25 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 496/2955/20
провадження № 61-18367св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді доповідача - Сердюка В. В.,
суддів: Карпенко С. О., Петрова Є. В. Ситнік О. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , на постанову Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року у складі колегії суддів Назарової М. В., Кострицького В. В., Лозко Ю. П.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про стягнення боргу, мотивуючи його тим, що 10 січня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , ОСОБА_2 укладено договір позики, який оформлено розпискою. Відповідно до умов договору позики цільовим використанням коштів у розмірі 40 000,00 доларів США сторонами визначено створення бізнесу із встановлення сонячної електростанції потужністю 100 кВт та реконструкція житлового будинку, що належить на праві приватної власності боржнику ОСОБА_5 , розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Сторони погодили строк повернення грошових коштів позивачу через один рік, тобто до 10 січня 2021 року.
Також за договором позики за користування грошовими коштами ОСОБА_5 та ОСОБА_2 зобов'язалися виплатити позикодавцю ОСОБА_1 винагороду в розмірі 10 % від суми боргу і повернути ОСОБА_1 44 000,00 доларів США.
Позивач вказував, що ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та вважає, що має право на повернення йому спадкоємцями боржника наданої у борг суми коштів
у розмірі 40 000,00 доларів США, незалежно від настання обумовленого в договорі позики від 10 січня 2020 строку вимоги.
Тому із посиланням як на правову підставу своїх вимог на статті 1216, 1218, частину п'яту статті 1268, статті 1281, 1282 ЦК України позивач, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 як спадкоємців померлого боржника ОСОБА_5 на свою користь грошові кошти в сумі 40 000,00 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на день подання позову складає 1 110 000,00 грн, та судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Біляївський районний суд Одеської області ухвалою від 05 листопада 2020 року залучив до участі у справі співвідповідача ОСОБА_3
Біляївський районний суд Одеської області рішенням від 24 червня 2022 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зміст наданої позивачем розписки є суперечливим, оскільки з нього не вбачається, хто саме отримав у борг 40 000,00 доларів США та хто повинен повернути вказану суму грошових коштів позивачу, оскільки ОСОБА_2 також зазначає себе позичальником, проте розписка ним не підписана.
Зміст розписки не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання саме ОСОБА_5 грошових коштів. Позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту передачі коштів ОСОБА_5 .
Розписка від 10 січня 2020 року не підтверджує укладення між сторонами договору позики, оскільки не підтверджує факт отримання саме ОСОБА_5 у борг грошових коштів від позивача.
Також суд вказав, що позивач не надав доказів щодо наявності, обсягу та вартості спадкового майна, що унеможливлює визначення суми, яка має бути стягнута саме зі спадкоємців.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Одеський апеляційний суд постановою від 21 листопада 2023 року рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2021 року скасував
та ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 про стягнення боргу задовольнив.
Стягнув з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом борг у сумі по 20 000,00 доларів США з кожного, що за офіційним курсом Національного банку України станом на час ухвалення судового рішення становить по 720 992,00 грн з кожного, але в межах вартості спадкового майна.
Стягнув з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати по 13 137,50 грн з кожного.
Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції керувався тим, що розписка на підтвердження укладення договору позики свідчить про те, що 10 січня 2020 року між позивачем та ОСОБА_5 виникли правовідносини з договору позики грошових коштів.
Боргова розписка містить усі визначені законом (істотні) умови договору позики
та в ній чітко зазначено як про отримання ОСОБА_5 грошових коштів у розмірі 40 000,00 доларів США, так і про обов'язок та строк їх повернення, який погоджено сторонами як 10 січня 2021 року, обумовлено плату за користування коштами у розмірі 10 % та вказано про забезпечення виконання зобов'язання належним позичальнику ОСОБА_5 нерухомим майном, який не виконав свої зобов'язання за спірним договором та отримані в борг кошти в розмірі 40 000,00 доларів США не повернув позикодавцю.
Апеляційний суд врахував, що після смерті ОСОБА_5 із заявами про прийняття спадщини за законом звернулися: ОСОБА_2 - 09 липня 2020 року
та його онука за правом представлення ОСОБА_3 - 13 травня 2020 року, також
13 травня 2020 року відмовився від спадкування інший спадкоємець за правом представлення ОСОБА_6 . З претензією (вимогою) про наявність у спадкодавця ОСОБА_5 боргу в сумі 40 000,00 доларів США, що еквівалентно 1 110 000,00 грн, до приватного нотаріуса Біляївського районного нотаріального округу Одеської області Кифоренко Р. Б. ОСОБА_1 звернувся 12 серпня 2020 року.
Також апеляційний суд зазначив, що доводити обсяг спадкового майна та його вартість повинен спадкоємець, який заперечує проти вимог кредитора, оскільки відповідальність спадкоємця за зобов'язаннями спадкодавця обмежена вартістю успадкованого майна.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
20 грудня 2023 року ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , засобами поштового зв'язку, звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою
на постанову Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року, в якій представник заявниці, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 21 листопада
2023 року та залишити в силі рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2021 року.
У касаційній скарзі представник заявниці посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц та від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 755/7730/16-ц, від 27 жовтня 2021 року у справі № 552/4892/19, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у зупиненні провадження у справі, оскільки в Біляївському районному суді Одеської області слухається справа № 496/2746/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання спірного договору позики фіктивним.
Вказує, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував статті 638, 640 ЦК України, не звернув увагу на те, що розписка від 10 січня 2020 року не є належним доказом укладення договору позики, оскільки не містить всіх істотних умов, зокрема місця укладання та місця його виконання.
Апеляційний суд із порушенням норм процесуального права прийняв та оглянув оригінал розписки, яка не була надана позивачем до суду першої інстанції, за умови, що факт підписання розписки ОСОБА_5 не визнається відповідачем ОСОБА_3 , також взяв до уваги копію звіту про незалежну оцінку вартості будинковолодіння, який позивач не надав до суду першої інстанції.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах якого діє ОСОБА_7 просить врахувати відзив при розгляді касаційної скарги. Додатково зазначив,
що 10 січня 2020 року його батько дійсно взяв грошові кошти в ОСОБА_1 у розмірі 40 000,00 доларів США. Розписка, яка була складена 10 січня 2020 року, складалася за участю ОСОБА_2 .
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 05 березня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті
389 ЦПК України.
У липні 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 13 жовтня 2025 року призначив справу до судового розгляду у складі п'яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до копії письмової розписки від 10 січня 2020 року, яка написана відповідачем ОСОБА_2 та підписана ОСОБА_5 , мовою оригіналу:
«Расписка о получении денег в долг.
Мы ОСОБА_5 паспорт НОМЕР_1 выданный Беляевским РОУМВД в Одесской области 17.12.1996 г., код 1413722558 и ОСОБА_2 паспорт НОМЕР_2 выданный Беляевским РОУМВД в Одесской области 18.02.1997 г. код 2491012397 даной распиской подтверждаем что получил в долг от ОСОБА_8 паспорт НОМЕР_3 выданный Любашовским РОУМВД в Одесской области 30.03.2001 г. код 292211193 денежную сумму 40 000 (сорок тысяч) долларов США для создания бизнеса по установке автономной солнечной электростанции мощностью 100 кВт и реконструкции жилого дома принадлежащего ОСОБА_5 и расположенного по адресу АДРЕСА_1 , сроком на один год, а именно до 10 января 2021 года. За пользование денежной суммой 40 000 долларов США обязуемся выплатить вознаграждение в сумме 10% и возвратить денежную сумму в размере 44 000 долларов США. Данной распиской мы признаем себя заемщиками с правом обеспечения выполнения обязательств по настоящему займу недвижимым имуществом принадлежащим ОСОБА_5 на праве собственности по адресу АДРЕСА_1 . Расписка выполнена по моей ОСОБА_5 просьбе моим сыном ОСОБА_2 собственноручно без каких-либо психологических или физических влияний и подписана мной в состоянии здравого рассудка и понимания в своих действиях.
10 января 2020 г. (подпись) ОСОБА_5 » (том 1, а. с. 9).
ОСОБА_2 не заперечував, що вони з ОСОБА_5 за ініціативою останнього зверталися за грошовими коштами до позивача з метою створення бізнесу та реконструкції належного батькові будинку, яким той забезпечував належне виконання зобов'язання, а зважаючи на похилий вік батька (81 рік), поганий зір та труднощі в написанні рукописного тексту, розписку на прохання батька писав саме його син ОСОБА_2 , а підписав власноруч ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер (том 1, а. с. 29). Після його смерті із заявами про прийняття спадщини за законом звернулися: ОСОБА_2 - 09 липня 2020 року, та його онука за правом представлення ОСОБА_3 - 13 травня 2020 року, також 13 травня 2020 року від спадкування відмовився інший спадкоємець за правом представлення ОСОБА_6 (том 1, а. с. 74-76).
З вимогою про наявність у спадкодавця ОСОБА_5 боргу в сумі 40 000,00 доларів США, що еквівалентно 1 110 000,00 грн, до приватного нотаріуса позивач ОСОБА_1 звернувся 12 серпня 2020 року (том 1, а. с. 97), про що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 повідомлено 28 серпня 2020 року (том 1, а. с. 108).
ОСОБА_5 за життя на праві власності належав житловий будинок за адресою:
АДРЕСА_1 , що підтверджено свідоцтвом про право власності від 04 липня 2002 року № НОМЕР_4 , виданим рішенням виконавчого комітету Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області, вартість якого згідно із звітом про незалежну оцінку вартості будинковолодіння, проведеного 28 липня 2021 року суб'єктом оціночної діяльності ОСОБА_9 , складає 689 000,00 грн (том 2, а. с. 46).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
За положеннями статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти)
і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (стаття 638 ЦК України).
За частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 та підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з вимогами статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Стаття 526 УЦК України передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Частина третя статті 545 ЦК України передбачає, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (частини перша, четверта статті 545 ЦК України).
Суд апеляційної інстанції встановив, що 10 січня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 виникли правовідносини з договору позики грошових коштів.
Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Відповідно до статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги, та/або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб. Кредиторові спадкодавця належить пред'явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги.
У разі смерті фізичної особи, боржника за зобов'язанням у правовідносинах, що допускають правонаступництво у порядку спадкування, обов'язки померлої особи (боржника) за загальним правилом переходять до іншої особи її спадкоємця, тобто відбувається передбачена законом заміна боржника у зобов'язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину.
Отже, правовідносини, що виникають між банком та боржником (який помер), після його смерті трансформуються у зобов'язальні правовідносини, що виникають між кредитодавцем та спадкоємцями боржника і вирішуються у порядку положень статті 1282 ЦК України.
Згідно зі статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі смерті позичальника за кредитним договором (договором позики) за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов'язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину.
При цьому у разі смерті спадкодавця спадкоємці, які прийняли спадщину, не відмовилися від її прийняття, замінюють його особу у всіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця.
За змістом наведених вище норм матеріального права задоволення вимог кредитора спадкоємцями має відбуватися у межах вартості отриманого ними у спадщину майна.
У ЦК України серед положень про порядок задоволення вимог кредитора спадкодавця в імперативному порядку визначений справедливий баланс між законними інтересами та правомірними очікуваннями кредитора спадкодавця і відповідними, зустрічними їм, інтересами спадкоємців. Дотримання цього балансу полягає в тому, щоб забезпечити задоволення вимог кредитора спадкодавця за рахунок спадкового майна, не порушивши майнових прав та інтересів спадкоємців такої особи.
Визначення цього балансу законодавцем сформульовано таким чином, що спадкоємці боржника повинні відповідати за його зобов'язаннями в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Зокрема, спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Враховуючи предмет спору, до обов'язку позивача, як кредитора спадкодавця, належить доказування обставин щодо розміру заборгованості боржника на день відкриття спадщини, наявність спадкоємців боржника, дотримання кредитором строку, визначеного статтею 1282 ЦК України, звернення з вимогою до спадкоємців боржника, а до обов'язку спадкоємця позичальника, у разі заперечення проти заявлених вимог, - обов'язок доведення розміру та вартості успадкованого ним майна. Отже, обсяг спадкового майна та його вартість повинен доводити спадкоємець, який заперечує проти вимог кредитора спадкодавця, оскільки відповідальність спадкоємця за зобов'язаннями спадкодавця обмежена вартістю успадкованого майна.
Такі висновки викладені в постановах Верховного Суду від 19 березня 2025 року у справі № 352/271/21 (провадження № 61-17326св24), від 04 червня 2025 року у справі № 759/25646/21 (провадження № 61-17090св24).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 523/2357/20 (провадження № 14-11цс22) вказано, що «задоволення вимог кредитора спадкоємцями має відбуватись у межах вартості отриманого ними
у спадщину майна. Звідси обов'язок спадкоємців боржника перед кредиторами спадкодавця виникає лише у межах, передбачених статтею 1282 ЦК України, тобто
в межах вартості майна, одержаного у спадщину. У разі неотримання від спадкодавця у спадщину жодного майна, особа не набуває статусу спадкоємця, і як наслідок у неї відсутній обов'язок задовольнити вимоги кредитора померлої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17, пункт 98)».
У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до копії письмової розписки від 10 січня 2020 року, яка написана відповідачем ОСОБА_2 та підписана ОСОБА_5 , ОСОБА_2 під час розгляду справи не заперечував, що він із ОСОБА_5 за ініціативою останнього зверталися за грошовими коштами до позивача з метою створення бізнесу та реконструкції належного батькові будинку, яким той забезпечував належне виконання зобов'язання, а зважаючи на похилий вік батька (81 рік), поганий зір та труднощі в написанні рукописного тексту, розписку на прохання батька писав саме його син ОСОБА_2 , а підписав власноруч ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.
Після смерті ОСОБА_5 із заявами про прийняття спадщини за законом звернулися: ОСОБА_2 - 09 липня 2020 року, та його онука за правом представлення ОСОБА_3 - 13 травня 2020 року, також 13 травня 2020 року від спадкування відмовився інший спадкоємець за правом представлення ОСОБА_6 (том 1, а. с. 74-76).
З вимогою про наявність у спадкодавця ОСОБА_5 боргу в сумі 40 000,00 доларів США, що еквівалентно 1 110 000,00 грн, до приватного нотаріуса позивач ОСОБА_1 звернувся 12 серпня 2020 року (том 1, а. с. 97), про що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 повідомлено 28 серпня 2020 року (том 1, а. с. 108).
ОСОБА_5 за життя на праві власності належав житловий будинок за адресою:
АДРЕСА_1 , що підтверджено свідоцтвом про право власності від 04 липня 2002 року № НОМЕР_4 , виданим виконавчим комітетом Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області, вартість якого згідно із звітом про незалежну оцінку вартості будинковолодіння, проведеного 28 липня 2021 року суб'єктом оціночної діяльності ОСОБА_9 , складає 689 000,00 грн (том 2, а. с. 46).
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, керувався тим, що зміст наданої позивачем розписки є суперечливим, оскільки з нього не вбачається, хто саме отримав у борг 40 000,00 доларів США та хто повинен повернути вказану суму грошових коштів позивачу, оскільки ОСОБА_2 також зазначає себе позичальником, проте розписка ним не підписана. Суд вказав, що зміст розписки не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання саме ОСОБА_5 грошових коштів.
Позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту передачі коштів ОСОБА_5 , а розписка від 10 січня 2020 року не підтверджує укладення між сторонами договору позики, оскільки не підтверджує факт отримання саме ОСОБА_5 у борг грошових коштів від позивача. Також суд вказав, що позивач не надав доказів щодо наявності, обсягу та вартості спадкового майна, що унеможливлює визначення суми, яка має бути стягнута саме зі спадкоємців.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, вказав, що 10 січня 2020 року між позивачем та ОСОБА_5 виникли правовідносини з договору позики грошових коштів.
Боргова розписка містить усі визначені законом (істотні) умови договору позики та в ній чітко зазначено як про отримання ОСОБА_5 грошових коштів у розмірі 40 000,00 доларів США, так і про обов'язок та строк їх повернення, який погоджено сторонами як 10 січня 2021 року, обумовлено плату за користування коштами у розмірі 10 % та зазначено про забезпечення виконання зобов'язання належним позичальнику ОСОБА_5 нерухомим майном, який не виконав свої зобов'язання за спірним договором та отримані в борг кошти в розмірі 40 000,00 доларів США не повернув позикодавцю.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним критеріям постанова апеляційного суду не відповідає з огляду на таке.
У суді апеляційної інстанції ОСОБА_10 заявила клопотання від 24 січня 2023 року про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 496/2746/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору позики фіктивним.
Апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі та водночас не звернув уваги на таке.
Протягом розгляду справи, зокрема, у відзиві на позовну заяву, у відзиві
на апеляційну скаргу та у касаційній скарзі ОСОБА_3 заперечувала щодо задоволення позовних вимог, вказуючи, що у змісті розписки зазначено суперечливі умови, а саме про те, що грошові кошти у розмірі 40 000,00 доларів США отримано ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , а також стверджувала, що в силу свого віку ОСОБА_5 грошові кошти в розмірі 40 000,00 доларів США для створення власного бізнесу не отримував.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Під час апеляційного перегляду справи ОСОБА_3 просила зупинити провадження в ній до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 496/2746/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору позики фіктивним.
Колегія суддів Верховного Суду, зважаючи на предмет позову у справі, яка переглядається, звертає увагу, що предметом дослідження у цій справі є встановлення обставин і підстав з метою вирішення спору про стягнення з відповідачів на користь позивача заборгованості за договором позики від 10 січня 2020 року, яка написана ОСОБА_2 та підписана ОСОБА_5 .
Отже, враховуючи заперечення ОСОБА_3 , встановленню підлягають саме факт підписання та отримання грошових коштів в сумі 40 000,00 доларів США
ОСОБА_5 , обставини невиконання (неналежного виконання) відповідачем зобов'язань, які апеляційний суд у силу приписів статті 376 ЦПК України може встановити на підставі наявних у справі доказів, оскільки наділений повноваженнями щодо оцінки доказів у справі та встановлення відповідних обставин/фактів, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, що надає йому можливість самостійно встановити всі обставини справи та ухвалити рішення по суті.
Колегія суддів зазначає, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника
є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (постанова Верховного Суду від 29 квітня 2024 року у справі № 638/2241/15-ц, провадження № 61-15408св23).
Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані
у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості,
ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (стаття 1051 ЦК України).
Разом із тим, поряд із вимогою в правовідношенні існує й заперечення.
Заперечення - це своєрідна субправомочність особи, яка бере участь
у відповідному правовідношенні, заявити про те, що така особа з певної причини
не є зобов'язана перед суб'єктом вимоги. Щонайменше можна вести мову
про кілька видів заперечення: заперечення ipso iure та ексцепцію (від лат. ехсерііо).
Заперечення ipso iure стосується необґрунтованості вимоги іншої особи (наприклад, заперечення про нікчемність правочину), і таке заперечення може застосуватися навіть без посилання сторони. Ексцепція ж стосується обґрунтованої вимоги іншої особи (зокрема, заперечення про позовну давність). У такому разі потрібна заява особи, щоб застосувати ексцепцію.
Стаття 1051 ЦК України хоча й має назву про оспорювання договору позики,
проте про жодне оспорювання в традиційному його розумінні як оспорюваного правочину не йдеться. Заперечення позичальника, що грошові кошти насправді
не були одержані ним від позикодавця відбувається в порядку ексцепції.
Тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику, який за допомогою ексцепції заперечує проти позову.
Апеляційний суд не дав належної правової оцінки клопотанню ОСОБА_3 про зупинення провадження та не врахував, що закріплена у статті 204 ЦК України презумпція правомірності правочину означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили; у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 01 березня 2024 року у справі № 910/17615/20 виснував, що: «по-перше, провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього; по-друге, під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо; по-третє, обов'язкова пов'язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення.
Таким чином, для вирішення питання про зупинення провадження у справі з огляду на вимоги пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України (пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України) суд повинен у кожному конкретному випадку з'ясувати: чи існує вмотивований зв'язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається судом, із предметом доказування в конкретній іншій справі, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства; чим обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду цієї справи з вказівкою на обставини, які встановлюються судом в іншій справі».
Вказаний висновок Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду узгоджується із постановою Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 357/10397/19 (провадження № 61-5752сво21).
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
З інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень відомо, що Біляївський районний суд Одеської області ухвалою від 15 листопада 2022 року у справі № 496/2746/21, до якої ОСОБА_10 просила зупинити провадження у цій справі, клопотання представника позивача ОСОБА_11 про призначення судової почеркознавчої експертизи задовольнив. Призначив у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору позики, оформленого розпискою, фіктивним судову почеркознавчу експертизу, на розгляд якої поставив такі питання:
- чи виконано підпис та прізвище, ініціали під рукописним текстом « Расписка о получении денег в долг от 10 января 2020 г. » особисто ОСОБА_5 ?
- чи виконано текст, підпис та прізвище, ініціали у рукописному тексті « Расписка о получении денег в долг от 10 января 2020 г. » однією і тією же особою?
- коли (день, місяць, рік) складено розписку від імені ОСОБА_5 ОСОБА_12 про отримання в борг 40 000,00 доларів США
від 10 січня 2020 року?
- особою якої статі виконано підпис у рукописному тексті « Расписка о получении денег в долг от 10 января 2020 г. »?
- до якої групи за віком належить виконавець підпису у рукописному тексті «Расписка о получении денег в долг от 10 января 2020 г.?».
За наведених обставин суд апеляційної інстанції без належної аргументації не вирішив клопотання ОСОБА_3 про зупинення провадження у справі та самостійно
не визначився з необхідністю зупинити провадження, оскільки обставини, які будуть встановлені в рішенні суду за результатом розгляду справи № 496/2746/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору позики фіктивним, можуть мати преюдиціальне значення та впливати на докази та їх оцінку у справі, яка переглядається, та можуть підтвердити або спростувати заперечення ОСОБА_3 у цій справі.
Таким чином, враховуючи викладені в позовній заяві обставини про те, що ОСОБА_2 разом зі своїм батьком звернувся до позивача з проханням надати кошти на спільний проект, та той факт, що розписка написана власноруч сином ОСОБА_5 , а підпис батька оспорюється відповідачкою ОСОБА_3 в іншій справі про визнання фіктивною розписки з підстав не підписання її спадкодавцем, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про задоволення позовних вимог.
У силу положень частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
За таких обставин касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а постанова апеляційного суду скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно із пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
За частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
З огляду на результат перегляду цієї справи у суді касаційної інстанції, розподіл судових витрат має бути здійснено судом, який буде ухвалювати остаточне рішення у справі.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню
не підлягає.
Суддя-доповідач В. В. Сердюк
Судді С. О. Карпенко
Є. В. Петров
О. М. Ситнік
І. М. Фаловська