17 березня 2026 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 757/18505/25-ц
номер провадження: 22-ц/824/4790/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Аваєвої Наталії Валеріївни на рішення Печерського районного суду міста Києва від 15 серпня 2025 року у складі судді Козлова Р.Ю., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу,
У квітні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.
Позовна заява мотивована тим, що сторони зареєстрували шлюб 23 жовтня 1999 року у Відділі реєстрації актів громадянського стану Старокиївсього районного управління юстиції у місті Києві.
Вказував, що у шлюбі у сторін народились діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який на момент вирішення даного спору досяг повноліття, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Зазначав, що сторони проживали однією сім'єю, проте вони як подружжя тривалий час не підтримують сімейних відносин, не ведуть спільного господарства, не мають взаємних прав та обов'язків. Позивач вказував на відсутність намірів відновлювати шлюбні стосунки з відповідачкою.
З урахуванням наведеного, позивач ОСОБА_2 просив розірвати шлюб між ним та відповідачкою ОСОБА_1 , зареєстрований 23 жовтня 1999 року у Відділі реєстрації актів громадянського стану Старокиївсього районного управління юстиції у місті Києві, актовий запис №175.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 15 серпня 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 23 жовтня 1999 року за актовим записом №175 у Відділі реєстрації актів громадянського стану Старокиївсього районного управління юстиції у місті Києві.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму судового збору у розмірі 1 211 грн 20 коп.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Аваєва Н.В. подала апеляційну скаргу, у якій просить змінити його в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суми судового збору у розмірі 1 211 грн 20 коп., зменшивши розмір судового збору, який підлягає стягненню до 968 грн 96 коп. Також просить його змінити в мотивувальній частині, з урахуванням викладеного в апеляційній скарзі і повним з'ясуванням обставин справи. Здійснити розподіл судових витрат в порядку ст.141 ЦПК України та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму судового збору та комісійну винагороду за його перерахування у розмірі 1 479 грн 60 коп.
Апеляційна скарга мотивована тим, щопозивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовною заявою, яка була подана його представником через підсистему «Електронний суд» ЄСІТС, додавши до позовної заяви квитанцію про сплату судового збору у розмірі 1 211 грн 20 коп. Таким чином, з урахуванням вимог ч.3 ст.4 Закону України «Про судовий збір» позивач при зверненні до суду з позовною заявою в електронній формі мав сплатити судовий збір у розмірі (1211,20 ? 0,8) = 968 грн 96 коп., тому сума 242 грн 24 коп. є надмірно сплаченою позивачем. Таким чином суд, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, незаконно стягнув з відповідачки на користь позивача суму надмірно сплачених останнім коштів судового збору у розмірі 242 грн 24 коп.
Вказує, що стороною відповідачки у відзиві, який було подано 23 липня 2025 року, заявлено клопотання про зупинення розгляду справи і призначення строку для примирення подружжя у шість місяців. Судом при розгляді справи, яке відбулось в одне судове засідання, не винесено процесуального рішення за результатом розгляду клопотання сторони відповідачки щодо надання строку на примирення сторін (письмова та протокольна ухвала з цього питання в матеріалах справи відсутня). Тому вважає, що розгляд справи відбувся без належного розгляду поданих учасниками справи клопотань і без ухвалення відповідних процесуальних рішень.
Зазначає, що суд в мотивувальній частині рішення зазначив виключно позицію позивача, яка не доведена належними та допустимими доказами та спирався виключно на усні твердження його представника. Позиція відповідачки взагалі не викладена, що свідчить про її неврахування.
Посилається на те, що відповідачка заперечувала щодо обставин припинення шлюбних відносин з березня 2022 року. Так, після повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну, відповідачка була вимушена виїхати за межі України з дітьми, з метою збереження їх життя та здоров'я. Цей крок був узгоджений між подружжям і був вимушеним заходом, що не свідчить автоматично про втрату подружнього зв'язку, припинення наміру вести спільне життя та припинення сімейної єдності. Перебування дітей за кордоном зумовлює необхідність відповідачки час від часу перебувати як із дітьми, так і відвідувати чоловіка, який перебуває в Україні. Позивач вважав, що такі обставини мали тимчасовий характер, спричинений форс-мажором (збройна агресія, загроза життю). До звернення позивача до суду з позовом про розірвання шлюбу сторони продовжували регулярне спілкування, мали спільні інтереси, майно, час від часу бували разом, мали спільний бюджет. Також 15 серпня 2025 року під час судового засідання перебували разом із дітьми. Виїзд відповідачки за межі України з дітьми після введення воєнного стану та необхідність її постійних поїздок до дітей зумовлені виключно забезпеченням безпеки дітей та не є підтвердженням припинення фактичних шлюбних відносин з чоловіком, який залишився в Україні.
