31 березня 2026 року
м. Київ
справа № 953/5779/24
провадження № 61-1033св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , на рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 червня 2025 року у складі Юрлагіної Т. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 18 грудня 2025 року у складі колегії суддів Яцини В. Б., Мальованого Ю. М.,
Маміної О. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 11 квітня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюб. За час перебування батьків у шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася дочка - позивачка ОСОБА_1 .
Московський районний суд м. Харкова рішенням від 04 серпня 2011 року у справі № 2-2974/11 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвав.
Зазначала, що починаючи з дня народження до 20 жовтня 2023 року позивачка була зареєстрована та постійно проживала зі своєю матір'ю за адресою: АДРЕСА_1 , а починаючи з 20 жовтня 2023 року змінила своє місце проживання та переїхала з матір'ю до м. Києва, що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 3001-7001910665 від 20 жовтня 2023 року.
Після розірвання шлюбу з матір'ю батько ухилявся від виконання покладених на нього батьківських обов'язків, у зв'язку з чим мати звернулася до суду з позовом про стягнення аліментів.
Московський районний суд м. Харкова рішенням від 15 лютого 2011 року стягнув
з відповідача аліменти на дочку у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу) щомісяця, але не менше 30 % від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 02 грудня 2010 року до повноліття дитини.
Зазначала, що батько в добровільному порядку рішення суду не виконував, у зв'язку із чим ОСОБА_5 подала до Київського відділу державної виконавчої служби м. Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області (далі - Київський ВДВС м. Харкова) заяву про примусове виконання заочного рішення Московського районного суду м. Харкова від 15 лютого 2011 року.
Відповідно до розрахунку Київського ВДВС м. Харкова від 19 грудня 2019 року першу суму аліментів батько сплатив матері лише у жовтні 2014 року, тобто фактично він не сплачував аліменти з грудня 2010 року до серпня 2013 року.
Із вказаного розрахунку вбачається також, що ОСОБА_2 хоча і сплачував аліменти, але у неповному обсязі та несистематично, що призвело до виникнення у нього заборгованості зі сплати аліментів.
Вказувала, що на натепер батько погасив заборгованість у повному обсязі
та його роботодавець продовжує здійснювати вирахування із заробітної плати
у розмірі 1/4 від його доходу.
Однак, на переконання позивачки, батько надає фінансову допомогу лише через те, що стосовно нього відкрите виконавче провадження, будь-якої іншої фінансової допомоги він не надає, не цікавиться її, зокрема, фінансовими потребами.
ОСОБА_1 вказувала, що ОСОБА_2 нехтує своїми обов'язками, від самого народження з нею не спілкувався, ніколи не цікавився її життям, не піклувався про фізичний та духовний розвиток.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила суд позбавити стосовно неї батьківських прав ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Київський районний суд м. Харкова рішенням від 09 червня 2025 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 18 грудня 2025 року, відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що у матеріалах справи відсутні переконливі докази винної поведінки відповідача щодо ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання неповнолітньої дочки. Суди не встановили, а позивачка не довела обставини, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дочкою та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунувся від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини. Та обставина, що на час розгляду справи вихованням і розвитком дитини займається мати, а батько проживає окремо від дитини та, як вказує позивачка, не спілкується з нею, не свідчить безумовно про те, що відповідач не бажає брати участі в утриманні та вихованні дитини, оскільки ОСОБА_1 зазначає, що сама не бажає такого спілкування.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
21 січня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , через підсистему «Електронний суд», звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою
на рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 червня 2025 року
та постанову Харківського апеляційного суду від 18 грудня 2025 року у цій справі,
у якій представник заявниці, посилаючись на неправильне застосування судами апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 червня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 18 грудня 2025 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , як на підставу касаційного оскарження рішення Київського районного суду м. Харкова
від 09 червня 2025 року та постанови Харківського апеляційного суду від 18 грудня 2025 року посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду:
від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17 та від 19 лютого 2025 року у справі № 147/277/24 про те, що лише зазначення відповідачем в апеляційній скарзі про його бажання піклуватися про дитину не спростовує факту його ухилення від виконання своїх обов'язків з виховання дитини. Факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав з урахуванням його поведінки не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку. Верховний Суд зазначає, що позбавлення відповідача батьківських прав, здійснене згідно із законом (пункт 2 частини першої статті 164 СК України), спрямоване на захист прав та інтересів дитини, отже має законну мету, і втручання в права відповідача є пропорційним меті позбавлення його батьківських прав;
від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18 про те, що факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку.
ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували вказані висновки Верховного Суду під час розгляду справи, що, на переконання заявника, призвело до ухвалення судових рішень без урахування інтересів дитини, які у цій справі мають переважати над інтересами батьків, а тому наявні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень у зв'язку з тим, що ухвалені без дослідження усіх обставин справи.
Провадження у суді касаційної інстанції
11 лютого 2026 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті
389 ЦПК України.
У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 березня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), судді, які входять до складу колегії: Осіян О. М., Сакара Н. Ю.
Інші учасники справи не скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що батьками неповнолітньої ОСОБА_1 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_2 та ОСОБА_6 (а. с. 60).
Московський районний суд м. Харкова рішенням від 04 серпня 2011 року, шлюб, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , розірвав (а. с. 13-14).
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , змінила прізвище на « ОСОБА_8 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим 25 жовтня 2013 року (а. с. 61).
Московський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 15 лютого 2011 року стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6 на утримання дочки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , аліменти у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу) щомісяця, але не менше 30 відсотків від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 02 грудня 2010 року до повноліття дитини. Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6 на її утримання аліменти у розмірі 1/8 частини від усіх видів заробітку (доходу) щомісяця, починаючи з 02 грудня 2010 року до досягнення дочкою ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , трьох років (а. с.16-17).
Відповідно до довідки від 20 жовтня 2023 року № 3001-7001910662 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, вбачається, що фактичне місце проживання/ перебування ОСОБА_3 :
АДРЕСА_2 (а. с. 59).
Згідно з довідкою від 20 жовтня 2023 року № 3001-7001910665 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, вбачається, що фактичне місце проживання/ перебування ОСОБА_1 :
АДРЕСА_2 . Відомості про законного представника, який супроводжує малолітню дитину - ОСОБА_3 (а. с. 11).
З листа КНП «Міська дитяча поліклініка № 13» від 16 жовтня 2019 року № 898 вбачається, що ОСОБА_1 спостерігається з народження, на диспансерному обліку не перебуває, на прийом до педіатра в поліклініку дитину супроводжує мати або бабуся (а. с. 37).
Відповідно до листа Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 164 Харківської міської ради ОСОБА_1 навчається у школі з першого класу. Мати приділяє належну увагу навчанню та вихованню дочки, постійно підтримує зв'язок
зі школою та класним керівником, систематично відвідує батьківські збори, піклується про зовнішній вигляд дочки, створює належні умови для розвитку
та відпочинку дитини (а. с. 38).
За інформацією Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням англійської мови № 85 міста Києва щодо учениці 8-Б класу ОСОБА_1 мати приділяє належну увагу навчанню та вихованню дитини, бере активну участь
у шкільному та особистому житті дитини, спілкується з учителями, класним керівником. Батько ОСОБА_2 за час навчання ОСОБА_9 заклад освіти
не відвідував, у загальношкільному та класному житті участі не бере, з педагогами не спілкується, батьківські збори не відвідує (а. с. 39).
З висновку Служби у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 28 січня 2025 року № 100-1199 вбачається, що орган опіки та піклування, вважає за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_2 стосовно ОСОБА_1 , 2010 року народження (а. с. 170-174).
З копії розрахунку державного виконавця заборгованості відповідача за аліментами вбачається, що станом на 30 листопада 2019 року заборгованість за аліментами відсутня, переплата складає 2 193,02 грн (а. с. 34-36).
Під час розгляду справи відповідач заперечував проти заявлених вимог позивачки та його представник зазначала, що відповідач бажає спілкуватися з дочкою, що вказує на його зацікавленість у збереженні зв'язків зі своєю донькою. Факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав свідчить про його інтерес до дитини і бажання брати участь у її вихованні.
Відповідач вказував, що докладав зусиль, щоб налагодити спілкування, пропонував неодноразово зустрічі, поїздки, але мати дитини або відмовляла, або ігнорувала ці пропозиції. ОСОБА_2 надсилав дочці подарунки засобами поштового зв'язку, але вони або були повернуті, або були отримані, однак дочці не подобались. Дочка не бажає спілкуватися з батьком, така її позиція ускладнює налагодження зв'язків. Умисних дій з боку відповідача щодо неналежного виконання батьківських обов'язків не встановлено. Дії, які вживав відповідач щодо спілкування з позивачкою, не дали результатів, що підтверджується матеріалами справи, доданими до відзиву (а. с. 122-128).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Наведеним вимогам оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
У статті 7 СК України визначена необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
За частиною другою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов'язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, враховуючи об'єктивні обставини спору, а тільки потім права батьків.
У рішенні від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» (заява № 31111/04) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).
Згідно з частиною четвертою статті 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Стаття 164 СК України передбачає, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Тобто перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним.
Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Верховний Суд з огляду на положення статті 166 СК України неодноразово наголошував, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 18 лютого 2026 року у справі № 235/1067/24, провадження № 61-13823св24; від 18 березня 2026 року у справі № 466/12944/23, провадження № 61-1214св26.
У рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» (заява
№ 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів, і залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.
Розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06).
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків на краще неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків (постанова Верховного Суду від 12 січня 2026 року у справі № 192/2496/24, провадження № 61-13054св25).
Відповідно до частин першої-третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків, які можуть бути підставою позбавлення її батьківських прав, покладено на позивача (постанова Верховного Суду від 25 лютого 2026 року у справі № 296/2509/17, провадження № 61-12991св25).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс29).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів,
а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує
на довіру.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 18 лютого 2021 року у справі № 645/920/19,
від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22).
Суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності і не встановили підстав для застосування до відповідача такого крайнього, виключного і надзвичайного способу впливу як позбавлення його батьківських прав стосовно його неповнолітньої дочки.
Суди обґрунтовано врахували бажання ОСОБА_2 брати участь у вихованні дочки ОСОБА_9 , а також намагання ним налагодити стосунки з нею, що підтверджується належними доказами, зокрема письмовими заявами, адресованими матері для надання дозволу спільного проведення часу батька з дочкою, спільного відпочинку (а. с. 125-129).
Крім того, з Єдиного державного реєстру судових рішень відомо що з 2020 року триває спір між батьком та матір'ю у справі № 643/4393/20 про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та визначення способів участі у вихованні дитини. Дотепер у справі № 643/4393/20 судове рішення не ухвалено.
Верховний Суд наголошував, що особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки у рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 726/433/23, від 19 лютого 2026 року у справі № 642/2823/24, провадження № 61-486св26).
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду
від 04 грудня 2024 року у справі № 133/747/23 (провадження № 61-9650св24), судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не у достатній мірі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості. Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
З урахуванням наведених обставин, встановлених судами дій батька, який висловлював чітке бажання бачитися та спілкуватися зі своєю неповнолітньою дочкою, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності не свідчать про необхідність застосування до відповідача такого виключного заходу як позбавлення батьківських прав саме в інтересах дитини.
Процесуальна позиція відповідача під час розгляду справи про позбавлення його батьківських прав, надання своїх пояснень та заперечень щодо доводів, викладених позивачем, свідчить про можливість і готовність батька відновити психологічний та емоційний зв'язок зі своєю дочкою.
Необґрунтоване та передчасне (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов'язків, надання родичами допомоги у цьому) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини.
Розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», пункт 49). Наявності таких обставин у цій справі не доведено.
Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для врахування висновку Служби у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 28 січня 2025 року № 100-1199, оскільки висновок не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми батьківськими обов'язками, та які б були законною підставою для застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батька батьківських прав та не містить даних, які об'єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов'язків, а Служба у справах дітей та сім'ї не надала оцінки можливим причинам ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків.
Згідно з частиною шостою статі 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню та оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв'язку (постанови Верховного Суду
від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року
у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21).
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, надав правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків у їх сукупності, зазначив про мотиви їх прийняття та не прийняття, та з огляду на відсутність належних, достатніх і допустимих доказів наявності виключних обставин, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми батьківськими обов'язками, чи наявності з боку батька загрози для дитини, яка проживає з матір'ю, її здоров'я та психічного розвитку та з урахуванням наявності спору між батьками щодо усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та визначення способів участі у вихованні дитини дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі
№ 398/4299/17, від 19 лютого 2025 року у справі № 147/277/24 та від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, оскільки фактичні обставини у справі, яка переглядається, та у справах, на які містяться посилання у касаційній скарзі, є різними.
У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.
Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору не спростовують та значною мірою зводяться до необхідності переоцінки доказів.
Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц).
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами попередніх інстанцій рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.
Не може бути скасоване правильне по суті та законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів і не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення,
а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 червня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 18 грудня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. В. Сердюк
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара