановлений статями 128 - 130 ЦПК України, про належне повідомлення особи про вчинення відповідної процесуальної дії може свідчити розписка. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду.
За правилом частин п'ятої, шостої статті 128 ЦПК України судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур'єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
В пункті 4 частини 8 ст. 128 ЦПК України зазначено, що днем вручення судової повістки є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначаються, зокрема, за якими правилами позовного провадження (загального чи спрощеного) буде розглядатися справа. Ухвала про відкриття провадження у справі постановляється з додержанням вимог частини п'ятої статті 128 цього Кодексу (частина друга, п'ята статті 187 ЦПК України).
Статтею 190 ЦПК України передбачено надіслання копії ухвали про відкриття провадження у справі, копії позовної заяви та доданих до неї документів, а саме ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 272 цього Кодексу. Одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі учасникам справи надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів, крім випадків, якщо позов подано в електронній формі через електронний кабінет.
Відповідно до частини першої статті 277 ЦПК України питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Положеннями статті 279 ЦПК України встановлено, що розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі. Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
У рішеннях від 27 червня 2017 року у справі «Лазаренко та інші проти України» і від 03 жовтня 2017 року у справі «Віктор Назаренко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що національне законодавство містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін про ключові процесуальні дії і дотримання, таким чином, принципу рівності сторін, та зберігання відповідної інформації. Відповідні норми вимагають, щоб у випадку надсилання судових документів поштою вони надсилались рекомендованою кореспонденцією. Більше того, особа, яка вручає документ, має повернути до суду розписку про одержання, а національне законодавство чітко вимагає, щоб таку розписку було долучено до матеріалів справи.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, зокрема, право на справедливий судовий розгляд. При цьому ключовими принципами, які мають скеровувати тлумачення статті 6 Конвенції, є верховенство права, правова певність і належне відправлення правосуддя.
Дотримання вимог процесуальної форми (у тому числі й щодо належного повідомлення учасників справи) є важливою гарантією їх прав та передумовою ухвалення законного та обґрунтованого рішення.
Отже, доводи відповідача про неналежне повідомлення про розгляд справи у Дарницькому районному суді м. Києва в порядку письмового провадження, що призвело до порушення її прав на ефективний і справедливий судовий захист, є необґрунтованими.
Інші доводи апеляційної скарги в їх сукупності зводяться до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру правовідносин.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов'язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.
Розглядаючи справу по суті, суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи, висновки суду першої інстанції частково не відповідають фактичним обставинам справи, не ґрунтуються на наявних у справі доказах, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення по суті вимог позивача.
Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При подачі позовної заяви Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» сплатило судовий збір у розмірі 3 028,00 грн. Оскільки апеляційний суд приходить до висновку про часткове задоволення позову, сплачений позивачем судовий збір підлягає стягненню з відповідача пропорційно до задоволеної частини позовних вимог (78,19%), а саме у розмірі 2 367,59 грн.
При подачі апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 3 633,60 грн. Оскільки апеляційний суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог апеляційної скарги, сплачений відповідачем судовий збір підлягає стягненню з позивача пропорційно до задоволеної частини позовних вимог (21,81%), а саме у розмірі 792,48 грн.
Відповідно до ч. 10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Враховуючи зазначене, суд вважає за можливе стягнути з ОСОБА_1 на користь КП «Київтеплоенерго» різницю між сумою судового збору, яка підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача, та сумою, яку позивач має компенсувати відповідачам. Така різниця становить 1 575,11 грн. (2 367,59-792,48).
На підставі викладеного, керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 грудня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 на користь Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго», місце знаходження: м. Київ, площа І. Франка, 5, ідентифікаційний код 40538421) заборгованість:
- за спожиті послуги з централізованого опалення за період з 01 травня 2018 року по 31 жовтня 2021 року у розмірі 43 872,83 грн., інфляційну складову у розмірі 7 239,02 грн. та 3% від суми боргу - 1 752,51 грн.;
- за спожиті з 01 листопада 2021 року послуги з постачання теплової енергії у розмірі 57 467,43 грн., інфляційну складову у розмірі 7 494,81 грн., 3% від суми боргу - 1 776,09 грн. та пеню у розмірі 2 160,91 грн.;
- за спожиті з 01 листопада 2021 року послуги постачання гарячої води у розмірі 5 646,52 грн., інфляційну складову у розмірі 757,89 грн., 3% від суми боргу - 179,55 грн. та пеню у розмірі 218,46 грн.;
- плату за абонентське обслуговування за постачання теплової енергії у розмірі 1 437,35 грн.;
- плату за абонентське обслуговування за постачання гарячої води у розмірі 729,40 грн.;
- плату з обслуговування вузла комерційного обліку централізованого опалення у розмірі 75,32 грн.
а всього 130 808,09 грн. (сто тридцять тисяч вісімсот вісім) гривень 09 копійок та судовий збір у розмірі 1 575,11 (одна тисяча п'ятсот сімдесят п'ять) гривень 11 копійок.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повне судове рішення складено 02 квітня 2026 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.