Вказує, що подружній зв'язок між сторонами спору зберігався, подружжя продовжують спільно виконувати батьківські та сімейні обов'язки у спосіб, який дозволяють обставини воєнного часу. Вважає, що родина не втратила можливість налагодження відносин з метою збереження шлюбу та забезпечення повноцінного виховання дітей в повноцінній сім'ї.
Крім того зазначає, що суд не встановив дати припинення шлюбних відноси, та всупереч позиції відповідачки, зазначив про те, що подальше спільне життя подружжя та збереження їх сім'ї неможливе, оскільки буде суперечити інтересам кожної із сторін.
Представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Шилов В.В. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить не надавати строк для примирення та відмовити в задоволенні апеляційної. При цьому питання щодо зміни рішення Печерського районного суду міста Києва від 15 серпня 2025 року в частині зменшення розміру стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору із 1 211 грн 20 коп. до 968 грн 96 коп. залишає на розсуд суду. Вказує, що зі змісту апеляційної скарги слідує, що відповідачка не заперечує проти розірвання шлюбу. Також представник відповідачки стверджує, що судом першої інстанції не встановлено дату припинення шлюбних відносин, проте встановлення конкретної дати припинення шлюбних відносин не є предметом доказування при ухваленні судового рішення про розірвання шлюбу. Зазначає, що під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачкою (її представником) не надано жодного доказу, який підтверджує обставини зазначені її представником у відзиві на позовну заяву, в апеляційній скарзі. Також вказує, що у позивача сформоване бажання розлучитися і не мати сімейних (шлюбних) стосунків із відповідачкою, збереження шлюбу буде суперечити інтересам позивача. Примушування позивача до перебування у шлюбі, який проти цього заперечує, порушуватиме його правомірні права та інтереси і суперечитиме вимогам закону. Крім того позивач категорично заперечує щодо обставин того, що подружній зв'язок, емоційний зв'язок та сімейні стосунки зберігалися, оскільки сторони сімейні стосунки не підтримували і не підтримують, шлюб існував формально, спілкування позивача і відповідачки носило лише вимушений і формальний характер та зводилося лише до обговорення питання щодо поділу майна та організаційних питань, які стосуються утримання дітей позивачем. Виконання батьківських обов'язків жодним чином не пов'язано зі збереженням шлюбу, а є обов'язками батьків незалежно від розірвання шлюбу.
19 лютого 2026 року відповідачка ОСОБА_1 подала письмові пояснення, в яких додатково зазначає, що з березня 2022 року по теперішній час вона проживає в США. Позивач має право виїзду за кордон, а тому неодноразово відвідував відповідачку та дітей за кордоном, проводив разом з ними відпочинок та вони спільно зустрічалися з друзями. Весь цей час у сторін були шлюбні стосунки, спільні зобов'язання та спільний бюджет. Такі стосунки підтверджуються перепискою, яка міститься у меседжері WhatsApp в телефоні відповідачки, з якої вбачається, що між сторонами навіть після звернення позивача до суду з позовом про розірвання шлюбу, існували подружні стосунки. Вказує, що з переписки видно, що відповідачка приїжджала до позивача як до свого чоловіка в місто Київ у 2023 році та 2024 році, де вони проживали з позивачем як подружжя у будинку їх спільного проживання за адресою: АДРЕСА_1 , котедже містечко Riverside family club, сторони між собою розділяли обов'язки, піклувалися один про одного. Також для підтвердження вказаних обставин відповідачка долучила до цих пояснень нотаріально посвідчену заяву позивача ОСОБА_2 від 05 березня 2025 року про надання гарантій на оплату всіх витрат під час тимчасового виїзду з України до США його дружини ОСОБА_1 та перерахування позивачем на рахунок відповідачки коштів як члену родини 22 квітня 2025 року , 05 травня 2025 року, 09 червня 2025 року. Враховуючи викладене вважає, що наведені у рішенні суду обставини не відповідають дійсності та спростовуються доказами, які свідчать про наявність подружніх стосунків між сторонами навіть після подання позову про розірвання шлюбу. Докази спільного проживання, фінансової підтримки та спільних поїздок підтверджують, що відносини не були припинені до моменту ухвалення рішення суду. Тому вважає, що рішення суду, яке ґрунтується на неперевірених твердженнях позивача та без відповідного дослідження доказів, порушує право відповідачки на справедливий судовий розгляд та створює преюдицію щодо майнових спорів у майбутньому. З огляду на це вважає, що існують підстави для перегляду мотивувальної частини оскаржуваного рішення та врахування фактичних обставин справи.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, та додаткових поясненнях, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно з положеннями ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак суд першої інстанції не в повному обсязі виконав такі вимоги закону.
Відповідно до положень ст.ст.12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з ч.1 ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до приписів ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що сторони зареєстрували шлюб 23 жовтня 1999 року у Відділі реєстрації актів громадянського стану Старокиївсього районного управління юстиції у місті Києві.
Під час шлюбу у сторін народились діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який на момент вирішення даного спору досяг повноліття та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.6-7).
Судом першої інстанції установлено, що ОСОБА_2 і ОСОБА_1 проживали однією сім'єю, проте як зазначає позивач, вони як подружжя тривалий час не підтримують сімейних відносин, не ведуть спільного господарства, не мають взаємних прав та обов'язків.
В обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначав про відсутність намірів відновлювати шлюбні стосунки з ОСОБА_1 .
Тому враховуючи позицію позивача суд першої інстанції дійшов висновку, що відновлення подружніх відносин та збереження сім'ї неможливо.
Відповідно до ст.51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Згідно з ч.1 ст.24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Частинами 3 та 4 ст.56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Відповідно до ч.2 ст.36 СК України шлюб не може бути підставою для надання особі пільг чи переваг, а також для обмеження її прав та свобод, які встановлені Конституцією України.
Дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (ст.51 СК України).
Відповідно до ч.3 ст.105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду відповідно до ст.110 цього Кодексу.
Проголошена Конституцією України охорона сім'ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей.
Відповідно до вимог ст.ст. 111, 112 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. З'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя.
Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечили б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя, оскільки такі питання можуть вирішуватися виключно в процесі розгляду конкретної справи. У справі про розірвання шлюбу суд може зупинити розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення, який не може перевищувати шести місяців (ч.7 ст.240 ЦПК України).
Отже надання додаткового строку для примирення, як і тривалість такого строку (але не більше шести місяців), є виключно правом суду, а не його обов'язком.
У позовній заяві ОСОБА_2 зазначив, що збереження шлюбу неможливе та суперечить інтересам кожного із сторін. Таку ж позицію стороною позивача було підтверджено і під час апеляційного перегляду справи.
У справі встановлено, що після звернення ОСОБА_2 до суду з даним позовом про розірвання шлюбу у квітні 2025 року і по день розгляду справи в судовому засіданні 15 серпня 2025 року сторони мали достатньо часу для вирішення питання щодо примирення, проте примирення між сторонами не досягнуто. Позивач не змінив свою позицію про наполягання на розірванні шлюбу з відповідачкою, що виключає необхідність застосування судом інституту примирення згідно зі ст.111 СК України.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що вказана норма ст.111 СК України щодо примирення є диспозитивною, оскільки суд має вживати заходів щодо примирення подружжя лише у тому випадку, якщо це не буде суперечити моральним засадам суспільства. Тобто у випадку виявлення обставин або фактів під час розгляду справи, які свідчать про неможливість збереження шлюбу з позицій моралі та з позицій інтересів подружжя або їх дітей, суд повинен уникати формалізму та не надавати строку на примирення. Така правова позиція Верховного Суду викладена у постанові від 11 червня 2019 року у справі № 605/434/18.
Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За таких обставин колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про незаконність рішення суду першої інстанції з підстав ненадання сторонам строку для примирення.
Що стосується посилання відповідачки у додаткових письмових поясненнях від 19 лютого 2026 року на те, що з березня 2022 року по теперішній час вона проживає в США, позивач неодноразово відвідував її та дітей за кордоном, проводив разом з ними відпочинок та вони спільно зустрічалися з друзями, весь цей час у них були шлюбні стосунки, спільні зобов'язання та спільний бюджет, а також те, що вона приїжджала до позивача як до свого чоловіка в місто Київ у 2023 році та 2024 році, де вони проживали з позивачем як подружжя у будинку їх спільного проживання за адресою: АДРЕСА_1 , розділяли обов'язки між собою, піклувалися один про одного, а тому вважає, що наведені у оскаржуваному рішенні суду обставини не відповідають дійсності та спростовуються доказами, які свідчать про наявність подружніх стосунків між сторонами навіть після подання позову про розірвання шлюбу і до дня ухвалення судом першої інстанції рішення, то колегія суддів дійшла висновку, що ці обставини не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, виходячи з такого.
Під час апеляційного розгляду справи представник позивача пояснив, що ОСОБА_2 не змінив свою позицію щодо того, що відновлення шлюбних стосунків та збереження сім'ї неможливо, оскільки взаєморозуміння між сторонами втрачено, збереження шлюбу суперечить його інтересам.
Колегія суддів враховує, що суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов'язків особистого характеру тощо.
Отже шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу.
Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 369/7035/18 (провадження №61-1658св20).
При цьому колегія суддів враховує, що відповідно до ч.6 ст.7 СК України жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї.
Згідно зі ст.24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Частина 1 ст.8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає право особи на повагу до свого приватного та сімейного життя.
Відповідно до ч.3 ст.105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, а за ч.2 ст.112 СК України суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них.
Тобто, зважаючи на принципи рівноправності жінки і чоловіка, закон вимагає, щоб згода на одруження була взаємною. Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії його реєстрації, а і під час знаходження в шлюбі, що зумовлює можливість добровільного розірвання шлюбу, про що йдеться у ст.16 Конвенції «Про дискримінацію жінок» у ч.1 підпункту «с» - «однакові права і обов'язки під час шлюбу і після його розірвання». Шлюб - це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім'ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер.
За таких обставин, примушування одного з подружжя до перебування у шлюбі, який проти цього заперечує, буде порушувати його законні права та інтереси і суперечити вимогам закону.
Тому доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції всупереч позиції відповідачки зазначив, що подальше спільне життя подружжя та збереження їх сім'ї неможливе, не заслуговують на увагу, оскільки небажання одного з подружжя продовжувати шлюбні відносини саме по собі свідчить про відсутність взаємної волі на збереження шлюбу, а незгода іншого з подружжя не може бути достатньою підставою для примушування особи до подальшого перебування у шлюбі.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про розірвання шлюбу між сторонами, повно встановив обставини справи та фактичні взаємини подружжя, причини розірвання шлюбу, у зв'язку із чим дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для його розірвання.
Колегія суддів також не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не встановив дати припинення шлюбних відноси між сторонами, виходячи з такого.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є: верховенство права та обов'язковість судового рішення (пункти 1, 7, ч.3 ст.2 ЦПК України).
Згідно з ч.2 ст.104 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання.
Системний аналіз ч.2 ст.104 СК України вказує на те, що шлюб між сторонами вважається припиненим саме з дати набрання законної сили рішенням суду у справі про розірвання шлюбу, а не, наприклад, з дати пред'явлення позову.
Аналогічного висновку в подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 753/7242/21 (провадження № 61-3809св23).
За таких обставин доводи апеляційної скарги в цій частині не мають правового значення для вирішення спору та не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, оскільки суд у справі про розірвання шлюбу встановлює наявність підстав для його розірвання, а момент припинення шлюбу прямо визначений законом.
Крім того, у цій справі предметом позову є розірвання шлюбу, у зв'язку з чим обставини щодо дати фактичного припинення шлюбних відносин не входили до предмета доказування та не підлягали окремому дослідженню судом.
Суд повинен встановити дату припинення шлюбних відносин саме у тих справах, де цей факт має безпосереднє значення для вирішення спору (при вирішенні питання про правовий режим майна подружжя або обставин щодо режиму окремого проживання подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу).
Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23.
Разом з тим, колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції в частині визначення розміру судового збору, який підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .
Так, відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У відповідності до ч.3 ст.4 Закону України «Про судовий збір»при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
За подання та розгляд цього позову ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 1 211 грн 20 коп., що підтверджується квитанцією про сплату №ZВ94-К6F6-2STE від 18 квітня 2025 року (а.с.19).
Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що позовну заяву подано представником позивача через підсистему «Електронний суд» ЄСІТС, а тому при обчисленні ставки судового збору підлягали застосуванню приписи ч.3 ст.4 Закону України «Про судовий збір» щодо понижуючого коефіцієнта 0,8.
За таких обставин належний до сплати судовий збір за подання позову становив 968 грн 96 коп. (1211,20 грн ? 0,8).
Отже, стягуючи з відповідачки на користь позивача 1 211 грн 20 коп. судового збору, суд першої інстанції безпідставно включив до суми стягнення 242 грн 24 коп.
Тому доводи апеляційної скарги в цій частині заслуговують на увагу.
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру судового збору, який підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає зміні шляхом стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору у розмірі 968 грн 96 коп.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Аваєвої Наталії Валеріївни задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 15 серпня 2025 року в частині визначення розміру судового збору, який підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 змінити, стягнувши з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму судового збору у розмірі 968 (дев'ятсот шістдесят вісім) грн 96 коп.
В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 15 серпня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 31 березня 2026 року.
Головуючий
Судді: