Постанова
Іменем України
25 березня 2026 року
м. Київ
справа № 755/16632/21
провадження № 61-909св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Десята Київська державна нотаріальна контора в особі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ),
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_12, на постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року (повний текст постанови складено 15 грудня 2025 року) в складі колегії: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.
Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла рідна сестра позивачки - ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_1 .
За життя ОСОБА_4 склала заповіт від 24 липня 2018 року.
За повідомленням державного нотаріуса від 05 серпня 2021 року, яке позивачка отримала 18 серпня 2021 року, спадщина складається з вказаної вище квартири, яку спадкодавець заповіла позивачу.
31 серпня 2021 року позивач звернулась до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті рідної сестри ОСОБА_4 .
Позивачка зазначала, що вона пропустила строк для прийняття спадщини з поважних причин, оскільки про існування заповіту дізналась лише з листа нотаріуса. Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.
ОСОБА_1 просила:
визначити ОСОБА_1 додатковий строк три місяці для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом після померлої ОСОБА_4 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва в складі судді: Гаврилової О. В., від 17 червня 2025 року:
у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними. Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 23 серпня 2017 року № 6-1320цс17, а також у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду: від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17 (провадження № 61-38298 св 18), від 17 жовтня 2019 року у справі № 766/14595/16 (провадження № 61-6700св19), від 30 січня 2020 року у справі № 487/2375/18 (провадження № 61-10136св19), від 31 січня 2020 року у справі № 450/1383/18 (провадження № 61-21447св19). З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви. Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не використав право на прийняття спадщини через брак інформації про смерть спадкодавця, незнання приписів закону тощо, тоді немає правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини. Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1486цс15, а також у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 766/14595/16, від 30 січня 2020 року у справі № 487/2375/18 (провадження № 61-10136св19), від 31 січня 2020 року у справі № 450/1383/18 (провадження № 61-21447св19) та інших;
головною ознакою поважних причин такого пропуску є те, що вони унеможливлюють своєчасне звернення із заявою про прийняття спадщини. Неподання заяви умисно чи з необережності (недбалості) не може бути підставою для визначення спадкоємцю додаткового строку для прийняття спадщини;
обґрунтовуючи поважність причин пропуску визначеного законом строку для подання заяви про прийняття спадщини позивач посилається на свою необізнаність про існування заповіту. Сторонами не заперечується, що позивач ОСОБА_1 є рідною сестрою спадкодавця ОСОБА_4 . За матеріалами справи вбачається, що 03 червня 2020 року ОСОБА_4 звернулась до поліції із заявою про втрату паспорту (т.1 а. с. 94);
допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 суду показав, що працює дільничним офіцером поліції. Зазначив, що сестри (позивач та спадкодавець) завжди ходили разом. Позивачка весь час відгороджувала сестру від сина - відповідача у справі. У 2018 році ОСОБА_4 із сином звертались зі скаргою на те, що її сестра ( ОСОБА_1 ) забрала паспорт та відмовляється його віддавати. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 суду показав, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 є двоюрідними сестрами дідуся свідка. Сестри завжди ходили разом, у 2014 році, при зустрічі з ними, ОСОБА_1 зазначила, нехай син купить ОСОБА_4 квартиру, а якщо ні, вони складуть на позивача заповіт та сказала щоб сестра віддала їй паспорт. У 2019 році свідок знов прибув до Києва та зупинився у ОСОБА_4 , дружина відповідача попросила свідка, щоб той відвіз ОСОБА_4 до лікаря. Остання повідомила, що без паспорту не поїде, потім погодилась. Свідок, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 зайшли до квартири ОСОБА_1 за медичною документацією, яка зберігалась у останньої. ОСОБА_1 принесла пакет документів, висипала документи між свідком та ОСОБА_4 на диван і вийшла. Серед документів свідок побачив заповіт ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_1 . В судовому засіданні свідок докладно описав заповіт та впізнав його в матеріалах справи (т. 1 а. с.123), зазначивши що той був кольоровий. Також ОСОБА_4 сказала свідку, що сестра змусила її скласти цей заповіт та повідомила, що все виправить, скаржилась, що сестра не хоче віддавати їй паспорт. Після цього до кімнати повернулась ОСОБА_1 , взяла заповіт, притиснула його до себе, зазначила, що його не має бути серед інших документів і винесла заповіт. Також ОСОБА_4 скаржилась батьку свідка на те, що бажає залишити квартиру онукам, але ОСОБА_1 не віддає їй паспорт, висловила намір написати заяву про втрату паспорту. Крім того, свідок зазначив, що ОСОБА_4 була в психологічній залежності від позивача;
показання свідків є послідовними та деталізованими, узгоджуються між собою та письмовими доказами у справі, у суду відсутні підстави для визнання показань свідків недостовірними. Таким чином, за дослідженими доказами, судом установлено, що заповіт, посвідчений державним нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори 24 липня 2018 року, за життя спадкодавця зберігався у позивача, яка була обізнана не лише про його існування, а й про зміст заповіту;
з огляду на викладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, через недоведеність причин, які відповідно до положень частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути визнані поважними для визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено;
рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 червня 2025 року, скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено;
визначити ОСОБА_1 додатковий строк три місяці для подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини за заповітом після померлої ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що заповіт, який посвідчений державним нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори 24 липня 2018 року, за життя спадкодавця зберігався у позивачки, яка була обізнана не лише про його існування, а й про зміст заповіту. Вказавши, що оскільки позивач не звернулась вчасно до нотаріальної контори без поважних причин, а єдина наведена нею причина пропуску визначеного законом строку на подання заяви про прийняття спадщини - необізнаність про існування заповіту не знайшла свого підтвердження та спростовується наведеними доказами. Суд першої інстанції прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, через недоведеність причин, які відповідно до положень частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути визнані поважними для визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини. Апеляційний суд не погодився із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного;
суди мають враховувати, що безпідставне надання додаткового строку для прийняття спадщини є порушенням правової визначеності як елемента правовладдя (верховенства права) та є незаконним втручанням у права спадкоємців, які прийняли спадщину, а у разі відсутності таких спадкоємців - в інтереси територіальної громади, яка має право на визнання спадщини відумерлою, співвідношення принципу свободи заповіту з правом особи, яка пропустила строк для подання заяви про прийняття спадщини, на визначення їй додаткового строку. Прийняття спадщини є правом, а не обов'язком спадкоємця, який, відмовляючись від прийняття спадщини, не порушує свободи заповіту, а діє у власних інтересах. Відмова від прийняття спадщини може бути виражена як у формі подання заяви про відмову від прийняття спадщини, так і шляхом невчинення спадкоємцем дій, потрібних для прийняття спадщини. Натомість, за загальним правилом, прийняття спадщини потребує активних дій спадкоємця. Враховуючи зазначене, дотриманням свободи заповіту в частині реалізації волі спадкодавця є забезпечення спадкоємцю можливості прийняти спадщину в порядку, встановленому чинним законодавством. Водночас, як уже зазначалося, вирішення питання щодо прийняття чи відмови у прийнятті спадщини, за загальним правилом, є безумовним правом спадкоємця, яке він реалізовує на власний розсуд. Тож відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не порушує принципу свободи заповіту. Поєднання права спадкоємця на спадкування за заповітом та за законом. Дотримання принципу співмірності. Тож факт усвідомлення спадкоємцем першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом (у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування), який не знав про існування заповіту, наявності в нього права на спадкування та невчинення ним неодмінних активних дій щодо встановлення спадкової маси і прийняття спадщини не свідчить про виникнення в нього об'єктивних обставин, які унеможливили або істотно ускладнили йому своєчасне звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у передбачений ЦК України строк у зв'язку з його необізнаністю про існування заповіту, складеного на його ім'я. Сам факт відмови нотаріуса, за цих обставин, у видачі спадкоємцю свідоцтва про право на спадщину не порушує принцип свободи заповіту. Важливим під час вирішення питання про надання особі додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини також є факт прийняття спадщини іншими спадкоємцями за законом, оскільки в такому разі може відбутися втручання у право власності інших осіб, порушення принципу правової визначеності стосовно особи, яка добросовісно реалізувала власні цивільні права. Наведене зумовлює потребу в дотриманні принципу «пропорційності» втручання у права спадкоємців, які прийняли спадщину;
принцип пропорційності тісно пов'язаний з принципом правовладдя (верховенства права): принцип правовладдя є фундаментом, на якому базується принцип пропорційності, натомість принцип пропорційності є умовою реалізації принципу правовладдя і водночас його неодмінним наслідком. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип пропорційності як невід'ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності. Дотримання принципу пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде порушенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, потрібно визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж потрібно для реалізації поставленої мети. У спірних правовідносинах дотримання принципу пропорційності безпосередньо залежить від наявності об'єктивних, непереборних та істотних обставин, які є підставою для визначення спадкоємцю додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини. У разі якщо таких обставин суд не встановив, то не можна допускати втручання у права спадкоємців, які прийняли спадщину, навіть з огляду на такий фундаментальний принцип спадкового права, як свобода заповіту, оскільки це порушить принцип правової визначеності стосовно особи, яка добросовісно скористалася власними цивільними правами, та не відповідатиме принципу пропорційності втручання у право власності на спадкове майно;
в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі №686/5757/23 міститься правовий висновок про те, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, що випливає з принципу свободи заповіту, проте таку необізнаність суд не повинен ототожнювати з його (спадкоємця) незнанням про його право на спадкування загалом, оскільки в такому випадку особа з незалежних від неї причин не вчиняє юридично значущих дій, які пов'язані з набуттям нею певних прав, що випливають із спадкування. Коли ж особа усвідомлює чи повинна усвідомлювати, що вона є учасником процесу спадкування, зокрема на підставі своєї спорідненості зі спадкодавцем як спадкоємець першої черги спадкування або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування, і не вчиняє активних дій, спрямованих на прийняття спадщини (засвідчення своєї згоди на вступ у всі правовідносини спадкодавця) виходячи з обставин, які не пов'язані з об'єктивними, непереборними та істотними труднощами для своєчасного прийняття спадщини, то її необізнаність про наявність заповіту не може розглядатися як підстава для визначення їй додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини;
звертаючись до суду з позовом та обґрунтовуючи вимоги, щодо визначення їй додаткового строку три місяці для подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини за заповітом після померлої ОСОБА_4 та обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини, позивач ОСОБА_1 вказувала, що про наявність заповіту вона дізналась лише після повідомлення державного нотаріуса від 05 серпня 2021 року спадщини, яка складається із квартири, яку спадкодавець заповіла позивачу. 31 серпня 2021 року ОСОБА_1 подала до Десятої київської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , яка надійшла на адресу 02 вересня 2021 року (т. 1, а. с. 139 на звороті);
у цьому аспекті потрібно також враховувати, що право на прийняття спадщини є суб'єктивним цивільним правом, зміст якого полягає в тому, що спадкоємцю надано альтернативу: прийняти спадщину або відмовитися від неї. Право особи на відмову від прийняття спадщини може бути реалізоване, зокрема, й шляхом неподання спадкоємцем протягом встановленого ЦК України строку заяви про прийняття спадщини, а реалізація цього права передбачає виникнення чи можливість виникнення в інших осіб права на спадкування та, як наслідок, набуття ними матеріального права, втручаючись у яке, потрібно дотримуватися, зокрема, й принципу «пропорційності»;
законодавством передбачено обов'язок нотаріуса після заведення спадкової справи перевіряти наявність заповіту, вчиняти дії щодо сповіщення спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому/їй є відомим, а також право зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі. До того ж, з метою дотримання строку для прийняття спадщини нотаріус повинен роз'яснити спадкоємцям, які звернулися з приводу такої спадщини, право подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття. Наведені правила не передбачають для нотаріуса обов'язку у всіх випадках подавати оголошення у пресі про відкриття спадщини та закликання до спадкування; нотаріус не повинен здійснювати розшук спадкоємців, місце проживання яких йому не є відомим. Так само за чинною на момент виникнення спірних правовідносин редакцією Порядку й обов'язок роз'яснити право подати заяву про прийняття спадщини або відмову від неї поширюється на тих спадкоємців, які звернулися до такого нотаріуса з приводу спадщини, що відкрилася. Таким чином, необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, що випливає з принципу свободи заповіту, проте така необізнаність повинна ототожнюватися з незнанням спадкоємцем про його право на спадкування загалом; в такому випадку особа з незалежних від неї причин не вчиняє юридично значущих дій, які пов'язані з набуттям нею певних прав, що випливають із спадкування. Обставини усвідомлення особою того, що вона має право на спадкування за законом, наприклад, на підставі своєї спорідненості із спадкодавцему разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування, та невчинення нею жодних активних дій з прийняття спадщини та щодо встановлення спадкової маси не можуть обґрунтовувати поважність причин пропуску нею строку для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом, про існування якого особа не знала. Після закінчення строку, передбаченого ЦК України для подання заяви про прийняття спадщини, право спадкоємця на прийняття/відмову від прийняття спадщини є реалізованим, а його результат не підлягає зміні у зв'язку з обставинами, які залежали від самого спадкоємця, до яких, зокрема, входить пасивна поведінка спадкоємця, який усвідомлює чи повинен усвідомлювати (на підставі своєї спорідненості із спадкодавцем та відсутністю спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування) наявність у нього права на спадкування;
колегія суддів апеляційного суду прийняла до уваги, що ОСОБА_1 не є спадкоємцем першої черги на прийняття спадщини після смерті своєї рідної сестри ОСОБА_4 та будучи обізнаною про наявність у померлої ОСОБА_4 рідного сина - відповідача у справі ОСОБА_3 мала впевненість на те, що саме останній і є належним спадкоємцем першої черги спадкоємців за законом, тому і не зобов'язана була вчиняти та не вчиняла будь які дії щодо прийняття спадщини. Разом із тим із матеріалів справи вбачається, що про наявність заповіту складеного ОСОБА_4 на її ім'я, позивачка ОСОБА_1 вперше дізналася від державного нотаріуса Десятої київської державної нотаріальної контори Ткач Т. В. (а. с. 5 т.1) за повідомленням державного нотаріуса від 05 серпня 2021 року, яке вона отримала 18 серпня 2021 року, в якому зазначено, що спадщина складається з вказаної квартири, яку спадкодавець заповіла їй. 31 серпня 2021 року вона звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті рідної сестри ОСОБА_4 . Враховуючи, що заповіт, відповідно до статей 1217, 1223 ЦК України, є пріоритетною формою спадкування, яка реалізує право особи на розпорядження власним майном після смерті, така воля спадкодавця має важливе значення для оцінки. Ігнорування заповіту як прямого виявлення волі спадкодавця суперечить засадам правової держави та принципам справедливості, а тому повинно враховуватись судом при вирішенні питання щодо надання додаткового строку на прийняття спадщини, адже неформальне вирішення судом питання про надання такого строку забезпечить реалізацію саме тієї спадкової волі, яку спадкодавець закріпила при житті. Таким чином, врахувавши останню волю спадкодавця, як прояв свободи заповіту, та з урахуванням наявності поважних об'єктивних причин пропуску передбаченого законом строку на звернення із заявою про прийняття спадщини, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для визначення ОСОБА_1 додаткового строку тривалістю три місяці для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилася на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , після смерті її сестри - ОСОБА_4 . Близьких за змістом висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2021 року справі № 205/3310/20 (провадження № 61-2087св21) та у постанові від 22 травня 2024 року справі № 720/744/20 (провадження № 61-3300св24). Однак суд першої інстанції вимог закону, правових висновків Верховного Суду та фактичних обставин справи належним чином не врахував, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини;
колегія суддів апеляційного суду, вказала, що критично оцінює покази свідка ОСОБА_6 , який був допитаний в судовому засіданні, та повідомив, що перебував у квартирі позивачки, оскільки остання заперечує факт перебування вказаного свідка в її квартирі. Крім того, колегія суддів не приймає покази зазначеного свідка, оскільки встановлено, що він перебуває у дружніх відносинах із відповідачем, а тому його покази не можуть вважатись безсторонніми, а сам свідок не може вважатись таким, що не зацікавлений у вирішенні розгляду справи. Таким чином, колегія суддів апеляційного суду зробила висновок, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, а у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Проте це стосується обставин, за яких заповіт є єдиною підставою спадкування і незнання про його існування не вимагає від спадкоємця вчинення дій щодо прийняття спадщини. Спадкоємець за законом, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини у встановлений шестимісячний строк з часу відкриття спадщини. Тож необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини тільки для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі їх обізнаності про відсутність спадкоємців попередньої черги, які набували право на спадкування за законом. Враховуючи обставини справи, наявність заповіту на користь позивача, а також наведені позивачем причини, які є об'єктивними та істотними труднощами, апеляційний суд відповідно до положень частини третьої статті 1272 ЦК України дійшов висновку, що наявні правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини. Отже, фактичні обставини у справі встановлено, проте суд першої інстанції не правильно застосував норми матеріального права, тому апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нової постанови про задоволення позову.
