23 березня 2026 року м. Харків Справа № 917/1003/24(917/730/25)
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.,
за участю секретаря судового засідання Ярош В.В.,
за участю представників:
позивача (в режимі відеоконференції) - Заматов Р.В. (адвокат), свідоцтво №2030 від 26.10.2005 року, довіреність НТМ 518676 від 22.03.2024 року;
першого відповідача - не з'явився;
другого відповідача - не з'явився;
розглянувши у закритому судовому засіданні в приміщенні Східного апеляційного господарського суду матеріали справи за апеляційною скаргою позивача - Приватного підприємства «БВК Компанія» (вх.№404П/1) на рішення Господарського суду Полтавської області від 10.02.2026 року у справі №917/1003/24 (917/730/25),
за позовом Приватного підприємства «БВК Компанія», вул. Патріотична, 56-А, кв. 38, м.Запоріжжя, Запорізька область, 69005, код ЄДРПОУ 31921048
до 1. Селянського (фермерського) господарства «Греков», вул. Молодіжна, 46, смт. Чутове, Чутівський район, Полтавська область, 38800, код ЄДРПОУ 13946032
2. ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1
про визнання договору позики недійсним в межах справи про банкрутство №917/1003/24
за заявою Приватного підприємства «БВК Компанія», вул. Патріотична, 56-А, кв. 38, м. Запоріжжя, Запорізька область, 69005, код ЄДРПОУ 31921048
до Селянського (фермерського) господарства «Греков», вул. Молодіжна, 46, смт. Чутове, Чутівський район, Полтавська область, 38800, код ЄДРПОУ 13946032
про відкриття провадження у справі про банкрутство,-
У провадженні Господарського суду Полтавської області перебуває справа про банкрутство Селянського (фермерського) господарства «Греков» (вул. Молодіжна, 46, смт. Чутове, Чутівський район, Полтавська область, 38800, код ЄДРПОУ 13946032).
Приватне підприємство «БВК Компанія» 09.04.2025 року звернулося до суду з позовом до Селянського (фермерського) господарства «Греков» та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики від 10.01.2023 року (вх.№756/25).
Позов мотивовано тим, що договір позики від 10.01.2023 року укладений без спрямування на настання реальних наслідків та для штучного створення боргу, що вказує на фіктивність і недійсність такого договору.
На підтвердження поданого позову позивач посилається на наступне:
- з дати 18.06.2024 року на думку позивача у СФГ «Греков» починається недобросовісне господарське життя, з'являється оспорюваний договір позики, подається позов про стягнення коштів по спірному договору, а земельний банк СФГ «Греков» став зменшуватися;
- квитанції до прибуткового касового ордеру та оборотно-сальдові відомості, а також акти звірки взаємних розрахунків на думку позивача не є належними доказами передачі коштів;
- у спірному договорі зазначено, що його метою є забезпечення фінансової стабільності. Позивач в свою чергу вказує на те, а чи була ця нестабільність у підприємства? На думку позивача на момент укладення договору стан СФГ «Греков» був стабільний;
- ОСОБА_1 є власником 8 компаній, в 4 з яких є керівником. Позивач вважає, що за цих обставин останній повинен був укласти договір позики так, щоб гроші перевести на банківський рахунок СФГ «Греков»;
- подібних договорів позики у СФГ «Греков» з фізичними особами, окрім оспорюваного, більше не існувало;
- СФГ «Греков», на думку позивача, навіть якщо і хотів погасити заборгованість то не мав такої можливості у зв'язку з законодавчим обмеженням видачі готівки одній особі протягом робочого дня;
- відсутні докази з незалежних джерел за допомогою яких є можливість перевірити, що передача коштів дійсно мала місце;
- з рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 15.10.2024 року по справі №550/1098/24 вбачається, що відповідач не заперечував відносно боргу, що позивач по справі розцінює як протиріччя стратегії відповідача.
Рішенням Господарського суду Полтавської області від 10.02.2026 року у справі №917/1003/24 (917/730/25) (повний текст складено 12.02.2026 року, суддя Білоусов С.М.) у позові відмовлено повністю.
Позивач - Приватне підприємство «БВК Компанія» з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить:
- скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 10.02.2026 року у справі №917/1003/24 (917/730/25);
- задовольнити позовну заяву ПП «БВК Компанія» в повному обсязі;
- здійснити розподіл судових витрат.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення було істотно порушено вимоги статті 236 Господарського процесуального кодексу України щодо обґрунтованості судового рішення. Аналіз оскаржуваного рішення свідчить, суд першої інстанції фактично обмежився формальним викладенням позиції позивача, перелічивши наведені ним обставини та доводи, однак жодної правової оцінки цим доводам не надав. У рішенні відсутні мотиви відхилення аргументів позивача, не наведено аналізу доказів у їх сукупності, а також не встановлено, з яких саме причин суд вважає ті чи інші обставини недоведеними.
На переконання скаржника, суд безпідставно послався на презумпцію правомірності правочину, передбачену статтею 204 Цивільного кодексу України, як на підставу для відмови у позові, не врахувавши, що така презумпція не є абсолютною та підлягає спростуванню належними доказами. Суд не пояснив, чому надані позивачем докази є «припущеннями», а докази, створені виключно заінтересованими сторонами (квитанції до ПКО, акт звірки, оборотно-сальдова відомість), є «беззаперечними, належними та допустимими».
Апелянт вказує, що матеріали справи свідчать не про випадковий характер подій, а про наявність узгодженої та цілеспрямованої поведінки, спрямованої на штучне формування заборгованості СФГ «Греков», виведення активів та зменшення ліквідаційної маси боржника після отримання ним інформації про ініціювання процедури банкрутства. Зокрема, поява сумнівного договору позики із ретроспективним строком повернення, створення пов'язаного товариства ТОВ «Греков», до якого фактично перерозподіляється земельний банк, а також масове ініціювання позовів про розірвання договорів оренди без заявлення вимог про стягнення заборгованості, свідчать про зловживання правом та вчинення дій на шкоду кредиторам. Таким чином, вказані дії мають ознаки фраудаторності та спрямовані на ухилення від виконання грошових зобов'язань перед кредиторами, що, у свою чергу, не було належним чином враховано судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення, що є підставою для його скасування.
Позивач наполягає на тому, що свідоме обрання ОСОБА_1 та СФГ «Греков» неправомірного способу захисту прав із метою обходу спеціальної процедури, встановленої Кодексом України з процедур банкрутства. Ігнорування обов'язку заявлення кредиторських вимог у межах справи про банкрутство та непередання відповідного спору до господарського суду, який розглядає справу про неплатоспроможність, у поєднанні з економічно необґрунтованою поведінкою щодо сплати подвійного судового збору, свідчить про відсутність реальної господарської мети таких дій. У сукупності це підтверджує штучний характер заявленої заборгованості та спрямованість дій сторін на її легалізацію через судове рішення поза межами процедури банкрутства, що не було належним чином враховано судом першої інстанції.
Апелянт звертає увагу, що на дату укладання договору позики з ОСОБА_1 (10.01.2023 року) СФГ «Греков» не мав фінансової нестабільності та мав достатні обігові кошти, а також уже користувався кредитом банку для забезпечення фінансових потреб. Це свідчить про відсутність реальної необхідності у додатковому залученні коштів та підтверджує, що договір позики з ним укладено пізніше з метою створення штучної заборгованост. Дії ОСОБА_1 та СФГ «Греков» щодо укладання та виконання договору позики в готівковій формі є штучними та нелогічними. Вони не відповідають звичайній практиці здійснення поворотної фінансової допомоги між юридичними особами, адже за наявності можливості безготівкового перерахування коштів через пов'язані компанії ОСОБА_1 не було жодної економічної або організаційної необхідності здійснювати 120 окремих готівкових платежів. Дії ОСОБА_1 та СФГ «Греков» свідчать про вчинення правочинів із заінтересованою особою, спрямованих на штучне формування кредиторської заборгованості та переведення активів на пов'язане ТОВ «Греков». Це відповідає критеріям ч. 2 ст. 42 КУзПБ, що дає підстави вважати договір позики недійсним.
Аналіз фінансових даних та документів свідчить про явну несумісність заявлених сум позики з доходами ОСОБА_1 , а також про фізично неможливий спосіб їх передання (120 готівкових платежів із значними відстанями). Відсутність незалежних доказів реальної передачі коштів підтверджує сумнівність виконання договору позики та фраудаторний характер спірних правовідносин, що обґрунтовує вимоги позивача у справі про банкрутство.
Порушення норм процесуального права виявилося у неправильному застосуванні принципу змагальності та вірогідності доказів, визначеного статтею 79 ГПК України. Суд поклав тягар доказування виключно на позивача, звільнивши відповідачів від обов'язку доводити правомірність правочину та реальність його виконання, зокрема наявність коштів та джерела їх походження. За наявності двох протилежних версій подій, суд не застосував принцип вірогідності, хоча докази, надані позивачем (довідка ДПС, банківські виписки, дані з реєстрів), мають об'єктивний характер та є більш переконливими порівняно з документами, створеними виключно заінтересованими сторонами (квитанціями до прибуткових касових ордерів, актом звірки, оборотно-сальдовою відомістю). Проігноровано підвищений стандарт доказування, який підлягає обов'язковому застосуванню у справах про банкрутство при дослідженні підстав виникнення кредиторських вимог.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 02.03.2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача - Приватного підприємства «БВК Компанія» на рішення Господарського суду Полтавської області від 10.02.2026 року у справі №917/1003/24 (917/730/25). Встановлено строк протягом якого учасники справи мають право подати до суду відзиви на апеляційну скаргу, а також встановлено строк протягом якого учасники справи мають право подати до суду клопотання, заяви, документи та докази в обґрунтування своєї позиції по справі. Справу призначено до розгляду в судове засідання і роз'яснено шляхи реалізації права учасників справи на участь у судовому засіданні, а також шляхи реалізації права учасників справи на подання документів до суду засобами електронного зв'язку через підсистему електронний суд. Витребувано з Господарського суду Полтавської області матеріали справи №917/1003/24 (917/730/25).
Вказана ухвала була направлена зареєстрованим учасникам справи до електронного кабінету користувача у підсистемі Електронний суд та доставлена їм 02.03.2026 року. Також з метою належного повідомлення учасників справи про призначене судове засідання, судом було здійснено оголошення на офіційному сайті суду про прийняття ухвали від 02.03.2026 року, про дату, час та місце судового засідання.
16.03.2026 року матеріали справи №917/1003/24 (917/730/25) на вимогу надійшли до Східного апеляційного господарського суду.
У судове засідання 23.03.2026 року з'явився представник позивача, який підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги і просив її задовольнити.
Представники відповідачів не з'явилися, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином, про причини неявки суд не сповістили.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.12 ст.270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Так, відкриваючи апеляційне провадження у справі та призначаючи її до розгляду в судове засідання, судом було доведено до відома учасників справи, що нез'явлення у судове засідання апеляційної інстанції (особисто чи представників) належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, а також відсутність відповідного клопотання, не тягне за собою відкладення розгляду справи на іншу дату, а також не перешкоджає розгляду справи по суті. Здійснено оприлюднення ухвал суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень. При цьому, судом документи направлялись зареєстрованим учасникам справи до електронного кабінету користувача через підсистему Електронний суд, не зареєстрованим - засобами поштового зв'язку. При цьому, судом явка учасників справи у судове засідання обов'язковою не визнавалась.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи за відсутності представників відповідача, повідомлених належним чином про розгляд справи.
Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
Приватне підприємство «БВК Компанія» звернулося до суду з позовом до Селянського (фермерського) господарства «Греков» та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики від 10.01.2023 року.
Відповідно до вищевказаного договору ОСОБА_1 надав готівкою СФГ «Греков» позику у розмірі 6000000,00 грн. СФГ «Греков» кошти до 15.08.2024 року (як передбачено договором) не повернув, у зв'язку з чим ОСОБА_1 13.09.2024 року звернувся до Чутівського районного суду Полтавської області з позовом про стягнення даної заборгованості.
У ході судового розгляду Чутівським районним судом Полтавської області було встановлено, що у період з 10.01.2023 року до 14.08.2023 року СФГ «Греков» отримав від ОСОБА_1 кошти у сумі 6000000,00 грн, що підтверджується:
- квитанціями до прибуткових касових ордерів №1-120;
- актом звірки взаєморозрахунків між сторонами;
- оборотно-сальдовою відомістю по рахунку № НОМЕР_2 за 01.01.2023-15.08.2023 року.
Рішенням Чутівського районного суду Полтавської області від 15.10.2024 року по справі №550/1098/24 позовна заява задоволена повністю. Рішення суду набрало законної сили.
На підставі вищевказаного рішення ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Полтавської області про визнання кредиторських вимог до СФГ «Греков».
Як вже зазначалось, позивач вважає, що договір позики від 10.01.2023 року укладений без спрямування на настання реальних наслідків та для штучного створення боргу, що вказує на фіктивність і недійсність такого договору.
Згідно ч. 1 ст. 2 Кодексом України з процедур банкрутства провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України), іншими законами України.
Відповідно до частини 1 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, поданою в порядку, визначеному статтею 7 цього Кодексу, може визнати недійсними правочини або спростувати майнові дії, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, якщо вони порушили права боржника або кредиторів, з таких підстав: боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив іншій особі або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна.
Судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. (ч. 1 ст. 3 ГПК України).
Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Згідно частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
У Цивільному кодексі України не встановлюється будь-яких обмежень щодо кола осіб, які можуть бути сторонами договору позики. Тому позикодавцем та позичальником можуть бути як юридичні, так і фізичні особи.
У постанові Верховного Суду України від 18.07.2012 року у справі №6-79цс12 зроблено висновок, що «договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами статей 1046 - 1048 ЦК України».
Визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, серед яких: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
Відповідно до ст.ст.16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
У кожному випадку цієї категорії справ суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків (відповідні правові висновки наведені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.10.2021 року по справі №905/2382/18)
Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 року №2-р(II)/2021 у справі №3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Між тим, ЦК України імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку. Визнання такого правочину недійсним відбувається судом, по-перше, за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, а по-друге, якщо в результаті судового розгляду такого звернення буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину.
Для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У такому випадку важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов'язаних з вчиненням такого правочину (висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 року у справі №910/8357/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 року у справі №910/23097/17).
Правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи».
Правила визначення особи, що наділяється правом заперечувати/оспорювати у справі про банкрутство правочин, вчинений боржником, мають свої особливості.
У разі заперечення такого правочину хоча і у справі про банкрутство, однак з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів (в порядку статті 7 КУзПБ), коло осіб, що наділяються відповідним правом визначається за загальним правилом, яке визначає передумови звернення до суду за захистом порушеного права (статті 15, 16 ЦК України, стаття 4, 41, 45 ГПК України).
Згідно зі статтею 1 КУзПБ матеріально-правовий статус кредитора у справі про банкрутство у розумінні цього Кодексу, що є і учасником, і стороною у справі про банкрутство, що обумовлений та визначається наявністю вимог щодо грошових зобов'язань до боржника, формалізується відповідною ухвалою суду про визнання цих вимог, з винесенням якої кредитор наділяється відповідними правами у справі про банкрутство, що презюмуються та випливають з цього матеріально-правового статусу та визначені, зокрема статтями 45, 48, 52, 64 КУзПБ (право брати участь у прийнятті рішень на зборах кредиторів, заперечувати вимоги іншого кредитора, отримувати задоволення вимог до боржника за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута тощо) (висновки Верховного Суду в постанові від 16.07.2020 року у справі №910/4475/19, пункти 56.14-56.17).
Матеріально-правовий зв'язок кредитора з боржником, що обумовлюється як в межах, так і поза межами справи про банкрутство наявністю вимог кредитора щодо грошових зобов'язань до боржника, а тому не вимагає їх формалізації у справі про банкрутство, наділяє кредитора статусом заінтересованої особи у розумінні наведених положень статей 3, 13, 15, 16, 202, 203, 215 ЦК України (пункт 7.10) з правом на судовий захист шляхом звернення до суду з позовом про визнання недійсним правочину, вчиненого боржником, однак стороною якого цей кредитор не є, а також відповідними процесуальними правами (статті 4, 41, 42, 45, 46 ГПК України).
Крім цього, слід враховувати також наслідки недійсності правочину, а саме: відповідно до положень частин першої, п'ятої статті 216 цього Кодексу. Зокрема недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю; у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування; вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.
Звідти кредитор боржника може мати похідний інтерес у стягненні коштів, іншого майна з третіх осіб на користь боржника, зокрема і у процедурі банкрутства. Інтерес кредитора у поповненні (недопущенні зменшення) ліквідаційної маси боржника є похідним від такого інтересу боржника. Тому позови, спрямовані на поповнення (недопущення зменшення) ліквідаційної маси, є позовами на користь саме боржника, якому належить ліквідаційна маса, а не кредитора (останній має до цієї маси інтерес так званого другого порядку). Отже, позов, який заявив кредитор (позивач), є, насправді, позовом боржника, тобто похідним позовом (один із його різновидів передбачений пунктом 12 частини першої статті 20 ГПК України) (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, сформульована у постанові від 06.07.2022 року у справі №914/2618/16 (провадження № 12-25гс21) з посиланням, зокрема, на висновки Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 року у справі №761/45721/16-ц (пункти 72, 78, 81).
Так, предметом спору у справі є визнання недійсним договору позики від 10.01.2023 року укладеного між ОСОБА_1 та СФГ «Греков».
Згідно з пунктами 1, 2 договору позики позикодавець зобов'язався передати у власність відповідача, а відповідач зобов'язався прийняти у власність грошові кошти в сумі 6000000,00 грн готівкою частинами, розмір яких протягом одного робочого дня не може перевищувати 50000,00 грн.
Згідно з пунктом 3 договору позики позикодавець зобов'язався передати обумовлену пунктом 1 договору суму в строк до 15.08.2023 року.
Відповідачем було отримано відповідно до умов договору позики грошові кошти в сумі 6000000,00 грн в обумовлений строк в повному обсязі, що підтверджується квитанціями до прибуткових касових ордерів №1-120, виданих за період з 10.01.2023 року до 14.08.2023 року включно, підписаним сторонами актом звірки взаємних розрахунків за період 01.01.2023 року -15.08.2023 року, оборотно-сальдовою відомістю по рахунку 6851 за 01.01.2023 року-15.08.2023 року а також не заперечується жодною зі сторін договору.
Згідно Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України 29.12.2017 року №148 (в редакції станом на вересень 2021 року, надалі - Положення), останнє розроблено відповідно до Закону України «Про Національний банк України» і визначає порядок ведення касових операцій у національній валюті України юридичними особами (крім банків) та їх відокремленими підрозділами незалежно від організаційно-правової форми та форми власності (далі - підприємства), органами державної влади та органами місцевого самоврядування під час здійснення ними діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності (далі - установи), фізичними особами, які здійснюють підприємницьку діяльність (далі - фізичні особи - підприємці) (далі разом у тексті - суб'єкти господарювання), фізичними особами.
Згідно Положення:
готівка - грошові знаки національної валюти України (банкноти і монети, у тому числі розмінні, обігові, пам'ятні монети, які є платіжними засобами);
готівкові розрахунки/розрахунки готівкою - платежі готівкою суб'єктів господарювання і фізичних осіб за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги), а також за операціями, які безпосередньо не пов'язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна;
журнал реєстрації прибуткових і видаткових касових документів - документ, що застосовується для реєстрації прибуткових та видаткових касових ордерів та інших касових документів;
каса - приміщення або місце здійснення готівкових розрахунків, а також приймання, видачі, зберігання готівки, інших цінностей, касових документів;
касова книга - документ установленої форми, що застосовується для здійснення первинного обліку готівки в касі;
касовий ордер - первинний документ (прибутковий або видатковий касовий ордер), що застосовується для оформлення надходжень (видачі) готівки з каси;
касові документи - документи (касові ордери та відомості на виплату готівки, розрахункові документи, електронні розрахункові документи, квитанції програмно-технічних комплексів самообслуговування, відомості закупівлі сільськогосподарської продукції, інші прибуткові та видаткові касові документи), за допомогою яких відповідно до законодавства України оформляються касові операції, звіти про використання коштів, а також відповідні журнали встановленої форми для реєстрації цих документів та книги обліку;
касові операції - операції суб'єктів господарювання між собою та з фізичними особами, пов'язані з прийманням і видачею готівки під час проведення розрахунків через касу з відображенням цих операцій у відповідних книгах обліку;
оприбуткування готівки - проведення суб'єктами господарювання обліку готівки в касі на повну суму її фактичних надходжень у касовій книзі/книзі обліку доходів і витрат/фіскальному звітному чеку/електронному фіскальному звітному чеку/розрахунковій квитанції.
Готівка, що надходить до кас, оприбутковується в день одержання готівки в повній сумі. Оприбуткуванням готівки в касах установ/підприємств та їх відокремлених підрозділів, які проводять готівкові розрахунки із застосуванням РРО та з оформленням їх касовими ордерами і веденням касової книги, є здійснення обліку готівки в повній сумі її фактичних надходжень у касовій книзі на підставі прибуткових касових ордерів.
Касові операції оформляються касовими ордерами, видатковими відомостями, розрахунковими документами, електронними розрахунковими документами, документами за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів, іншими касовими документами, які згідно із законодавством України підтверджували б факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, отримання (повернення) готівки.
Приймання готівки в касу проводиться за прибутковим касовим ордером, підписаним головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником установи/підприємства. До прибуткових касових ордерів можуть додаватися документи, які є підставою для їх складання. Про приймання установами/підприємствами готівки в касу за прибутковими касовими ордерами видається квитанція (що є відривною частиною прибуткового касового ордера), підписана головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником, підпис яких може бути засвідчений відбитком печатки цієї/цього установи/підприємства. Використання печатки установою/підприємством не є обов'язковим.
Видача готівки з кас проводиться за видатковими касовими ордерами або видатковими відомостями. Документи на видачу готівки підписуються керівником і головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником. До видаткових ордерів додаються заяви на видачу готівки, розрахунки.
Прибуткові касові ордери і квитанції до них, а також видаткові касові ордери і видаткові відомості заповнюються бухгалтером (відповідальною особою установи/підприємства, на яку покладено обов'язок з оформлення цих документів) у будь-який спосіб, який забезпечив би належне збереження цих записів протягом установленого для зберігання документів терміну. У касових ордерах зазначається підстава для їх складання і перелічуються додані до них документи. Видача касових ордерів і видаткових відомостей на руки особам, які вносять або одержують готівку, забороняється. Приймання і видача готівки за касовими ордерами проводиться тільки в день їх складання.
Реквізити у видатковому ордері «Одержав», «Дата», «Сума», «Підпис одержувача», дані документа, що засвідчує особу отримувача (які заповнюються отримувачем готівки) та в прибутковому ордері «Прийнято від» не заповнюються в касових ордерах, які оформляються на загальну суму проведених установою/підприємством касових операцій (видача готівки за видатковими відомостями, електронними платіжними засобами, здавання готівки до банку, отримання готівки з банку за чеком та оприбуткування її в касі). Інші реквізити в касових ордерах та видаткових відомостях є обов'язковими до заповнення.
Установи/підприємства мають право тримати в позаробочий час у своїх касах готівкову виручку (готівку) у межах, що не перевищують самостійно встановлений ними ліміт каси. Готівкова виручка (готівка), що перевищує самостійно встановлений ліміт каси, здається до банків для її зарахування на банківські рахунки. Відокремлені підрозділи установ/підприємств мають право здавати готівкову виручку (готівку) безпосередньо до кас юридичних осіб або банку чи небанківської установи для її переказу і зарахування на банківські рахунки юридичних осіб.
Прибуткові та видаткові касові ордери до передавання в касу реєструються бухгалтером у журналі реєстрації прибуткових і видаткових касових документів, який ведеться окремо за прибутковими та видатковими операціями.
Установи/підприємства зобов'язані мати касу, а їх керівники зобов'язані забезпечити облаштування цієї каси та зберігання готівки у ній. Керівники несуть відповідальність у встановленому законодавством України порядку за не створення умов для забезпечення схоронності коштів під час їх зберігання і транспортування.
Установи/підприємства відображають у касовій книзі усі надходження і видачу готівки в національній валюті. Кожна/кожне установа/підприємство (юридична особа), що має касу, веде одну касову книгу для обліку операцій з готівкою в національній валюті (без урахування кас відокремлених підрозділів). Відокремлені підрозділи установ/підприємств, які проводять операції з приймання готівки за продану продукцію (товари, роботи, послуги) з оформленням її прибутковим касовим ордером, а також з видачі готівки на виплати, пов'язані з оплатою праці, виробничі (господарські) потреби, інші операції з оформленням їх видатковими касовими ордерами і відомостями, ведуть касову книгу.
Касир здійснює записи в касовій книзі за операціями одержання або видачі готівки за кожним касовим ордером і видатковою відомістю в день її надходження або видачі. За відсутності руху готівки в касі протягом робочого дня записи в касовій книзі в цей день не здійснюються.
Отже, Положення затверджує перелік стандартних документів, які підприємство має оформлювати та/або вести при розрахунках готівкою: прибуткові та видаткові касові ордери, журнали реєстрації прибуткових і видаткових касових документів, касову книгу, книгу обліку виданої та прийнятої старшим касиром готівки, журнал реєстрації прибуткових і видаткових касових документів тощо, а також вимоги щодо їх оформлення.
Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначаються Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», згідно ст. 1, 9 якого (в редакції станом на вересень 2021 року) господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.
Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Відповідно до пункту 5 договору позики сторони узгодили, що для підтвердження факту отримання коштів, обумовлених договором, відповідач надає позивачу відповідну квитанцію до прибуткового касового ордера, яка повинна містити відповідний номер касового ордера, фактичну дату та розмір отриманих від позикодавця коштів.
Тобто за оскаржуваним договором позики наявні первинні документи, які містять вичерпну інформацію про відповідну господарську операцію, що дозволяє точно та однозначно її ідентифікувати, і такі документи є належними і беззаперечними доказами.
Протягом періоду з 10.01.2023 року до 14.08.2023 року відповідач отримав від позивача грошові кошти на загальну суму 6000000,00 грн, що підтверджується наявними доказами у справі. СФГ «Греков» зобов'язався отриману суму коштів повернути в строки, визначені договором позики, а саме до 15.08.2024 року.
Суд першої інстанції дійшов висновку з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, що в матеріалах справи відсутні беззаперечні, належні та допустимі докази на підтвердження доводів позивача які викладені в позові. Оспорюваний договір містить в собі всі істотні умови, а наявні в матеріалах справи докази підтверджують дійсність даного правочинну.
Згідно із п. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.
Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Принцип змагальності передбачає покладення тягаря доказування на сторони, однак не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню у спосіб, який дозволить дотриматись переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної стороною обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі №910/18036/17.
Велика палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц (п. 81 зазначеної постанови) вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона, якщо інша сторона не надала доказів протилежного. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі №917/1307/18 (п. 41). Тобто «концепція негативного доказу», закріплена у ч. 10 ст. 81 ГПК, не може тлумачитися так, що певна обставина вважається доведеною, допоки інша сторона її не спростувала, оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Про це зазначено у п.43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 року у справі №917/1307/18. За загальним правилом, тягар доведення обставин, які є підставою позову, покладається на позивача.
Потрібно зазначити, що посилання позивача на викладені аргументи як в позовній заяві так і в апеляційній скарзі є його припущенням та не відповідають нормам статті 204 Цивільного кодекс України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі №2-383/2010 (провадження №14-308цс18).
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
У той час, позивачем не надано доказів у підтвердження своєї позиції по справі. Слід відзначити, що передання коштів готівкою, а не безготівковим шляхом не заборонено чинним законодавством. Вчинення таких дій протягом певного часу також не заборонено і передання таких коштів було оформлено належним чином. Подальше звернення до суду з позовом є правом кредитора, що опосередковується змістом договору та нормами законодавства і таке право не може бути обмежено.
Дійсно, імперативний припис частини третьої статті 7 КУзПБ про передачу справи, стороною якої є боржник, до суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство боржника, підлягає реалізації в порядку статті 31 ГПК України невідкладно, після отримання судом, що розглядає справу позовного провадження, інформації про відкриття провадження у справі про банкрутство сторони у спорі.
У той час, відсутні відомості, що така інформація було доведена. При цьому, позивач у справі за позовом з майновими (грошовими) вимогами до боржника для задоволення таких вимог, незалежно від стану (стадії) розгляду його позову в порядку статті 7 КУзПБ, повинен подати письмову заяву з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, в порядку, визначеному статтею 45 КУзПБ, тобто за власною волею трансформувати позовну вимогу у вимогу конкурсного кредитора до боржника в розумінні статей 1, 45 КУзПБ. Оскільки майнові вимоги кредиторів у розумінні статті 1 КУзПБ не тотожні позовним майновим вимогам (предмет позову) до боржника, які підлягають розгляду в порядку статті 7 КУзПБ, суд не може на власний розсуд трансформувати позовні вимоги у вимоги до кредиторів, що подаються відповідно до статті 45 КУзПБ.
Отже, наявність позовного провадження жодним чином не впливає та не визначає, що відповідні вимоги є беззаперечними і стають вимогами конкурсного кредитора.
Посилання на те, що дії ОСОБА_1 та СФГ «Греков» свідчать про вчинення правочинів із заінтересованою особою, то таке твердження не підтверджується матеріалами справи і вчинено з довільним тлумаченням щодо законодавчого визначення «заінтересована особа».
Щодо тверджень скаржника, що на дату укладання договору позики з ОСОБА_1 , (10.01.2023 року) СФГ «Греков» не мав фінансової нестабільності та мав достатні обігові кошти, а також уже користувався кредитом банку для забезпечення фінансових потреб, то це по-перше, є суб'єктивно-оціночним поняттям. По-друге питання фінансової нестабільності не входить до предмету дослідження під час розгляду питання щодо дійсності/недійсності правочину. По-третє, отримання позики пов'язано з підприємницькою діяльністю, яка вчиняється на власний ризик суб'єкта підприємництва і не завжди обумовлено фінансовою нестабільністю, необхідністю поповнення обігових коштів.
Посилання, що у позикодавця були відсутні кошти для позики у підтвердження чого надано відомості з податкової про доходи, то слід відмітити, що вони не відображають повний обсяг інформації у зв'язку з чим не підтверджують беззаперечно відсутність коштів.
Колегія суддів апеляційної інстанції наголошує на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно він не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 року у справі №902/761/18, від 04.12.2019 року у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Стандарт доказування «вірогідність доказів» на відмінну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Зміст цієї статті свідчить, що нею на суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. Застосував судову практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, у рішенні 23.08.2016 року у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи є вірогідність того, що на підставі наданих доказів, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Тобто судом має оцінюватись вірогідність доказів, а не вірогідність припущень. Як вже зазначалось, посилання позивача на викладені аргументи як в позовній заяві так і в апеляційній скарзі є його припущеннями, а доказів у їх підтвердження не надано.
Вказано спростовую посилання апелянта, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення було порушено норми процесуального права.
Згідно ст. 129 Конституції України, до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Колегія суддів зазначає, що апелянтом по даній справі всупереч приписів ст. 73, 74, 76-79, 86 Господарського процесуального кодексу України не доведено факту, а також не надано належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження своєї позиції по справі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Колегія суддів зазначає, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції, викладених в рішенні суду першої інстанції, яке є предметом апеляційного оскарження.
Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга позивача - Приватного підприємства «БВК Компанія» не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення Господарського суду Полтавської області від 10.02.2026 року у справі №917/1003/24 (917/730/25), яке відповідає вимогам ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, має бути залишене без змін.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, колегія суддів зазначає, що оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, то судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України,
Апеляційну скаргу Приватного підприємства «БВК Компанія» залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Полтавської області від 10.02.2026 року у справі №917/1003/24 (917/730/25) залишити без змін.
Дана постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Порядок і строки оскарження передбачені статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 02.04.2026 року.
Головуючий суддя В.С. Хачатрян
Суддя В.В. Россолов
Суддя О.І. Склярук