Справа № 604/1079/25Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/817/118/26 Доповідач - ОСОБА_2
Категорія - ч.5 ст.407 КК України
31 березня 2026 р. Колегія суддів Тернопільського апеляційного суду
в складі: головуючого судді - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі - ОСОБА_5 ,
з участю: прокурора - ОСОБА_6 ,
обвинуваченого - ОСОБА_7 ,
захисника - ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Тернополі кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 на вирок Підволочиського районного суду Тернопільської області від 22 грудня 2025 року в кримінальному провадженні №62024240030000781,-
Цим вироком:
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Збараж Тернопільської області, проживає за місцем реєстрації в АДРЕСА_1 ,
визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК України та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк п'ять років.
Залишено ОСОБА_7 до набрання даним вироком законної сили запобіжний захід у виді тримання під вартою.
Початок строку відбування покарання визначено з моменту затримання ОСОБА_7 , а саме з 01.09.2025.
Зараховано ОСОБА_7 у строк відбуття покарання період його утримання під вартою з 01.09.2025 до дня набрання даним вироком законної сили (строк попереднього ув'язнення) із розрахунку один день перебування під вартою (попереднього ув'язнення) за один день позбавлення волі.
Згідно вироку, ОСОБА_7 будучи військовослужбовцем за призовом під час мобілізації, в супереч вимог ст.ст. 9, 11, 12, 16, 49, 127, 128 Статуту внутрішньої служби ЗСУ та ст.ст. 1-4 Дисциплінарного статуту ЗСУ, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, в умовах воєнного стану, з метою тимчасового ухилення від військової служби, вчасно на службу до розташування військової частини НОМЕР_1 в АДРЕСА_2 , без поважних причин о 07.30 годині 13.03.2024 не з'явився та в подальшому, проводячи час на власний розсуд, 01.09.2025 о 15.40 годині ОСОБА_7 був доставлений працівниками ВПС до відділення поліції № 5 Тернопільського РУП ГУНП в Тернопільській області в селище Підволочиськ, чим вчинив нез'явлення вчасно на службу без поважних причин військовослужбовцем, тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану.
В апеляційній скарзі захисник обвинуваченого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_8 просить вирок Підволочиського районного суду Тернопільської області від 22 грудня 2025 року скасувати та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 виправдати. Свої вимоги мотивує тим, що:
призначене покарання не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, оскільки судом не в повній мірі враховано дані про його особу й обставини справи, а також безпідставно не застосовано положення закону щодо можливості звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку зі зміною обстановки;
наявні обставини, які, на думку сторони захисту, свідчать про втрату суспільної небезпечності особи, зокрема перебування у полоні у 2014 році, отримання психологічної травми, наявність проблем зі станом здоров'я, необхідність догляду за батьками похилого віку та відсутність наміру ухилятися від органів влади;
залишення військової частини було зумовлене необхідністю отримання медичної допомоги та неможливістю пройти військово-лікарську комісію, а також тим, що обвинувачений вважав себе таким, який не набув статусу військовослужбовця через неприйняття присяги та непроходження ВЛК.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду,
пояснення обвинуваченого та доводи його захисника, які підтримали апеляційну скаргу з наведених у ній підстав і просили оскаржений вирок скасувати та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 виправдати;
прокурора, який просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги за її безпідставністю;
перевіривши доводи апеляційної скарги і матеріали кримінального провадження, колегія суддів з'ясувала наступне.
Відповідно до вимог ст.370 КПК України, судове рішення має бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом, відповідно ст.94 КПК України, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Згідно статті 392 КПК України рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності і обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.
Відповідно до вимог ст.404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Згідно зі ст. 94 КПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні усіх обставин кримінального провадження, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
На переконання апеляційного суду, судом першої інстанції при прийнятті рішення вказаних вимог закону дотримано та зроблено обґрунтований висновок про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК України.
Вина обвинуваченого ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення при викладених у вироку обставинах доведена зібраними по справі та дослідженими в судовому засіданні доказами.
Незважаючи на невизнання вини обвинуваченим ОСОБА_7 , його винуватість у скоєнні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК України, повністю підтверджується дослідженими та проаналізованими судом в судовому засіданні доказами, які містяться в матеріалах кримінального провадження, а саме:
наказі начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 № 46 від 15 лютого 2024 року, відповідно до якого ОСОБА_7 було призвано на військову службу із запасу з 15 лютого 2024 року та призначено в команду НОМЕР_2 в/ч НОМЕР_1 солдатом;
листі начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 13 травня 2025 року № 11597 про те, що у період з 13 квітня 2024 року по день написання листа ОСОБА_7 до ІНФОРМАЦІЯ_2 не звертався;
поіменному списку від 15 лютого 2024 року № 2817 про направлення ОСОБА_7 в розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 та направлення до вказаної військової частини командою НОМЕР_2 ;
листі командира в/ч НОМЕР_3 від 22 липня 2025 року № 1505/16 про те, що ОСОБА_7 упродовж 2023-2024 років на стаціонарному лікуванні у даній військовій частині та у закладах Міністерства охорони здоров'я України, які розташовані в адміністративно-територіальній зоні відповідальності в/ч НОМЕР_3 не перебував;
протоколі затримання ОСОБА_7 від 01 вересня 2025 року, який був затриманий працівниками поліції у день складання протоколу о 15.40 годині, в порядку ст.208 КПК України у даному кримінальному провадженні;
листі начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 від 22 травня 2024 року № 810/2553 про те, що 13 березня 2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_3 надійшло повідомлення командира в/ч НОМЕР_1 про факт самовільного залишення військової частини солдатом ОСОБА_7 , відсутність якого без поважних причин була виявлена того ж дня під час перевірки наявності особового складу військової частини у зв'язку з чим вимагається реєстрація кримінального провадження відносно ОСОБА_7 за ст.407 ч.5 КК України;
матеріалах перевірки за фактом самовільного залишення військової частини військовослужбовцем в/ч НОМЕР_1 солдатом ОСОБА_7 , яке тривало з 01 травня 2024 року по 22 травня 2024 року, відповідно до матеріалів якого було встановлено, що 13 березня 2024 року о 07.30 годині під час перевірки особового складу 4-ї навчальної роти 1 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки в/ч НОМЕР_1 було виявлено відсутність солдата ОСОБА_7 , який знаходився на лікуванні у лазареті з 28 лютого 2024 року по 04 березня 2024 року, після чого 04 березня 2024 року був направлений у Рівненський військовий госпіталь (в/ч НОМЕР_3 ) на консультацію до терапевта, але в розташування в/ч НОМЕР_3 чи в/ч НОМЕР_1 солдат ОСОБА_7 не повернувся і його місцезнаходження не відоме;
наказі командира в/ч НОМЕР_1 від 15 лютого 2024 року № 47 солдата ОСОБА_7 було призначено на посаду курсанта навчального взводу навчальної роти 1 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки в/ч НОМЕР_1 , зараховано до списку особового складу вказаної військової частини на всі види забезпечення;
наказі командира в/ч НОМЕР_1 від 13 березня 2024 року № 75 солдата ОСОБА_7 було виключено з усіх видів забезпечення з 13 березня 2024 року та встановлено вважати таким, що з 13 березня 2024 року самовільно залишив військову частину;
копії військового квитка ОСОБА_7 , якою підтверджується його призов на військову службу 15 лютого 2024 року та її проходження у в/ч НОМЕР_1 .
Як убачається зі змісту вироку, суд першої інстанції надав належну оцінку дослідженим у справі доказам відповідно до вимог ст. 94 КПК України та дійшов обґрунтованого висновку про те, що обвинувачений ОСОБА_7 без поважних причин своєчасно не з'явився на службу строком понад три доби, що вчинено в умовах воєнного стану.
При цьому, на переконання колегії суддів, всі вищеперераховані докази вини обвинуваченого ОСОБА_7 у скоєнні даного кримінального правопорушення є належними та допустимими, оскільки всі вони зібрані у визначеному законом порядку.