Аргументи учасників справи
15 січня 2026 року ОСОБА_3 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_12., на постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року (повне судове рішення складено 15 грудня 2025 року), в якій просив:
оскаржену постанову апеляційного суду скасувати;
рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
скаржник не погоджується з постановою апеляційного суду, оскільки вона ґрунтується на неправильному застосуванні норми матеріального права (частини третьої статті 1272 ЦК України) без урахування усталеної практики Верховного Суду у подібних правовідносинах, ухвалена з порушенням норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції застосував норму права (частину третю статті 1272 ЦК України) без врахування висновків щодо такого застосування;
за конкретних фактичних обставин кожної справи пропуск строку для прийняття спадщини суд має оцінювати з урахуванням загальних засад цивільного законодавства, як розумність, добросовісність та справедливість. Головною ознакою поважних причин такого пропуску є те, що вони унеможливлюють своєчасне звернення із заявою про прийняття спадщини. Неподання заяви умисно чи з необережності (недбалості) не може бути підставою для визначення спадкоємцю додаткового строку для прийняття спадщини. Суди мають враховувати, що безпідставне надання додаткового строку для прийняття спадщини є порушенням правової визначеності як елемента правовладдя (верховенства права) та є незаконним втручанням у права спадкоємців, які прийняли спадщину;
поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є обставини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця вчинити дії щодо її прийняття, а правила частини третьої статті 1272 ЦК України застосовуються лише за наявності таких перешкод;
такі обставини як похилий вік, непрацездатність або загальна юридична необізнаність самі по собі не можуть визнаватися поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини;
у справі, за результатами розгляду якої апеляційною інстанцією подається дана касаційна скарга, суд першої інстанції, врахувавши пояснення сторін, дослідивши докази у справі та оцінивши їх у сукупності, дійшов мотивованого висновку, що «необізнаність про існування заповіту не знайшла свого підтвердження та спростовується наявними у матеріалах справи доказами» (копія рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 червня 2025 року - додаток 4 до скарги). При цьому судом у своєму рішенні було проаналізовано сукупність доказів, якими таке твердження спростовується: покази свідка ОСОБА_7 , покази дільничного офіцера поліції ОСОБА_5, письмовий доказ - заява ОСОБА_4 про втрату паспорта (т. 1 а. с. - 94). Апеляційний суд, відступаючи від висновку районного суду, не навів належних мотивів такого відступу;
у мотивувальній частині постанови Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року зазначено, що суд «не приймає покази свідка ОСОБА_1 , оскільки встановлено, що він перебуває у дружніх стосунках із відповідачем, а тому його покази не можуть вважатися безсторонніми, а сам свідок не може вважатися таким, що не зацікавлений у вирішенні розгляду справи» (копія постанови Київського апеляційного суду - додаток 5 до скарги). Однак, судом не зазначено на підставі чого ним було встановлено такі обставини. У поданій позивачем апеляційній скарзі відсутні будь-які твердження щодо перебування свідка у особливих дружніх стосунках з відповідачем, а відтак щодо його можливої заінтересованості у результаті справи з такої підстави. Критика показів свідка обґрунтовувалася позивачем виключно іншими доводами: що він не в достатній мірі володіє українською мовою, щоб прочитати та зрозуміти, про що був складений документ (а саме заповіт), який він бачив у квартирі позивача (копія апеляційної скарги - додаток 6 до скарги). У судовому засіданні від 17 червня 2025 року свідок ОСОБА_7 зазначив, що він є «родичем як з боку позивача, так і відповідача» та перебуває у однаково «близьких», доброзичливих стосунках з кожним із них. Ці обставини не заперечувалися стороною позивача. Незважаючи на це, апеляційний суд сформулював мотив недовіри до показів свідка з підстави, яка не стверджувалася жодною зі сторін чи будь-яким іншим учасником судового процесу під час розгляду справи у суді першої інстанції та не входила до переліку доводів апеляційної скарги, а відтак - і до меж апеляційного перегляду. Таке вибіркове тлумачення обставин свідчить про застосування стандартів оцінки доказів, що ґрунтується на припущеннях, а не на встановлених фактах;
формулюючи мотив відхилення показів свідка з підстави, яка не була предметом доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вийшов за межі, визначені частиною першою статті 367 ЦПК України, та не забезпечив сторонам можливість надати пояснення щодо відповідного аргументу, що суперечить засадам змагальності (стаття 12 ЦПК України). Зазначене свідчить про порушення норм процесуального права, яке полягало у недослідженні зібраних у справі доказів у межах доводів апеляційної скарги та неналежному мотивуванні їх відхилення, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення;
у мотивувальній частині постанови апеляційний суд навів правові позиції Верховного суду щодо необхідності врахування принципу свободи заповіту, однак фактично обмежився його декларативним застосуванням, не співвіднісши наведені правові висновки з фактичними обставинами справи, виходячи з яких свобода заповіту була порушена саме позивачем. Матеріали справи містять докази, які характеризують фактичний контекст намірів реалізації спадкодавицею своєї волі у період, що передував її смерті, зокрема технічний запис розмови зі спадкодавицею, на якому вона зазначає, що хоче, щоб квартира була її двом онукам та покази дільничного інспектора поліції ОСОБА_8 щодо звернення ОСОБА_4 з приводу відібрання у неї позивачем паспорта, подана заява про втрату паспорта (т. 1 а. с. - 49). Ця сторона загальної картини обставин справи залишилися поза увагою апеляційного суду, хоча вона має істотне значення для розуміння, у свою чергу, фактичного контексту застосування принципу свободи заповіту у цій справі та була описана у тексті відзиву на апеляційну скаргу позбавлена процесуальної можливості вчиняти будь-які дії на власний розсуд, у тому числі і щодо розпорядження майном, ОСОБА_4 була написана та подана 3 червня 2020 року (за тиждень до смерті) заява до поліції про втрату паспорта. Згодом вона звернулася до Дніпровського ЦНАПу та була зареєстрована у електронній черзі для отримання нового паспорту. Однак ОСОБА_4 померла, не встигнувши дооформити новий паспорт;
у відповіді на відзив на зустрічну позовну заяву позивач зазначила, що паспорт ОСОБА_4 та правовстановлюючі документи на квартиру АДРЕСА_1 знаходились на зберіганні у квартирі, що належить їй на праві приватної власності (т. 1 а. с. - 189). 11 червня 2020 р., на момент констатації смерті ОСОБА_4 ,- її паспорт був особисто наданий медичним працівникам ОСОБА_1 , що в той день супроводжувала її. Позбавивши особу можливості змінити заповіт, позивачем тим самим було порушено щодо неї цей фундаментальний принцип спадкового права»;
у постанові апеляційного суду відсутній аналіз зазначених доказів у контексті застосування принципу свободи заповіту та відсутні мотиви, з яких апеляційний суд дійшов протилежного висновку щодо правового значення таких обставин. Ненадання оцінки доказам, що безпосередньо стосуються реалізації спадкодавицею своєї волі, та формальне посилання на принцип свободи заповіту без аналізу конкретних фактичних обставин свідчать про порушення вимог статей 89 та 263 ЦПК України щодо оцінки доказів у сукупності та належного мотивування судового рішення. За таких обставин апеляційний суд не забезпечив належного дослідження доказів у їх сукупності при застосуванні правового принципу, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України є істотним порушенням норм процесуального права підставою для скасування постанови апеляційного суду;
у відзиві на апеляційну скаргу стороною відповідача було наведено, з метою звернути на це увагу апеляційного суду, ще ряд обставин, що характеризують недобросовісність поведінки позивача щодо сестри за її життя та після смерті: - знала про смерть (сестра померла у її присутності), але на поховання не прийшла; наміри щодо спірної квартири виношувалися позивачем протягом багатьох років, ще задовго до смерті ОСОБА_4 (що підтверджується як письмовим доказом, наявним у матеріалах справи, - особистими нотатками ОСОБА_1 від 2015 року (створеними позивачем під час її консультування по телефону щодо можливих варіантів вирішення спірних майнових питань з сестрою, наданих стороні відповідача ОСОБА_9 .
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2026 року:
поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року;
відкрито касаційне провадження у справі.
узадоволенні заяви ОСОБА_3 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року відмовлено.
13 березня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 23 лютого 2026 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23; від 10 січня 2019 року у справі № 263/1221/17; від 02 лютого 2022 року у справі № 756/957/18; від 21 жовтня 2022 року у справі № 752/4584/20; від 04 вересня 2019 року у справі № 689/1760/16-ц; від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13; від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17; від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18; від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18; від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Фактичні обставини
24 липня 2018 року ОСОБА_4 склала заповіт, за яким на випадок своєї смерті, належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 заповіла ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 123)
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть (т. 1, а. с. 125-зворот).
Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на все належне їй майно.
Відповідач ОСОБА_3 , який є сином ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 127) та на час її смерті був зареєстрований з останньою за однією адресою (т. 1 а.с. 126-зворот).
23 березня 2021 року ОСОБА_3 звернувся до Десятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 (т. 1, а.с. 125).
05 серпня 2021 року державним нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори було надіслано ОСОБА_1 повідомлення про відкриття спадкової справи на майно померлої ОСОБА_4 , а також про те, що остання заповіла квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 на підставі заповіту, посвідченого Десятою київською державною нотаріальною конторою 24 липня 2018 року. (т. 1 а.с. 139)
02 вересня 2021 року ОСОБА_1 подала до Десятої київської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 139-зворот).
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 суду показав, що працює дільничним офіцером поліції. Зазначив, що сестри (позивач та спадкодавець) завжди ходили разом. Позивач весь час відгороджувала сестру від сина - відповідача у справі. У 2018 році ОСОБА_4 із сином звертались зі скаргою на те, що її сестра ( ОСОБА_1 ) забрала паспорт та відмовляється його віддавати.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 суду показав, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 є двоюрідними сестрами дідуся свідка. Сестри завжди ходили разом, у 2014 році, при зустрічі з ними, ОСОБА_1 зазначила, нехай син купить ОСОБА_4 квартиру, а якщо ні, вони складуть на позивача заповіт та сказала щоб сестра віддала їй паспорт. У 2019 році свідок знов прибув до Києва та зупинився у ОСОБА_4 , дружина відповідача попросила свідка, щоб той відвіз ОСОБА_4 до лікаря. Остання повідомила, що без паспорту не поїде, потім погодилась. Свідок, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 зайшли до квартири ОСОБА_1 за медичною документацією, яка зберігалась у останньої. ОСОБА_1 принесла пакет документів, висипала документи між свідком та ОСОБА_4 на диван і вийшла. Серед документів свідок побачив заповіт ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_1 . В судовому засіданні свідок докладно описав заповіт та впізнав його в матеріалах справи (т. 1, а. с. 123), зазначивши що той був кольоровий. Також ОСОБА_4 сказала свідку, що сестра змусила її скласти цей заповіт та повідомила, що все виправить, скаржилась, що сестра не хоче віддавати їй паспорт. Після цього до кімнати повернулась ОСОБА_1 , взяла заповіт, притиснула його до себе, зазначила, що його не має бути серед інших документів і винесла заповіт. Також ОСОБА_4 скаржилась батьку свідка на те, що бажає залишити квартиру онукам, але ОСОБА_1 не віддає їй паспорт, висловила намір написати заяву про втрату паспорту. Крім того, свідок зазначив, що ОСОБА_4 була в психологічній залежності від позивача.
Позиція Верховного Суду
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).
За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України).
Правила частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними. Якщо ж у спадкоємця перешкод не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про спадкову масу, то положення частини третьої статті 1272 ЦК України не застосовуються (див. постанову Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року у справі № 6-85цс12).
Поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні (див. постанову Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1486цс15, постанову Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1215цс16).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 234/17511/19 (провадження № 61-8215св20) вказано, що:
«як свідчить тлумачення частини третьої статті 1272 ЦК України до поважних причин пропуску строку для прийняття спадщини мають відноситися причини, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця щодо подачі заяви про прийняття спадщини. Правила частини третьої 1272 ЦК України про встановлення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2022 року в справі № 756/957/18 (провадження № 61-5590св21) вказано, що:
«поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є ті, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Отже, строки на подання заяви про прийняття спадщини не визнаються преклюзивними, можуть бути поновлені з дотриманням правил частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини і можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними.
Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через власну пасивну поведінку, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1486цс15, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1215цс16».
Якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду із позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви. За конкретних фактичних обставин кожної справи пропуск строку для прийняття спадщини суд має оцінювати з урахуванням тривалості такого пропуску та загальних засад цивільного законодавства, як-от розумність, добросовісність та справедливість. Головною ознакою поважних причин такого пропуску є те, що вони унеможливлюють своєчасне звернення із заявою про прийняття спадщини. Неподання заяви умисно чи з необережності (недбалості) не може бути підставою для визначення спадкоємцю додаткового строку для прийняття спадщини. Вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. Оцінка поважності причин пропуску строку звернення із заявою про прийняття спадщини повинна, першорядно, стосуватися періоду від моменту відкриття спадщини й до спливу шестимісячного строку, встановленого законом для її прийняття. Саме протягом цього періоду мають існувати об'єктивні та істотні перешкоди для прийняття спадщини. Інші періоди досліджуються, якщо ці перешкоди почали існувати протягом шестимісячного строку та тривали до моменту звернення до нотаріуса або до суду. Суди мають враховувати, що безпідставне надання додаткового строку для прийняття спадщини є порушенням правової визначеності як елемента правовладдя (верховенства права) та є незаконним втручанням у права спадкоємців, які прийняли спадщину, а у разі відсутності таких спадкоємців - в інтереси територіальної громади, яка має право на визнання спадщини відумерлою (див. пункти 53 - 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року в справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року в справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24) вказано, що:
«113. Також Велика Палата Верховного Суду відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що у заявника існували додаткові перешкоди для своєчасного подання ним заяви про прийняття спадщини, зокрема догляд за матір'ю, зайнятість на роботі, карантинні обмеження, спрямовані на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19).
114. Зазначені доводи були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій, які зробили обґрунтовані висновки про те, що наведені позивачем обставини, як-от зайнятість на роботі, карантинні обмеження, догляд за матір'ю, не перешкоджали ОСОБА_10 реалізувати свої спадкові права шляхом подання відповідної заяви про прийняття спадщини, зокрема й через засоби поштового чи електронного зв'язку.
115.До того ж суд апеляційної інстанції, оцінивши подані позивачем докази, встановив, що надана позивачем копія амбулаторної картки його матері ОСОБА_11 та відомості, зазначені в ній, не підтверджують те, що остання потребувала постійного стороннього догляду, а також те, що ОСОБА_10 здійснював цей догляд до 12 січня 2022 року.
116. Враховуючи те, що на підставі частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи та переоцінювати докази, належна оцінка яких здійснена судами першої та апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду, з урахуванням встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, що переглядається, вважає правильними висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач не надав належних, достатніх та допустимих доказів існування об'єктивних та непереборних обставин, які перешкодили йому подати заяву про прийняття спадщини після смерті батька у визначений законом шестимісячний строк, до 12 січня 2022 року.
117.Належних та достатніх доказів, які б беззаперечно свідчили про наявність перешкод для подання такої заяви, позивач до суду не подав. Натомість безпідставне визначення додаткового строку для прийняття спадщини є порушенням правової визначеності як елемента верховенства права та є незаконним втручанням у права відповідача як спадкоємця, який прийняв спадщину».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року в справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24) зазначено, що:
151. Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, що випливає з принципу свободи заповіту, проте така необізнаність повинна ототожнюватися з незнанням спадкоємцем про його право на спадкування загалом; в такому випадку особа з незалежних від неї причин не вчиняє юридично значущих дій, які пов'язані з набуттям нею певних прав, що випливають із спадкування.
152. Обставини усвідомлення особою того, що вона має право на спадкування за законом, наприклад, на підставі своєї спорідненості із спадкодавцем у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування, та невчинення нею жодних активних дій з прийняття спадщини та щодо встановлення спадкової маси не можуть обґрунтовувати поважність причин пропуску нею строку для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом, про існування якого особа не знала.
153. Після закінчення строку, передбаченого ЦК України для подання заяви про прийняття спадщини, право спадкоємця на прийняття / відмову від прийняття спадщини є реалізованим, а його результат не підлягає зміні у зв'язку з обставинами, які залежали від самого спадкоємця, до яких, зокрема, входить пасивна поведінка спадкоємця, який усвідомлює чи повинен усвідомлювати (на підставі своєї спорідненості із спадкодавцем та відсутністю спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування) наявність у нього права на спадкування.
154. Резюмуючи, Велика Палата Верховного Суду, з урахуванням конкретних обставин справи, що переглядається, висновує, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, а у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Проте це стосується обставин, за яких заповіт є єдиною підставою спадкування і незнання про його існування не вимагає від спадкоємця вчинення дій щодо прийняття спадщини. Спадкоємець за законом, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини у встановлений шестимісячний строк з часу відкриття спадщини. Тож необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини тільки для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі їх обізнаності про відсутність спадкоємців попередньої черги, які набували право на спадкування за законом».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 619/2906/23 (провадження № 61-6738св24) вказано, що:
«суд не може визнати поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.
Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.
Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 381/4482/16-ц (провадження № 61-12844св18), від 30 січня 2020 року у справі № 487/2375/18 (провадження № 61-10136св19), від 31 січня 2020 року у справі № 450/1383/18 (провадження № 61-21447св19).
У справі, яка є предметом касаційного перегляду, встановлено, що в установлений законом строк спадщину, яка відкрилась після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, прийняла його дружина ОСОБА_3, як спадкоємець першої черги за законом, подавши відповідну заяву до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу.
Обґрунтовуючи поважність причин пропуску, визначеного частиною першою статті 1270 ЦК України строку для прийняття спадщини, позивачка посилалася на те, що про смерть батька їй відомо не було, оскільки з початком війни вона вимушена була переїхати до Великої Британії, де перебуває до теперішнього часу, а про відкриття спадщини дізналась лише 02 червня 2023 року з листа приватного нотаріуса Панченко О. В., при цьому відповідачі не повідомили їй про смерть ОСОБА_5.
У постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 750/262/20 (провадження № 61-14038св20) зазначено, що неспілкування позивача зі спадкодавцем внаслідок неприязних відносини між ними, а також необізнаність спадкоємця про факт смерті батька не є об'єктивними та непереборними труднощами, з якими закон пов'язує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини.
Саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об'єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність причин пропуску зазначеного строку.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 635/4551/18, від 27 травня 2020 року у справі № 336/1127/17, від 30 червня 2020 року у справі № 431/5782/17, від 03 березня 2021 року у справі № 145/148/20, від 21 квітня 2022 року у справі № 296/12109/18, від 13 квітня 2023 року у справі № 522/17537/18.
Встановивши, що ОСОБА_1 є спадкоємцем за законом після смерті батька ОСОБА_5, однак заяву про прийняття спадщини у встановлений статтею 1270 ЦК України строк не подала, надавши належну правову оцінку зазначеним позивачкою підставам пропуску зазначеного строку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визначення ОСОБА_1 додаткового строку для прийняття спадщини після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 її батька ОСОБА_5».
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша, друга статті 264 ЦПК України).
Вимогами процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Касаційний суд вже вказував, що:
правила щодо строку на прийняття спадщини (початок перебігу, наслідки спливу) регулюються Цивільним кодексом України, який прийнятий Верховною Радою України і є основним актом цивільного законодавства України; строк на прийняття спадщини по своїй сутності є присічним (статті 1270, 1272 ЦК), оскільки його сплив призводить до того, що спадкоємець вважається таким, який не прийняв спадщину. Тобто сплив строку «присікає» право на прийняття спадщини. Проте в законі, вочевидь з урахуванням сутності права на прийняття спадщини як майнового, передбачена можливість: за згодою самих спадкоємців, що прийняли спадщину, подати заяву про прийняття спадщини (частина друга статті 1272 ЦК України); для спадкоємця звернутися з позовною вимогою та за наявності поважної причини суд визначає додатковий строк на прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України); законодавець як у статті 1270 ЦК України, так і в інших нормах ЦК України, не передбачає допустимості існування такої конструкції як «зупинення перебігу строку на прийняття спадщини» та можливості в постанові Кабінету Міністрів України визначати інші правила щодо строку на прийняття спадщини; пункт 3 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) суперечить статтям 1270, 1272 ЦК України, а тому не підлягає застосуванню (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 676/47/21 (провадження № 61-8014св22))
у частині третій статті 1268 ЦК України вимагається проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрація місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного. Зазначений правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладений у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), від 18 листопада 2020 року у справі № 523/19010/15-ц (провадження № 61-5777св20), від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19 (провадження № 61-6290св20), від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19 (провадження № 61-15380св20), від 07 червня 2022 року у справі № 175/4514/20 (провадження № 61-2387св22), від 26 липня 2023 року у справі № 641/3893/20 (провадження № 61-12472св22), від 26 червня 2024 року у справі № 752/12045/17 (провадження № 61-18363св23), від 09 жовтня 2024 року у справі № 644/4646/23 (провадження № 61-10383св24). У постанові від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц (провадження № 61-3620св21) Верховний Суд виснував, що сама лише реєстрація місця проживання особи разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України не свідчить про своєчасність прийняття спадщини (див. пункти 128 - 130 постанови Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 504/3606/14-ц (провадження № 61-6658сво23));
позов спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини, про визначення йому додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини порушує права іншого спадкоємця, який спадщину прийняв, а тому належними відповідачами у спорах про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини є спадкоємці, які прийняли спадщину. За відсутності таких спадкоємців відповідачем виступає територіальна громада в особі органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 2516/1356/12-ц (провадження № 61-28938св18) постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року в справі № 543/459/21 (провадження № 61-30св22));
пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23));
якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов'язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов'язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов'язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 947/6589/21 (провадження № 61-10253св23)).
