31 березня 2026 року
м. Київ
справа № 802/1672/17-а
адміністративне провадження № К/9901/21665/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
Судді-доповідача - Васильєвої І.А.,
суддів -Юрченко В.П., Хохуляка В.В.
розглянувши в порядку письмового провадження
касаційну скаргу Головного управління ДФС у Вінницькій області
на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 30.10.2017 (суддя: Поліщук І.М.)
та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14.12.2017 (судді: Біла Л.М., Гонтарук В.М., Граб Л.С.,
у справі № 802/1672/17
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,-
У вересні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області (далі - відповідач, ГУ ДФС у Вінницькій області, податковий/контролюючий орган), в якому просила визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 16.06.2017 № 229051-13.
В обґрунтування позовних вимог позивач наголосила на протиправності спірного податкового повідомлення-рішення, оскільки воно прийняте в порушення вимог податкового законодавства, зважаючи на те, що рішення Вінницької міської ради № 90 прийняте 29.01.2016, тобто після 15.07.2015, а відтак застосування контролюючим органом положень з метою оподаткування, може мати місце не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше 2017 року. Позивач також зазначила, що належний їй комплекс будівель, як будівлі промисловості, не є об'єктом оподаткування, в силу імперативних приписів закону (п. п. «є» п. 266.2.2. ст. 266 Податкового кодексу України) і податок на нерухоме майно на них не повинен нараховуватись, що свідчить про протиправність спірного податкового повідомлення-рішення.
Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 30.10.2017, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14.12.2017 позов задоволено, визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 16.06.2017 № 229051-13.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з мотивами якого погодився суд апеляційної інстанції, виходили з того, що Законом України від 24.12.2015 № 909-VІІІ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016» лише рекомендовано органам місцевого самоврядування вчинити певні дії, в той час як підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України законодавцем чітко встановлено повноваження сільських рад при встановленні місцевих податків та зборів, які, враховуючи статтю 19 Конституції України, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 07.06.2017 № К/800/33547/16.
Відтак, суди дійшли висновку, що оскільки рішення 4 сесії 7 скликання Вінницької міської ради № 90 «Про внесення змін до рішення міської ради від 23.01.2015 № 1984 «Про встановлення місцевих податків і зборів та затвердження Порядку їх справляння (зі змінами)», прийняте 29.01.2016, то застосування контролюючим органом його положень з метою оподаткування може мати місце не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше 2017 року.
Крім того, суди виходили з того, що як слідує з технічного паспорту на виробничий будинок комплексу будівель по АДРЕСА_1 від 30.03.2012, позивач є власником 1/2 комплексу вказаних будівель до складу яких входять: електроцех, токарний цех, склади (масел, бензину), майстерні тощо, у зв'язку з чим суди прийшли до висновку, що 1/2 комплексу будівель загальною площею 1590,40 кв.м. по АДРЕСА_1 , який належить на праві власності ОСОБА_1 , відповідно до правовстановлюючих документів, що враховують вимоги ДК 018-200, не є об'єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, оскільки є будівлями промисловості.
Не погоджуючись із судовими рішеннями першої та апеляційної інстанції відповідач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
В доводах касаційної скарги скаржник, посилається на порушення судами попередніх інстанцій норми матеріального та процесуального права, а також на порушення принципу офіційного з'ясування всіх обставин справи, що призвело до неправильного вирішення спору.
Відповідач зауважує, що судами попередніх інстанцій не вірно було застосовано норму матеріального права, а саме: підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, оскільки враховано лише частину зазначеного пункту та відповідно статті Податкового кодексу України, при визначені того, що не є об'єктом оподаткування, об'єкт нежитлової нерухомості, а саме: будівлі промисловості виробничого призначення та не надано належної оцінки тій обставині, що нежитлове приміщення - комплекс будівель промисловості, що належить на праві власності не промисловому підприємству, як визначено статтею 266 Податкового кодексу України, а фізичній особі.
За переконанням скаржника, пільга передбачена підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України розповсюджується не на фізичних осіб, а на юридичних осіб, що свідчить про правомірність нарахування позивачу податку на майно, відмінне від земельної ділянки.
Відзив або заперечення на касаційну скаргу від позивача до Суду не надходили, що не є перешкодою розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Суди встановили, що ОСОБА_1 на праві власності належить 1/2 (одна друга) часток комплексу будівель, які розташовані в АДРЕСА_1 , набутих згідно договору купівлі-продажу від 26.12.2006, укладеного з ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 5), що підтверджується реєстраційним посвідченням Вінницького обласного об'єднаного бюро технічної інвентаризації від 12.04.2007 (т. 1 а.с. 6).
Відповідно до предмету договору, придбана ОСОБА_1 1/2 частка комплексу будівель складається із приміщень: літ. «А» 1 поверх - пр. № 1 - № 19 пл. 308,7 кв.м.; літ. «Б», «Б» - 1 поверх - пр. № 1 - № 9 (№1 - № 11) пл. 1056,3 кв.м.; антресолі - пр. № 10 - № 11 (№ 12 - № 13) пл. 98,4 кв.м.; літ. «В» - 1 поверх - пр. № 1, № 2 пл. 33,9 кв.м.; літ. «Г» 1 поверх- пр. № 1 пл. 82,7 кв.м; літ. «З» - 1 поверх - пр. № 1- № 3 пл. 10,4 кв.м.; літ. «Д», вбиральна; літ. «Е» - склад; літ. «Ж» - навіс; літ. «С» - склад, споруди № 2, № 6, № 7, № 8; частка споруди № 1, частка мостіння 1 площею 1176,4 кв. м., загальною площею 1590,40 кв.м.
29.01.2016 на 4 сесії 7 скликання Вінницькою міською радою прийнято рішення «Про внесення змін до рішення міської ради від 23.01.2015 № 1984 «Про встановлення місцевих податків і зборів та затвердження Порядку їх справляння (зі змінами)» (т. 1 а.с. 13).
Додатком № 1 до рішення міської ради від 29.01.2016 № 90 Порядок справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, встановлено відповідні ставки для об'єктів нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб у відсотках до розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року за 1 кв. м. бази оподаткування (т. 1 а.с. 14-19).
16.06.2016 ГУ ДФС у Вінницькій області прийнято податкове повідомлення-рішення № 229051-13 (т. 1 а.с. 12), яким ОСОБА_1 визначено податкове зобов'язання по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016 рік в сумі 21128,67 грн.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулюються Податковим кодексом України (далі - ПК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Щодо можливості застосування Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році» від 24.12.2015 № 909-VІІІ.
Так, 01.01.2015 набрав чинності Закон України від 28.12.2014 № 71-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», яким ст. 266 ПК України викладено в новій редакції, а об'єкти оподаткування податком на нерухоме майно доповнено об'єктами нежитлової нерухомості.
В подальшому, згідно з п. 7 «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році» від 24.12.2015 № 909-VІІІ (далі - Закон № 909-VІІІ), який набув чинності з 01.01.2016, рекомендовано органам місцевого самоврядування у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2016 рік податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів житлової нерухомості, а також прийняти та оприлюднити рішення щодо встановлення у 2016 році податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів нежитлової нерухомості, податку на майно (в частині транспортного податку) та акцизного податку з реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів.
Пунктом 4 Прикінцевих положень вказаного Закону передбачено установити, що в 2016 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів на 2016 рік не застосовуються вимоги, встановлені підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України та Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
Пунктом 72 Закону № 909-VІІІ змінено також правове регулювання у статті 266 Податкового кодексу України, зокрема зміни стосувались об'єктів, які не підлягають оподаткуванню цим податком (підпункт 266.2.2), порядку встановлення пільг (підпункт 266.4.2), ставки податку (підпункт 266.5.1), обчислення суми податку (266.7.2), порядку сплати податку (підпункт 266.5.9).
Відтак, відповідно до п/п. 266.1.1, п/п 266.2.1, п/п. 266.3.1, п/п. 266.3.2 ст. 266 ПК України платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
Базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.
За змістом п/п. 266.5.1 п. 266.5 ст. 266 ПК України ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує три відсотки розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.
Відповідно до п/п. 266.4.2 п. 266.4 ст. 266 ПК України сільські, селищні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, встановлюють пільги з податку, що сплачується на відповідній території, з об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, громадських об'єднань, благодійних організацій, релігійних організацій України, статути (положення) яких зареєстровані у встановленому законом порядку, та використовуються для забезпечення діяльності, передбаченої такими статутами (положеннями). Пільги з податку, що сплачується на відповідній території з об'єктів житлової нерухомості, для фізичних осіб визначаються виходячи з їх майнового стану та рівня доходів.
Суди попередніх інстанцій встановили, що на виконання в тому числі Закону України від 24.12.2015 № 909-VІІІ на 4 сесії 7 скликання Вінницькою міською радою 29.01.2016 прийнято рішення «Про внесення змін до рішення міської ради від 23.01.2015 № 1984 «Про встановлення місцевих податків і зборів та затвердження Порядку їх справляння (зі змінами)». Додатком № 1 до рішення міської ради від 29.01.2016 № 90 Порядок справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, встановлено відповідні ставки для об'єктів нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб у відсотках до розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року за 1 кв. м. бази оподаткування (т. 1 а.с. 14-19).
Тобто, Суд зазначає, що при прийнятті спірного акту індивідуальної дії, податковий орган, як суб'єкт виконавчої влади, застосував чинне рішення органу місцевого самоврядування (з урахуванням змін), яке в свою чергу прийняте на виконання положень Закону України від 24.12.2015 № 909-VІІІ, норми якого були чинними, не визнані неконституційними, та які рекомендували з метою забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році переглянути прийняті на 2016 рік рішення щодо встановлення місцевих податків і зборів.
Крім того, колегія суддів зауважує, що відповідно до Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5). В Основному Законі України встановлено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (частина перша статті 140).
Гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України. З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В Конституції України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина перша статті 144). На основі цього положення Конституції України в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина перша статті 59).
Згідно з частиною 1 статті 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.
В межах спірних правовідносин прийняте 29.01.2016 Вінницькою міською радою на 4 сесії 7 скликання Вінницькою міською радою рішення «Про внесення змін до рішення міської ради від 23.01.2015 № 1984 «Про встановлення місцевих податків і зборів та затвердження Порядку їх справляння (зі змінами)» є нормативно-правовим актом, приписи якого зокрема змінюють для позивача права та обов'язки, є способом реалізації владних управлінських функцій радою як суб'єктом владних повноважень у відповідності до комплексного правового регулювання в межах розсуду цього органу, з урахуванням інтересів членів територіальної громади та кожного члена цієї громади, а також згідно з приписами підпункту 266.4.2 пункту 266.4 статті 266 Податкового кодексу України.
У даному ж випадку, Суд зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів, з яких можливо б було пересвідчитись, що позивач скористався правом звернення до суду з позовом про оскарження рішення органу місцевого самоврядування, яким в тому числі керувався відповідач приймаючи оскаржуване податкове повідомлення-рішення, а відтак дане рішення не скасовано в судовому або іншому порядку, внаслідок чого є обов'язковим як для позивача, так і для відповідача у справі.
Колегія суддів зауважує, що прийняття Закону № 909-VІІІ мало на меті створити умови для збільшення надходжень до бюджету та забезпечення збалансованості бюджету 2016 року, а також покращення адміністрування податків.
Суд вважає, що цей Закон в тому числі і в частині порядку прийняття та оприлюднення органами місцевого самоврядування рішень про встановлення місцевих податків та зборів (незастосування підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України) спрямований на захист суспільних (публічних) інтересів та з урахуванням ситуації, яка виникла в Україні у той період часу та особливостей правової природи податкових правовідносин, мав на меті усунути об'єктивні (технічні) недоліки законодавчого регулювання конкретного аспекту оподаткування.
Вирішуючи в межах цієї конкретної справи питання правомірності застосування відповідачем рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого на виконання Закону № 909-VІІІ, з огляду на всі фактичні обставини даної справи, враховуючи положення Основного Закону, зокрема статті 13 Конституції України «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству», статті 67 Конституції України, «Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом», а також дотримання відповідачем положень Податкового кодексу України в частині його повноважень та функцій, колегія суддів зауважує, що спірне податкове повідомлення-рішення прийняте відповідачем відповідно до чинного законодавства, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15.09.2019 у справі № 825/1496/17.
У вказаній постанові Судова палата наголосила, що відповідачу при реалізації владних управлінських функцій необхідно застосовувати ту норму права, яка була чинною на момент прийняття спірного рішення, що, в даному випадку, було дотримано контролюючим органом в межах цих правовідносин, та не взято до уваги судами попередніх інстанцій.
Застосування п/п. «є» п/п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України.
Крім того, у даній справі також спірним питанням є можливість застосування п/п. «є» п/п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України щодо об'єкту нерухомого майна, що належить позивачу на праві власності.
Згідно з п/п. «є» п/п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України не є об'єктом оподаткування: будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.
Так, податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті (п. 30.1 ст. 30 ПК України).
Відповідно до п/п. 14.1.129-1 п. 14.1 ст. 14 ПК України об'єкти нежитлової нерухомості - будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють серед іншого будівлі промислові та склади (підпункт «ґ»).
Згідно з п. 5.3 ст. 5 ПК України інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.
Відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17 серпня 2000 року № 507, будівлі промисловості (криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо) віднесено до підрозділу «Будівлі нежитлові» група 125 «Будівлі промислові та склади» клас 1251 «Будівлі промисловості».
До будівель промисловості відносяться об'єкти нерухомості, які відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000 належать до класу 1251 «Будівлі промисловості», який в свою чергу включає підкласи: 1251.1 - «Будівлі підприємств машинобудування та металообробної промисловості», 1251.2 - «Будівлі підприємств чорної металургії», 1251.3 - «Будівлі підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості», 1251.4 - «Будівлі підприємств легкої промисловості, 1251.5 - «Будівлі підприємств харчової промисловості», 1251.6 - «Будівлі підприємств медичної та мікробіологічної промисловості», 1251.7 - «Будівлі підприємств лісової деревообробної та целюлозно-паперової промисловості», 1251.8 - «Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості», 1251.9 - «Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне».
Визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об'єкта нерухомості згідно з ДК 018-2000.
При цьому, Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 17.02.2020 у справі № 820/3556/17 зазначила, що застосовуючи об'єктно-функціональний підхід до визначення податкової пільги у підпункті «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України законодавець ключовим критерієм обрав функціональне призначення будівлі, а не належність конкретному суб'єкту-платнику.
Судова палата вважає, що обмежувальне тлумачення за рахунок введення додаткової ознаки надання пільги по сплаті податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, - звільнення від оподаткування за критерієм «будівлі промисловості», лише об'єктів нежитлової нерухомості промислових підприємств (юридичних осіб), по суб'єктному складу, не може бути застосовано, оскільки положеннями підпункту 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 Податкового кодексу України визначено, що платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Судова палата також зазначила, що сама по собі специфіка об'єкта оподаткування - наявність спеціального статусу будівлі, а саме: статусу будівлі промисловості не може бути достатньою підставою для звільнення від оподаткування. Обираючи за вихідне поняття «промисловість», у зв'язку з яким застосовується аналізована податкова пільга, законодавець пов'язує звільнення від сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки і не стільки із його статусом (придатністю його застосування у виробничому промисловому циклі господарської діяльності без конкретизації видів промислового виробництва та організаційних форм у яких воно здійснюється), а й з використанням будівлі з метою провадження виробничої діяльності, тобто з використанням такої за цільовим призначенням для виготовлення промислової продукції.
Оскільки «будівлі промислові», які є у складі об'єктів нежитлової нерухомості виступають загальним критерієм визначення об'єкта оподаткування (підпункт «ґ» підпункту 14.1.129-1 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України), то встановлення пільги шляхом звільнення від оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, «будівель промисловості», зокрема виробничих корпусів, цехів, складських приміщень промислових підприємств (підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України) не свідчить про недостатню чіткість податкового законодавства, оскільки увівши певний загальний критерій «будівлі промислові», законодавець визначив спеціальний об'єкт (об'єкти) який звільнено від оподаткування, і зі змісту норми зрозуміло, яких об'єктів стосується така пільга.
Встановлення законодавцем певних податкових пільг зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як в даному випадку підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, за своєю сутністю спрямоване на збалансування суспільних відносин у сфері справляння податків та мало на меті створити умови для стимулювання та зменшення податкового навантаження на тих платників податків фізичних та юридичних осіб, які є власниками певних об'єктів нерухомості, що використовуються за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.
Суд вважає, що такий підхід у розумінні норми, про яку йдеться, випливає з того, що функціональне призначення об'єкта, який звільняється від оподаткування, яким є предмет - будівля промисловості (вид нежитлової нерухомості), є фактично визначальною родовою ознакою, оскільки не є об'єктом оподаткування саме будівлі промисловості, тобто будівлі які використовуються для виготовлення промислової продукції будь-якого виду.
Відтак судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів КАС ВС сформувала правовий висновок, відповідно до якого застосування підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України можливе у разі якщо власниками об'єктів промисловості є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, та за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання таких об'єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду).
Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що як слідує з технічного паспорту на виробничий будинок комплексу будівель по АДРЕСА_1 від 30.03.2012, позивач є власником 1/2 комплексу вказаних будівель до складу яких входять: електроцех, токарний цех, склади (масел, бензину), майстерні тощо, у зв'язку з чим суди прийшли до висновку, що 1/2 комплексу будівель загальною площею 1590,40 кв.м. по АДРЕСА_1 , який належить на праві власності ОСОБА_1 , відповідно до правовстановлюючих документів, що враховують вимоги ДК 018-200, не є об'єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, оскільки є будівлями промисловості.
Отже, використання зазначеного об'єкта нерухомості за функціональним призначенням (промислове виробництво), з врахуванням виду діяльності фізичної особи, судами попередніх інстанцій не досліджено у повному обсязі, а відтак не надано належної правової оцінки всім обставинам, що мають значення для правильного вирішення спору в контексті спірних правовідносин.
За таких обставин, касаційний суд, розглядаючи касаційну скаргу податкового органу, вважає висновки судів першої та апеляційної інстанцій передчасними, та такими, що зроблені без повного з'ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, а оцінка наявних у матеріалах справи доказів здійснена без дотримання положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак такі судові рішення не є такими, що відповідають вимогам законності та обґрунтованості, що встановлені статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Не встановлення та ненадання правової оцінки обставинам, які мають суттєве значення у справі, свідчить про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при розгляді справи.
Як встановлено частиною 1 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України в чинній редакції, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з частиною 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України на суд покладається обов'язок вживати визначених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
За правилами статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до частини четвертої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що вище встановлені порушення, допущені як судом апеляційної, так і судом першої інстанцій, відтак справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати всі фактичні обставини справи з перевіркою їх належними та допустимими доказами та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.
Відповідно до частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Отже Суд приходить до висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм матеріального та процесуального права, не встановив фактичні обставини, що мають значення для справи, що є підставою для частково задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Касаційну скаргу Головного управління ДФС у Вінницькій області задовольнити частково.
Постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 30.10.2017 та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14.12.2017 у справі № 802/1672/17 скасувати.
Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.А. Васильєва
Cудді В.П. Юрченко
В.В. Хохуляк