Також, з матеріалів справи вбачається, що органи слідства і суд дослідили у справі всі ті обставини, які могли мати значення для прийняття рішення у кримінальному провадженні, а тому наведені апелянтом у апеляційній скарзі доводи про незаконність вироку суду першої інстанції є необґрунтованими, та колегія суддів при перевірці матеріалів справи та прийнятого рішення не виявила істотних порушень КПК України чи неправильного застосування кримінального закону, які б тягнули за собою скасування чи зміну вироку суду.
Таким чином, вина обвинуваченого ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК України, а саме нез'явленні вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад три доби, вчиненому в умовах воєнного стану, є доведеною.
Відповідно до ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України. Аналогічні положення закріплені у ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», згідно з якою захист Вітчизни є конституційним обов'язком громадян України.
Згідно зі ст. 2 зазначеного Закону військовий обов'язок установлюється з метою забезпечення особовим складом Збройних Сил України та інших військових формувань для належного захисту держави.
В умовах воєнного стану дотримання військової дисципліни та виконання обов'язків військовослужбовцями набуває особливого значення, оскільки напряму пов'язане із забезпеченням обороноздатності держави.
Умисний характер дій ОСОБА_7 , який, будучи призваним на військову службу під час мобілізації, без поважних причин протягом тривалого часу не з'являвся до місця служби, свідчить про підвищену суспільну небезпечність вчиненого ним діяння, оскільки така поведінка підриває військову дисципліну та може негативно впливати на виконання завдань із захисту суверенітету та територіальної цілісності України.
За таких обставин доводи сторони захисту про можливість застосування положень ст. 48 КК України є безпідставними.
Відповідно до цієї норми, звільнення від кримінальної відповідальності можливе лише у разі, якщо внаслідок зміни обстановки діяння або особа перестали бути суспільно небезпечними.
Однак сам по собі факт наявності позитивних характеристик, сімейних обставин чи стану здоров'я не свідчить про втрату суспільної небезпечності особи, яка в умовах воєнного стану протягом тривалого часу без поважних причин ухилялася від проходження військової служби.
Тривалість відсутності обвинуваченого з 13 березня 2024 року по 01 вересня 2025 року, а також відсутність будь-яких дій, спрямованих на добровільне повернення до військової частини, свідчать про збереження суспільної небезпечності його поведінки та виключають можливість застосування положень ст. 48 КК України.
Посилання сторони захисту на перебування обвинуваченого у полоні у 2014 році та отримання психологічної травми саме по собі не спростовує встановленого судом факту вчинення інкримінованого кримінального правопорушення.
При цьому доводи про наявність у ОСОБА_7 психічних порушень спростовуються матеріалами кримінального провадження.
Так, з письмової інформації медичного директора Комунального некомерційного підприємства “Тернопільська обласна клінічна психоневрологічна лікарня» ОСОБА_9 від 16.05.2025р. вих.№03-10/2185 ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебував на стаціанарному обстеженні з 21.03.2023р. по 24.03.2023р., діагноз - психічно здоровий.
Також, згідно з висновком судово-психіатричного експерта № 713 від 11 вересня 2025 року, ОСОБА_7 психічними захворюваннями не страждає, на момент вчинення інкримінованого кримінального правопорушення міг усвідомлювати свої дії та керувати ними, а також на час проведення експертизи здатний усвідомлювати свої дії та керувати ними, у застосуванні примусових заходів медичного характеру не потребує.
Вказаний висновок експерта стороною захисту не спростований, підстав сумніватися у його обґрунтованості чи допустимості судом не встановлено.
Отже, наведені захистом обставини можуть розглядатися виключно як дані про особу обвинуваченого, однак не свідчать про відсутність у його діях складу кримінального правопорушення та не виключають його кримінальної відповідальності.
Твердження захисника про залишення ОСОБА_7 військової частини через необхідність отримання медичної допомоги не підтверджені належними та допустимими доказами.
Як встановлено з матеріалів справи, після направлення на консультацію до військового госпіталю обвинувачений до розташування військової частини не повернувся, при цьому стороною захисту суду не надано доказів перебування на стаціонарному лікуванні або підтвердження такого стану стану здоров'я, що робив неможливим з'явитися до місця служби.
Крім того, обвинувачений не повідомив командування про причини своєї відсутності та не вжив заходів для належного оформлення лікування, про яке стверджує сторона захисту.
Не може бути визнане поважною причиною нез'явлення на службу посилання на необхідність догляду за батьками похилого віку, оскільки матеріали справи не містять доказів, що саме обвинувачений був єдиною особою, яка могла забезпечити такий догляд, або що він звертався до компетентних органів чи командування з відповідними заявами.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що ОСОБА_7 не набув статусу військовослужбовця у зв'язку з неприйняттям військової присяги та непроходженням військово-лікарської комісії, є юридично неспроможними та спростовуються матеріалами кримінального провадження.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.24 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Як убачається з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 № 46 від 15 лютого 2024 року, ОСОБА_7 було призвано на військову службу із запасу під час мобілізації з 15 лютого 2024 року та направлено в команду 4152 до військової частини НОМЕР_1 .
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 47 від 15 лютого 2024 року, ОСОБА_7 призначено на посаду курсанта навчального взводу навчальної роти ІНФОРМАЦІЯ_5 , зараховано до списків особового складу військової частини та на всі види забезпечення.
У подальшому наказом командира військової частини НОМЕР_1 № 75 від 13 березня 2024 року ОСОБА_7 виключено з усіх видів забезпечення та встановлено вважати його таким, що з 13 березня 2024 року самовільно залишив військову частину.
Крім того, копія військового квитка підтверджує факт призову ОСОБА_7 на військову службу 15 лютого 2024 року та проходження служби у військовій частині НОМЕР_1 .
Таким чином, з моменту видання наказу про призов та зарахування до списків особового складу військової частини ОСОБА_7 набув статусу військовослужбовця, на якого поширюються вимоги законодавства про проходження військової служби, а також дія статутів Збройних Сил України.
Сам по собі факт неприйняття військової присяги не впливає на момент виникнення статусу військовослужбовця, оскільки закон пов'язує його з фактом призову та зарахування до списків особового складу, а не з моментом складення присяги.
Аналогічно, непроходження військово-лікарської комісії або незгода з її результатами не надає особі права самостійно не виконувати обов'язки військової служби та залишати місце її проходження.
За наявності сумнівів щодо стану здоров'я військовослужбовець зобов'язаний діяти у встановленому законом порядку - звертатися до командування та проходити відповідні медичні процедури, а не самовільно залишати місце служби.
Відтак доводи захисту про відсутність у ОСОБА_7 статусу військовослужбовця є необґрунтованими та спростовуються дослідженими судом доказами.
Що стосується покарання, призначеного обвинуваченому, то колегія суддів враховує наступне.
Згідно норм ст.65 КК України суд призначає покарання: у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу, відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочини, має бути призначено покарання, необхідне і достатнє для їх виправлення та попередження нових злочинів.
При обранні обвинуваченому ОСОБА_7 виду та міри покарання, місцевий суд вірно врахував ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, а саме вчинення тяжкого злочину, задовільну громадську характеристику, негативну службову характеристику, його вік, стан здоров'я, сімейний стан, міцність соціальних зв'язків, вчинення злочину вперше. Прийняв суд до уваги і відсутність обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання.
Із цим висновком погоджується колегія суддів, оскільки, судом першої інстанції при винесенні вироку відносно ОСОБА_7 дотримано вимоги ст.ст. 50, 65 КК України, а визначений обвинуваченому розмір покарання є достатнім і необхідним для його виправлення та попередження нових злочинів, відповідає особі обвинуваченого та ступеню тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів.
Крім того, санкція ч. 5 ст. 407 КК України передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років. Як вбачається із оскаржуваного вироку, суд першої інстанції призначив ОСОБА_7 покарання у виді п'яти років позбавлення волі, тобто у мінімальних межах, визначених законом.
Істотних порушень норм кримінального процесуального закону під час провадження досудового розслідування по даному кримінальному провадженню та його розгляді в суді, які були б підставою для скасування постановленого щодо обвинуваченого судового рішення не встановлено.
Керуючись ст.404, 405, 419 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 - залишити без задоволення, а вирок Підволочиського районного суду Тернопільської області від 22 грудня 2025 року відносно ОСОБА_7 - без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом трьох місяців шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий
Судді