У справі, що переглядається:
у вересні 2021 року ОСОБА_1 (рідна сестра спадкодавиці, на користь якої складено заповіт) звернулася з позовом до ОСОБА_3 (син спадкодавиці) про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, оскільки позивачці було невідомо про заповіт;
суд першої інстанції міркував так, що немає підстав для задоволення позову;
апеляційний суд, натомість позов задовольнив;
при цьому як суд першої інстанції, так і апеляційний суд вказали, що ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідач ОСОБА_3 на час її смерті був зареєстрований з нею за однією адресою. 23 березня 2021 року ОСОБА_3 звернувся до Десятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 ;
суди не звернули уваги, що позов спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини, про визначення йому додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини порушує права іншого спадкоємця, який спадщину прийняв, а тому належними відповідачами у спорах про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини є спадкоємці, які прийняли спадщину. За відсутності таких спадкоємців відповідачем виступає територіальна громада в особі органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини; поважність/неповажність причин пропуску строку на прийняття спадщини має з'ясовуватися у разі пред'явлення позову до належного відповідача;
суди не врахували, що у частині третій статті 1268 ЦК України вимагається проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрація місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного; сама лише реєстрація місця проживання особи разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України не свідчить про своєчасність прийняття спадщини;
як свідчить аналіз матеріалів справи, в суді першої інстанції позивачка подавала відповідь на відзив (а. с. 200 - 206, том 1), в якому, зокрема, вказувала: з 2010 року ОСОБА_3 почав перешкоджати матері проживати в квартирі АДРЕСА_1 . У квартирі фактично залишається площа, що об'єднана з кухнею-студією, де стоїть диван і килимок для собаки, але відпочити на цьому місці неможливо. Отже із означеного вбачається, що присутність ОСОБА_4 з 2010 року у квартирі АДРЕСА_1 стала небажаною; протягом тривалого часу між сторонами в результаті існуючих неприязних відносин неодноразово виникали сварки та скандали, заяви з приводу яких були предметом розгляду працівників міліції (40 викликів), що стверджується інформаційним листом Дніпровського УП ГУНП у м. Києві від 22 вересня 2017 року; справи у судах: справа № 2604/11063/12 - усунення перешкод в користуванні квартирою, вселення. Протягом тривалого часу ОСОБА_3 чинив перешкоди в користуванні спірною квартирою АДРЕСА_1 , а саме, не допускав до квартири ОСОБА_4 , що позбавляло її права володіти, користуватись та розпоряджатися власністю. Справа № 755/3899/17 - стягнення аліментів з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 ; справа № 755/11659/18 - про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом позбавлення права користування жилим приміщенням та виселення. Невістка виселена, але провадження у справі закрито, у зв'язку зі смертю ОСОБА_4 . Матеріали справи містять лист ОСОБА_4 до сина ОСОБА_3 ; позивачка як рідна сестра ОСОБА_4 надала в своїй однокімнатній квартирі житлову площу (притулок) ОСОБА_4 , суттєво допомагала грошима, утримувала ОСОБА_4 , хоча і сама була обмежена в коштах. Тому заповіт ОСОБА_4 на позивачку - це воля і бажання ОСОБА_4 розпорядитися своїм майном на випадок смерті, закономірний результат справедливості (див.: том 1, а. с. 201 - 203);
при здійсненні судочинства можна використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»). Наприклад, аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що в справі № 755/3899/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/67223179) за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів, ОСОБА_4 зазначала, що вона 1937 року народження, з 1993 року отримує пенсію за віком. Вони з сином зареєстровані в одній квартирі, однак відповідач всіляко перешкоджає їй мешкати у квартирі та не надає ніякої матеріальної допомоги. У 2010 році відповідач її побив, стан її здоров'я до теперішнього часу до ладу не прийшов, а вона змушена значні кошти витрачати на придбання ліків»;
як свідчить зміст судових рішень, суди не врахували, що відповідач 23 березня 2021 року подав заяву про прийняття спадщини після спливу строку на її прийняття та не з'ясували, чи прийняв відповідач спадщину та відповідно хто є належним відповідачем. Як наслідок судові рішення належить скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
У зв'язку з чим, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, судові рішенняскасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Висновки щодо розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:
«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов'язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.
З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_12, задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 червня 2025 року, постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 рокускасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту ухвалення постанови касаційного суду рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 червня 2025 року та постанова Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 рокувтрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко