Справа № 120/2171/26
Головуючий у 1-й інстанції: Мультян Марина Бондівна
Суддя-доповідач: Капустинський М.М.
02 квітня 2026 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Капустинського М.М.
суддів: Сапальової Т.В. Шидловського В.Б.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення,
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Вінницькій області, в якому просила суд визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління ДПС у Вінницькій області від 02.12.2025 №17965/6/02-32-24 про виключення з реєстру платників єдиного податку.
Одночасно з позовною заявою позивач подала до Головного управління ДПС у Вінницькій області надійшла заяву про забезпечення позову, в якій просила зупинити дію рішення ГУ ДПС у Вінницькій області від 02.12.2025 №17965/6/02-32-24 до набрання законної сили рішенням суду по цій справі.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 року в задоволенні заяви представника Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про забезпечення адміністративного позову у справі №120/2171/26 - відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням позивач подала апеляційну скаргу в якій просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нову ухвалу про відмову в задоволенні заяви.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що дохід Позивача у 2024 році не перевищує 1167 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року, Позивач дотрималася вимог, встановлених ПК України для обраної нею групи (3), тому мала право та перейшла з 01.01.2025 на сплату єдиного податку, встановленого для 2 групи. Натомість Відповідач помилково вказує про перевищення Позивачем обсягу доходу, адже на момент подання заяви (4 квартал 2024 року) Позивач перебувала на 3 групі, відповідно обмеження щодо обсягу доходів мали б застосовуватися в розмірі, встановленому для 3 групи, а не 2 групи.
Вважає що Відповідач не лише помилково вказав про відсутність підстав для переходу Позивача з 3 групи на 2 групу платників єдиного податку, але й виключив Позивача з реєстру платників єдиного податку, тобто позбавивши її в тому числі права перебувати на 3 групі платників єдиного податку, обсяг доходів на якій Позивачем у будь-якому разі не перевищено.
На переконання апелянта рішення Відповідача є протиправним, адже, по-перше, Позивач мав право з 01.01.2025 перейти на 2 групу платників єдиного податку, та, по-друге, жодних обставин, передбачених п.299.10. ст.299 ПК України, з настанням яких пов'язується право Відповідача анулювати реєстрацію Позивача платником єдиного податку, не настало. Таким чином, враховуючи наявність права Позивача на перехід з 3 групи на 2 групу платників єдиного податку, а також те, що за будь-яких обставин Позивач мала право перебувати на спрощеній групі оподаткування (якщо слідувати хибній логіці Відповідача, то на 3 групі), є очевидним протиправність такого рішення, що є підставою для вжиття заходів забезпечення позову.
Крім того, прийняття рішення про виключення Позивача з реєстру платників єдиного податку має наслідком зміну системи оподаткування, формату розрахункового документа, а відтак існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам та інтересам Позивача у вигляді зупинення господарської діяльності Позивача, у зв'язку із застосуванням штрафних санкцій, до ухвалення рішення суду у даній справі. При цьому відновити порушені права та інтереси Позивача фактично буде неможливо, адже буде неможливим установити збитки по розірваним договорам та договорам, які могли б бути укладені, у разі відсутності Рішення.
Також суд першої інстанції не врахував усталену практику Верховного Суду щодо забезпечення позову у подібних спорах внаслідок самого існування рішення про виключення з реєстру платників єдиного податку та як наслідок зміни системи оподаткування, а також помилково вказав про тотожність заходу забезпечення позовним вимогам.
10.03.2026 року від Головного управління ДПС у Вінницькій області надійшов відзив на апеляційну скаргу. У поданому відзиві представник відповідача вказує, що запропоновані позивачем заходи забезпечення позову за змістом по суті співпадають з предметом позову, що не відповідає меті застосування правового інституту забезпечення позову. За таких обставин вжиття заходів забезпечення позову у цій справі стане саме фактичним ухваленням рішення без розгляду справи по суті, що є неприпустимим, що суперечить меті застосування норми статті 150 КАС України. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 .
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для вжиття заходів забезпечення позову, шляхом зупинення дії оскаржуваного рішення, на час розгляду заяви, відсутні, оскільки доводи заявника базуються виключно на припущеннях та не доведені належними доказами. Суд зазначив, що наявність ознак протиправності оскарженого рішення може бути виявлено судом тільки на підставі з'ясування фактичних обставин справи, а також оцінки належності, допустимості і достовірності як кожного доказу окремо, так і достатності та взаємного зв'язку наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності.
Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, колегія суддів виходить із наступного.
Як було встановлено вище, відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що зміст заяви про забезпечення адміністративного позову не дозволяє дійти переконливого висновку про існування обставин, які згідно положень ст.150 КАС України є підставою для забезпечення позову, оскільки заявником не наведено жодних належних та достатніх доводів в підтвердження того, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача, за захистом яких вона звернулася до суду.
Таким чином, підстави для вжиття заходів забезпечення позову базуються виключно на припущеннях та не доведені належними доказами.
Крім того, наявність ознак протиправності оскарженого рішення може бути виявлено судом тільки на підставі з'ясування фактичних обставин справи, а також оцінки належності, допустимості і достовірності як кожного доказу окремо, так і достатності та взаємного зв'язку наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності.
Також, суд звернув увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 у справі №800/521/17 зазначила, що позов не може бути забезпечено таким способом, що фактично підмінює собою судове рішення у справі та вирішує позовні вимоги до розгляду справи по суті.
Виходячи з викладених заявником обставин та положень чинного законодавства, суд дійшов висновку, що заява про забезпечення позову не підлягає задоволенню.
З аргументами суду першої інстанції колегія суддів не погоджується з огляду на таке.
Відповідно до ч.1 ст.150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.
Згідно з ч.2 ст.150 КАС України забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для однозначного висновку, що заходи забезпечення позову можуть вживатися виключно у випадках, коли невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
За правилами ч.ч.1,2 ст.151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
При цьому, суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.
Отже, процесуальний закон наділяє суд повноваженнями на вжиття заходів забезпечення позову шляхом, зокрема, зупиненням дії індивідуального акта. Однак, передумовою для вжиття таких заходів з урахуванням положень ч.2 ст.151 КАС України є існування та встановлення судом обставин, визначених ч.2 ст.150 КАС України.
Як вбачається із змісту заяви про забезпечення позову, оспорюваним рішенням ГУ ДПС у Вінницькій області від 02.12.2025 №17965/6/02-32-24виключено з реєстру платників єдиного податку ФОПа ОСОБА_1 . При цьому, за твердженням позивача, прийняте спірне рішення є явно протиправним, зумовлює виникнення ускладнень у здійсненні господарської діяльності, можливого розірвання відносин з контрагентами, необхідність подання значного обсягу додаткових документів, реєстрації платником податку на додану вартість із подальшим складанням та реєстрацією податкових накладних, які можуть бути скасовані у випадку задоволення позову.
Отже, що спірні правовідносини у цій справі виникли з огляду на незгоду позивача з прийняттям відповідачем рішення про анулювання реєстрації платником єдиного податку третьої групи.
Відповідно до п.299.11 ст.299 ПК України у разі виявлення відповідним контролюючим органом під час проведення перевірок порушень платником єдиного податку першої - третьої груп вимог, встановлених цією главою, анулювання реєстрації платника єдиного податку першої - третьої груп проводиться за рішенням такого органу, прийнятим на підставі акта перевірки, з першого числа місяця, наступного за кварталом, в якому допущено порушення. У такому випадку суб'єкт господарювання має обрати або перейти на спрощену систему оподаткування після закінчення чотирьох послідовних кварталів з моменту прийняття рішення контролюючим органом.
За змістом пп.3 п.299.10 ст.299 ПК України реєстрація платником єдиного податку є безстроковою та може бути анульована шляхом виключення з реєстру платників єдиного податку за рішенням контролюючого органу у випадках, визначених пп.298.2.3 п.298.2 та пп.298.8.6 п.298.8 ст.298 цього Кодексу.
Абзац п'ятий підпункту 298.2.3 пункту 298.2 статті 298 ПК України передбачає, що платники єдиного податку зобов'язані перейти на сплату інших податків і зборів, визначених цим Кодексом, зокрема, у разі здійснення видів діяльності, які не дають права застосовувати спрощену систему оподаткування, або невідповідності вимогам організаційно-правових форм господарювання - з першого числа місяця, наступного за податковим (звітним) періодом, у якому здійснювалися такі види діяльності або відбулася зміна організаційно-правової форми.
Таким чином, за наслідками прийняття рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку такий платник податків зобов'язаний з установленої у рішенні дати здійснювати подальший бухгалтерський та податковий облік за правилами загальної системи оподаткування.
Аналогічна правова позиція, викладена у постановах Верховного Суду від 10.07.2025 у справі № 240/2350/25 та від 29.09.2025 у справі №380/21347/24.
З огляду на викладене за наслідками оцінки наведених позивачем доводів та доказів, наданих на їх підтвердження, суд першої інстанції безпідставно вказав на відсутність підстав, визначених п.1 ч.2 ст.150 КАС України, для вжиття заходів забезпечення позову. Так, за наслідками анулювання реєстрації платником єдиного податку третьої групи позивач має змінити систему оподаткування на загальну, що призведе до додаткового податкового навантаження та виникнення обов'язку із реєстрації платником податку на додану вартість. Ці обставини, в свою чергу, можуть суттєво вплинути на ведення позивачем господарської діяльності, призвести до розірвання договірних відносин, утруднення або неможливості відновлення господарської діяльності у подальшому. У разі відновлення статусу позивача як платника єдиного податку (у випадку ухвалення судом рішення про задоволення позову) необхідним буде коригування податкового обліку як самого позивача, так і його контрагентів, оскільки податкове законодавство передбачає зовсім інші правила ведення обліку для платників податків на загальній системі оподаткування, зокрема і в частині обліку податку на додану вартість.
Невжиття заходів забезпечення позову в цьому випадку з наведених підстав може істотно ускладнити ефективний захист та поновлення прав і інтересів позивача, для захисту яких він звернувся до суду.
Ураховуючи викладене, обґрунтованим є висновок про те, що невжиття заходів забезпечення позову у цій справі може істотно ускладнити ефективний захист і поновлення прав позивача, для захисту яких він звернувся до суду, а для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов хибного висновку, що обраний заявником спосіб забезпечення адміністративного позову відповідає його предмету та, водночас, вжиття таких заходів зумовлює фактичне вирішення спору по суті.
Колегія суддів з цього приводу констатує, що звернення позивач з заявою, спрямоване лише на збереження існуючого становища до розгляду справи по суті заявлених вимог.
Аналогічні висновки щодо схожих за змістом правовідносин містяться у постановах Верховного Суду від 25.10.2023 у справі №160/11784/23, від 14.01.2025 у справі №280/9045/24, від 04.02.2025 у справі №280/8758/24, від 20.02.2025 у справі №280/9044/24, від 06.03.2025 у справі №420/25688/24, від 29.05.2025 у справі №240/1622/25, від 19.06.2025 у справі №520/33244/24, від 27.01.2026 у справі №520/25907/25, від 06.02.2026 у справі №520/25524/25.
Крім того, судова колегія зауважує, що у справі «Беєлер проти Італії» Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогам захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним.
Крім того, у рішенні від 09.01.2007 у справі «Інтерсплав» проти України» Суд наголосив, що втручання має бути пропорційним та не становити надмірного тягаря, іншими словами воно має забезпечувати «справедливий баланс» між інтересами особи і суспільства.
Тобто, інститут забезпечення адміністративного позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.
При цьому заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.
Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №826/8556/17.
Таким чином, враховуючи що позивачем належним чином обґрунтовано та доведено, що до ухвалення рішення в адміністративній справі існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам та інтересам ФОП ОСОБА_1 , що захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, що для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а без забезпечення позову буде неможливо виконати рішення суду, то колегія суддів дійшла висновку, що Вінницький окружний адміністративний суд дійшов хибного висновку про відсутність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
Судова колегія вважає за необхідне зауважити, що згідно Рекомендації №R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятій Комітетом Міністрів Ради Європи 13.09.1989, рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов'язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов'язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акту; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв'язку з оскарженням адміністративного акту.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини вказав, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби ст.13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003 наголошував на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
У межах визначеної нормативної регламентації спірних правовідносин суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що зупинення дії спірного рішення є допустимим та пропорційним заходом забезпечення позову, невжиття якого може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, адже навіть у випадку задоволення позову виконання судового рішення може бути ускладнене внаслідок необхідності вчинення значного обсягу дій, пов'язаної з тимчасовим перебуванням платника єдиного податку на загальній системі оподаткування.
З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про обґрунтованість поданої заяви про забезпечення позову, оскільки, як було встановлено вище, викладеними у ній доводами підтверджується існування підстав та обставин для вжиття відповідних заходів. У зв'язку з чим вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, ухвалу суду першої інстанції - скасувати та прийнятою постановою вжити заходів забезпечення позову.
Згідно з п.2 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
У відповідності до п.4 ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Згідно ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, понесені скаржником судові витрати по сплаті судового збору в загальній сумі 3461,12 грн. підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити повністю.
Ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 року скасувати.
Прийняти нову постанову, якою заяву Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про забезпечення позову задовольнити.
Зупинити дію рішення про виключення з реєстру платників єдиного податку №17965/6/02-32-24 від 02.12.2025 прийнятого Головним управлінням ДПС у Вінницькій області, до набрання законної сили рішенням суду по цій справі.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області (ЄДРПОУ 44069150) на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в загальній сумі 3461,12 грн.
Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст. 328, 329 КАС України.
Головуючий Капустинський М.М.
Судді Сапальова Т.В. Шидловський В.Б.